Світовий освітній простір

Російські вчені Н.В. Бордовська та А.О. Реан вважають, що на даний час у світі виділяються типи регіонів за ознакою взаємного зближення й взаимодії освітніх систем (Лиферов А.П.).

Перший тип становлять регіони, що виступають генераторами інтеграційних продесів. За найяскравіший приклад такого регіону може слугувати Західна Європа, з огляду на те, що ідея єдності стала стрижнем всіх освітніх реформ 90-х роках у західноєвропейських країнах. Прагнення до ствердження „європейской ідентичності” й „громадянськості” підкріплено цілим рядом європейських проектів у таких галузях освіти й культури, як популяризація національних літератур, розширення навчання іноземними мовами, збільшення мережі бібліотек, а також проект „Європейське місто культури”. Значення європейських інтеграційних процесів не вичерпується територією однієї Західної Європи. Досвід інтернаціоналізації позитивно відбивається на ході взаємодії національних освітніх систем в інших частинах світу. До першого типу регіонів також відносять США й Канаду.

Нині формується новий, Азіатсько-Тихоокеанський регіон (АТР), до складу якого входять Республіка Корея, Тайвань, Сінгапур і Гонконг, а також Малайзія, Таїланд, Філіппіни й Індонезія. Для них характерна стратегія підвищених вимог до якості навчання й підготовки кадрів. У більшості країн АТР сформувалася розвинена система вищої освіти з пріоритетом у фінансуванні. Наприклад, у Корейській Республіці близько 1/3 всіх випускників середньої школи вступають в університети. Понад 30% тайванських школярів також вчаться в університетах (для порівняння: у Німеччині – 18 %, Італії – 26 %, Великобританії – 7 %). Нині кожний третій іноземний студент у світі – виходець із країн АТР. На кінець ХХ ст. освітній потенціал даного регіону зріс. Серед країн світу Японія має найбільше вчених (68 %) (для порівняння –у США 25 %), республіка Корея – докторів наук (із розрахунку на душу населення). Державні витрати на освіту в розвинених країнах становлять близько 950 млрд доларів США за рік, а на навчання одного учня всіх щаблів у середньому – 1620 доларів.

Регіони, що позитивно реагують на інтеграційні процеси відносяться до другого типу. Зокрема, це країни Латинської Америки, які знаходяться в зоні дії інтеграційних процесів з боку США та Західної Європи. Так склалося, що даний регіон бере участь в інтеграційних процесах Західної півкулі на загальноамериканському, регіональному й суперрегіональному рівнях та включенні країн Латинської Америки в реалізацію ряду міжнародних проектів із країнами Європи. Країни Латинської Америки розглядають зв’язки з Європою як засіб ослаблення економічної й політичної залежності від США, а також як можливість відгородити від тотального північноамериканського впливу процес культуротворення, головними елементами якого залишаються європейські культурні традиції і залишкові елементи автохтонних індійських культур. Для країн даного регіону характерний високий рівень розвитку освіти, що носить екстенсивний характер. Наведемо деякі приклади. Випуск книг з розрахунку на 1 млн жителів у 2-4 рази вищий за середні показники для країн, які розвиваються. Число викладачів всіх щаблів освіти у 1,5 раза вище за середньосвітовий рівень й практично прирівнюється до показника розвинених країнах. Спостерігається поступове скорочення неграмотності, поширення початкової освіти, розвиток системи вищої освіти. Однак розвиток освіти має екстенсивний характер.

У Латинській Америці реалізується програма під назвою „Основний проект ЮНЕСКО з освіті для країн Латинської Америки й Карибського басейну”. У її рамках до 2000 р. передбачалося повністю ліквідувати неграмотність, всім дітям шкільного віку дати восьми- або десятилітню освіту, стати конкурентоспроможними на світовому ринку праці. На субрегіональному рівні інтеграційні процеси охоплюють групи країн, для яких у певній мірі характерна територіальна, історична й культурна спільність: „Андська група”, „група Контадора”, „група Ріо”, „група трьох” – Мексика, Колумбія, Венесуела. Процеси, що відбуваються у даних групах, спрямовані на координацію зусиль у розробці загальних стандартів шкільної й вузівської освіти, якість підготовки фахівців, запобігання „відтоку умів”. На регіональному рівні реалізується проект „Загального ринку знань” латиноамериканських держав, діяльність якого координує Рада міністрів освіти.

Науковці вважають, що загальноамериканський рівень розвитку інтеграції освіти перебуває у процесі зародження. Його політика буде визначатися завданнями економічного простору, що формується в Західній півкулі та подоланням політико-культурної експансії з боку США. Слід зауважити, що більшість сучасних моделей латиноамериканської освіти являють собою прототипи американських або їх модифікації (Бразилія, Аргентина). Дещо інший шлях побудови системи освіти, зорієнтованої на європейську, простежується в Мексиці і Коста-Ріці. Зменшує вплив США на освітню сферу мережа „відкритих” університетів (університи при університеті м. Бразилія, Національному автономному університеті Мексики, при університетах Коста-Ріки й Колумбії). Досвід розвитку освіти запозичують у Японії та країн Азіатсько-Тихоокеанського регіону латиноамериканські держави, зокрема Мексика й Чилі. Державні витрати на освіту в країнах Латинської Америки й державах Карибського басейну в середньому становлять орієнтовно 50 млрд дол. США на рік, а витрати на навчання одного учня відповідно близько 500 доларів.

До третього типу відносяться ті регіони, що є інертними до інтеграції освітніх процесів: частина країн Африки до півдня від Сахари (крім ПАР), ряд держав Південної й Південно-Східної Азії, невеликі острівні держави басейнів Тихого й Атлантичного океанів. Як правило, тривалість шкільного навчання в цілому ряді африканських країн нижча за мінімальну – 4 роки. Дуже поширена неписемність серед населення: майже 140 млн африканців, що проживають південніше Сахари, залишаються неграмотними. Найнижча тривалість шкільного навчання в Нігерії – 2,1 року, потім у Буркіна-Фасо – 2,4, у Гвінеї – 2,7, у Джибуті – 3,4 року. За даними ЮНЕСКО, у початкових школах таких країн, як Нігерія або Гвінея, підручники є тільки в 30% дітей. Матеріальна база навчальних закладів надзвичайно низька. У країнах регіону найвищим у світі є показник співвідношення учнів до вчителів. На одного учителя у Бурунді припадає 49 учнів, у Кенії – 39, у Намібії – 38 (за средньосвітового показника – 16, а в розвинених країнах світу – 23).

Фахівці переконані, що у даних регіонах не існує передумов для формування національных систем вищої освіти. У таких країнах, як Буркіна-Фасо, Мозамбік, Руанда, число студентів, розраховуючи на 100000 жителів, коливається від 16 до 60 чоловік (тоді як у республіці Корея – близько 4000, Лівані – більше 3000, Аргентині – 3300, Венесуелі – близько 3000, США – до 6000). Між півднем і північчю Африки спостерігається гігантський розрив щодо якості освіти. У країнах Африки (до півдня від Сахари) державні витрати на освіту в середньому становлять орієнтовно 9 млрд дол. США на рік, а на навчання одного учня витрачаються близько 70 дол. „Імпортування” студентів – це той засіб, що зможе підтримувати незначний розвиток науки і освіти у країнах цього регіону.

На кінець ХХ ст. виокремилися регіони, у яких з ряду економічних, політичних, соціальних факторів порушується послідовність освітніх й інтеграційних процесів: арабські країни, Східна Європа та країни колишнього СРСР. Зокрема, в арабських країнах яскраво виділяються чотири субрегіони, що тяжіють до внутрішньої інтеграції, включаючи й сферу освіти (Магріба (в тому числі Лівія), Близького Сходу (Єгипет, Ірак, Сирія, Ліван, Йорданія), Перської затоки (Саудівська Аравія, Кувейт, ОАЕ, Катар, Оман, Бахрейн), країни узбережжя Червоного моря та Мавританія). Зазначені країни характеризуються нерівномірністю у процесі розвитку середньої й вищої освіти. У Єгипті, Судані, Мавританії, Алжирі зосереджено 2/3 неписемного населення арабського світу. В арабських країнах державні витрати на освіту становлять орієнтовно 25 млрд дол. на рік (за даними на початок 90-х років), а на навчання одного учня – близько 300 дол.

Небувалий спад у розвитку освіти спостерігається у країнах Східної Європи та колишнього СРСР. Це пояснюється політичною нестабільністю, економічною кризою й суспільною дезінтеграцією. Освіта у згаданих країнах фінансується за залишковим принципом при тенденції до диверсифікації джерел фінансування середньої і вищої школи. Також відбувається перехід вищої школи на багаторівневу систему освіти й підготовки фахівців, що пояснюється впливом США. Нині у системах освіти країн Східної Європи та колишнього СРСР яскраво простежується аспекти демократизації. У 80-90-і роки в Україні і Росії сформувався масовий інноваційний рух у галузі шкільної освіти, що виявилося в пошуках нових моделей школи, змісту освіти, освітніх технологій. Країни Східної Європи й колишнього СРСР підтримують зв’язки з навчальними закладами заходу та з історичними сусідами. З метою входження у світовий освітній простір здійснюються міжнародні контакти з освітніми системами США та іншими економічно розвиненими державами [4].

Дата добавления: 2015-05-23