Сучасний характер соціального попиту на освіту

Специфічною є ситуація в освіті у так званих індустріальних країнах Азії (Південна Корея, Тайвань) та окремих країнах Південної Америки, що інтенсивно скорочують відрив від розвинутих країн. Для них характерний високий рівень кількісних і якісних показників в освітній сфері.

До сьогодні остаточно не вирішена проблема щодо фінансування освітньої сфери. ЮНЕСКО, Всесвітній Банк, “Міжнародна освіта” сходяться на думці, що витрати на освіту мають відповідати потребам розвитку нації та вимірюватись цифрою 7,5% від ВНП, або 18-25% від сукупної суми податків, що надходять у прибуток держави. Нині наука доводить, що для того, щоб відноситись до розвинених країн, необхідно витрачати на освіту усіх рівнів від 4 до 6% загальної суми від ВНП. Так, частка загальних витрат на освіту у ВНП складає у середньому 5,9%.

Якщо у розвинутих країнах світу бюджетні асигнування на освіту становлять у Великобританії – 5,3%, у Німеччині – 5,4, у Франції 6,0, у США – 6,9, в Канаді – 7,3 % валового ВНП, то державне фінансування освіти в Україні не витримує жодної критики. Така обставина і викликає віддік із галузі освіти кваліфікованих кадрів.

Слід зазначити, що політика структурної перебудови, зокрема у сфері освіти, в країнах, що перебувають у стані кризи, зазнає певного тиску з боку МВФ і Світового банку. Неодмінною умовою одержання позик від цих організацій на структурні перетворення є зниження витрат державного сектору і державного регулювання загалом. Водночас більшість розвинених та індустріальних країн (зокрема США) не скорочували державних витрат на освіту, державне фінансування дефіциту бюджету чи загальне регулювання. Чимало з них взагалі не зменшували частку державного сектору у ВНП.

Деякі науковці вважають, що підвищення соціально-економічної ефективності (як внутрішньої, так і зовнішньої) освітньої діяльності можливе, передусім, на основі поліпшення організації і управління освітою та системи її фінансування. Вдосконалення організації освітньої діяльності має здійснюватися в таких напрямах:

- розширення можливостей для набуття освіти різними групами і верствами населення;

- створення нових форм організації та управління освітньою діяльністю;

- диверсифікація (широке різномаїття навчальних установ, освітніх програм і органів управління) освітньої діяльності в традиційних навчальних закладах;

- підвищення функціональної гнучкості роботи навчальних закладів.

Трансформування системи управління освітою на макро- та мікрорівнях повинно відбуватися за такими напрямами:

- підвищення автономії навчальних закладів (зокрема вищих), посилення їх відповідальності за кінцеві результати діяльності;

- зміна методів управління, а саме – відмова від прямого адміністративного контролю на користь більш гнучких, стимулюючих методів керівництва;

- залучення громадськості до управління освітою, посилення повноважень органів самоуправління у сфері освіти.

За умов обмеженості ресурсів зміни в системі фінансування освіти мають відбуватися за такими напрямами:

- диверсифікація джерел фінансування освіти, зокрема залучення коштів приватних осіб і структур, застосування змішаних форм оплати навчання тощо. Нова модель фінансування є невід’ємною скла­довою неоліберальної політики у соціальній сфері, яка пов’язана з мі­німізацією функцій держави щодо неї, поширенням на освіту концеп­цій “внеску користувача”, “відновлення фондів”, що, на думку фахівців, є евфемістичним виразом неспроможності держави виконувати свої фундаментальні обов’язки;

- впровадження стимулюючих форм фінансування [7].

Хотілося б додати, що у багатьох країнах “фінансове партнерство” у сфері освіти є традицією. У багатьох країнах існують громади, що утримують школи на своїй території. Практикують і так звані добровільні внески, які розглядаються як бажання кон­кретних осіб (це можуть бути батьки учнів, випускники, меценати) сприяти розвиткові освіти. Також фінансування освіти може відбуватися за рахунок спеціальних податків на освіту для всіх громадян, прогресивного оподатку­вання надприбутків на потреби освіти; внесення коштів виробництвом.

У багатьох країнах світу витрати батьків на навчання дітей частково компенсують фонди соціальної допомоги. Зокрема, у Західній Європі всі сім’ї, незалежно від їх прибутків, починаючи з народження першої дитини, отримують щомісячно певну суму. Така допомога виплачується у Великобританії й Німеччині до досягнення дитині17 років, в Італії – до 18 років, а у разі продовження стаціонарного навчання – і після досягнення цього віку. У США діють федеральні програми на рівні штату щодо матеріальної допомоги сім’ям, які її потребують.

Негативним є фінансування освітніх систем більшості країн, що розвиваються. У 90-х роках витрати на освіту на одного жителя у розвинутих країнах були майже у 25 разів вищі, ніж у тих, що розвиваються. Та й на потреби освіти витрачається орієнтовно всього 2-4% ВНП.

Розподіл фінансів у освіті до сьогодні залишається важливою проблемою. Чітко простежується закономірність: чим вищий загальний рівень розвитку освіти в країні, тим справедливіше розподіляються фінанси. Громадсь­кість, профспілки розвинутих країн пропонують розподіляти кошти на користь бідних та національних меншин, на залучення кваліфікованих вчите­лів до праці у віддалених місцевостях. На жаль, в умовах запровадження полі­тики неолібералізму у соціальну сферу така практика згортається. Для країн, що розвиваються, характерна незбалансованість витрат на рі­зні освітні ланки. Пріоритетним є фінансування вищих на­вчальних закладів. Це поясню­ється ефективністю інвестицій у вишу освіту, нагальною необхідністю підготовки кваліфікованих фахівців.

Слід зазначити, що у країнах, які розвиваються, занадто великі витрати на адміністративний апарат. Подекуди вони досяга­ють 5-10% освітнього бюджету. Наслідком такого розподілу є перенасиченість шкільних класів (до 160 учнів у початковій шко­лі) та надмірні заробітки бюрократів від освіти, які мають дорогі ма­шини та користуються кредитними картками Всесвітнього Банку. Досить велика частка асигнувань (більше 70%), виділених на освіту, іде на поточні витрати, зокрема на платню педагогічному персоналу: у Франції це 72%, Великобританії – 74, Німеччині – 75, в Україні – перевищує 80%.

Повсякчас у світі спостерігаються тенденції скорочення державного фінансування системи освіти, що безпосередньо пов’язано із процесами децентраліза­ції. Зниження державного фінансування вважається одним з аспектів демократичного переходу повноважень центральної влади до місцевих самоврядувань.

На початку 80-х років у СРСР (відтак і в Україні) та у США на освіту виділялася орієнтовно однакова частина ВНП – 5,5%. Але вартість нашого ВНП дорівнювала менш як 40% американського ВНП, не зважаючи на те, що чисельність населення була майже на 4 млн більша. У зв’язку із кризовим станом економіки колишнього СРСР, з кожним роком коштів на освіту виділялося все менше.

В Україні, попри розуміння важливості освіти для суспільства, її фінансування державою вкрай недостатнє. Близько 80% видатків з державного бюджету спрямовуються на заробітну плату вчителям і викладачам, щоправда, не завжди в межах затверджених асигнувань. У 1999 р. видатки на заробітну плату викладачам і стипендії учням професійно-технічних закладів, викладачам вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації були профінансовані на 93%, що складало приблизно місячний фонд заробітної плати, а викладачам вищих навчальних закладів ІІІ-ІV рівнів акредитації не було профінансовано близько 70% місячного фонду заробітної плати та місячний фонд стипендій. І це тоді, коли рівень оплати праці викладачів дуже низький для відтворення якісного та кількісного потенціалу вчительського складу. У суспільстві переважає ставлення до цієї статті видатків як до надто витратної, а підвищення ефективності таких витрат розглядається з суто економічних позицій як зменшення фінансування при незмінних обсягах робіт.

Як уже зазначалося, тенденції розвитку освіти не можна розглядати тільки з огляду економічних проблем та перспектив. Нині існують чинники, що зумовлюють зміни у соціальному попиті на освіту. До них відносять:

- зростання впливу „суб’єктивного фактора”, тобто суспільної думки, свідомості людей на суспільний прогрес. За таких умов велика увага приділяється освіті, яка найповніше може розкрити інтелектуальні та моральні якості, творчі здібності, що сприяють самореалізації особистості;

- розуміння важливості постматеріальних цінностей (мо­жливість самореалізації через творчий характер праці, повноцінне до­звілля тощо). Така ситуація характерна для розвинутих країн, де спосіб життя є високим. За таких обставин збільшується і рівень соціальних домагань, а освіта розглядається як засіб досягнення найвищої самореалізації;

- збереження земних мотивів попиту на осві­ту. Вона розглядається як шлях до забезпечення бажаного соціа­льного статусу, оскільки ви­сокий освітній рівень є певною гарантією від безробіття. Між рівнем освіти та розміром заробітної плати існує пряма пропорційність;

- зміна соціальної політи­ки ряду європейських держав (Франції, Великобританії, Німеччини, Голландії, Данії), у напрям від глобальної турботи про безробітних до спроб їх працевлаштування, засобом чого й виступають різні форми освіти дорослих;

- зростання значення освіти для молоді з привіле­йованих верств населення, що пов’язано з новими способами форму­вання соціальної еліти західного суспільства. Поряд із багатст­вом, походженням, вигідними зв’язками досить важливою умовою входження у склад національної еліти є наявність диплома престижного навчального закладу (і не тільки диплома) (Оксбриджу у Великобрита­нії, столичної „великої школи” у Франції, „університету оповитого плющем” у США тощо);

- залучення все ширшого кола дівчат до середньої та ви­щої освіти, що пояснюється рядом економічних та соціально-психологічних передумов. Зростанню економічної активності жінок сприяли такі чинники, як скорочення застосування тяжкої фізичної праці на виробництві, ви­сока ефективність жіночої праці у електроніці та приладобу­дуванні, розширення сфери охорони здоров’я та освіти. Разом із тим, існує і та­кий чинник, як недостатність заробітної платні чоловіка для підтримки певного матеріального рівня сім’ї. Тому зараз на Заході працюють не тільки одинокі жінки, як це було раніше, а й до 50% заміжніх жінок (у Німеччині у десяти найпопулярніших професіях концентрується 40% чоловіків і 55 % жінок);

- зростання суспі­льної самосвідомості жінок, прагнення до незалежності і реальної соці­альної рівності з чоловіками. Сьогодні у США та За­хідній Європі частка жінок серед висококваліфікованих спеціалістів у деяких галузях народного господарства зросла до 25-35% [7].

У результаті цих процесів почався стрімкий розвиток жіночої освіти. Зокрема, у розвинутих західних країнах дівчата складають більше поло­вини учнів повних середніх шкіл і майже половину студентів вищих навчальних закладів. Значно зріс жіночий контингент бакалаврів, магі­стрів, докторів наук. Наголосимо, що СРСР за цими показниками не відставав від розвинених країн світу. Зокрема, у 1988-89 навчальному році жінки складали 54% усього контингенту студентів; серед науковців – 40%, докторів наук – 13, кандидатів наук – 28%.

Зрушення у розвитку жіночої освіти відбулися й у країнах, що розвиваються. З 1970 по 1990 рр. частка дівчат у контингентах учнів середніх шкіл зросла в Африці з 33 до 38%, в Азії з 35 до 40%. Аналогічнії тенденції існують і у вищій освіти. Зокрема, у Малі, Нігерії, Руанді, Непалі жіночі контингенти середніх шкіл складають менше 30%, а в професійно-технічних і вищих навчальних закладах їх частка не перевищує 10%. Не зважаючи на це, можна стверджувати, що жіноча освіта продовжує розвиватися.

В Україні, як і в усьому світі, зростає роль освіти у розвитку економіки, здійсненні соціально-економічних перетворень. Неухильно зростає освітній рівень жінок. Якщо у 1989 р. на 1000 осіб повну вищу освіту мало 90 жінок, то в 2003 р. – 131.

Проте у сфері жіночої освіти існують й істотні проблеми, пов’язані з дискримінацією жінок у різних сферах суспільного життя. Вона починається ще до народження дитини: завдяки існуючим технологіям генетичного планування та вибору статі майбутньої дити­ни зростає застосування засобів уникнення народження немовляти жі­ночої статі як у розвинутих країнах, так і у тих, що розвиваються. Дискримінація продовжується через раннє заміжжя, раннє народження ди­тини, недостатнє харчування та доступ до засобів підтримки фізичного і психічного здоров’я, до освіти, сексуальне насилля тощо. Жінки становлять 70% від 1,3 млрд людей, що живуть у бідності. Становлячи щонайменше половину всього населення, жінки відпрацьовують 2/3 усього робочого часу, а отримують 1/10 загального прибутку. Рівень жіночії неписемності в світі майже вдвічі вищий, ніж чоловічої (відповідно 29% і 16%) [14].

Великим є вплив на розвиток освіти демографічної еволюції. За період з 1950 по 1990 рр. населення земної кулі зросло більше ніж вдвічі й у 1999 р. досягло 6 млрд чоловік (жовтень 1999 р.). 90% приросту забезпечують, згідно з даними Доповіді Фонду народонаселення ООН від 2 вересня 1998 р. країни, що розвиваються (Азія – 3,6 млрд, Африка – 800 млн, Європа 740 млн, Латинська Америка і Кариби – 510 млн, США і Канада – 310 млн, Океанія – 40 млн). Відповідно збільшилися і вікові групи, які повинні навчатися у стаціонарних навчальних закладах різного рівня. Населення у віці 5-24 р. з 1970 по 1990 рр. зросло з 1,1 млрд до 1,7 млрд. Але демографічні процеси у різних регіонах розвиваються неоднаково. Якщо у розвинутих країнах кількість дітей шкі­льного віку складає 10-15% від загальної кількості населення, то у Південній Африці близько 60% населення знаходиться у віці, молод­шому за 18 років. Половина населення Бразилії знаходиться у шкільному віці. Зменшення народжуваності у розвинутих країнах у 1970-1990 рр. привело до абсолютного зменшення кількості молоді: вікова група 5-25 річних скоротилася з 370 до 360 млн. У 90-і роки становище у цій групі країн стабілізувалося, у США навіть активно об­говорювалися наслідки „бєбі буму” щодо зростання чисельності учнівсь­ких контингентів у країні. Нині у США простежується спад народжуваності. Для України ж 90-і роки XX ст. стали періодом глибокої демографічної кризи, яку характеризують як стан депопуляції: з 1991 по 1996 рр. рівень народжуваності у країні скоротився на 25% (з 630,8 тис. до 467,8 тис.), що не забезпечує навіть простого відтворення населення [14].

Слід зазначити, що зниження народжуваності відмічається у освічених сім’ях, що як правило проживають у великих містах. Висока ж народжуваність зберігається переважно у відсталих районах серед малоосвічених людей.

Еволюція народжуваності веде до зміни кількості учнів, особливо того віку, який підлягає під обов’язкове навчання. Цю закономірність добре ілюструє картина кількісного розвитку початкової освіти, строк якої становить в більшості країн від 4 до 6 років. За останні три десятиліття контингент учнів початкових шкіл виріс у Китаї на 35 млн, в Індії на 65 млн, у Бразилії майже на 25 млн, що пояснюється як демографічним фактором, так і розширенням охоплення дітей систематичним навчанням. За той же період у розвинених країнах контингенти початкових шкіл, що відображають падіння народжуваності, значно зменшилися. Серед країн Півночі тільки в США відзначається певний ріст чисельності учнів початкових шкіл, але він відбувався головним чином за рахунок вихідців з Латинської Америки, Азії, а також афроамериканців, у родинах яких народжуваність значно вища, ніж у білого населення. Зменшення контингентів початкової школи в Європі виявилося б ще більшим, якби не зростаюча повсякчас кількість дітей з родин мігрантів [6].

Природно, що кількість навчальних місць, яка планується у країні відповідно до закону про обов’язкове навчання, прямо пропорційне кількості народжуваних дітей. Однак зазначені показники не завжди тотожні. Це пояснюється тим, що у ряді країн Азії і Африки закони, які визначають строки обов’язкового навчання, лише проголошують наміри і не відображають реального стану речей. Зокрема, у Конго, Габоні, Гані проголошена обов’язкова 10-річна освіта, що насправді не здійснюється. Як наслідок – велика кількість дітей залишає школу задовго до закінчення цього терміну. Протилежна ситуація існує у багатьох розвинутих країнах, де законодавчо встановлені строки обов’язкової освіти не встигають за реальним прогресом розвитку шкільництва. Наприклад, у Японії, Фінляндії, Австрії, Норвегії. Данії, Швеції обов’язкове навчання триває 9 років, але абсолютна більшість молоді вчиться більш тривалий час (12 років).

У зв’язку зі зменшення рівня народжуваності у розвинутих країнах, зменшилася чисельності учнів початкових шкіл. У 80-х роках абсолютне зменшення кількості молоді у розвинутих країнах позначилося на контингентах середніх шкіл: з 1980 до 1990 рр. їхня кількість зменшилася на 3,5 %. Так, протягом останнього десятиріччя минулого століття чисельність учнів початкових шкіл у Франції зменшилося на 400 тис., Англії – на 500 тис., Японії – на 2 млн. Разом із тим, у певних країнах світу (США) мала місце й інша тенденція: контингент учнів початкових і середніх шкіл зменшився на 10-12%, а кількість студентів зросла на 15%.

Протилежна ситуація відбувалася у середній освіті. У 60-70-х роках темпи росту її контингентів були достатньо високими. Зокрема, у Японії у повній середній школі у 1960 р. навчалося 58%, а у 1980 р. – 95%; Франції у той же період відповідні контингенти зросли більше ніж удвічі, тоді як загальна кількість молоді відповідного віку збільшилась лише на 40%; у СРСР число учнів 9-10 (11) класів загальноосвітніх шкіл за 20 років (1960-1980 рр.) виросло майже у 4 рази: з 2,6 до 9,9 млн. Таке збільшення не тільки не співпало з чисельним ростом певних вікових груп, але йшло всупереч їх падінню [7].

Тільки вища школа ще не відчуває прямої залежності від демографічної кон’юнктури: її контингенти продовжують зростати майже в усіх країнах. Отже, кількість уч­нів повних середніх і вищих шкіл не можна розглядати тільки з пози­цій демографічного детермінізму. Вирішальним фактором тут є потреби економічного розвитку і зрушення у психології широких верств населення.

Співробітники Інституту політики вищої освіти (США) у розробленому ними документі „Проект вищої освіти для нового тисячоліття: вартість, ціна, продуктивність” наводять наступні соціальні вигоди, що несе для особистості підвищення рівня освіти:

- Приватні інтереси: більша турбота про здоров’я, здоровий спосіб життя, можливість забезпечення якісніх умов життя для дітей, кращі можливості для визначення у виборі товарів для споживання, більш вищий особистий статус та культурний рівень проведення дозвілля.

- Суспільні інтереси: зниження рівня криміногенності в суспільстві; активніша участь у благодійництві та громадських роботах, громадська активність; вищий рівень соціальних контактів, довіри до соціальних інститутів, соціальної адаптації, здатності до використання нових технологій [14].

Практика засвідчує, що зростання кількості більш освічених людей сприяє зменшенню рівня злочинності у країні. Економіка виграє від наявності більш універсальної і більш підготовленої робочої сили. Люди з освітою взагалі, а з вищою зокрема, як правило, інтелігентніші, уважніші у спілкуванні.

Освіта значною мірою зумовлює тенденції науково-технічного прогресу суспільства, створює авторитет певної країни. Вклад коштів в освіту врешті-решт стає найбільш економічно вигідним. Це зумовлює повсюдне розширення попиту на освіту, що у свою чергу робить освітню сферу вагомим і динамічним виміром сучасного світу. Разом із тим, учені зазначають таку тенденцію: частка неписемних у світі знижується, а абсолютна їх кількість зростає.

Дата добавления: 2015-05-23