Класичне пророцтво

„Класичними” називаємо тих пророків, котрі є прикладами відмінності пророцтва в Ізраїлі від пророцтва на Близькому Сході. До „класичних пророків” зараховуються ті, навчання яких міститься у Старому Завіті.

Поряд із правдивими Божими пророками часто у Старому Завіті згадується про „фальшивих пророків”. Єврейський текст Біблії не має для їх означення спеціального терміну, а текст LXX часом вживає парафразу ψευδοπροφήτης. Були ними переважно пророки, які дали себе звести, мішали власні сподівання із правдивими словами Бога. Фальшиві пророки були переважно придворними пророками і їм було вигідно говорити цареві і його достойникам те, що ті хотіли почути. Характерною рисою, яка відрізняла класичних пророків від всіх інших, було відважне голошення моральних вимог Бога. Ілля відважно виявляє і засуджує гріх Ахава (1 Цар 21, 17-24), як це пізніше робитимуть Амос, чи Єремія.

Відвагу і певність свого посланництва пророки черпали від ясного усвідомлення свого вибрання і посланництва (Ам 7, 15; Ос 1-3; Іс 6; Єр 1; Єз 1). Часто спосіб покликання становить ключ (провідну ідею) пророкування.

Пророки називають себе „ посланцями Ягве” (Іс 44, 26; Аг 1, 13; Мал 3, 1), „Божими слугами” (Іс 20, 3; Ам 3, 7; Єр 7, 25; 24, 4), пастирями (Зах 11, 4).

Класичні пророки є найкраще знаними сьогодні з-поміж усіх пророків. Вони жили і займалися літературною діяльністю у VIII, VII i VI ст. до Р. Хр. Хронологічно їх можна впорядкувати так: Амос, Осія, Ісая, Міхей, Наум, Софонія, Аввакум, Єремія, Єзекиїл.

Час вигнання – Єремія, Єзекиїл, Девтеро-Ісая.

Після вигнання – Тріто-Ісая, Аггей, Захарія, Малахія, Авдій, Йоіл.

Немає відповідників Ізраїльського профетизму у стародавньому світі.

Совість Ізраїля.

Надуживання між пророками: фальшиві і правдиві пророки

Покликання пророків і об’явлення їм Божої волі відбувалося у різний спосіб. Свідчать про це самі пророки. Оскільки цей Божий вплив неможливо було дослідити людськими змислами, виникала небезпека різних надуживань і обману. Деякі пророки подавали опис свого покликання, інші доводили правдивість своєї місії спеціальними „знаками”. Цікавий критерій правдивості пропонує пророк Єремія у суперечці із фалишивим пророком Ананією: пророцтво, яке заповідає нещастя, не потребує особливих підтверджень, оскільки таке пророцтво слухачі сприймають неохоче. Коли ж, однак, пророк заповідає добре майбутнє, його пророцтво можна вважати за правдиве лише тоді, коли воно сповниться (Єр 28, 9).

Фальшивими пророками називалися не відступників, які голосили слово в ім’я чужих богів; такі випадки ставалися дуже рідко (Єр 2, 8). Ними були пророки, що діяли і говорили без наказу Бога. Мотиви такої поведінки були різні: ілюзія, бажання популярності (Єр 5, 31), матеріальна користь.

Єврейський текст Біблії не має окремого терміну на означення фальшивих пророків; їх, як і правдивих, називається nābî’. Септуаґінта запровадила розрізнення, називаючи їх ψευδοπροφήτης (Єр 6, 13; 33, 7; Зах 13, 2). Фальшивим пророкам закидалося бажання наживи, грішне особисте життя. Найбільшою їх провиною було утвердження злих людей у грісі (Єр 23, 14; Єз 13, 22), зневага самого імені Бога, котре чинили відповідальним за брехливі пророцтва (Єр 23, 27).

Найважливішим критерієм автентичності пророцького служіння була завжди особиста свідомість післанництва, оперта на бажанні завжди говорити в ім’я Бога, незалежно від наслідків. Старий Завіт знає багато прикладів терпінь, мучеництва і смерті пророків за їх вірне служіння Божому слову. Про правдивість слів пророка свідчили також згідність голошеної ним науки з пророчою традицією (Єр 28, 7), святість життя (Єр 23, 14), безкорисливість, а часом і „знаки”.

Дата добавления: 2017-01-14