Людина перед Богом

Єдиною відповіддю людини Богові має бути віра в Боже діяння і реалізацію Божих планів (7, 9; 28, 16; 30, 15). Не йдеться тут про чисто інтелектуальну віру, ані про дискусію з фальшивими науками, але про властиву відповідь на конкретну ситуацію. Звертаючись до царя Ахаза під час асирійської загрози, пророк попереджує: «Якщо не повірите, не встоїтеся» (7, 9). Всяка інша постава людини відносно Бога, невизнання Божої влади в кожній сфері життя означає гріх (2, 7; 3, 16; 5, 12; 5, 21; 22, 9-11; 30, 1).

Оскарження в гріхах і погрози мають за мету прихилення народу до покути і його спасіння. Традиційні вияви покути, що проявлялися часто у формальній обрядовості пророк вважає недостатніми. Народ повинен визнати злобу своїх вчинків і змінити спосіб поведінки (1, 10-17). Якщо так станеться, то Бог з радістю відпустить усі гріхи (1, 18).

8. Еммануїл – Спаситель з роду Давида

1. Обставини виголошення пророцтва

Книга Еммануїла складається з трьох частин. Перша з них описує його народження (Іс 7), друга звіщає радість від його появи на світі (9, 1-6), третя об’являє образ його царства миру (11, 1-9). Перші дві частини походять з часів сиро – ефраїмської війни, а третя, правдоподібно, з часу асирійської навали (701 р.).

Першою частиною свого пророцтва Ісая намагався відвести царя від його чисто людської політики і розбудити надію на Божу допомогу.

2. Мати Дівиця (7, 14-17)

Коли цар Ахаз через брак віри в Бога розчарував, тоді Ягве заповідає свій знак: «Ось дівиця(ha-‘alma) зачне і породить сина і дасть йому ім’я Еммануїл» (7, 14). Єврейський термін ‘alma вживається в СЗ 9 разів і в жодному місці не означає заміжньої жінки, а завжди молоду дівчину, готову до заміжжя. Стародавні автори, як і більшість сучасних перекладають єврейський термін ‘alma через «дівиця». Так поступили перекладачі LХХ (παρθενος), Вульґати (virgo) і сирійської Пешітти, а за ними майже ціла християнська традиція, яка опиралася на НЗ (Мт 1, 22-23; Лк 1, 32), на змісті пророцтва і його контексті.

Розрізнення добра і зла треба розуміти в контексті Ам 5, 14-15.

3. Народження чудесного Дитятка (9, 5-6)

Божі атрибути Ісая переніс на месіанського царя останніх часів. Для автора тарґуму до цього тексту атрибути Дитятка видалися перебільшенням, і тому переклав, перекручуючи текст в наступний спосіб: «Його назве Чудесний порадник, сильний Бог, Отець довічний Месією, під правлінням якого будемо втішатися великим миром».

4. Паросток Давида (11, 1-9)

Пророцтво виголошене, правдоподібно, під час нападу ассирійців в 701 році. Йдучи за св. Єронімом, сучасні дослідники в описі майбутнього стану світу бачать не зміну природи створінь, а заповідь миру і гармонії у світі.

Значення пророцтв

Пророцтва Ісаї про Еммануїла мають месіанський характер. У них зливаються разом теперішній час і останні часи, царство Давида і останні часи. Брак хронологічної перспективи є наслідком переконання, що месіанське спасіння є запевненням і цього близького тріумфу Ізраїля. Оскільки месіанське спасіння є обіцяним фактом, народ не може загинути від навислої міліарної загрози. Месія, який довершить колись остаточне спасіння, є тим, який об’являється вже тепер; майбутнє спасіння довершить своїм особистим приходом, а тепер діє своєю невидимою силою. Пророцтво, отже мало своє подвійне виповнення: одне недосконале в історії, а друге досконале в Ісусі Христі.

Так пояснить історію Ізраїля св. Павло в 1 Кор 10, 4: «наші батьки (…) пили те саме духовне питво, бо пили з духовної, що йшла за ними скелі – скеля ж був Христос».

9. Теологія (Іс 1-39)

1. Образ Бога

Свою концепцію Бога пророки поділяють з традиційною вірою Ізраїля в Бога, який увійшов в Завіт з народом і постійно ним опікується. Якщо, однак основні теологічні традицій займаються прикметами і діянням Бога, у Ісаї основним джерелом уявлень про Бога є відчуття Його присутності і волі, об’явленої у пророчому посланництві.

У пророчій візії, під час якої відбулося покликання (Іс 6), Бог являється пророкові як маєстатичний цар, оточений небесним двором. Основною характеристикою Бога є Його святість. Святість виражає саму суть Бога, що перевищує сотворену реальність, Його трансцендентність. Неосяжну дистанцію між тим, що святе, Боже і тим, що пов’язане із плином світу, з гріхом, може подолати лише сам Бог. Святий Бог домагається від людини, що до Нього зближається, чистоти, тобто свободи від всякого гріха і невірності.

Бог керує долею світу: як Ізраїля, так всіх інших народів. Чужі народи стають часто знаряддям кари для Ізраїля в Божих руках, а потім знищуються внаслідок їхньої гордості і незрозуміння своєї службової функції в Божих руках (пор. 30, 27-33).

Кара має виховне значення. Вона повинна привести Ізраїля та інші народи до навернення і відновлення, яке має ідеальні ознаки (11). Сучасну реальність відділяє від того часу спасіння суд над Ізраїлем і чужими народами, після якого спасеться лише „свята решта”. Суд, представлений як „день Ягве”, має остаточний характер, не такий, як дочасні кари. „Решта” буде народом очищеним, буде керуватися „на віки” законом і справедливістю під пануванням Давидового паростка.

2 Ізраїль і Ягве

Ізраїль – це народ, що має особливий зв’язок із своїм Богом силою покликання Авраама, через яке „дім Якова” (29, 22) став привілейованою дитиною Божою. Відносини між Богом і вибраним народом пророк образно представляє за допомогою образу дитини, старанно виплеканої Богом (1, 2), виноградника (5, 1-7), що його виростив Господь. Найвищою вартістю народу є Закон Божий, що має гарантувати дотримання справедливості. Його порушення тягне за собою порушення зв’язку з Богом, Гарантом справедливості.

Затверділий народ не хоче навертатися до Бога. За це Бог постановив знищити його (9, 7), залишаючи лише „решту”. Проповідь пророка буре участь у цьому Божому задумі (6, 9-13). Слово пророка має стати „вічним свідоцтвом” (30, 8) затверділості, яке обвинуватить Ізраїля. Бог, однак чекає постійно навернення, щоб змилосердитися над народом (30, 18) і започаткувати відновлення (30, 19-26).

3. Візія майбутньої віднови і „Паросток Давида”

Майбутню віднову Ісая пов’язує з Сіоном, святою горою Ягве в Єрусалимі і царською династією Давида, що мала обітницю вічного тривання (пор. 2 Сам 7, 5-16).

Сіон стане центром спасіння не лише для вибраного народу, але й для поганських народів (2, 2-5), які поспішать до неї „на останку днів”.

„Хлоп’я”, що має народитися (8, 23-9, 6; 11, 1-9; 7, 10-17), стане символом спасаючої Божої присутності в народі. Тексти Ісаї про постать харизматичного провідника народу з роду Давида пізніше розвинуться в „месіанські” очікування.

Сповнення месіанських пророцтв довершилося в особі Ісуса Христа, початок діяльності Якого, згідно з Мт 4, 15-16, є сповненням пророцтва Іс 8, 23-9, 1; Його народження становить реалізацію заповіді Іс 7, 14 (Мт 1, 22-23); в Ньому втілилися риси ідеального володаря, представленого в Іс 11, 1-9.

Девтероісая і Трітоісая.

Від 40 розділу книги Ісаї представляється інша історична, літературна і теологічна ситуація, ніж в першій частині. В кінці XVIII ст. вчені J. Ch. Döderlein i J. G. Eichhorn відділили розділи 40-66 від першої частини книги Ісаї і приписали її невідомому пророкові, надаючи йому ім’я Девтероісая. Сто років пізніше B. Duhm у своєму коментарі до книги пророка Ісаї приписав 56-66 розділи авторству Трітоісаї, що жив після Вавилонського полону.

Дуже важливим аргументом на користь окремішності двох частин книги є її мовне оформлення. На першому місці слід поставити термінологію. Часто вживані улюблені вислови автора першої частини книги не зустрічаються в другій і навпаки.

Оскільки книга Девтероісаї починається словами «утіште, утіште народ мій» (40, 1), вона отримала назву «Книга потіхи». Історичним середовищем цієї частини книги є ситуація вигнанців у Вавилоні в VІ ст. до Р. Хр. Святиня і святе місто давно зруйновані (44, 26-28; 49, 8. 16-18; 51, 3); Ізраїль спустошений і розграбований (42, 22) перебуває під гнітом вавилонців (47, 6; 52, 2-3.5). Ізраїль терпить вже довго (41, 17), але його терпіння зближаються до кінця, бо переможний цар персів Кир невдовзі переможе Вавилон і звільнить Ізраїль (41, 1-7. 25-29; 45, 1-13; 47, 1-11).

Теологія розділів 40-55 характеризується досконалим монотеїзмом, часто вираженим емфатично і апологетично. Такого виразного викладу монотеїзму як в Девтероісаї не було в жодного із попередніх пророків. На вигнанні Ізраїль був підданий спокусі повірити в богів своїх переможців. Пророк, однак, стверджує, що Ягве є «перший і останній» (41, 4; 44, 6). Бог вибрав Ізраїля і назавжди залишиться вірним цьому вибору:

«А Сіон сказав: «Господь мене покинув, забув мене Владика мій!»

Невже ж забуде молодиця своє немовля?

Не матиме жалю до сина свого лона?

Та хоча б вона й забула, я тебе не забуду».

(49 14-15). (Пор. 43, 6; 44, 2; 46, 3).

Пророк заповідає занепад Вавилону і розквіт Ізраїля, і тому закликає євреїв повертатися на свою землю (48, 20-21; 52, 11-12). Народові, який вже спокутував за свої гріхи, пророк провіщає ще тріумфальніший вихід, ніж з Єгипту (41, 17-19; 42, 16; 43, 2.16-18; 48, 21; 49, 10; 51, 10).

Поміж пророцтвами про майбутнє поміщено чотири пісні про «Слугу Господнього» (42, 1-4; 49, 1-6; 50, 4-9; 52, 13 – 53, 12), яким у різних середовищах надають як колективну (Ізраїль), так і індивідуальну (пророк, Месія) інтерпретацію (Ді 8, 34). Солідна, однак, еґзеґеза не може пояснити образ «слуги Ягве» інакше, як месіанську постать. Виповнення пророцтв про «слугу Господнього» в особі Ісуса Христа стверджують автори Нового Завіту: Лк 2, 32 (Іс 49, 6); Лк 22, 37 (Іс 53, 12); Лк 18, 31-32 і 24, 26-27 (Іс 50, 6); Ді 8, 32-35 (Іс 53, 7-8); Ді 13, 37; Флп 2, 7; Мт 12, 18 (Іс 42, 1-4).

Третя частина книги (Іс 56-66), правдоподібно, відображає ситуацію після повернення з вигнання. Скерована вона до спільноти в Єрусалимі, яка взялася до відбудови святині і переживала різні труднощі і розчарування. Різна тематика і неоднорідний стиль цієї частини книги вказують скоріше не на одного автора, а на те, що вона є плодом праці «школи Ісаї». Важливе значення в цій частині книги займає опис культових практик і підкреслення першорядної ролі Єрусалиму.

Дата добавления: 2017-01-14