Отримання слова

Покликання пророка

Найважливішим і вирішальним моментом в житті пророка є його покликання. Деякі пророки описують цю подію детально, інші лише згадують, коли потрібно довести правдивість свого посланництва. Покликання відбувається у різний спосіб, часто поєднується із об’явленням.

Кожне покликання є Божою місією. Особливо це відноситься до покликання пророка (Ам 7, 15; Ос 1-3; Іс 6; Єр 1, 7; Єз 2, 3). Коли Бог каже до нього: „йди!”, то дає йому зрозуміти, що вибрав його для виконання певного завдання у своїх спасенних задумах. Покликання є закликом до найглибшої свідомості вибраного, що охоплює його серце, розум, волю, чинить з нього „іншу людину”.

Відповіддю пророків на покликання є послух і непохитна віра. У деяких це є відразу, а в інших дозріває серед вагань і трудів пророчого життя. Послуга Божому слову пов’язана з багатьма відреченнями.

Покликання Боже є не відкличним. Досвідчив цього пророк Єремія, який пише: „Я собі думав: Не споминатиму про нього, і його ім’ям не промовлятиму більше! Та в серці у мене вогонь палючий, затаєний у костях моїх. Змагавсь я затамувати його, та не спромігся” (20, 9).

Загально можна сказати, що пророки отримували об’явлення двох типів: візуальне, зване візією і позавізуальне, - почуте слово. Єврейський термін dābār незавжди означає почуте слово, але часто має ширше значення – Боже об’явлення.

Отримання об’явлень супроводиться часом надзвичайними і надприродними явищами. Багато критиків називають це екстазом. Пророки, однак, зберігають свою особистість, не зливаються в одне з Богом, що до них промовляє. Звернення до них Бога зі „словом”, або оглядання Його візії розуміють як зустріч на зразок міжлюдських контактів, хоча на зовсім іншій площині. Отримане слово голосять також при повній свідомості самих себе і своїх слухачів.

Спосіб передавання пророчого посланництва

У процесі отримання „слова” пророк не є цілковито пасивним. Він, як сторож, пильно очікує Божого слова (Ав 2, 1; Єз 3, 17-18). Коли прийняв слово, старається його якнайвірніше переказати тим слухачам, до яких було воно призначене. Читаючи пророчі книги, можна зауважити, що ціла особистість пророка, його природні і набуті здібності відіграють значну роль у переданні об’явлень. Пророки передавали своє посланництво як словом, так і вчинками (діями), залежно від конкретних обставин. Часто форму передавання вибирає сам Бог, а часом вона залежить від ініціативи пророка.

А. Передання об’явлення словом

Цей спосіб є найчастішим. Пророк формулює отримане об’явлення, надає йому традиційну поетичну форму, вказує на висновки, що з нього випливають. Всі ці елементи творять органічну цілість, і не можна шукати в кожному пророцтві межі між змістом об’явлення і інтерпретацією пророка. Пророча харизма обіймає всі ці етапи усного голошення, символічних дій, чи інших форм діяльності.

В книгах СЗ слова пророків передавалися в старанному літературному опрацюванні. Зберігався не тільки зміст, але й форма пророчої науки. Пророк, що виступає в Боже ім’я, майже завжди послуговується вступною формулою. Різноманітність цих формул відображає спонтанність проповідування живим словом. Найбільш характерною пророчою формою є тзв. „слово посланця”. В ньому пророк переказує безпосереднє Боже доручення. Починається воно формулою: „Так говорить Господь”.

З-поміж пророцтв можна виділити погрози, докори, заповіді благополуччя, напімнення і перестороги. Часто обвинувачення пророків на адресу народу, чи поодиноких осіб набирає форми судового процесу, на якому Бог виступає як обвинувачувач, свідок, чи суддя.

Не всі погрози є абсолютними і невідкличними. Метою діяльності пророків є не лише голошення кари чи знищення, але допровадження народу до навернення і вірної служби Богові. Багато погроз мають умовний характер.

Часто виступають у пророків голосіння. Нагадують вони народні і царські (Єр 22, 18) похоронні обряди. Велика їх частина нописана у традиційнїй жалобній формі.

Б. Символічні дії пророків

Символічний спосіб вираження релігійної думки зустрічається не лише в Біблії СЗ, але й у цілій стародавній культурі. У семітів переважає конкретний спосіб вираження думки, пов’язаний з видимим світом, котрий пізнається змислами. У зв’язку з цим цінилося і широко використовувалося передання посланництва за допомогою символічних дій. Якщо навіть слово тішилося в давнину більшим, ніж сьогодні авторитетом і якщо його розуміли як своєрідний „знак”, то все ж таки символічна дія становила вищу форму пророчого об’явлення. Її зміст був повніший і багатший, вплив ефективніший. Посланництво в такий спосіб набирало драматичного характеру і впливало на зміну звичаїв в народі. Пророки користувалися глибоко закоріненим в давнину переконанням про причинову залежність між символічною дією і реальністю, котру вона означала. (Нпр. спалювання чучала ворожого царя, розбиття глиняних посудин з написаними на них іменами ворогів).

Книги Царів описують наступні символічні дії „старших” пророків: пророк Ахія з Шіло роздер свій плащ і дав 10 із 12 частин Єровоамові, майбутньому володареві північного царства (1 Цар 11, 29-39); пророк Ілля віддає свій плащ Єлисеєві (1 Цар 19, 19-21); пророк Єлисей наказує ізраїльському цареві Йоасові стріляти з лука і бити стрілами по землі (2 Цар 13, 15-19); фальшивий пророк Садекія робить собі залізні роги (1 Цар 22, 11).

З-поміж „пишучих” пророків символічні дії виконує Осія, беручи собі за жінку блудницю і маючи з нею дітей із символічними іменами (Ос 1 і 3); також Ісая дає своїм синам символічні імена (Іс 8, 1-4; 7,3), ходить три роки без плаща і босий (Іс 20); Єремія ховає свій пояс над Євфратом і стверджує його непридатність (Єр 13, 1-11), залишається за наказом Божим безженним (16, 1-4), стримується від смутку (16, 5-7), бенкетування (16, 8-9), розбиває глечик перед священиками і старшими (19, 1-2. 10-11), носить ярмо в час побуту чужих послів у Єрусалимі (27, 1-3. 12), купує поле в свого родича (32, 1-15), закопує великі каміння в Тафнісі (43, 8-13), наказує прочитати у Вавилоні і вкинути у Єфрат прокляття на Вавилон (51, 59-64). Найбільш складними є символічні дії Єзекиїла: символічна облога Єрусалиму (4, 1-3), лежання 190 днів на лівому і 40 днів на правому боці (4, 4-8), печення нечистого хліба і споживання його з водою у малих кількостях (4, 9-17), символічне стриження і нищення волосся (Єз 5), винесення клунків вигнанця і внесення їх (12, 1-11), споживання хліба і пиття води з тремтінням (12, 17-20), стогнання (21, 11-12), ставлення знаків (21, 23-29), готування в казані на вогні (24, 1-14), занехання жалобних обрядів після смерті жінки (24, 15-24), втрата мови і отримання знову дару мови (3, 22-27, 24, 25-27; 33, 21-22), єднання двох частин дерева із символічними написами (37, 15-28). Після Вавилонського полону згадується лише про символічну коронацію (Зах 6, 9-15).

Кожен опис символічних дій у СЗ містить три сталих складники: Боже доручення, опис дії і пояснення її значення. У поясненні символічної дії не слід шукати відповідника кожного елементу символу в реальності, яку він означає.

В. Передання пророчого слова на письмі

Про літературну діяльність пророків знаємо дуже мало. Не знаємо також коли постали перші записи пророчих слів. Найстарші пророки були людьми живого слова, однак це не виключає літературної діяльності ще перед постанням перших канонічних книг (ІХ – VІІІ ст. до Р. Хр.). Книга Хронік згадує ряд джерел, що походили від пророків, різних від канонічних книг: записи провидця Самуїла, записи пророка Натана, записи провидця Гада (1 Хрн 29, 29 – пор. 2 Хрн 9, 29), слова пророка Шемаї (2 Хрн 12, 15), Єгу (2 Хрн 20, 34), дії царя Єзекії (2 Хрн 32, 32) і Уззії (2 Хрн 26, 22), записані пророком Ісаєю. Кожна пророча книга мала власну літературну передісторію. Усна традиція відігравала в ній досить вагому роль. Однак, певні фрагменти, записані пророком, чи його учнями, становили основу книги, доповненої пізніше іншим, переказуваним усно матеріалом.

Про запис певних пророцтв чи погроз говорять самі пророки. Роблять вони це згідно із виразним Божим наказом (Іс 30, 8; Ав 2,2). Найбільш характерний опис повстання пророчої книги міститься в книзі пророка Єремії (36).

Пророчі книги трактувалися аж до часу їх остаточного формування як живе, постійно звершуване слово Боже. Свідками цього є літургічна адаптація, історична актуалізація та іншого роду додатки. Процес актуалізації розпочали самі пророки.

Ставлення пророків до інших інституцій і традицій

У пророчих навчаннях можна зауважити критичне ставлення до інших релігійних традицій Ізраїля. Критичні висловлювання, однак, стосуються не самих інституцій, чи традицій, а пов’язаних із ними надуживань і перекручень.

Пророки активно відживляють і пригадують народові давні традиції Ізраїля, зокрема про мандрівку вибраного народу з єгипетської неволі до Ханаану і обітниці, пов’язані із династією Давида, про духовну роль Сіону і про сотворення. Пророки не пропонують іншого пояснення цих традицій, а подають новий погляд на Бога, життя і людей. Для традиційної віри Ізраїля Бог є гарантом Завіту, провідником мандрівки у пустині; для пророків Бог є непереможною силою, яка підпорядковує собі світ і очікує особистого рішення кожної людини.

Пророки рішуче виступають проти релігійних і політичних компромісів, дбаючи про чистоту віри в правдивого Бога. Священики, „офіційні” пророки, політичні провідники, всі „пастирі” Божого люду відповідають за релігійні, політичні та етичні переступи Ізраїля.

Царів пророки традиційно вважають за представників Бога, перед котрим будуть змушені здати рахунок за своє урядування. Їх життя часто є поганим прикладом для народу. Одним із найважливіших обвинувачень на адресу царів є те, що вони, йдучи за прикладом поганських володарів, керуються власним, а не Божим авторитетом.

Священиків пророки звинувачують у занедбуванні навчання народу (Ос 4, 3-10).

Теологія пророчих книг

Пророки не створили своєї окремої теологічної системи. Назвою „теології” пророків охоплюється певні теми їхнього навчання, які розвинулися спільно із традицією Старого Завіту, або незалежно від неї.

А. Теологія пророчого слова

Слово є носієм Божого об’явлення. Воно проникає до найпотаємніших глибин єства пророка і бере його в неподільне панування. Пророк приймає слово з радістю, хоча воно виставляє часто його на тяжкі випробування (Єр 20, 8). Пророк мусить голосити отримане слово часто всупереч своєму бажанню (Ам 3, 8; Єр 20, 9) і незалежно від сприйняття слухачів (Єр 20, 8). Слово має спасенний характер, але через людську впертість стає знаряддям осуду (Єр 26, 4-6). Воно може впасти як грім на Ізраїля (Іс 9, 7), палити, як вогонь (Єр 5, 14; 23, 29).

Слово Боже є одночасно великим даром і благословенням для всіх (Ам 8, 11-12), воно зроджує багаті плоди (Іс 55, 10-11).

Слово Боже має велику силу і завжди виповнюється. Бог ніколи не забирає назад свого слова (Іс 31, 2), воно триває вічно (Іс 40, 8).

Пророки мають свідомість відповідальності за голошення слова Божого. Від них може залежати доля цілого народу (Єз 33, 1-9) і кожної людини (Єз 3, 16-21). Якщо б пророк занедбав голошення слова і спровадив через це на людей кару, став би винним за це перед Богом.

Б. Бог і людина в теології пророків

Науку про Бога пророки черпають з живого контакту з Ним. Бог є для них особовою силою, що діє у світі і скеровує його згідно із своїми планами (Міх 4, 12; Іс 55, 8; Єр 51,29) до спасіння (Єр 29, 11), чи до знищення (Єр 18, 11). Пророки досвідчили діяння Бога при своєму покликанні – безумовного втручання в їхнє життя, котре вимагає цілковитого підпорядкування. Це найбільше пережиття зробило вирішальний вплив на їхнє розуміння Бога.

Бог є паном не лише вибраного народу (Ам 9, 7; Іс 10, 5-9; Єр 27, 6; Іс 45, 1).

Влада Бога поширюється також і на цілу природу, яка є його творінням (Єр 31, 35; Іс 40, 25).

Пророки послідовно відстоюють монотеїзм, підкреслюють трансцендентність Бога.

В. Етичні традиції пророків

Початок профетизму в Ізраїлі припадає на час релігійної і моральної кризи в народі після здобуття Ханаану і зіткнення з поганськими народами. Низький рівень моральних вимог поганського оточення спричинився до морального занепаду Ізраїля.

Моральні повчання пророків концентруються на двох етичних вартостях: на милосерді і справедливості, які є прикметами самого Бога. Любов спонукає до особистого прийняття моральних вимог Завіту; справедливість охоплює всіх, а особливо ті верстви населення, котрі були найбільш вразливими: невільників, прибульців, вдів і сиріт.

Бог вимагає справедливості. Кара для Бога не є головним проявом справедливості. Після кари Бог порятує свій народ. Цей порятунок пророк Ісая бачить у віднові первісної гармонії, втраченої через гріх (Іс 11); Єремія – в „новому” Завіті (Єр 31); Єзикиїл заповідає відновлення серця і уділення „нового духа” (Єз 11, 19; 36, 26).

Великим прогресом в моральному повчанні пророків був перехід від традиційної колективної етики до індивідуальної відповідальності. Пророки, однак не перекреслили суспільного характеру моральних зобов’язань. На підставі входження в Завіт закликали кожного члена народу до індивідуальної моральної відповідальності.

Г. Гріх і суд в навчанні пророків

Гріх для пророків є відмовою послуху Богові і розірванням зв’язків, які єднали людину чи цілу спільноту з Богом Завіту.

Для визначення гріховного стану, який порушує гармонію у стосунках людей з Богом пророки використовують різні терміни:

1) ‘awôn несе в собі ідею перекручування, викривлення; означає не тільки відхід від Бога, але й спотворення стосунку, який згідно з Божою волею повинен становити реалізацію спільноти між Богом і людиною.

2) hattâ’ означає „схибити”, „заблукати”, не осягнути бажаної мети. Цей термін виражає не стільки конкретний гріх, скільки ситуацію, до якої провадить грішна поведінка.

3) рeša’ виражає стан бунту грішника проти Бога, відмову виконувати моральні зобов’язання, взяті через входження в Завіт.

Найчастішою реакцією Бога на гріх людини є Його „гнів”, який виявляється у суді Божому. Суд має виховне значення і має послужити очищенню грішника. Пророки невтомно закликають народ до навернення.

Д. Історична і есхатологічна перспектива у пророків

Пророки були дітьми свого часу і проповідували найперше для своїх сучасників. Вони старалися порушувати актуальні проблеми. Дивилися вони також і в майбутнє, заповідаючи спасіння, кару, чи суд для майбутніх поколінь. Старозавітні пророцтва, які стосувалися майбутніх подій, розвивалися і доповнювалися самими пророками або їх учнями.

Пророки, як і всі євреї, вважали, що сучасні їм речі є безпосереднім наслідком речей минулих. Боже благословення або кара будуть наслідком сучасного релігійного стану. Після кари і знищення пророки заповідають час Божого благословення і достатку. Щасливе життя народу завжди стоїть в залежності від його навернення.

У своїх заповідях майбутнього щасливого життя пророки не завжди скеровують свій погляд лише на минулі події. Заповіді майбутнього часто набирають ідеального характеру. Істотним елементом розвитку історії є втручання в її хід Бога, який усе скеровує до завершення. Сильного розвитку есхатологія набрала в час вавилонської неволі, коли погляди пророків зосередилися на щасливій майбутності. Головними есхатологічними темами у пророків є „день Господній”, „решта Ізраїля”, „спасіння із Сіону”, „новий Вихід”.

Есхатологічна традиція пророків не згадує про кінець світу. Переміна і віднова наступить у цьому світі, але в процес віднови буде втягнений цілий космос.

Е. Месіянські очікування у пророків

Найдавніші месіянські очікування у пророків походять від пророцтв Натана для Давида і його династії (2 Сам 7). Термін „Месія” пророки не поєднували з великим Нащадком Давида. Цього довершать щойно біблійні автори кінця Старого Завіту.

Відношення Амоса (9, 11-15) і Осії (2, 2; 3, 5) до пророцтва Натана є досить невиразним. Більш формально про майбутнього месіяннського царя говорить Ісая, особливо в пророцтві про Дівицю і Еммануїла (Іс 7, 14; 9, 1 і наст.). Прикмети Еммануїла перевищують людську сферу і ставлять його у безпосередню близькість з Богом. Еммануїл походить із покоління Давида, він буде управляти відновленим народом справедливо, впроваджуючи стан тривалого спасіння. Його панування, повне миру, охопить цілий світ разом із тваринами (Іс 11, 1-9). До тієї ж традиції звертається пророк Міхей (5, 1-4), Єремія (23, 6), Єзекиїл (21, 32; 37, 24-25). Після вавилонського полону пророки Аггей і Захарія добачають два обличчя майбутнього Месіянського володаря: політичне і священиче, розвиваючи думки, висловлені вже Єремією (33, 14-26). Після політичного упадку народу в постаті Месії почало шукатися нової духовної величини: священства.

Крім царського і священичого типу Месії пророки заповідали також прихід Месії типу пророчого. У такому значенні під кінець СЗ відчитували текст Втор 18, 14-15.17. В подібний спосіб пояснювалося образ Слуги Господнього з книги Девтеро - Ісаї і Сина Чоловічого з апокаліптичної книги Даниїла.

Хронологічна таблиця діяльності пророків

Амос	(782 - 753)
Осія	(752 - 722)
Ісая	(740 - 700)
Йона	(бл. 750)
Міхей	(740 - 700)
Софонія	(640 - 609)
Наум	(663 – 612)
Авакум	(625 – 598)
Єремія	(627 – 586)
Єзекиїл	(593 - 571)
Агей	(520)
Захарія	(520 – 518)
Малахія	(460)
Авдій	(450)
Йоіл	(400)
Даниїл	(168-164)

Дата добавления: 2017-01-14