Конструирование программного обеспечения как область знаний SWEBOK

Вступ

Країнознавство - комплексне вивчення країн або крупних регіонів з метою виявлення на конкретних територіях загальних закономірностей, які встановлю­ються фізичною і економічною географіями. Виділяються два напрямки країно­знавства: фізико-географічний і економіко-географічний.

Комплексні країнознавчі характеристики охоплюють опис природних умов, питання географії населення, розміщення господарства, використання при­родних і трудових ресурсів. Крім приведених географічних характеристик краї- н­ознавство включає також характеристики: історичні, культурні, релігійні, етно­графічні, політичні. Але основою країнознавства є фізична і економічна геогра­фії, тому країнознавство відноситься до циклу географічних наук. При цьому первоосновою є фізична географія. Природні умови, які вона вивчає, визначали визначають і будуть визначати розвиток людства, його розселення, шляхи сполучення, розміщення господарства і його характер. Розквіт Римської імперії співпадає з глобальним потеплінням, середньовіччя з глобальним похолоданням (так званим малим льодовиком періодом). Початок епохи Відродження співпадає з початком глобального потепління, яке продовжується до теперішнього часу.

Географія - одна з найдавніших галузей знання, що виникла завдяки нако­пиченню й систематизації відомостей про країни та народи, які їх заселяють. Тобто на початковому етапі становлення географії як науки вона мала кра­їнознавчий напрямок. Ще на етапі первіснообщинного ладу в процесі заселення і господарського освоєння ойкумени проходило накопичення знань про її природні умови. Описова географія характерна для античних часів, середніх віків та епохи Відродження.

Краєзнавчий напрямок досліджень виділяється ще в роботах античних вчених. Давньогрецькі Філософи заклали основи географії і країнознавства: історик Геродот ( між 490 і 480 рр. до н. е.)в своїй 4-ій книзі «Історія» виділив розділ країнознавства географія Північного Причорномор’я); Ератосфен Кіренський (276-194 рр до н.е., що дав назву самій науці «Географія», склав «Географічні записки»; історик Страбон (64-23 рр. до н.е.) написав 17 томів «Географії».

Численні географічні відомості країнознавчого характеру знаходимо в працях арабських, перських, китайських учених, зокрема в Х ст. в Персії (Іран) видана праця «Кордони світу», в якій показано географію півдня нашої країни.

В епоху великих географічних відкрить і поглиблення територіального по­ділу праці виникла потреба в новій науці - економічній географії. Першою еконо­міко-географічною працею вважають «Опис Нідерландів» (1567) італійського вченого Л.Гвіччардіні (1483-1540). Опис складається з двох частин: перша включає загальну характеристику країни (географічне положення, оцінка ролі моря для Нідерландів, характеристику мануфактур і торгівлі) та опис всіх міст і 17 провінцій.

Першою теоретичною працею з географії називають «Всесвітню геогра­фію» голандського географа В.Варенія (Вареніус) (1622-1650). Його концепція географії полягала в її поділі на генеральну (загальну) і власне географію (окрему), яка вивчає різні країни (країнознавство). Він розробив основи внутрішнього поділу країнознавства, де виділено три розділи: 1) «землі» (поло­ження країни, її межі, конфігурація, площа, рельєф, видобуток руди, води, грун­ти, рослинний і тваринний світ); 2) «небесні» (широта місця і висота Сонця), тривалість сезонів року, кліматична зональність); 3) «людські» склад населення, особливості його життя, торгівля, міста, політичний устрій. Третій пункт це економіко-географічні аспекти.

Географія ХVII - XVIII cт. займалась описовим державознавством, ос­новне завдання якого полягало в описі найбільш важливих «пам[МБ1] ’яток, вартих уваги» кожної країни: території, населення, природні об’єкти, державний устрій, релігія, освіта, господарський устрій, міста, тощо. Аж до кінця XVIII cт. у географії не було чіткого уявлення про її предмет і зміст. Фізичну географію відносили ло фізики, політичну до історії, математичну до астрономії. Краєзнав­чий напрям географії розглядався як допоміжний розділ історії.

Географія кінця ХVIII ст. зазнала сильного впливу філософських і космогонічних ідей Ї. Канта. У працях Канта сформульовані основи хорологічної

концепції географії, яка випливає з його філософських поглядів на простір і час. Географія розглядається як наука про заповнення простору і відрізняється від дослідження процесів. При цьому Кант визнавав причинні зв’язки між природою і суспільством, про вплив географічних умов на виробничу діяльність.

У ХVIII ст. у світовій науці значного поширення набула концепція географічного детермінізму, сутність якої полягає у визнанні визначального впливу природних умов на розвиток суспільства. Французький просвітитель Ш.-Л. Монтеск’є, який багато зробив для популяризації цієї концепції, у своїй книзі «Про дух законів» (1748) розмірковував про залежність соціального устрою, форм правління від клімату, грунтів, розміру країни.

Оригінальні погляди на сутність географії виклав у одному з розділів «Історії Російської» В.М.Татищев, котрий визначив географію як землеописання.

В залежності від особливостей досліджуваних об’єктів виділяється матема­тична географія - вивчення форми земної кулі, визначення координат, фізична географія- вивчення природних умов відповідно до потреб господар­ства, політична географія - опис населених пунктів. В залежності від масштабу досліджень за Татищевим, виділяються «універсальна або генеральна географія» - опис всієї земної кулі, «спеціальна або усна географія» -опис окремих країн, «топографія» - опис частин країни.

Самостійною наукою, яка досліджує природу й економічну діяльність людей, вважав географію М. Ломоносов. Він обгрунтував зміст і межі нової галузі географічної науки - економічної географії.

Географія ХІХ ст. розвивалась під впливом результатів промислової революції, яка зумовила різке зростання значущості природних ресурсів у розвитку суспільства. Вимоги господарства визвали появу і розвиток нових галузей географічної науки: метеорології, гідрології, океанології, геоморфології, грунтознавства.

На розвиток теорії географічної науки значною мірою вплинули погляди видатного німецького вченого О.Гумбольдта, який висунув плідні ідеї про сут­ність географії як науки і виступив проти хорологічної концепції Канта. Він відстоював єдність загальної і регіональної географії, заперечував розуміння природи як суми частин. Гумбольдт вважав, що з розвитком нових галузей природознавства географія не зникне, остільки має свій власний, реально існуючий об’єкт дослідження - географічну оболонку Землі, вивчення її в часі, просторі і взаємодії. Центральним завданням географічного пізнання причинних зв’язків у земних явищах Гумбольдт вважав вивчення залежності органічного світу від неживої природи.

Значний вклад в розвиток концептуальних засад географії вніс інший німецький вчений К. Ріттер, який вважав предметом географії «простір на земній поверхні, остільки простір цей заповнений земною речовиною, до якого царства природи ця речовина не належала і в якій формі не проявлялася». Услід за Кантом, Ріттер протиставляв географію історії і стверджував, що основа для систематизації історичних фактів - хронологія; а основа для географічних досліджень - простір. Географія Ріттера антропоцентрична - огляд природних умов розглядається як передумова вивчення історії.

Ріттер, як і Гумбольдт, розробляв порівняльно-географічний напрям. У країнознавчих працях основну увагу він приділяв опису рельєфу, берегових ліній, гідрографічної мережі і значно меншу - клімату й органічного світу. Ріттер сприяв посиленню інтересу до суспільної географії, вніс в географію «новий зміст і життя як в науку, що стоїть на рубежі природничих і гуманітарних наук».

Промислова революція зумовила істотні зміни в територіальному розподілі праці західноєвропейських країн. Це привернуло увагу до теорії розміщення виробництва, яка сформувалася на стику економічної науки і економічної географії. Значний внесок в дослідження територіальної організації господарства зробив німецький вчений І. Тюнен, який розробив ідею створення функціо­на­льних моделей територіальної організації господарства, де основним фак­тором виступає відстань від центру споживання.

Характерною рисою розвитку географії в Росії в ХІХ ст. є її диференціація на фізико-економіко-географічні дослідження. В російських університетах гео­графія викладалась на історико-філологічних факультетах. У 1835 році диферен­ціація географії на фізичну і економічну оформилась організаційно.

Економічна географія, яка ще недостатньо відокремилася від статистики потрапляє під вплив політичної економіки, фізична географія - фізики. Вклю­чення географії в систему фізичних наук відіграло позитивну роль у ста­новленні фізичної географії, яка запозичила у фізики передові методи досліджень, але з іншого боку обмеженість дослідження живої природи призвело до того, що важливі для географії дослідження проводились в пограничних галузях біології і грунтознавства. Загальна методологічна нерозвиненість фізичної географії, над­мір­ний акцент на фізичному боці природних явищ мали своїм наслідком слабку консолідацію окремих напрямів географії. Тому найбільш важливі концепції виникли в ній в середині ХІХ ст. на пересічені з суміжними науковими дисциплінами, особливо біологією і грунтознавством: географічно-екологічний напрям (К.Ф. Рульє, Н.Н. Кауфман, Н.А. Сєверцов), геоботаніка (Ф.В. Рупрехт). Для розвитку економічної географії важливу роль відіграли ідеї та програми економічного районування (К.Ф. Герман, К.І.Арсеньєв, Д.А. Милютин), стати­стично-етнографічні дослідження населення (П.І. Кеппен, В.П. Андросов).

У кінці ХІХ ст. відбулося різке зростання обсягу знань про Землю. Їх систематизація призвела до швидкого формування нових галузей фізичної гео­графії. У галузі геофізики і геодезії було уточнено форму Землі - геоїд. У розвинутих країнах почались роботи по складанню крупномасштабних топогра­фічних карт. В галузі геології та геоморфології сформована загальна картина геологічної будови материків, створено вчення про платформи і геосинкліналі, створена генетична класифікація форм рельєфу, почалися дослідження четвер­тинних відкладів. У галузі кліматології розроблена концепція загальної цирку­ляції атмосфери. У 70-ті роки сформувалось грунтознавство. Розвиток нових географічних дисциплін створив передумови для здійснення фізико-геогра­фічного синтезу, котрий не був здійснений через боротьбу різних наукових напрямів і шкіл.

Диференціація географії і кінці ХІХ ст. поставила складне питання про сут­ність об’єкта географічних досліджень. Негеографи бачили в географії лише на­бір описуваних фактів. Багато вчених вважало, що знання про природу стосу­ється природознавства, а знання про людину - країнознавства. Тим самим ставилась суперечність між загальною і регіональною географіями. Заперечува­лось існування єдиної географії. Різноманітні уявлення про сутність географії другої половини ХІХ ст. можна систематизувати в чотири основні напрями: природничонаукові і суспільнонаукові географічні школи, ландшафтна і хорологічна концепції. Природничонауковий напрям переважав наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. і в своєму крайньому вираженні виводив за межі географічних досліджень всі соціально-економічні проблеми і процеси. У 70-ті роки більшість відомих німецьких географів (А.Зупан, А.Кіргоф, Ф.Ріхтгофен, З.Руге) обстою­вали погляд на географію як науку природничу.

В останні десятиріччя ХІХ ст. у географії спостерігається поступовий відхід від природничонаукового напряму, посилення соціологічних аспектів і прагнення звести географічні до дослідження до країнознавчих. Велике значення для розвитку географічного країнознавства мали праці французького географа Е. Реклю та його послідовників. Реклю розглядав Землю як організм, а окремі компоненти природи - як його органи і наголошував на необхідності вивчення взаємодії процесів, змінності географічних явищ у просторі і часі. У 19-томній загальній географії «Земля і люди» Е. Реклю основний акцент перенесено з країнознавчого опису природи на опис народів, міст, історичних пам’яток. Головна об’єднуюча ідея цього опису - людська праця, зміна природи людиною.

Засновником антропографії став професор географії в університетах Мюн­хена і лейпцігу Ф.Ратцель. Його антропогеографія - концепція застосування до дослідження розміщення населення і діяльності людей теоретичних положень соціал-дарвинізму.

Прикладом симбіозу хорологізму, антропоцентризму і геополітики можуть слугувати ідеї англійського географа Х.Д. Маккіндера, згідно якого географія - наука про розподіл речей на земній поверхні. ЇЇ єдність полягає у підпорядкуванні всіх географічних проблем (фізичних, біологічних, суспільних) впливу політики. Взаємовідношення людини і природи розглядалися ним як єди­диний живий організм, а людське суспільство трактувалося як поєднання угруповань, які об’єдналися в боротьбі за існування.

На рубежі ХІХ і ХХ ст. самостійна географічна школа сформувалась у Франції, засновником і керівником якої був керівник кафедри в Сорбоні П.Ві­даль де ла Бланш. Він вважав, що географія повинна досліджувати Землю як єдине ціле, тому основний принцип географії - «принцип земної єдності», а безпосереднє поле досліджень - поверхня Землі, тобто сукупність явищ, які відбуваються в зоні контакту твердих, рідких і повітряних мас. Франзузькі географи вивчали окремі ділянки земної поверхні, тому і виник тут регіональний синтез. Вони заперечували географічний детермінізм, і висунули концепцію посибілізму, в межах якої кожне природне середовище надає людині різні можливості для її діяльності, а людина сама розумно пристосовується до природи. Школа носила ще назву «географія людини».

Інший характер мали праці німецької школи ландшафтознавства, лідером якої був З. Пасарге. Він вважав за головне вивчення природних ландшафтів. Як компонент ландшафту у нього були відсутні грунти і не включались різні прояви людини: поля, луки, міста, села. Він розрізняв три класи ландшафту: природні, «розкрадені» і «культурні». Корінні перетворення природного середовища призвели до появи поняття «культурного ландшафту», яке було запропоноване О. Шлютером. Він вважав, що головним об’єктом дослідження є «культурний ландшафт», який поєднує різні природні і «людські» об’єкти.

Стрімке формування ландшафтознавства на межі ХІХ-ХХ ст. мало значний вплив на загальну теорію географії. Проте розвиток аналітичних досліджень, інтенсивність її диференціації загострили кризу теорії географії. Активізувалось питання про інтегральний об’єкт досліджень. Відповідно на ці потреби виникла хорологічна концепція професора Гейдельберського університету проф. Гетнера.

Він обгрунтував єдність географічного знання з точки зору переважно просто­рового методу досліджень. На його думку географія - хорологічна наука про земну поверхню, яка вивчає земний простір за його відмінностями та просторовими взаємовідношеннями. Це привело його до думки, що справжнім завданням географії повинні бути країнознавчі описи. Сильною стороною концепції Геттнера була увага до взаємодії явищ, їх просторового аспекту.

В другій половині ХІХ ст. цікаві узагальнення були зроблені американ­сь­ки­ми географами Дж. Пауелу і Дж. Гільбет висунули принципи формування мор­фоскульптур, згідно яких форми рельєфу розглядались як наслідки тих чи інших процесів.

Характерною ознакою розвитку фізичної географії в Росії кінця ХІХ ст. було виникнення синтетичного ландшафтного напрямку, яка виникла на базі великої кількості даних про вивчення грунтів, з формуванням генетичного грун­тознавства. Основоположником російського грунтознавства був професор Петербурського університету В.В. Докучаєв, який в своїх працях доказав, що грунти є самостійним природничоісторичним утворенням, характеризуються специфічним генезисом і складними зв’язками з іншими компонентами земної природи і діяльності людини. Заслугою В.В.Докучаєва є розробка поняття про природні комплекси і іхню зональність. Він відкрив закон світової зональності грунтів і природного середовища в сукупності. Ідеї В.В.Докучаєва створили наукові передумови для інтегрального фізико-географічного районування.

Важливе значення для для розвитку географії в Росії упродовж перших десятиріч ХХ ст. мало створення вчення про ландшафт, уявлення про яке сфор­моване в 1913-1914 рр. У працях Г.М.Висоцького, Г.Ф.Морозова, Л.Г.Берга, А.А.Борзова, І.М.Крашеннікова, Р.І.Аболіна. Природний ландшафт, за визна­ченням Л.С.Берга, - це область, в якій характер рельєфу, клімату, рослинного і грунтового покриву становить єдине ціле, яке типово повторюється на території первної зони Землі. Ідея ландшафту міцно увійшла в науковий ужиток географії.

Формування економічної географії в європейських країнах почалося в кінці 1880-років. Учень Ф.Ратцеля В.Готц в антропогеографічному аспекті сформулював основні положення економічної географії й увів цей термін. Передумовою формування економічної географії у Німеччині був її швидкий ін­дустріальний розвиток. Особливості розміщення виробництва в Німеччині і привернули увагу економістів. У 1882-1885 рр. В. Лаундгарт на основі теоре­тичних положень класичної політекономії із застосуванням математичних методів дав аналіз розміщення промисловості з врахуванням витрат вироб­ництва. У 1909 р. німецький економіст А.Вебер опублікував працю «Теорія розміщення промисловості», яка на російську мову була переведена тільки у 1926 р. під редакцією відомого економіста М.М.Баранського.

У 1920-1930 рр. У географічній науці панувала хорологічна концепція у різних варіантах. У 30-ті роки центр географічної думки перемістися в Сша, де хорологічні ідеї пропагували Н.Феннемен, К. Зауер, В.Девіс., В цілому в першій половині ХХ ст. панував класичний підхід, коли основа увага приділялась вивченню геосфер, країн, ландшафтів. На думку американського теоретика географії Р.Хартшора хорологічна концепція- єдина історично виправдана. Основне завдання географії полягає у вивченні диференціації земної поверхні, а не в пізнанні причин і закономірностей такої диференціації. Вона лише описує окремі «земні простори», тому географіяописова наука, яка не має ні власного об’єкта дослідження, ні власного матеріалу, ні власних методів дослідження, за винятком картографічних. Цінність географії, на думку Р.Хартшорта, поля­гає у вивченні індивідуальних фактів. Географам немає необхідності вдаватися до універсальних категорій, «якщо не вважати загальним законом географії те, що всі території унікальні». Відповідно сутність географії полягає в країнознавстві. Такий підхід заводив географію в тупик і засновник хорологізму А.Геттнер писав, що не слід ігнорувати загальну «систематичну» географію.

Р.Хартшорн вважав, що в систематичній і регіональній географії - одне загальне завдання пізнання просторової диференціації. Систематична географія (фізична, економічна, політична) досліджує просторову диференціацію в окре­мих явищах, тоді як регіональна географія акумулює знання про всі взаємо­зв’яза­ні форми просторової диференціації. Тому регіональна географія є головною ціллю науки, а систематична має допоміжне значення. Він заперечував істо­ричний підхід у зв’язку з труднощами його поєднання з хорологічним методом дослідження.

Описова хорологічна концепція зберегла свої позиції в американські географії до середини 1950-тих років. У 1954 році під редакцією П. Джеймса і К.Джонса була опублікована «Американська географія», в основу якої були покладені ідеї Р. Хартшорна, що географія - єдина наука, метою якої є опис просторових відмінностей на поверхні земної кулі. Географія не може робити узагальнень і прогнозів.

Одним з напрямів американської географії 1920-1930-х років був кліматичний детермінізм (засновник Е. Герінгтон), який вказував на прямий зв’язок між кліматичними циклами розвитку Землі та історичними подіями. Вторгнення монголів в Європу, Китай і Індію було зумовлено зсушенням. На його думку є типи клімату, які стимулюють розвиток народів, і клімати, які приречують їх на занепад.

Обгрунтування географії як соціальної політичної науки спробував дати американський географ І. Боуман, який з 1917 року очолив Американське географічне товариство, у склад якого входило 150 географів, істориків, економістів, статистиків, етнографів, державознавців та юристів. В книзі «Піонерський кордон» (1931) ним розглянуті питання освоєння нових територій. Концепцію географії як соціальної науки І.Боуман розвив у книзі «Географія по відношенню до соціальних наук» (1934), де в центр географії він поставив людину, яка змінює саму себе в процесі перетворення природи.

В період між світовими війнами склалися дві історико-географічні школи: американська і англійська. Засновником американської школи став професор університету Берклі в Каліфорнії К.Зауер, який започаткував новий напрям географії - екологію людини. У своїх книгах «Морфологія ландшафту» (1925), «Походження і розповсюдження агрокультури» (1952) К.Зауер проводить думку, що головним завданням географії є дослідження перетворення природного ландшафту в культурний. Він широко застосовував у географії історичний метод досліджень, прагнення розглядати у взаємозв’язку за тривалий період історію ландшафту та історію людини. Дослідження районів проходження і шляхів міграції людей, формування їхніх навиків і результатів праці вимагають зіставлення історії природи і історії суспільства.

К. Зауер - піонер дослідження екологічних проблем у сучасному світі і їхнього впливу на долю цивілізації. Він вивчав походження культурних рослин і домашніх тварин, шляхів їх розповсюдження. Але К. Зауер заперечував переваж­ну орієнтацію географії на вирішення суспільних проблем, підкреслюючи, що географія це наука про Землю.

Англійська історико-географічна школа основана професором Кембрід­жзького університету Г.Дербі. Він простежив процес формування куль­турних ландшафтів Англії. Накопичення в них нових властивостей під впливом людської праці.

У 20-30 роки панування хорологічної концепції призвело до того, що географія розглядалася як сума галузевих дисциплін. Однією з центральних тем в цей час виступало ландшафтознавство, де ландшафт розглядався як інтеграль­ний об’єкт географії. (Сесія Міжнародного конгресу в Амстердамі в 1938 р.) У 20-ті роки вагомий внесок у вчення про ландшафт зробив З. Пасарге, який обгрунтував таксономію ландшафтних прос­торів, взаємозв’язок між ланд­шафтознавства, загального землезнавства, країнознавства. На його думку ландшафтознавство - це «стовбур географічного дерева», фізичне земле­знавство - це «коріння», а країнознавство - «крона». Недолік - відсутність гене­тичного підходу до вивчення ландшафту.

У 30-ті роки велика увага приділялась проблемі природного районування. Для становлення ландшафтознавства велике значення мали крупномасштабні польові дослідження рельєфу, грунтів і рослин. Пізніше в практику картування було внесено поняття однорідних територій. У результаті прийшли до ідеї виділення елементарних природних територіальних комплексів.

У 30-ті роки новий імпульс у географії дістало дослідження просторових закономірностей і просторової організації з використанням математичних моделей. Німецький вчений В.Кристаллер у праці «Центральні місця у Південній Німеччині» (1933) обгрунтував абстрактну модель розселення ввів поняття «цен­тральні місця», обгрунтував ієрархію розселення. Інший німецький географ А. Леш у праці «Просторова організація господарства» зпобив спробу сформулювати загальну теорію розміщення виробництва. В повоєнний перід ці проблеми стали об’єктом дослідження світової географії. Роботи В. Крісталлера і А. Леша дали імпульс до формування в американській, шведській і англійській географії напряму, який дістав назву «соціальна фізика» і був спрямований на дослідження просторової поведінки людей.

Наприкінці 40-вих і початку 50-тих років у середовищі західних, передусім французьких, географів відбулося певне «комуністичне збочення», в першу чергу в економічній географії, коли філософські зв’язки і методи вивчення були заміне­ні політичними та ідеологічними. Однак злиття дослідницьких проблем і політики існувало кілька років. Марксизм тривалий час використовував містифі­кацію, особливо що стосу­ється економічної географії.

Пізнавальна ситуація та методолого-теоретична орієнтація географії в 50-60 роки роках ХХ ст. багато в чому відзеркалилась у працях французького вченого Максиміліана Сорре. За характеристикою французького професора П.Жоржа, що у фізичній географії є більше можливостей створювати самостійні методи на шляху до теоритизації, тоді як у соціально-економічній географії вчені змушені вторгатися в області вже зайняті соціологами й економістами.

[МБ1]

Дата добавления: 2014-01-14