Стадії розвитку хвороби

У перебігу хвороби виділяють 4 стадії або періоди: латентний, продромальний, період розпалу і період завершення.

1. Латентний період – називають це прихованим або інкубаційним. Він триває від початку дії патогенного фактору до появи перших хворобливих симптомів. У цей період відбувається мобілізація компенсаторно-пристосувальних механізмів, спрямованих на усунення або обмеження дії патогенного чинника. Тривалість латентного періоду коливається дуже широко і залежить, насамперед, від характеру пошкоджуючого агента, а також від реакції організму на пошкодження.

2. Продромальний період – визначається часом від появи перших симптомів до розвитку певної клінічної картини хвороби. Він характеризується неясними, нечіткими ознаками. Найчастіше це підвищення температури, головний біль, загальна слабкість, зниження апетиту.

3. Період розпалу хвороби – характеризується наявністю властивих їй симптомів. Тривалість його може бути від кількох днів до кількох років (туберкульоз). Інколи хвороба перебігає легко. Тоді симптоматика її проявляється не повністю (стерта форма) або весь процес закінчується досить швидко (абортивна форма).

4. Завершення хвороби може бути різним – повне й неповне видужання, рецидив, ускладнення, перехід у хронічну форму, смерть. Хвороба закінчується видужанням, коли пристосовні механізми спроможні компенсувати пошкодження, заподіяне організмові патогенними факторами.

Повне видужання -коли явища полому зникають безслідно й організм повністю повертає втрачену здатність до адаптації в навколишньому середовищі. Але хвороба завжди залишає свій „слід”. Наприклад, після інфекційної хвороби залишається імунітет проти відповідних збудників, іноді на все життя.

Неповне видужання характеризується наявністю стійких анатомічних і функціональних дефектів, які сформувалися під час хвороби і збереглися після її закінчення.

Рецидив – це повторний спалах хвороби після періоду її відсутності (удаваного видужання).

Під ускладненнями розуміють приєднання до хвороби таких патологічних змін, які прямо не пов’язані із причиним фактором.

Якщо хвороба після періоду яскравих клінічних проявів набула затяжного, в’ялого характеру із періодами ремісії, то кажуть, що вона перейшла в хронічну форму.

Ремісія –(лат. remissio) – (ослаблення, уменшення) тимчасове покращення стану хворого, що проявляється в затримці або зупинці прогресування хвороби або повному зникненні клінічних прояв патологічного процесу.

Смерть – незворотня зупинка життєдіяльності організму, який з моменту смерті перетворюється на мертве тіло.

За причинами смерть поділяють на природну (фізіологічну), насильну і смерть від хвороб.

Природною смертю закінчується життя людей похилого віку внаслідок закономірного зношування організму.

Насильна смерть настає внаслідок убивств, самогубств, нещасних випадків, травм.

Смерть від хвороб виникає тоді, коли патологічні зміни, викликанні надзвичайним подразником, настільки глибокі, що стають несумісні з життям.

Процес вмирання не миттєвий, навіть при раптовій смерті, він складається з кількох етапів: преагонія, агонія, клінічна і біологічна смерть. Ці етапи називають термінальними станами.

Преагонія триває від кількох годин до кількох діб. У хворого затьмарюється свідомість, з’являються задишка і тахікардія, можу знижуватись кров’яний тиск.

Поступово преагонія переходить в агонію (від грецького – аgоn – боротьба).

Агонія характеризується глибоким пригніченням життєво важливих функцій організму, в той самий час крайнім напруженням захисних пристосувань (судоми, форсоване дихання). Втрачається свідомість, згасають рефлекси, знижується температура тіла, послаблюється діяльність серця і апарату дихання, з’являються аритмія, параліч сфінктерів, набряк легень.

Для клінічної смерті характерна повна відсутність пульсу і дихання (всі ознаки життя, що ми можемо бачити відсутні), але обмін речовин на мінімальному рівні залишається. На цьому етапі життя можлива ефективна реанімація. Час від початку клінічної смерті, протягом якого можливе і доцільне оживлення, обмежений тривалістю життя нейронів кори великих півкуль в умовах гіпоксії (5-6 хвилин). У пізніші строки розвиваються психічні порушення, які роблять реанімацію невиправданою.

Біологічна смерть – це етап незворотних розладів життєдіяльності організму.

Не всі органи вмирають одночасно. Першими гинуть нейрони головного мозку (через 5-6 хвилин після зупинки дихання). В інших органах і тканинах (шкіра, нирки, серце, легені, печінка) цей процес розтягується на кілька годин, навіть діб, тому ці органи, взяті від трупа, використовують для трансплантації.

Ознаки смерті: зникнення пульсу на крупних артеріях, відсутність скорочень серця (аускультативно, ЕКГ), відсутність дихання, спонтанних рухів, реакцій на звукові, больові подразнення, максимальне розширення зіниць та відсутність реакції зіниць на світло, відсутність рогівкового рефлексу.

Посмертні зміни:

1. Охолодження трупу (algor mortis)розвивається у зв’язку з тим, що в тілі припиняється продукція тепла і його температура вирівнюється з температурою навколишнього середовища.

2. Трупне заклякання – ущільнення скелетних м’язів (накопичується молочна кислота). Спочатку дубіють м’язи обличчя, шиї, тулуба, кінцівок.

3. Трупне висихання.

4. Перерозподіл крові – кров стікає в нижче розташовані ділянки.

5. Трупні плями – в тих ділянках, які піддаються тиску (крижі, сідниці, лопатки).

6. Трупний розклад – аутоліз і гниття.

Сталість внутрішнього середовища організму, що називається гомеостазом, є обов’язковою умовою його існування. Така відносна стабільність біологічних систем повинна зберігатися як при зміні зовнішнього (навколишнього) середовища, так і внутрішнього (при розвитку патології).

Реакції, які забезпечують пристосування організму до навколишнього середовища і виживання виду, вироблені в процесі філо- і онтогенезу, називаються пристосувальними. При дії надзвичайних чинників, які викликають пошкодження частини структур організму, запускаються реакції, спрямовані на компенсацію порушених функцій, які називаються компенсаторними.

Таким чином, компенсаторно-пристосувальні процеси — це морфологічні і функціональні зміни в організмі, спрямовані на заміну втрачених функцій. На відміну від пошкоджень, які є гіпобіотичними процесами, ці процеси супроводжуються підвищенням або нормалізацією рівня життєдіяльності і забезпечують пристосування організму до змінених умов існування при патологічних станах.

До компенсаторно-пристосувальних процесів відносяться:

Гіпертрофія — збільшення розмірів органа або тканини завдяки збільшенню розміру кожної клітини.

Гіперплазія — збільшення розмірів органа або тканини в результаті збільшення кількості клітин, з яких складається орган.

Регенерація — відновлення (відшкодування) структурних елементів тканини замість мертвих.

Організація — заміщення сполучною тканиною нежиттєздатних тканин та чужорідних тіл.

Метаплазія — перехід одного виду тканини в інший в межах одного зародкового листка.

Пристосовні або адаптаційні реакції – різноманітні комбінації регулюючих, координуючих і коректуючи гомеостатичних реакцій, які здійснюються з участю нервових, ендокринних і обмінних факторів, створюють оптимальні умови для існування організму.-

Регенерація – відновлення структурних елементів тканин замість пошкоджених або загиблих.

У біологічному аспекті вона є пристосувальним процесом, який притаманний всьому живому, спрямований на відновлення структури та функцій тканин. Значення регенерації полягає в матеріальному забезпеченні гомеостазу на різних рівнях структурної організації живої матерії.

Форми регенерації:

· Внутрішньоклітинна – молекулярна, внутрішньоорганоїдна та органоїдна регенерації.

· Клітинна регенерація – в основі має прямий та непрямий поділ клітин.

Види регенерації:

· Фізіологічна регенерація

· Репаративна регенерація

· Патологічна регенерація.

1. Фізіологічна - відбувається протягом усього життя організму і характеризується оновленням клітин слизових, серозних оболонок, внутрішніх органів, різних тканин залежно від зміни умов їх існування в процесі виконання тих або інших функцій.

2. Репаративна (відновна) – посилена фізіологічна регенерація в хворому організмі.

Форми репаративної регенерації:

· Повна або реституція (некроз заміщується тканиною, ідентичною тій, що загинула). Характерна для тих органів і тканин, в яких регенерація відбувається тільки в клітинній формі (кістковий мозок, епідерміс, епітелій слизових оболонок та ін.);

· Неповна або субституція (нормалізація порушених функцій забезпечується за рахунок гіперплазії клітин не в місці пошкодження, а в навколишніх тканинах; ділянка некрозу поступово заповнюється сполучною тканиною і утворюється рубець). Найчастіше відбувається в органах, де переважає внутрішньоклітинна форма регенерації (ЦНС, серце).

3. Патологічна регенерація виникає при спотворенні ходу регенераторного процесу.Це спостерігається при порушенні харчування(білкова, вітамінна недостатність), нервової регуляції, гормональних розладах, пригніченні імунних реакцій і характеризується сповільненням або спотворенням регенерації: келоїдні рубці, виразки, несправжні суглоби та інше;

Гіпертрофія –збільшення об’єму органа, тканини, клітини або внутрішньоклітинних структур, що супроводжується посиленням їх функцій;

Гіперплазія – збільшення кількості клітин, внутрішньоклітинних структур та інтерстеціальної тканини;

Гіпертрофія та гіперплазія мають виражене пристосувальне значення, спрямоване на компенсацію функцій пошкодженого або надмірно функціонуючого органа чи системи.

Види гіпертрофії:

- адаптивного характеру (нейрогуморальна, гіпертрофічні розростання)

- компенсаторного характеру (робоча, вікарна)

· нейрогуморальна – гормональна акромегалія, гінекомастія;

· гіпертрофічні розростання - поліпи на слизових оболонках (хронічні запалення), розростання інтерстеціальної тканини, розростання сполучної та жирової тканини;

· робоча (компенсаторна)–в умовах недостатності функції тканини органу (гіпертрофія лівого шлуночка – АГ, атеросклероз, стеноз гирла аорти);

· вікарна (замісна) – при загибелі або видалені парного органа: нирки, легені;

· регенераторна – при загибелі частини тканини або органа: інфаркт міокарда.

Організація — це процес заміщення сполучною тканиною нежиттєздатних тканин та чужорідних тіл.

Заміщення ділянки змертвіння, ексудату, тромботичних мас сполучною тканиною відбувається в тому випадку, якщо маси піддаються розсмоктуванню і водночас в них вростає молода сполучна тканина, яка перетворюється після цього в рубцьову.

Про інкапсуляцію говорять в тих випадках, коли змертвілі маси, тваринні паразити, чужорідні тіла (шовний матеріал) не розсмоктуються, а обростають сполучною тканиною і відокремлюються від іншої частини органа капсулою.

Дата добавления: 2014-01-15