Питання (розділ). Етнос: ґенеалогія поняття та основні підходи

Давньогрецьке слово «ethnos» позначало окремі колективи, об’єднані спільністю життя, звичаями, традиціями. Аристотель це слово використовував для протипоставлення еллінів і варварських народів. Вживання слова «етнос» для позначення периферійних народів від класичної античності перейшло в новогрецьку мову. Середньовічна латина не застосовувала похідні від слова «етнос» і значення слова залишалося незмінним. Після Реформації і перекладу Біблії англійською мовою найближчим до грецького «етнос» в англійській мові стає слово «gentile», яке походить від латинського «gentus», що означало родовід.

В Новий час розпочалася глобальна територіальна експансія європейців, яка призвела до утворення колоніальних імперій Іспанії, Португалії, Британії, Франції. Внаслідок чого відбулась зміна етнічної ситуації (розширення життєвого простору народів): відкриття, переміщення, зникнення народів на територіях Європи, Південної та Північної Америки, Африки. З локальної (обмеження життєвого простору певного народу територією) вона трансформувалась в універсальну, всесвітню. Європейці усвідомили свою відмінність і історично сформовані культурні, релігійні, психологічні особливості стали розглядатися як атрибути приналежності, ідентичності. У новому контексті значення слова етнос поширилося на позначення особливостей організації соціального простору. Його використовували у негативному сенсі, щоб протиставити колоніальні народи «цивілізованим народам». Ідеологічне значення такого застосовування виражало ідею легітимації колоніальної політики у «піднятті дикунів до рівня цивілізації». Основними елементами структури цивілізованих норм існування людської спільноти містили визнання правомірності таких положень: антропологічний тип європейця має домінантний статус у навколишньому середовищі; лише моногамні шлюбні стосунки можуть природно застерегти людську природу від деградації; приватна власність є недоторканою; переваги монотеїстичного світогляду полягають у забезпеченні наявності прав особистості у спільноті.

Колоніалізм розширив комунікаційний простір, що позначилось на світовій геополітичній мапі. Вона стає концентричною, осередком виступає метрополія, а периферією колонії. Замість традиційного розмежування світового простору за цивілізаційними ознаками, основою якого є ієрархія цінностей, встановлюється розмежування у вигляді кордонів національних держав. Характерною ознакою нового світу стає те, що цінності матеріальної і духовної культури народів, які були засобом маніфестації в традиційних спільнотах, стають об’єктами етнологічних досліджень.

Спочатку вони акцентувалися на вивченні неєвропейських народів і лише на певному етапі етнологи звернулися до європейського соціально-культурного контексту. Перехід від розвідок у колоніальному просторі до метрополії відбувся у середині ХХ ст. Наприклад, у німецькомовних країнах використовують поняття «фелькеркунде» і «фолькскунде». Традиції власного народу (німців, шведів, датчан, голландців) є об’єктом вивчення фолькскунде, а традиції інших народів, неєвропейських – фелькеркунде.

2 традиції: етнологія (еволюціонізм, дифузіонізм, соц.і культ.антропологія) – опис неєвроп.народів; соціологія – аналітичний рівень.

М.Вебер. Національне життя виникає внаслідок раціоналізації політичного простору і формування бюрократії насамкінець ХVІІІ столітті. Продовжуючи позитивістську традицію у вивченні природи національного буття народів, М.Вебер стверджує, що нація – спільнота, що об’єднана почуттям, нація – це спільнота, яка має цілком умотивовану тенденцію до створення власної держави. Почуття приналежності, до певної спільноти, в свою чергу, виникає на основі релігії, мови, спільного походження, політичного досвіду. М.Веберу належить розведення понять «етнічна група» і «нація». Етнос – негативна самоідентифікація певної спільноти («ким ми не є») протистоїть самоідентифікації даної спільноти як нації, яка має позитивний характер («ким ми є»).

Представники функціоналізму (Б.Маліновський, А.Радкліфф-Браун) вбачали основне завдання етнології не у вивченні етносів як таких, а у вивченні етнічних «культур», основна функція яких полягає в інтеграції людей в певну стійку спільноту.

Заслугою соціологічного підходу є спроба подолати описовий характер, що був властивий етнології і розглянути етноси як складні соціокультурні системи. Але проблеми розвитку цих систем і джерел їх розвитку залишаються за межами соціологічних досліджень, чим демонструється обмеженість підходу до вивчення такого складного та історично змінного об’єкту, яким є етнос.

Саме впливи етнічного чиннику на динаміку соціальних процесів заклали основи концептуального поля основних напрямків теорій етносу: примордіалізму, інструменталізму таконструктивізму. У вітчизняній традиції, внаслідок панування марксистської ідеології, мала місце одна концепція – теорія етносу. Її автори намагалися дотримуватись цілісного підходу до етнічних процесів і відтворити універсальну картину виникнення, розвитку і трансформацій етносів в історичному процесі.

Примордіалістський підхід репрезентують роботи Е.Шілза, Р.Гамбіно, К.Гірца, В.Коннора, П. ван ден Берга, Г.Айзакса. Ці автори потрактовують етнічність як об’єктивну даність, споконвічну (примордіальну) характеристику людства. Представники цього підходу наголошують на тому, що кожна людина має сутнісні, примордіальні структури. Етнічність оголошується вродженою властивістю людської ідентичності, яка має свої об’єктивні основи в самій природі людини. В основу етнічності примордіалісти кладуть генетичні, природно-географічні чинники.

Термін примордіальні зв’язки вперше використав американський соціолог Е. Шілз. Він розрізняв певні види суспільних зв’язків – особисті, громадянські, примордіальні (прадавні, споконвічні), сакральні – стверджував, що всі ці види зв’язків (окрім громадянських) продовжують існувати в модерних, громадянських суспільствах. Цю ідею поділяє К. Гірц, який першим почав розробляти примордіальний підхід стосовно етнічної проблематики і сформулював сутність цього напрямку. Ці певні суспільні зв’язки, які їхні учасники схильні розглядати як зовнішні, нав’язані або дані викликають відчуття «нездоланності» та невимовлюваності. Він висунув припущення, що прагнення до модерного суспільства взаємодіє з прагненням до особистої ідентичності, яка ґрунтується на примордіальних вподобаннях, що становлять сутність культури і політичної організації суспільства. Кожна людина протягом усього життя несе в собі почуття спорідненості з членами етнічної групи, корені якого у кровних зв’язках, релігії, мові та стилі міжособистісних і суспільних взаємин, які є «природними» для самої неї і «духовними» за своїм характером.

В межах примордіалізму склалися дві течії: соціально-біологічна і еволюційно-історична. Аналіз етносу з позицій соціально-біологічного підходу основується на ідеях еволюціонізму. Найбільш характерною і розгорнутою для цієї течії є концепція П. ван ден Берга. В ній етнос трактується як спільнота, що утворилася в результаті розвитку розширених кровноспоріднених груп. В процесі еволюції зв’язки спорідненості поступово розмивались і ставали фіктивними. Ранні суспільства складались з невеликих груп, члени яких мали між собою безпосередні стосунки, з яких і складалася система суспільних відносин. Відповідно до демографічних змін відбулося зростання/зменшення їх кількісного складу. Позитивна дія демографічного чинника, зростання чисельності населення та тривалості життя, призводила до розширення групи, в результаті якого збільшувалася територія. Внаслідок зміни кількісних показників групової динаміки, що відображалося у зростанні чисельності населення на певній території, відбувалися зміни просторової організації, які призводять до змін у системі суспільних зв’язків. Споріднені зв’язки поступово замінювалися етнічними, основу яких складали кровна спорідненість та емоційність. Вони генерують колективні уявлення, що визначаються бінарною опозицією «свої/чужі». Колективні уявлення характеризують ступінь спорідненості членів групи в просторових межах. Розширення колективу родичів і виникнення колективної підтримки, яка виходить за межі родинного кола, становить феномен етнічної солідарності. Первинні спільноти, які мотивовані солідарністю, об’єднані родинними зв’язками.

Близькою соціобіологічному розумінню є концепція Л.Гумільова, який вважав етнос феноменом біосфери, або системною цілісністю дискретного типу, що працює на геобіохімічній енергії живої речовини, у відповідності з принципом другого закону термодинаміки. Надаючи перевагу природному шляху організації колективної форми існування, Л.Гумільов дає таке визначення поняття етнос – «це колектив людей, що виник природним чином на ґрунті оригінального стереотипу поведінки, колектив, що існує як енергетична система (структура), що протиставляє себе усім іншим таким же колективам, виходячи із відчуття компліментарності».

Виникнення і розвиток етносу характеризується як виключно природний процес, що підпорядковується закону зростання ентропії, який Л.Гумільов сформулював під впливом ідей французького мислителя Тейяра де Шардена. Етноси – це спільноти людей, що склались в результаті засвоєння ландшафту і з яким вони знаходились у безпосередньому контакті. Джерелом розвитку етносу є «пасіонарний вибух», надлишок енергії, що отримує популяція у період виникнення. Вона змушує їх активно діяти в напрямку розширення зон життєвого простору. Внаслідок цього виникають контакти між різними етносами і пасіонарний поштовх не зникає відразу, а генетично переходить на інші етноси. Тому стадії етногенезу – це фази поступового згасання енергії, що виникла від початкового імпульсу, якого нібито вистачає в середньому на 1000-1200 років. Таким чином, етногенез охоплює весь процес від моменту виникнення до зникнення етнічної системи під впливом ентропії пасіонарності. Сутністю етнічної системи є взаємозв’язок пасіонарієв з природним ландшафтом. Термін «пасіонарій» розуміється в двох значеннях: як етнофор і як носій біохімічної енергії. Саме пасіонарії є ферментом і рушійною силою етногенеза. Виняткове значення пасіонарності в тому, що нею вимірюються потенційні можливості конкуруючих етнічних систем і визначається розподіл сил на геополітичній мапі світу в даний період, хоча і не детермінує розв’язки історичних подій.

Представники еволюційно-історичного підходу розглядають етноси як висхідні, окремі та незмінні соціокультурні спільноти, що існують лише, тільки і завжди у відповідності до соціально-історичного контексту. Такий підхід ще називають культурним варіантом примордіалізму. В ньому етнос розглядається як спільнота, об’єктивними характеристиками приналежності до якої виступають: мова, релігія, психічний склад, звичаї, норми поведінки, народне мистецтво. В центрі уваги знаходиться духовна основа буття народу.

Етноси, з огляду на примордіалістський підхід, є групами, які існують реально, з притаманними їм культурними маркерами. Приналежність до групи визначається атрибутами, які відрізняють їх від інших груп: мова, колективні уявлення, мистецтво, релігія. Етносу властиві шість найважливіших ознак, за загальновідомою класифікацією Е.Д. Сміта:

1) групове власне ім’я, яке дає можливість ідентифікувати себе;

2) міф про спільних предків, який містить ідею спільного початку в часу та просторі і який надає етносу відчуття уявленого споріднення;

3) спільна історична пам’ять;

4) один або більше елементів загальної культури (релігія, мова, звичаї);

5) символічна прив’язаність до конкретної «рідної землі»;

6) почуття солідарності у значної частини населення.

Етнічна ідентичність визначається сукупністю атрибутів і фіксується привласненням імені, етнонімом. Етногенез є первинною фіксацією, яка відбувається у процесі народження колективних уявлень, виникнення спільних міфів про походження, обраність. Завершення етногенезу знаменується утворенням суб’єктивної форми ідентифікації індивідів із спільнотою. Кожний індивід становиться носієм спільної пам’яті, яка уміщує знання про усвідомлення спільнотою своєї єдності. Вони визначають орієнтацію свідомості на минуле – на «витоки», прабатьків, культурних героїв – народжується простір колективного уявного – це етнічна міфологія, зміст якої складають казкові та легендарні оповідання про «золотий вік», а також періоди політичного розквіту, піднесення мистецтва та духовної величі. Колективне уявне перетворює спільну пам’ять на історичну. Її мета полягає у підтриманні усвідомлення єдності через спеціальні елементи: мову, культи, право, освіту. Соціальні інститути упорядковують сталі елементи системи соціальних зв’язків у контекст єдиної етнічної культури Наприклад, шотландці залишаються у Великій Британії шотландцями, бо фіксують свою приналежність до етносу за мовою, приналежністю до пресвітеріанської церкви, застосуванням шотландської правової системи, а також освітньої діяльності. Тому етнічна ідентичність характеризується постійністю і стабільністю, здатністю перейти наступним поколінням, які будуть вважати себе дійсними шотландцями. Етнічна ідентичність є процесуальним явищем, яке складають механізми утворення, функціонування, утримання етнічної свідомості.

Отже, еволюційно-історичний напрямок в межах примордіалістського підходу розглядає етноси як соціальні, а не тільки біологічно детерміновані співтовариства. З одного боку вважається, що етноси – це реально існуючі соціальні групи, що відрізняються від всіх інших соціальних груп, а з другого боку, етноси визнаються за своєю сутністю природними явищами.

Згідно примордіалізму, етнос не з’являється і не щезає, а тільки трансформується в своїх історичних проявах під впливом тих чи інших природних чи соціальних сил. Прагнення примордіалістів надати етносам універсальний характер не слід вважати виправданим. Примордіальні зв’язки не є константними, а можуть змінюватись, навіть зникати. Наприклад, людина впродовж життя змінює мовну, релігійну самоідентифікації. Причому етнічна ідентифікація є результатом свідомого вибору. Етнічні спільноти не є споконвічними, незмінними, відокремленими утвореннями. Про це свідчать поширення в сучасному світі таких явищ, як міграції, міжетнічні шлюби тощо. Окрім цього, примордіаліська теорія не достатньо враховує ролі держави і політичних еліт в конструюванні культури і історії.

Наголошуючи на специфічності, навіть унікальності етнічного, а також на пошуках різних примордіальних етнодетермінант, представники цього напрямку акцентують увагу тільки на одному з них. В поясненні природи етнічності цьому підходу властивий дуалізм, оскільки етнічність розуміється одночасно як природне і як соціальне явище.

Інструменталізм виник як реакція на неспроможність примордіалізму пояснити зростання активності національних рухів у сучасному світі. Засновником цього напрямку був Пол Р. Брасс, який наголосив на тому, що існуючі в світі нації слід розглядати як результат етнічної мобілізації. Тому етнос тут розглядається як ідеологічне, а не соціально-історичне утворення, що використовується політичним класом для укріплення панівного впливу на суспільство і суспільною елітою для мобілізації мас у боротьбі за владу.В цьому підході велика увага приділяється маніпуляції символами культури з метою створення політичної ідентичності. Мобілізація навколо культурних символів складає процес етнічної ідентичності, яка завжди є штучним утворенням і виникає завдяки зусиллям правлячої еліти. Оскільки історія суспільства є процесом змін у правлячому класі, то зміст етнічної ідентичності в кожному суспільстві змінюється у відповідності до закону циркуляції еліт. Тому етнічність не є спадкоємною якістю (як в примордіалізмі), а є прескрипцією, тобто приписаною якістю, вона є політичним інструментом в руках еліти, засобом в колективному прагненні до матеріальних переваг. Трансформацію структури правлячого класу відображає етнічна мобілізація, яка змінює порядки стратифікації, тобто надає можливості відбутися процесу рекрутації еліти. Емоційні чинники в процесі етнічної мобілізації мають зовнішнє, ідеологічне вираження, а тому не відображають глибинної, онтологічної сутності соціальних порядків. І якщо упродовж усієї історії етноси викликали значні колективні пристрасті (які не вдавалось викликати іншим спільнотам), то їх слід розглядати як свідчення маніпуляції правлячим класом керованої маси, а не природним виявленням почуттів, здатних поєднувати людей.

Представники інструменталістського підходу (Н.Глезер, Б.Андерсон, Д.Горовіц) пояснюють відтворення етнічних груп потребами людей у символічному подоланні відчуження в суспільстві масової культури, яка побудована на цінностях споживання та прагматизму. Етнос є засобом стратифікації соціальних груп, яка дозволяє отримати статус і утвердити пріоритет інтересів. Інструменталісти виходять з того, що люди свідомо мобілізують етнічні символи для досягнення своїх цілей. Ключовою концепцією цього теоретичного напрямку є ідея етнічного інтересу, оскільки дія людини розглядається як раціональна дія (за Вебером), а не ціннісно-раціональна, як вважають примордіалісти.

В цілому для інструменталізму властивий певний соціально-політичний прагматизм. Етнос і етнічна свідомість приймаються за безперечний соціальний факт, що має таке ж об’єктивне буття, як і інші соціальні феномени. Об’єктивна основа етнічного буття полягає виключно в субстраті еліти, а не в народних масах. Етнічна свідомість трактується в якості найважливішої форми сучасної суспільної свідомості, в якості одного з головних засобів подолання соціального відчуження, що характерне для суспільства масової культури. Одночасно з цим, відстоюючи функціоналістський підхід до вивчення етнічного життя, інструменталісти змушені відмовлятись від ідей еволюціонізму і тому демонструють надмірну прихильність до статики при дослідженні етнічної свідомості.

До недоліків інструменталістського підходу можна віднести вузьке розуміння етнічних інтересів лише як економічних і політичних. Окрім цього, з позицій цього підходу важко зрозуміти, чому люди часто зберігають свою етнічність навіть в тих випадках, коли це не приносить їм ніяких переваг. Так в американських умовах німці, скандинави і ірландці, навіть в п’ятому поколінні після еміграції з Європи, можуть зберігати етнічну ідентичність своїх предків у вигляді символічної етнічності.

Конструктивізм є близьким до інструменталізму, але є більш послідовним і потрактовує етнічність виключно як інтелектуальний конструкт політиків, письменників, вчених. В результаті їх цілеспрямованих дій ідея приналежності до певного етносу вносяться в широкі народні маси.

Представники конструктивізму (Ф.Барт, Б.Андерсен, Е.Гелнер, Р.Бурд’є, Е.Гобсбаум) ставлять питання: як людина інтерпретує реальність, яку увагу вона приділяє тому чи іншому соціальному явищу? Існує певний зв’язок між цим підходом і поструктуралістською теорією П.Бергера і Т.Лукмана. Свій початок конструктивізм веде з часу опублікування книги Б.Андерсена «Уявлені спільноти», в якій автор аналізує процес виникнення сучасних націй. Представники цього підходу не заперечують, що спільне походження, а також мова і культура є важливими для сприйняття приналежності до певного етносу, але вважати їх споконвічними, одвічними є помилкою. Сутнісними ознаками етнічної групи конструктивізм вважає наступні:

- етнічні групи мобілізуються і демобілізуються;

- атрибути приналежності до етнічної спільноти постійно модифікуються;

- етнічна пам’ять має здатність відроджуватися, на відміну від соціально-історичної;

- етнічні межі на відміну від державних кордонів безперервно змінюються.

Етнос розглядається як певна конструкція, яка виникає і існує в результаті цілеспрямованих дій зацікавлених груп. На перший план тут ставиться самосвідомість, а не автохтонне походження і етнічна генеза сама по собі. Етнічність повністю суб’єктивується і привноситься в цей світ виключно самою етнічною свідомістю. Етнос виступає не як об’єктивна спільнота, що вимірюється економічними, політичними і іншими, об’єктивними критеріями, а як суб’єктивна спільнота, що вимірюється виключно соціально-психологічними критеріями. При описуванні етногенезу підкреслюється, що основним детермінантним чинником є колективне уявлення про нього, а не та чи інша етноконсолідуюча чи етнодиференціюча ознака.

Норвезький теоретик конструктивізму Ф. Барт вважає, що для аналізу етносу, головним є етнічний кордон, що визначає групу, а не сам по собі культурний матеріал, оскільки культурні кордони досить розмиті і не обов’язково співпадають з етнічними. Етноси складаються внаслідок територіальної, соціальної і державної відокремленості. І якщо ця відокремленість зберігається впродовж тривалого часу, то вона стає причиною появи культурної відмінності. Так марксистська ідеологія і створення «залізної завіси» в Радянському Союзі привели до створення «нової історичної спільноти» – «радянського народу» і появи нової ідентифікації – «радянської людини».

Етнічне почуття, на відміну від природного, виникає внаслідок дії механізму етнічної ідентичності і етнічної свідомості. Етнічна ідентичність являється виконанням індивідом певної ролі у відношенні і контакті з носіями іншого етнічного почуття. Етнічна свідомість – це здатність індивіду розглядати себе в якості члена етнічної групи. Етнічна група завжди існує в етнічних межах, які вона сама встановлює. Існування етнічної групи виявляє себе, в першу чергу, в демонструванні етнічних почуттів членів цієї групи представникам інших груп. Якщо це демонстрування зазнає перешкоди, то етнічні почуття будуть підсилюватись. Тому природа етнічних конфліктів полягає в мобілізації етнічних почуттів, яка може змінити межі етнічної групи, суспільства і держави. Класичним прикладом може слугувати доля колишньої Югославії.

Ідеї конструктивізму викликали з середини 1990-х особливий інтерес російських і вітчизняних вчених. Найбільш відомим послідовником цього підходу є російський етнолог В. Тішков. Примордіалістському розумінню етнічності, він протипоставляє погляд на етнічність як на соціально-організаційний феномен. В.Тішков пропонує перестати розглядати етнічність в культурно-лінгвістичних чи психокультурних термінах і вбачати в ній спосіб структурування соціального простору, форму соціальної організації культурних відмінностей (за Ф.Бартом). Він формулює і стверджує розуміння народу (етнічної спільноти) як групи людей, члени якої розділяють спільну назву і елементи культури, мають спільне походження і історичну пам’ять, володіють почуттям солідарності в результаті особливих зусиль. В формуванні етнічної ідентичності важливими є тільки ті характеристики, що використовуються для маркування відмінностей і групових кордонів. Пошук якихось об’єктивних, на відміну від суб’єктивних культурних властивостей, на думку цього автора, немає сенсу. Ключову роль в конструювання етнічності грає політика етнічного підприємництва, тобто мобілізація членів етнічної групи з боку лідерів. Він вказує на множинну природу етнічної ідентичності, яка обумовлюється тим, що сучасна людина може жити і діяти в декількох культурах. Замість відродження, формування, переходу, зникнення етносів має місце зовсім інший процес – це подорожування індивідуальної/колективної ідентичності по набору доступних в цей момент культурних конфігурацій або систем.

Отже, примордіалізм, інструменталізм та конструктивізм – основні теоретико-методологічні підходи, що сформувались, перш за все, в західному соціогуманітарному знанні. Ці парадигми свідчать про ізольованість пізнавальних процесів в сучасному суспільствознавстві. Кожна дисципліна спеціалізується на вивченні якогось певного взаємозв’язку етнічного і соціального. При цьому диференціація наук, з одного боку, сприяє приросту знань, а з другого – ізолює одні наукові дисципліни від інших. Якщо обмежитися даними тільки однієї етнологічної науки, то не буде можливості комплексного і всебічного бачення етнічного життя. Існує необхідність вироблення інтегративно-цілісного підходу до вивчення природи етнічності, який б доповнював і тим самим подолав вузькопрофільний аналіз ідентичності.

У вітчизняних дослідженнях етносу ключову роль відіграли праці С.Широкогорова, П.Кушнера, С.Токарєва, Ю.Бромлєя, М.Чебоксарова, В.Козлова та інших.

Поняття «етнос» вперше було введене С. Широкогоровим у монографії «Етнос. Дослідження основних принципів зміни етнічних та етнографічних явищ», яка була опублікована в 1923 році. Автор визначає етнос як групу людей, члени якої розмовляють однією мовою, визнають своє спільне походження, мають комплекс звичаїв та триб життя, що охороняються й освячуються традицією, і які відрізняються нею від таких же інших груп. Але оскільки ця праця була написана в Китаї (автор був емігрантом), то її концепція не вплинула суттєво на розробки теорії етносу, хоча сама дефініція дуже схожа на подальші визначення етнічної спільноти, що були запропоновані в 1960-1980-ті роки радянськими вченими.

Важливе значення для розвитку теоретичної етнографії мала книга П.Кушнера «Етнічні території і етнічні кордони» (1951). Її автор, опираючись на традиції дореволюційної російської етнографії, зробив акцент на етнічних відмінностях і вперше поставив проблему характерних ознак етнічної спільноти. Він вказував, що рівноправними критеріями виділення етнічних спільнот є як об’єктивні (мова і елементи матеріальної культури), так і суб’єктивні (феномени духовної культури). Результатами цих досліджень було утворення площини для подальших теоретичних розвідок, які були викладені в працях С.Токарєва, В.Козлова, Ю.Семенова, М.Чебоксарова, А.Агаєва, М.Крюкова. Найбільш повний виклад і оформлення теорія етносу знайшла в працях Ю. Бромлєя «Етнос та етнографія» (1973), «Сучасні проблеми етнографії» (1981), «Нариси теорії етносу» (1982), «Етнонаціональні процеси: Теорія, історія, сучасність» (1987) і, особливо, «Нариси з теорії етносу» (1983), які містять всебічну розробку основних положень теорії етносу, що стала в останні десятиліття офіціальною методологією радянської етнографії. Саме Ю.Бромлєй фактично ввів в широкий науковий обіг поняття «етнос», оскільки раніше цей феномен вчені позначали як етнічну спільноту.

Згідно з ідеями цього автора, етнос характеризується власне етнічними властивостями: мовою, культурою і етнічною самосвідомістю, закріпленою в самоназві. Однак всі ці соціальні характеристики формуються і функціонують тільки у відповідному життєвому контексті, який обумовлюється природно-ландшафтними, територіальними, соціально-економічними, державно-правовими передумовами і умовами. Класичне для радянських часів визначення етносу є таким: етнос – це «історично створена на території стійка міжпоколінна сукупність людей, яка має не тільки спільні риси, але й відносно стабільні особливості культури (включаючи мову) і психіки, а також усвідомлення своєї єдності і відмінності від інших подібних утворень (самосвідомість), яка фіксується в самоназві (етнонімі)». Поняття «етнос» є основною одиницею етнічної класифікації людства, однак вона є скоріше класифікацію народів за етнічними ознаками, тобто такими, які можна розглядати як атрибути етнічної групи: мова, територія, господарча діяльність, а не класифікацією етносів.

Таке розуміння опирається на уявлення, що впродовж своєї історії людство було організовано вздовж етнічних ліній і людина завжди належить до певної етнічної спільноти. Альтернативним такому баченню є ствердження, що впродовж історії людина завжди залишається носієм певних ознак своєї приналежності до етнічної спільноти, які можуть усвідомлюватися нею, або ні. Розбіжність цих бачень пояснюється різним розумінням історії. В першому випадку до історичних явищ відносять лише раціонально організовану площину соціальної дійсності, в другому випадку – неусвідомлені, приховані, репресовані елементи історичної пам’яті. Звідси виникає різне розуміння історичної минувшини, у першому випадку перебіг історичних подій оцінюється в політичній площині соціальних явищ, у другому – в соціально-культурному контексті.

Форми колективного існування людей в історичному часі не можуть розглядатися як незмінні. Застосувати цей принцип марксистського бачення історичного процесу до етнічних спільнот важко, бо етнічна історія людства відрізняється від політичного перебігу подій. В теорії етносу ця проблема вирішувалась гіпотетично, а саме: в певний період свого існування етнічна спільнота надає життя новій. Даним принципом скористалися лише в одному випадку, коли створили концепцію про спорідненість трьох братерських народів, кожний з яких був слов’янською республікою у складі СРСР. Насправді проблема полягає в тому, що таким чином можна пояснити утворення націй, а не народів. І, навіть, залишаючись на позиції теорії етносу важко встановити відповідність між етногенезом і тим фактом, що кожна етнічна спільнота утворює умови для виникнення іншої. Оскільки в межах етнічної історії пояснити цей процес неможливо, автори теорії етносу вдалися до аргументу об’єктивності соціально-економічного розвитку людства.

Відповідно цьому, етнічна спільнота відповідає рівню розвитку виробничих сил і виробничих відносин, кожному суспільному ладу властивий свій тип етнічної спільноти. Так утворилася відома схема: плем’я або союз племен відповідають первісному; народність – рабовласницькому та феодальному; нація – капіталістичному та соціалістичному ладу суспільства. Етнічна спільнота бере свій початок в первісному суспільстві і продовжує існувати в аграрному, традиційному, а також в індустріальному і інформаційному суспільствах. Для родоплемінних відносин важливими є такі етнічні ознаки як спільний діалект, спільні релігійні вірування, обряди тощо. Народність, на відміну від племені, характеризується переважанням культурних і господарчих зв’язків над родовими. Землеробство і осіле життя грає важливу роль в становленні етнічних характеристик, формуванні нових традицій і звичаїв. Цінним ресурсом стає земля і це закріплення з нею утворює почуття прив’язаності, любові до землі.

Отже, концептуальна схема теорії етносу є взаємодією трьох базових категорій: «етногенез»-«етнічна спільнота»-«етнічна свідомість». Етнос має якби подвійну природу: він обумовлюється соціальним розвитком, є однією з універсалій соціального буття, але його сутність не може визначена тільки за допомогою соціальних чинників. Саме акцентуючи увагу на цьому, Ю.Бромлєй ввів в науковий обіг поняття «етнікос» і «етносоціальний організм». Категорія «етнікос» вказує на наявність етнічної субстанції. Нею позначається історична спільність поколінь людей, яка втілюється в специфічну матеріальну практику і духовні атрибути цієї спільноти, зафіксовані в свідомості її членів. Отже, етнічна свідомість позначає постійну субстанцію, частини якої навіть при соціальному і географічному розподілі зберігають спільну культурну приналежність. Матеріальною формою даної субстанції є ендогамна сім’я. На користь такої точки зору наводилися соціологічні дані, згідно з якими в сучасних умовах етноси на 80-85% ендогамні.

Дата добавления: 2014-01-11