УРСР на початку 20-х років

Додаткова

Основна

Лекція 13: Радянська Україна в першій половині 20-х років ХХ ст.

Контрольні запитання і завдання.

1. Коли створено і хто очолив Директорію (потрібне визначити):

- 29 квітня 1918 p.; - В.Винниченко;

-14 вересня 1918 p.; - С.Петлюра;

-13 листопада 1918 p.; - Ф. Швець.

2. Розкрийте основні причини слабкості уряду Директорії. Чому її соціальну політику не підтримали народні маси?

3. Де і коли було створено ЗУНР? Коли відбулася злука? Розкрийте основні причини поразки ЗУНР.

4. Директорія на чолі повстанських військ увійшла в Київ і відновила УНР. Чим пояснити розклад її військ, масове дезертирство та розгул “отаманщини”?

5. Радянські війська вступили в Україну, користуючись масовою підтримкою населення. Чим пояснити виникнення антибільшовицьких повстань?

6. В чому суть конфлікту армії С.Петлюри та частинами генерала А.Денікіна? Чим він завершився?

7. Розкрийте причини невдач армії УНР на радянському та польському фронтах.

1. УСРР на початку 20-х років.

2. Нова економічна політика.

3. Політика українізації.

Література

1. Білас І.Г. Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953: Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз. У 2 кн. – К., 1994.

2. Голод 1921-1923 років в Україні: Зб. док. і мат. / АН України: Ін-т історії України. – К., 1993.

3. Грицак Я. Нарис історії України: формування модернової української нації ХІХ-ХХ століття. – К., 1996.

4. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ ст.: Нариси політичної історії. – К., 1993.

5. Дашкевич Я. Українізація: причини і наслідки // Слово і час. – 1990. – № 8.

6. Кульчицький С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1918-1928) – К., 1996.

1. Касьянов Г.В., Даниленко В.М. Сталінізм і українська інтелігенція (20-30-ті роки). – К., 1991.

2. Лех С.Р. Наймана праця в сільському господарстві України в умовах непу (1917-1929). – К., 1990.

3. Українська державність у ХХ столітті: історико-політичний аналіз. – К., 1996.

Після закінчення громадянської війни основна частина українських земель входила до складу Української СРР, яка мала формальний статус самостійної держави і виявляла незначну дипломатичну активність на міжнародній арені.

Діяльність української радянської дипломатії на початку 20-х років умовно можна поділити на два суттєво відмінні етапи:

Перший (кінець 1920 – квітень-травень 1922 р.). Основною метою України на міжнародній арені був вихід з дипломатичної ізоляції шляхом досягнення юридичного визнання УСРР з боку великих держав, укладення взаємовигідних міжнародних торгово-економічних договорів. 14 лютого 1921 р. був підписаний перший мирний договір УСРР з Литвою. Протягом 1921 р. УСРР встановила дипломатичні відносини з Латвією та Естонією. Туреччиною. 18 березня 1921 р. було укладено з Польщею Ризьку мирну угоду, за якою сторони визнали державним кордоном лінію фактичного розмежування до початку радянсько-польської війни. У 1922 р. підписано договір про дружбу і братерство між Туреччиною і Україною.

На цьому етапі плідно йшла розбудова дипломатичних структур. Усією роботою керував наркомат закордонних справ (НКЗС) УСРР, який очолював голова Рад наркому України Х.Раковський. Було створено Наркомат зовнішньої торгівлі.

Другий етап (червень 1922 – серпень 1923 р.) – поступове згортання зовнішньополітичної діяльності. Це було зумовлено як зовнішніми причинами – небажанням західних держав юридично визнати усі радянські республіки, що утворилися на уламках Російської імперії, так і внутрішніми – зміцненням централізації, посиленням унітаризму, концентрацією владних важелів у руках Москви.

Під тиском центру на початку квітня 1922 р. УСРР змушена була ліквідувати свою дипломатичну місію в країнах Балтії. 18 жовтня 1922 р. ЦК КП(б)У приймає постанову „Про згортання апарату НКЗС”, а в серпні 1923 р. консулати та дипломатичні служби України були злиті з апаратом союзного НКЗС. 20 вересня 1923 р. остаточно перестав існувати апарат НКЗС УСРР. З того часу Україна майже протягом двох десятиліть не виявляла активності на міжнародній арені, не здійснювала власних дипломатичних кроків.

Радянська Росія взяла курс на об’єднання державних утворень, що виникли в результаті розпаду Російської імперії. Після громадянської війни постало питання про остаточне врегулювання відносин між республіками. Для цього була створена спеціальна комісія на чолі з Й.Сталіним. Комісія розробила так званий „план автономізації”, який передбачав включення республік на правах автономії до складу Російської федерації.

В.Ленін відкинув сталінський план, назвавши його шовіністичним, і розробив власний план, за яким усі республіки, включаючи Російську федерацію, на рівних правах входили до Союзу Радянських Соціалістичних Республік. На основі ленінського плану І з’їзд рад СРСР 30 грудня 1922 р. прийняв рішення про утворення СРСР. До його складу ввійшли Російська Федерація, Українська РСР, Білоруська РСР, Закавказька РСР (Грузія, Вірменія, Азербайджан). У документах права центру превалювали над правами республік. Формально кожна республіка мала право виходу, але механізму такого виходу не було розроблено. Юридичне оформлення СРСР остаточно завершилося в 1924 р., коли була прийнята Конституція СРСР, яка позбавила союзні республіки права на зовнішню політику і торгівлю, прийняття власних рішень щодо розвитку транспорту, зв’язку, оборонної промисловості.

ІХ Всеукраїнський з’їзд рад затвердив зміни в Конституції УСРР, законодавчо закріпивши входження республіки до складу СРСР. Україна остаточно втратила незалежність. Формально СРСР був федерацією, але фактично – унітарною, централізованою державою.

Внутрішнє становище УСРР на початок 20-х років характеризується глибокою економічною, соціальною та політичною кризою, викликаною:

· воєнними діями, що велися майже безперервно сім років;

· політикою “воєнного комунізму”, яка руйнувала основи економіки, паралізувала сільське господарство і викликала опір пере­важної більшості населення, особливо селянства.

Економічна криза виражалася в тому, що:

· промисловість знаходилася в стані розрухи. У 1921 p. в Україні промислове ви­робництво становило І/10 частину довоєн­ного рівня, виробництво металу – 5 %, вугіл­ля – 30 % і т.д.;

· с ільське господарство також перебувало в катастрофічному стані: порівняно з 1913 р. посівні площі в Україні скоротилися на чверть, збір зерна – на третину. Ситуацію ускладнили катастрофічна засуха 1921 p. і голод, від якого загинуло близько 1 млн. чоловік. Масовість жертв голоду пояснюється не лише засухою, а й політикою більшовиків, що дає підстави говорити про перший у радянській історії голодомор;

· у галузі фінансів – повна інфляція грошей.

Соціально-політична криза виявилася в тому, що:

· почалися повстання селянства проти політики "воєнного комунізму" і, зокрема, проти продрозкладки. Повстанським рухом була охоплена майже вся Україна. Проти радянської влади виступила армія Махна (близько 15 тис. чоловік). Всього у складі повстанських формувань нараховувалося близько 40 тис. чоловік;

· тяжкий економічний стан, продовольчі нестатки викликали незадоволення радянською владою з боку робітників, що виливалося у різні форми протесту, зокрема страйки. Поряд з економічними вимогами висувалися політичні, у тому числі – „Ради без більшовиків”;

· склалася криза в більшовицькій партії, в якій загострилися суперечки щодо шляхів подальшого розвитку країни.

Таким чином, загальна криза в країні змусила більшовиків з 1921 p. перейти від політики „воєнного комунізму” до нової економічної політики (непу).

2. Нова економічна політика.

У березні 1921 р. Х з’їзд РКП(б) прийняв рішення про заміну продрозкладки продподатком, що поклало початок переходу до нової економічної політики (НЕПу).

Причини переходу до непу:

1) закінчення бойових дій, перехід до мирного будівництва, початок відбудови господарства вимагали зміни акцентів у економіці;

2) кризовий стан економіки, що мав тенденцію до посилення негативних явищ, стимулював відхід від воєнно-комуністичної доктрини;

3) невдоволення селянства продрозкладкою, що періодично виливалось у збройні виступи проти існуючої влади;

4) спад світового революційного руху вичерпав надії на швидке здійснення світової революції і матеріально-технічну допомогу західного пролетаріату, що змусило більшовицький режим дотримуватися гнучкішої лінії в ставленні до селянства.

Неп передбачав часткове повернення до ринкових відносин, різних форм власності, економічних методів управління народним господарством.

Проте, більшовики розглядали неп як вимушений захід, за допомогою якого можна буде подолати поточні труднощі і досягти кінцевої мети – побудови кому­нізму.

Основні зміни в період Непу:

У сільському господарстві:

- заміна продрозкладки продподатком (був менший приблизно у 2 рази і відомий селянам заздалегідь);

- дозвіл на вільну торгівлю надлишками сільськогосподарської продукції;

- дозвіл на оренду землі і використання найманої праці.

Неп сприяв розвитку сільського госпо­дарства: в 1925 p. обсяг сільськогосподар­ського виробництва досяг довоєнного рівня.

У промисловості:

• продаж у приватні руки і передача в оренду дрібних і частини середніх підприємств;
• децентралізація управління промисло­вістю. Багато підприємств об’єднувалися в трести і переводилися на госпрозрахунок. Найбільшими на Україні стали трести „Дон вугілля”, „Хімвугілля”, „Південь сталь”, „Цукротрест”;
• ліквідація загальної трудової повин­ності і зрівнялівки в оплаті праці;
• залучення іноземного капіталу у формі концесій (в Україні не було укладено жодного концесійного договору), змішаних акціонерних товариств та ін.

Неп стимулював розвиток промисло­вості, зростання продуктивності праці. У 1926 p. основні показники рівня розвитку легкої і харчової промисловості, яка знахо­дилася в основному в руках дрібних підприємців, були вищі за довоєнні. Навпаки, сповільнювалися темпи розвитку важкої промисловості, яка була під контролем держави. У 1925-1926 рр. обсяг промислового виробництва в Україні досяг 99 % рівня 1913 р.

Причини згортання непу:

Неп не міг бути тривалим, оскільки:

· комуністична партія з самого початку розглядала неп як вимушену і тимчасову поступку капіталізму, її стратегічна мета залишалася незмінною – побудова комуністичного суспільства;

· він був несумісний з політикою Сталіна, спрямованою на встановлення в країні тоталітарного режиму.

У кінці 20-х років сталінське керівництво відмовилося від непу і перейшло до командно-адміністративної економіки.

Дата добавления: 2014-01-15