Державна політика у видавничій справі

Державна політика у видавничій справі визначається Верховною
Радою України і грунтується на принципах дотримання свободи у
видавничій справі, протидії її монополізації, зміцнення
матеріально-технічних, організаційних, правових і наукових засад
видавничої справи, гарантії соціального і правового захисту її
працівників.

Державна політика у видавничій справі спрямовується на
підтримку розвитку національного книговидання, наповнення
україномовними виданнями ринку, фондів бібліотек, забезпечення
потреб навчальних і наукових закладів, Збройних Сил України та
інших військових формувань, правоохоронних органів, підприємств,
установ і організацій необхідними виданнями державною мовою.

Державна політика підтримки культур національних меншин у
видавничій справі здійснюється через відповідні органи виконавчої
влади із залученням національно-культурних товариств.

Кабінет Міністрів України забезпечує проведення політики у
видавничій справі, спрямовує і координує роботу міністерств та
інших органів виконавчої влади у цій сфері.

Державна політика у видавничій справі може конкретизуватися і
коригуватися в законах України на основі вивчення ринку видавничої
продукції, аналізу потреб, попиту і пропозицій з урахуванням
державної статистики друку.

Держава надає пріоритети щодо випуску суспільно необхідних
видань з метою забезпечення функціонування органів законодавчої,
виконавчої та судової влади, охорони здоров'я, науки, освіти,
культури, соціального захисту населення за державними тематичними
програмами і на засадах державного замовлення.

Державна політика у видавничій справі відповідно до
поставленої мети здійснюється також шляхом податкового, митного,
валютного та інших видів регулювання.

Державна політика у книговиданні:

Завдання державної політики в окремо взятій країні (і в Україні в тому числі) щодо розвитку книговидання полягає не тільки в тому, щоб забезпечити випуск достатньої кількості книг і раціонально організувати їх поширення, але й забезпечити гармонійну інтеграцію книжкового видання в сучасну систему засобів масової комунікації. При цьому книга повинна, перш за все, функціонально забезпечувати рішення культурних і соціально-економічних завдань у суспільстві, а не тільки приносити прибуток від реалізації. Значна роль у цьому повинна приділятися необхідності забезпечення суттєвого впливу держави на видавничий сегмент ринку.

У сфері формування і розвитку інформаційного суспільств а.

На думку більшості дослідників, першочерговими завданнями задля розвитку інформаційного суспільства в Україні слід:

1. Вважати пріоритетною сферою державного розвитку в Україні – формування інформаційного суспільства. Розробити механізм, який забез-

печить здатність державного апарату розглядати процеси формування інформаційного суспільства комплексно, а також сформувати політичну волю в країні для реалізації Національної програми розвитку інформаційного суспільства України.

2. Ширше використовувати у практиці державного управління программно-цільовий підхід як ефективний механізм реалізації державної інформаційної політики;

3. Створювати нові спеціалізовані мережні структури і технології, побудовані на основі міжнародних стандартів;

4. Організовувати і розгортати широку суспільно–політичну пропагандистську підтримку процесу переходу країни до інформаційного суспільства;

5. Розширити і вдосконалити подання до мережі Інтернет об'єктивної політичної, економічної, правової, екологічної, науково–технічної, культурної та іншої інформації про Україну, зокрема тієї, що формується в органах державної влади та органах місцевого самоврядування, навчальних

закладах, наукових установах та організаціях, архівах, а також бібліотеках, музеях, інших закладах культури;

5. Розширити можливості для доступу в установленому порядку до інших національних інформаційних ресурсів;

6. Необхідно створити в Україні належні умови для розвитку індустрії програмного забезпечення (насамперед йдеться про податкові пільги для підприємств із розробки програмного забезпечення. Цим шляхом ідуть Росія, Ірландія, Ізраїль, інші держави.) Це дозволить зменшити відплив інтелектуального капіталу за кордон і створити передумови для розвитку, збереження та ефективного використання кадрового потенціалу в галузі інформаційних і комунікаційних технологій.

Література:

1. Арістова І.В. Державна інформаційна політика: організаційно-правові аспекти/ За загальною редакцією д-ра юрид. наук, проф. Бандурки О.М..: Монографія. – Харків: Вид-во Ун-ту внутр. Справ, 2000. – 368 с.

2. Арістова, І. В. Державна інформаційна політика: організаційно–правові аспекти / Університет внутрішніх

справ / О. М. Бандурко (заг. ред.). – Х.: УВС, 2000. – 368 с.

3. Інформаційне законодавство України: наук.–практ. коментар / Ін–т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, Держ. ком. телебачення і радіомовлення України; Володимир Олексійович Горобцов, Тетяна Анатоліївна Костецька, Ірина Олексіївна Кресіна [та ін.]; за заг. ред. Ю. С. Шемшученка, І. С. Чижа. – К.: ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2006. – 230 с.

4. Старіш Олександр Григорович. Інформаційна політика держави в контексті глобалізації: Дис... д-ра наук: 23.00.03 - 2008.

5. Гриценюк О. В. Державна політика розвитку інформаційного суспільства як об’єкт наукових досліджень// http://old.niss.gov.ua/book/StrPryor/SpPrior_13/11.pdf

6. Чепуренко Я.О. Інформаційний прострір України: словник-довідник законодавчих термінів і понять/ Я.О.Чепуренко. – К.:Освіта України, 2008. – 544с.

Дата добавления: 2014-01-11