Комунікативна природа тексту

Аналіз комунікативної природи тексту передбачає, перш за все, усвідомлення того факту, що текст – це передусім об’єкт лінгвістичного дослідження. Лінгвістика тексту займає сьогодні вагоме місце в загальному мовознавстві й зрештою в усій гуманітаристиці. Адже, за визначенням Е.Бенвеніста, лінгвістика – це втілена соціальність. О.Г.Ревзіна [117] виділяє основні риси, притаманні лінгвістиці в ХХ ст.:

1) лінгвістика, як завжди, розвивалась у взаємодії з іншими науками, як гуманітарними, так і природничими;

2) термін “лінгвістика” уточнювався по мірі накопичення конкретних досліджень;

3) в мовознавстві абсолютизувалась міфологема руху від простого до складного;

4) жоден лінгвістичний проект не був доведений до рівня практичного втілення.

Отже, на її погляд, лінгвістика ХХІ ст. потребує переосмислення свого предмета і фільтрації понятійного апарату. Протягом ХХ ст. дослідники намагалися редукувати з предмета мовознавства той чи інший аспект мови. Витоки редукції лежать у спрощеному розумінні мови як системи знаків [див.: 117, 12].

Мова як система мовних знаків має здатність до вторинного означування, адже вона вміщує в собі два канали інформації: денотативний і конотативний. Конотативний канал інформації відрізняється від денотативного тим, що носієм інформації тут виступає мовний знак загалом як елемент даної мовної системи. Інформація, яка проходить по такому каналу, дуже різноманітна:

1) це інформація про світ, про складові акту комунікації; така інформація складає конотативне значення стилістичних знаків;

2) це інформація про мову – про мовні норми та відхилення від них;

3) це інформація про тексти. Нас цікавить саме третій аспект.

Р.Барт, визначаючи поняття конотації, зазначає: конотація – це “мітка, здатна відсилати до інших – попередніх, майбутніх чи й зовсім від неї відсторонених контекстів…” [16, 17]. Ця інформація складає конотативне означуване інтертекстуальних знаків. Тобто лінгвістика закономірно перейшла до усвідомлення мови як системи, в якій уже представлена людина як суб’єкт мовної діяльності, як людина дискурсу, а людська мова – це і конотативна, й денотативна система.

Коли М.М.Бахтін писав про те, що ми говоримо чужими словами (“…індивідуальний мовленнєвий досвід людини формується і розвивається в неперервній і постійній взаємодії з чужими індивідуальними висловлюваннями”) і кинув виклик лінгвістиці, приписуючи їй нездатність зрозуміти сутність мовних дій, він ставив під сумнів, на думку О.Г.Ревзіної, моделі текстопородження, засновані на прямому переході від системи мови до мови в дії. При цьому М.М.Бахтін бачив ситему мови однобічно, тільки в денотативному вимірі, ігноруючи мову як конотативну ситему. Проте його постулат про те, що індивідуальний мовленнєвий досвід людини формується і розвивається в неперервній постійній взаємодії з чужими індивідуальними висловлюваннями, прямо співвідноситься з тим, що конотативий канал мовної системи зберігає інтертексти для їх участі в текстопородженні [див.: 117, 14].

Це враховано в концепції мовного існування Б.М.Гаспарова, в якій розрізняються операційна стратегія (розгортання повідомлення за певними правилами “з компактного, багаторазово згорнутого абстрактного відображення мовного матеріалу” ([46, 57]) і репродуктивна стратегія (“безпосереднє запам’ятовування і відтворення” [див.: там само]), основою якої є стійкий комунікативний фрагмент і яка визначає мовне існування дорослої людини. Отже, розуміння мови лише як денотативної системи є спрощеним, тому що репрезентує людину як таку, котра позбавлена мовної пам’яті і мовного досвіду. Розуміння мови як конотативної системи поєднується з іншими когнітивними здатностями людини і наділене великою пояснювальною силою.

Зауважимо, що денотативна і конотативна системи мови:

- відрізняються за способом інформації, яку передають;

-вони перебувають у постійній взаємодії, тому що денотативне значення конотатора впливає на його здатність стати конотативним означником певного різновиду конотативного означуваного;

-у будові цих двох систем виділяються загальні і спеціальні принципи, притаманні кожній системі окремо.

Непередбачуваність конотативних стилістичних смислів є відносною, оскільки власне стилістичні смисли є поглядами, закріпленими в мові як релевантні для мовного соціуму, і їх конкретні значення характеризуються високим ступенем узагальненості. Непередбачуваність знаків вираження є також відносною, оскільки вони виникають в результаті перетворень означників і означуваних. О.Г.Ревзіна зазначає, що найбільша ступінь невпорядкованості і довільності репрезентована в інтертекстуальних знаках.

Отже, ґенезу феномену інтертекстуальності слід шукати “в техніці повтору, але повтор сам по собі інтертектсуальності не створює” [117, 16]. Інтертекстуальний повтор передбачає акт референції. Тим самим висловлювання вписується в дискурс як “те, що було породжене (можливо все, що було породжене) сукупністю знаків” [140, 108].

Лише в просторі дискурсу висловлювання набуває нових – інтертекстуальних зв’язків і нових функцій. Виділяються різноманітні аспекти “інтертекстуального” існування висловлювання. На думку Б.М.Гаспарова, внутрішнє мовлення людини і її мислення спирається на велетенський “цитатний фонд” пам’яті: мовна пам’ять кожної людини формується великою кількістю комунікативних актів, реально пережитих і тих, які можна потенційно уявити [див.: 46, 106]. Таким чином, одна царина значень, притаманних інтертекстуальним знакам, – це індивідуальний досвід існування людини (особистісні інтертексти). Інша – це відомі інтертексти. Тобто кажучи про “відсилання” до мовного досвіду людини при формуванні думки, Б.М.Гаспаров підкреслює близькість цього процесу до того, який виникає при сприйнятті інтертекстуальних алюзій, підтекстів, перифраз в художньому тексті [див.: там само, 107]. Третя царина значень інтертекстуальних знаків – це мовні інтертексти, пов’язані з функціональними стилями. Присутня в функціональних стилях регулярність появи одних і тих самих мовних явищ, неможливість їх уникнути усуває питання про відсилання до конкретних стилів чи авторів, і функціональні стилі розуміються як такі, що властиві колективному суб’єкту і колективній мовній свідомості.

Таким чином, інтертекстуальні знаки зберігають і передають індивідуальні знання “для себе”; соціальне і культурне знання для соціуму. В такому “накопиченні значень” беруть участь як денотативна, так і конотативна система, але конотативна система, зокрема інтертекстуальність, має в цьому процесі власні функції.

Не випадково О.Г.Ревзіна зауважує, що принципи побудови конотативних систем потрібно ретельно проаналізувати. “Необов’язковість” конотативних значень є фіктивною, вони присутні завжди, але, по-перше, їх об’єм і характер легко змінюються, тому одні значення поступаються місцем іншим, і по-друге, вибірковість конотативних значень викликана неспівпадінням обсягу знань у різних членів соціуму і у окремої людини протягом її життя. Специфічним є характер референції: інтертекстуальний знак відсилає до текста як до речі, тобто конотативне означуване постає як чітко окреслений і невичерпний резервуар значень, при цьому конкретний вибір залежить від суб’єкта мовлення. Це добре помітно у випадку інтертекстуального відсилання, наприклад, до назви художнього тексту, яка фактично може означати встановлення преференційного співвіднесення з автором, з його біографією, з будь-яким героєм, з текстом-письмом і т.д. Отже, інтертекстуальні знаки – це своєрідні “упаковки”, багаті скарбниці смислу.І дуже вдалою є думка Р.Барта, який, виділяючи в якості одиниць тексту текстові фрагменти (в його визначенні – “лексії”), визначив лексії як “оболонки семантичної містськості”, як кряж безмежного тексту… над яким струмениться дискурсивний потік” [16, 25].

У дискурсивному потоці реалізуються різноманітні прийоми інтертекстуальності, специфічні для конотативної системи. Визначивши висловлювання як “атом дискурсу”, М.Фуко змалював вражаючу картину буття висловлювань в просторі дискурсу: з одного боку, висловлювання виробляють, обробляють, використовують, комбінують, розбирають і збирають, навіть руйнують люди [див.: 140, 107], з іншого – висловлювання одночасно з появою у своїй матеріальності отримує власний статус, включається в систему, піддається переміщенням і можливим змінам, бере участь в операціях і стратегіях, де його тотожність підтверджується або зникає [див.: 140]. О.Г.Ревзіна зазначає, що лінгвістичний аспект починається з того, що ми виділяємо дискурсивний повтор як основу інтертекстуальності і водночас як невід’ємну частину мовної діяльності [див.: 117, 16].

Розглянемо для підтвердження такого розуміння інтертекстуальності елементарні операції, які виконує той, хто бере участь у дискурсі. Це або прямий, або трансформований повтор. Прямий повтор у вигляді цитати заповнює більшу частину дискурсивного простору. Трансформований повтор може бути представлений як модифікаційний (коли прецедентне висловлювання виступає як корінь) і як мутаційний (описується, виходячи з когнітивних зв’язків, які знаходять системне вираження в мові). В “дериваційному” текстовому процесі обидва вище вказані повтори присутні разом, так само як разом в цьому процесі беруть участь денотативна і конотативна системи. Отже, визначення мови як системи знаків є всеохопним, якщо відмовитись від спрощень: “…в породженні, розумінні і перетворенні текстів діють ті самі мисленнєві операції, що закладені в системі мови. Стосунки між текстами недарма представляють як дериваційні” [117, 17]. Так, М.Фуко говорить про “дериваційне древо” дискурсу [див.: 140]. Р.Барт, в свою чергу, запропонував нелінгвістичну методику текстового аналізу, яка дозволяє розкрити “структурацію” тексту в мовній свідомості за рахунок почергового звернення до денотації і конотації: в ході читання художнього тексту читач помічає, що вербалізовані події, поєднуючись, утворюють епізод, який зберігається в пам’яті в формі пропозиції, яка розгортається в розповідний предикат з актантами – учасниками епізоду, при цьому прямий повтор пов’язаний з актантами, а мутаційний – з розповідним предикатом [див.: 16].

Таким чином, інтертекстуальність – це основа породження дискурсу, але це і основа руху мови в часі, її історичності. Те, що не проходить через інтертекстуальний обмін, не втримується в дискурсі. О.Г.Ревзіна вказує на важливість ролі конкретної мовної особистості і на значення прямої цитати.

Отже, інтертекстуальний знак – це символ невпорядкованості і довільності; інтертексти (через конотативний канал мови) беруть активну участь у текстопородженні; інтертекстуальні знаки, попри передання знань “для себе”, зберігають і передають загальнокультурні знання; інтертекст – невичерпний резервуар значень, багата скарбниця смислу; врешті-решт – інтертекстуальність – це основа породження і повноцінного функціонування дискурсу.

Концепція “мовного існування” Б.М.Гаспарова розрізняє операційну стратегію (розгортання повідомлення за певними правилами “з компактного, багаторазово згорнутого абстрактного відображення мовного матеріалу” [46, 57] і репродуктивну стратегію (“безпосереднє запам’ятовування і відтворення”) [див.: там само], основою якої є стійкий комунікативний фрагмент і яка визначає мовне існування дорослої людини. За Б.М.Гаспаровим, дія презумпції текстуальності відбувається так: усвідомивши текст як ціле, ми шукаємо розуміння цього цілого; ідея цілісності виникає тоді, коли ми усвідомлюємо всю різнорідність смислів, що стосуються конкретного тексту; таким чином, всі смисли, попри їх суперечливість, дотичні один до одного в межах даного тексту. Усвідомлення повідомлення як “тексту”, на думку Б.М.Гаспарова, ніби накладає герметичну рамку на весь його смисловий потенціал. Повідомлення, якими б різноманітними вони не були, опиняються вміщеними в рамку того, що усвідомлюється як текст [див.: 46, 326]. У такій своєрідній семантичній “камері” кожний елемент, що потрапляє до неї, вступає в безпосередній зв’язок з множиною таких елементів. Відбувається тотальна фузія смислів, в наслідок якої кожен окремий компонент вступає в такі зв’язки, проявляє такі потенціали значення і смислових асоціацій, яких він не мав поза цим процесом [див.: там само, 327]. Подібний процес смислотворення Б.М.Гаспаров називає смисловою індукцією: така індукція – це здатність будь-якого компоненту висловлювання і всього висловлювання в цілому до безперервних змін і розгортання смислу на підставі тотальної взаємодії між компонентами, які опинилися в межах тексту; даний процес ніколи не припиняється і розгортається в нескінченність, але водночас він має герметично замкнений характер [див.: 46, 328].

Текстуальні рамки відрізняються розмитістю і рухомістю: у суб’єкта, що говорить, немає стійкого і чіткого розуміння того, які елементи слід вважати “текстами”. Тим більш, що кожен такий елемент тексту вписується в рамки більш протяжного текстуального цілого, а останнє – в рамки деякого ще масштабнішого цілого. Різноманітні рамки, накладаючись одна на одну (чи просвічуючи одна крізь іншу) найхаотичнішим способом, то висуваючись на передній план, то висвітлюючись у віддаленій перспективі, “утворюють багатоскладову і багатовимірну сукупність. Однак в кожний момент презумпція текстуальної рамки присутня як інтегруюча сила, яка дозволяє подивитись на кожний фрагмент безперервного потоку мовних виразів як на комунікативний артефакт, що підлягає осмисленню” [там само, 325].

Сутність подібних явищ може бути описана й іншими термінами. Так, У.Еко пише про “необмежену, але не безмежну інтерпретацію”: прагнення знайти “діалектичну” рівновагу “між відкритістю і формою, ініціативою інтерпретатора і тиском контексту” [див.: 162, 21]. Отже, У.Еко прагне представити процес осмислювання тексту у такий спосіб, який дозволяв би “необмежену, але … не безмежну” (indefinite but by no means infinite) інтерпретацію [див.: там само]. Для інших дослідників, зокрема, для Б.М.Гаспарова, – текст є “цілісний і завершений продукт мовної діяльності” – “акумулятор континууму культурного досвіду і культурної пам’яті, які рухаються в часі” [46, 328].

Б.М.Гаспаров помічає цікаву закономірність: “Чим більше компонентів задіяні в процеси смислової індукції даного тексту – тим багатшою і різноманітнішою буде сітка їх взаємодій... Привнесення нових елементів не размиває межі тексту, а, навпаки, збільшує кількість та інтенсивність асоціативних зв’язків в середині тексту і тим самим стверджує його цілісність. Чим більше підвищується “тиск” смислів, спресованих в герметичній рамці тексту, – тим більш потужно текст заявляє про себе як про єдність, в якій весь цей матеріал конденсується і переплавляється” [46, 329].

Отже, за Б.М.Гаспаровим, текст є “такою єдністю, яка виникає з відкритої (що не піддається повному обчисленню множини різнорідних і різнопланових компонентів, і таке замкнуте ціле, яке вміщує в своїх межах відкритий смисл, що розтікається в нескінченність”[45, 283].

І.В.Арнольд осмислює цей процес з позицій комунікативного підходу: “… ми можемо бути впевненими, що в розпорядженні читача є деяка… модель мови, яка надає йому уявлення про деяку середню норму для даного типу тексту і дозволяє помітити відхилення від неї. Оскільки при відхиленні від норми процес розуміння дещо уповільнюється, відхилення виявляється помітним. З погляду процесу комунікації тут можна говорити про зміну коду, обумовленого… задачами повідомлення, оскільки код – система адаптивна. Повідомлення впливає на код, і від цього код не перестає бути кодом, а повідомлення – повідомленням… Слід підкреслити, що відхилення від норми не є зовсім вільними: на них обов’язково накладаються деякі обмеження; в заборонах також можна віднайти систему, присутність якої необхідна, аби повідомлення було зрозумілим” [4, 60].

Про це ж – стосовно “мовного існування” – говорить і Б.М.Гаспаров: заперечення детермінованості і кодифікованості смислового процесу не означає, що цей процес повністю довільний і випадковий в своєму русі і результатах. Суб’єкт не просто занурює своє або чуже повідомлення в потік своєї свідомості: він постійно перевіряє те враження, яке у нього самого чи у партнерів залишають результати цього процесу. Наскільки результат цих суб’єктивних мисленнєвих зусиль виявився таким, що має смисл для даного суб’єкта, тобто створив задовільний баланс між тим, що ним “очікувалось” і від цього повідомлення, і тим, що в ньому виявилось “новим”? Наскільки він може розраховувати на те, що цей результат виявиться осмисленим також і для тих, кого він уявляє собі як своїх партнерів, співучасників по відношенню до даного повідомлення, і викличе з їхнього боку задовільну реакцію? Ці міркувавання і турботи постійно нагадують про себе, змушуючи виловлювати в броунівському русі мовної думки по можливості “успішні” ходи і блокувати такі, які здалися незадовільними. Ігнорувати постійні зусилля тих, хто говорить, спрямувати процес смислової індукції кудись в бажаний бік було б нерозумно, як і вважати, що цей процес наперед визначений об’єктивно заданими правилами [див.: 46, 329].

Як одиничний випадок цієї особливості комунікативного процесу розглядають витлумачення М.Б.Ямпольським (котрий наслідує ідеї Л.Жені) цитати: “Аномалії, які виникають в тексті, блокують його розвиток, змушують до інтертекстуального читання. Це пов’язано з тим, що кожен “нормальний” наративний текст володіє певною внутрішньою логікою. Ця логіка мотивує наявність тих чи інших фрагментів в середині тексту. В тому ж випадку, коли фрагмент не може отримати достатньо вагомого мотивування з логіки оповіді, він і перетворюється на аномалію, яка для свого мотивування примушує читача шукати іншої логіки, іншого пояснення, ніж ті, які можна вилучити із самого тексту. І пошук цієї логіки спрямовується за межі тексту, в інтертекстуальний простір” [цит. по: 48, 60].

Дослідимо детальніше комунікативний аспект теорії тексту як передумову аналізу комунікативного розуміння ідеї інтертекстуальності.

Сучасні дослідники, зокрема А.А.Чувакін, наполягають, що “об’єктом сучасної теорії тексту як науки є комунікативна діяльність людини за посередництвом тексту” [144, 88]. Комунікативна сутність тексту робить його відкритим назустріч усім учасникам акту комунікативної діяльності, комунікативній ситуації і середовищу існування тексту. Визнання комунікативної сутності тексту вводить його в проблемне поле всіх гуманітарних наук.

Об’єктом теорії тексту є як мовні, так і немовні тексти. В структурі сучасної філології на правах її міждисциплінарного ядра існує філологічна теорія комунікації. Її завдання полягає у вивченні комунікативної діяльності людини за допомогою тексту [див.: там само, 89]. Системне осмислення предмету теорії тексту передбачає поєднання ідей системності з ідеєю діяльності і опозитивний розгляд тексту та середовища його існування. Середовище існування тексту – це, по-перше, акт комунікативної діяльності людини – як мікрсередовища (може бути описаний в термінах моделі комунікативного акту, центром якої і є текст); по-друге – як зовнішнє середовище, в якому здійснюється комунікативний акт, тобто макросередовище (вся культура, від якої людина невіддільна) [див.: 144, 90]. В середовищі текст існує, тобто перебуває в безперервній діяльності.

Комунікативна природа тексту виводить нас на проблему співвідношення тексту і мікросередовища. Мікросередовищем існування тексту є акт комунікативної діяльності людини за допомогою тексту. Чинниками моделі комунікативного акту є: комуніканти, процеси вербалізації і розуміння, мова, текст, обставини комунікативного акту, практичні цілі, комунікативні цілі. Отже, зв’язок комуніканти-текст може розгорнути той, хто говорить – породжує текст та той, хто слухає, сприймає текст. А.А.Чувакін постулює поняття “текстової особистості”, яка постає в комунікативному акті в подвоєному вигляді – як той, хто говорить, і як той, хто слухає. Така особистість – це місце зіткнення всіх складових комунікативного тексту [див.: там само, 91]. Таким чином, категорія текстової особистості репрезентується в двоєдності субкатегорій – текстової особистості того, хто говорить, і текстової особистості того, хто слухає.

Щодо зв’язку вербалізація-розуміння – текст, то текст тут постає процесно-предметною єдністю і може бути розглянутим у ланцюговій послідовності: [текст як задум – породжуючий текст – текст як продукт породження (новий текст 1) – текст як об’єкт розуміння (текст як реальність) – текст як те, що розуміють – текст як продукт розуміння (новий текст 2)]. Цей ланцюжок фіксує етапи комунікативних трансформацій в процесі вербалізації-розуміння. Таким чином, текст існує у вигляді двох трансформів: новий текст 1 і новий текст 2, які поєднані трансформаційними стосунками, виявленими на етапах породження і розуміння [див.: 144, 93].

Текст (на етапі розуміння) існує в своїх комунікативних трансформаціях як відкрита їх сукупність. Якщо кількість трансформацій тексту, здійснених при його вербалізації, в принципі обмежена (усні, друковані, інші джерела), то кількість трансформацій, здійснених при сприйнятті тексту, необмежена і не обчислювальна в принципі, “коливається від нуля до нескінченності” [144, 93]. Не випадково Ц.Тодоров констатує: “Вичерпне прочитання літературного тексту рівносильне твердженню про крах літератури” [132, 126]. Отже, текст, осмислений в аспекті вербалізації-розуміння, може бути описаний за допомогою категорії комунікативної трансформованості: вона розкриває механізм існування тексту.

Зв’язок мова-текст передбачає мову у широкому сенсі – як семіотичний об’єкт, тобто як всі знакові системи, з якими взаємодіє природня мова в процесі діяльності комунікантів (того, хто говорить і того, хто слухає), спрямованої на вербалізацію та зрозуміння тексту. Якщо всі знакові системи розглянути стосовно комунікантів, то виявиться, що ці системи проявляють себе як універсальний предметний код; паралінгвістичні коди; дискурсивні коди; комунікативні коди, які “керують” вище означеними. Розгляд тексту в співвідношенні мова-текст дозволяє визначити “текст як складний знак лінгвістичної природи” [144, 94]. Його складність полягає в тому, що він “зітканий” із знакового матеріалу декількох систем, кожна з яких залишає свій “слід” в тексті; також є складними стосунки між представниками різних систем в тексті, а також самим текстом як цілим і кодами того, хто говорить і того, хто слухає. Тим самим створюється базова умова для інтерпретації тексту.

З погляду характеристики тих обставин, в яких здійснюється комунікативний акт, текст може бути описаний на підставі двох категорій – ситуативності і ревокації. Якщо перша забезпечує вихід тексту в аспект прагматики, то друга встановлює зв’язок тексту із зовнішнім світом – світом дійсності і світом текстів. Параметр обставин комунікативного акту робить відкритим мікросередовище тексту, спрямовуючи його в бік макроосередовища.

Стосовно співвідношення практичні цілі, комунікативні цілі – текст слід зазначити наступне: практична ціль є образом практичного результату, якого прагне досягти текстова особистість (Homo Loquens); комунікативна ціль – це намір, настанова, яка реалізується при породженні тексту [див.: 144, 94]. Якщо практична ціль належить людині, то комунікативна – тексту. Таким чином, розгляд тексту в аспекті цілі виводить текст на рівень дослідження його прагматики (категорія прагматичної значущості тексту) і висуває категорію комунікативної спрямованості тексту на реалізацію фундаментальної мети комунікації (вплив на слухача, досягнення розуміння та ін.).

Отже, текст можна визначити“як комунікативно спрямований і прагматично значущий складний знак лінгвістичної природи, який репрезентує учасників комунікативного акту текстовій особистості Homo Loquens, володіє ознаками евокативності і ситуативності, механізм існування яких базується на можливостях комунікативної трансформації тексту” [там само, 97]. Таке визначення ознак тексту не заперечує його “канонічних” характеристик, а передбачає розгляд тексту не з середини (як семантико-структурного утворення), а ззовні (із середовища його існування).

Продовжуючи аналіз комунікативної природи тексту, розглянемо текст у системі дискурсних взаємодій. Термін “дискурс” у сучасній гуманітарній науці означає стійку, соціально і культурно визначену традицію людського спілкування. Тіло дискурсу (тобто те, з чого складений дискурс) – це “відкрита множина висловлювань, як здійснених в процесі комунікації, так і потенційних – однак висловлювань не будь-яких, а побудованих в системі силових ліній соціокультурного поля даного дискурсу” [122, 98]. Отже, поняття дискурсу передбачає звернення до концепту “висловлювання”.

В рамках бахтінського розуміння висловлювання [див.: 23, 245-280] ми можемо визначити його як цілісну одиницю спілкування, яка характеризується інформаційною, інтенційною і композиційною завершеністю. Комунікативна завершеність висловлювання характеризується його інтенційністю. В межах даного аналізу поняття інтенції визначається як комунікативний намір, чи комунікативна мета, якою супроводжується висловлювання в спілкуванні. Інтенцій, які супроводжують висловлювання, може бути багато, і вони можуть бути різнохарактерні стосовно одне одного. Названі вектори комунікативної завершеності висловлювання утворюють його актуальний смисл.

Ми підтримуємо твердження, що текст – це висловлювання, спроектоване на комунікацію, а це означає, що в такому висловлюванні комунікативна актуальність носить потенційний характер. Тобто в тексті актуальність висловлювання занурюється в план його інтенційної структури. Слідом за М.М.Бахтіним зазначимо, що висловлювання і текст – це дві складові одного цілого [див.: 23, 282], але ці складові по-різному акцентовані: висловлювання комунікативно актуальне, текст – комунікативно потенційний. Це означає, що висловлювання невіддільне від свого тексту через принцип свого здійснення.

Зв’язок тексту і дискурсу опосередкований моментом висловлювання. Так, дискурс складається з висловлювань, і, слідом за висловлюваннями, продовжує себе й відновлює себе в текстах. Текст – це двійник висловлювання, жива пам’ять про нього – репрезентує висловлювання в письмових дискурсах; але можливим є й інше – будучи репрезентованим в письмі, текст представляє і дискурс як такий, що породив цей текст [див.: 122, 100]. Будь-який текст є поліморфним в дискурсному сенсі, позаяк неможливо здійснити висловлювання в межах лише одного і абсолютно чистого, однорідного дискурсу.

Таким чином, чим вищу позицію займає дискурс у соціальній і культурній ієрархії, чим складнішим він є за своїм складом, у своїх стратегіях, тематиці, у своїй інтенційності й текстуальності, тим ширший спектр інших дискурсів, у тому числі первинних і “простих”, починаючи від повсякденних, він [дискурс] відображає і несе на собі їх текстові сліди. Ми бачимо, що дослідники ведуть мову про поняття інтердискурсивності, яке дотичне до розуміння ідеї інтертекстуальності в її літературознавчому аспекті, тобто як взаємостосунків текстів. Так, І.В.Сілантьєв зазначає: “Справа тут не лише в явищах інтертекстуальності як прихованого чи явного відсилання одного тексту до іншого тексту. Самі дискурси, як такі, можуть зустрічатися, перетинатися і взаємодіяти в межах одного тексту” [122, 110]. Аналізуючи матеріали сучасних періодичних видань, дослідник підсумовує, що “це розгорнутий і багатосторонній ансамбль текстів, великих і малих, які відповідають різним дискурсам і різним жанрам, різним комунікативним стратегіям і різним інтенціям, різним аудиторіям і різним очікуванням смислу, і т. д. Більш того, це ансамбль текстів, кожен з яких сам є великим чи малим простором взаємодії дискурсів” [там само, 120]. Отже, проблема інтертекстуальності може бути проаналізована під кутом зору дискурсивних взаємодій, так як, як свідчить М.Фуко, говорить сам дискурс [див.: 140].

У процесі розуміння текстів відбувається також зіткнення з іншою важливою особливістю досліджуваних текстів – їх герметизмом, тобто смисловою закритістю, замкненістю, незважаючи на задекларовану “відкриту структуру” (за У.Еко) і варіативність “текстових” (текстів в тексті) “меж”. При поясненні даного феномену М.А.Бологова пропонує власне витлумачення інтертекстуальностіяк негативного впливу інтертекстів на художні тексти: прагнення до самозамикання (чому взагалі вставні тексти і виникають) – результат “зворотної дії” використання інтертексту; він не лише прояснює “темні” місця, але і створює смислову затемненість фрагментів, на перший погляд, досить прозорих. Отже, будучи “відкритим” для прочитань, текст “замикає” читача на собі і на своїх смислових іграх (так як текст не розсіюється в хаосі порівнянь, а перетворює читача на частину свого космосу), в чому суттєву роль відіграють стратегії читання [див.: 30, 133-141].

Отже, герменевтична рефлексія, навіть спрямована на досягнення цілісності тексту, ніколи не охоплює всього, що є в ньому, вона завжди оперує якимись його частинами, фрагментами, створюючи врешті-решт текст із тексту, текст в тексті, який і підлягає інтерпретації. Таким чином, читач, йдучи слідом за смислами, починає заглиблюватись у “неавторські” тексти в тексті, яким не притаманні ознаки “вставного” тексту і взагалі “оповідування”. Принцип виділення таких “текстів” – семіотичний, це може бути просторовий текст, текст особистості чи імені, театралізований та ін. Цей текст (в тексті) створюється свідомістю, яка сприймає з розсіяних в просторі текстових фрагментів навкруги домінуючого смислового центру (своєрідної “точки сходження” смислів) у відповідності зі стратегіями читання та інтерпретації і починає набувати досить конкретних характеристик. З використанням нового матеріалу цей текст (в тексті) може “змінювати параметри”, розширюватися, поглиблюватися, частково перетворюватися (на основі інваріанту смислопородження), нашаровувати інтерпретації.

При такому підході до тексту перед дослідником постає завдання розглянути в неподільній єдності процеси смисло- і текстопородження, які відбуваються в творі, що інтерпретується, для чого і виділяються і аналізуються стратегії читання і інтерпретації. “Сучасна лінгвістика тексту є комунікативною за своєю сутністю. Комунікативність лінгвістики тексту змушує відмовитись від традиційної ізоляції мови як предмета вузьколінгвістичного опису” [70, 122-123].

Отже, проведений аналіз комунікативної природи тексту дозволяє зробити такі висновки:

1.Теорія тексту розвивається передусім на лінгвістичних засадах. З позицій функціонального підходу, що ґрунтується на визнанні комунікативності тексту, результати, отримані в процесі такого дослідження, сприяють розумінню і поясненню “життя тексту” (в дусі М.М.Бахтіна).

2.Будь-який дискурс, – через те, що існує і функціонує в системі інших дискурсів – відображає в своєму “тілесному” складі, в репертуарі своїх, в тому числі можливих, висловлювань, – інші дискурси, і сліди цих відображень ми віднаходимо в текстах.

Зіставивши в 1-му розділі постструктуралістську концепцію текстуальності культури (на прикладі аналізу постструктуралізму як текстоцентризму та теоретичних доробків теоретиків постструктуралістського дискурсу Р.Барта та Ю.Крістевої) з постулюванням тексту в концепції М.М.Бахтіна та Ю.М.Лотмана, доходимо таких висновків:

1.У французькій дослідницькій традиції “текст”, а слідом за ним і “інтертекстуальність” розуміються лінгвістично (як багатомовність, в дусі М.М.Бахтіна) і соціологічно (як один із соціальних дискурсів). Стверджується можливість говорити лише про “переробку” одних текстів в інші (Ц.Тодоров), текст усвідомлюється як цитата без лапок (Р.Барт). Постструктуралізм потрактовує текст як такий, що складається з елементів інших текстів і сам виступає джерелом тих текстів, які будуть створені після нього; текст стає нескінченним в просторі інтертекстуальності.

2.Якщо М.М.Бахтін виходив з принципової діалогічності тексту і його підхід можна назвати “відцентровим”, то постструктуралістський підхід, що розглядає текст як безперервний процес породження смислу, є “доцентровим”. Найбільш прийнятним для нас є визначення тексту як свідомо організованого результату мовленнєвотворчого процесу, що повністю розкриває власні потенції лише у співвіднесеності з іншими текстами і має спрямованість до трансформації на рівні семіотики.

3.Практично всі дослідники визнають комунікативну природу тексту, характеризуючи текст як певну систему мовленнєвих знаків і знакових послідовностей, якій притаманна комунікативність. Отже, опозиція текст-середовище, по-перше, розглядається на комунікативній підставі, по-друге, задає основні параметри такого розгляду і, по-третє, дозволяє віднайти в тексті комунікативні характеристики, обумовлені середовищем. Звідси випливає висновок, що духовна діяльність здійснюється саме в процесі комунікативної взаємодії людини і тексту.

Дата добавления: 2014-01-11