Політеїзм (багатобожжя) монотеїзм

Тема 4. Психологія середніх віків

1. Вплив Середньовіччя на історію філософської та психологічної думки.

2. Алхімія як загальнокультурний феномен епохи з психологічними символами та антитезами. *

3. Порівняльна характеристика античного і середньовічного світоглядів.

4. Етапи розвитку середньовічної філософії. Вчення А.Августіна.

5. Розвиток психологічних знань у 11-13 ст. *

6. Етичні та психологічні погляди Ф.Аквінського.

7. Вчення Дунса Скота та Уїльяма Оккама. *

5-14 ст. Історично – це епоха виникнення, розвитку і занепаду феодалізму. Історія різних народів складалася по-різному. Схід довгий час грав передову роль, бо феодалізм там історично розвинувся першим. Китайська, індійська, арабська, іранська, середньоазіатська культури розвинулися раніше, ніж на Заході. Але поступово центр розвитку змістився на Захід.

О.Я.Гуревич – висновок про початок формування поняття особистості – Боецій - 6 ст, Ф.Аквінський – 13 ст, Дунс Скотт – 13 ст.

Руйнування античного полісу, укладу життя. Римська імперія – величезна територія з різними етносами, культурами, віруваннями. Імперія у воєнному стані: перемішування людей, культур, релігій, що зробило окрему людину безпорадною і беззахисною. Не було надійної основи для людського життя. Зневірившись у матеріальному, люди звернулися до духовного. Спочатку – значний вплив антиків + природничі дослідження Гіппократа, Арістотеля, Галена. Але філософія недоступна для всіх, тому поширюються містицизм – віра у втручання у людське життя таємничих сил та культи різних богів. Потім – авторитет церкви. Перестає існувати природознавство. Розквіт алхімії та астрології, тому – темні роки. Оформлення світових релігій: буддизм, іслам, християнство. Буддизм і християнство розвивалися ще в давніх віках, але в Середні віки вони стали світовими релігіями, чому сприяв феодалізм. Поява християнства вписувалася у загальний настрій епохи, тому воно швидко поширювалося. Ант.філософія відкрила автономію людського духу (людина знаходила в самій собі опору), а християнство дало їй своє пояснення: в людській душі є частка божественного, тобто абсолютного духу. Це значить, що людина прилучена своїм духовним єством до найб.світової всемогутності, адже Бог творить світ із нічого. Тобто перевершує світ своєю силою. Це продемонстрував І.Христос, який саме тому, що ніс в собі цей дух, пройшов крізь смерть та здолав її.

2. Характеристики античного і середньовічного світоглядів

Античний Середньовічний

- боги є частиною природи або бог є духовною сутністю, уособленням природних сил; перебуваючою за межами світу;

- вихідні якості богів: сила, могутність вих.якість Бога – любов до людини;

- боги впорядковують і оздоблюють світ Бог творить світ із нічого;

- космос, природа – заг.умови існування природа не має власної сутності і не богів і людей може існувати без припливу божественної енергії;

- людина спирається у своїх вчинках на у всьому покладається на віру в Бога;

знання

-гол.життєве завдання – здійснити подвиг головне – спасіння душі;

- у сприйнятті дійсності акцент на зовнішнє, акцент на внутрішнє, зовнішнє може

внутрішнє проявляє себе лише через заважати прав. зрозуміти внутрішнє;

зовнішнє

- люди поділяються за етнічними та всі люди рівні перед Богом;

родовими ознаками

- натуралістичне світосприйняття символічне світосприйняття.

Отже, людина Середньовіччя зосереджується на внутрішньому, духовному. Спасіння душі має не лише особистісний зміст: рятуючи себе, людина збільшує світовий потенціал добра та світла, сприяє поверненню світу до стану перед гріхопадінням. Життя набуває спрямованості – людство очікує 2 пришестя Христа.

3. Етапи розвитку середньовічної філософії:

1. 2-9 ст.: апологетика і патристика (лат.pater - батько);

2. 10-16 ст.: схоластика і містика (ранні –10-11 ст, зрілі 12-13 ст., пізні – 14-16 ст.).

Джерелом середньовічного світобачення постає Біблія, надаючи християнам певні догмати. Але ці догмати потребували пояснень, бо:

- люди хотіли знати, у що вірити,

- життя завжди різноманітніше, ніж текст, тому поступово потрібно поєднувати догми зі змінними ситуаціями життя,

- тексти мають образно-притчевий характер.

Спочатку проповідували апостоли, але деталізовано, осмислюючи реалії життя з точки зору Святого Письма, це здійснили представники християнської патристики – так звані Отці Церкви. Спочатку – характер апологетики 2-4 ст.: христ.мислителі зверталися до римських імператорів або широкого загалу із посланнями на захист християн (давньогрец. “апологія” - захист). У цих зверненнях розроблялися світоглядні ідеї: розуміння сутності Бога, характеру та змісту божественного творіння, природа та сутність віри, співвідношення віри і знання. Найб.завершеного вигляду ідеям патристики надав представник західної патристики А.Августин (Августин Блаженний), єпископ Гіппонійський (північ Африки) – 354-430 р. Розуміння Августином Бога як основи світу:

- Бог – сукупність усіх можливих досконалостей, є вічним та завершеним Буттям, творить світ із нічого, можливості його у творенні необмежені, світ повністю залежить від Бога, але Бог від світу не залежить, Бог є гарантом безсмертя та спасіння людства.

Уважно розглядає Августин все, повязане з людиною, висуваючи на 1 план людську свідомість. Основним вважає наявність “внутрішньої людини ” (або душі), до якої входять пам’ять (без того не може бути єдності особи), воля (повязана з первинними мотивами дії) та розуміння. Розрізняв 2 волі: духовну і плотську. Плотська – діяльність в емпіричному світі, причина гріховних дій. Духовна – спрямована на життя в духові. Боротьба 2 воль – розривання душі. Поступово для Августіна воля стає ядром людини: вся діяльність зовнішніх відчуттів і мислення суть вольові акти, тобто якщо раніше господарював примат уявлень, Августін витіснив його приматом волі. Вел.увагу приділяв життю почуттів і серця. Шляхи вдосконалення душі: не виховання, як у Арістотеля і Платона, а покаяння, аскеза, відмова від усього земного.

Також вперше почав трактувати історію в аспекті її цільового спрямування, зокрема історію філософії розглядав як єдиний спрямований рух до істини християнського об’явлення.

Вводить положення “ я мислю, значить, я є”, виводячи тезу про достовірність нашого існування. Заклик “ Переверши самого себе ” як лейтмотив його концепції самопізнання. Поринути в себе, перебороти все індивідуальне, вийти до абсолютної трансцендетної істини. Декарт – мислю, значить існую.

Отже, можна сказати, що християнська патристика вперше розробила ідейні (а не догматичні) засади нового, християнського світобачення, використавши досягнення ант.філософії. Постало питання про місце філософії у дух.житті Середньовіччя, бо філософія прагнула доводити свої міркування до рівня розумі ння, а релігія вимагала приймати осн.положення на віру. Між філософією та релігією утворилася проміжна сфера – теологія (богослов’я) – ідейна частина релігії, покликана узгоджувати між собою всі осн.релігійні догмати. Протягом Середньовіччя вважалося, що філософія є служницею теології.

4. 11-13 ст – розвиток міст і зародження буржуазії: Венеція, Флоренція, Генуя, Піза, навіть Мілан, а також Париж, Лондон – творіння Середньовіччя. Виникнення університетів як оплотів схоластів і духовенства. Замість природи – вивчення церковної літератури, деяких творів ант.філософів, н-д, «Органона» Арістотеля (для відточення логічного апарату для доказів релігії). Так тривало до кінця 14 ст., поки Відродження не закінчило зі схоластичними абстракціями і церква пішла на поступки, обєднавши етичні релігійні ідеали з впливами природничонаукових установок часу.

З 13 ст. - - розвиток науки, перші – природознавство, астрономія, математика.

Психологія в Сер.віки носить теологічно-містичний характер, розвиток знань про психіку сповільнюється. Завдання богослівя: показати зростання духу людини до царства благодаті. Разом з цим є фактичний матеріал про анатомо-фізіологічні особливості людського організму як основи духовного життя. Це праці арабів, насамперед Авіценни (Ібн Сіни), Альгазена. Їх внесок: повернення грецької філософії і подальший її розвиток:

- обумовленість психічних властивостей природними причинами;

- залежність психіки від умов життя, виховання;

- заперечення безмертя індивідуальної душі;

- опис звязку процесів відчуття і мислення з мозком.

Праця Альгазена «Оптика»- вчення про відчуття, вперше оцінює тривалість психічних актів, показує, що між подразненням і самим відчуттям проходить певний проміжок часу, необхідний для передачі збудження. Аверроес: розвиток вчення Арістотеля про пасивний і активний розум, його утвердження.

Відмінність між схоластикою і містикою – різне ставлення до можливостей людського розуму в питаннях богопізнання. Схоласти: хоча з допомогою розуму бога пізнати неможливо, слід використовувати можливості розуму в питаннях богопізнання, найкращим засобом пізнання є логіка. Містики: роздумування шкодить християнському благочестю, веде до гріха і відходу від шляху віри, шлях до Бога лежить через почуття, любов до Бога та самозречення.

Номіналізм – як напрямок, повязаний з розвитком психологічних знань, стверджував, що загальні ідеї (общности) – це лише слова, звуки, імена (nomina), якими людина позначає спільне в різних речах, а реальністю слід вважати одиничні речі, так як саме вони постають результатом божественного творіння світу. Тому поза людським пізнанням загальних ідей не існує. Внаслідок цього людське пізнання має своє значення та виправдання. Ніякої “ідеї” людини окремо від всієї людської спільноти немає (І. Росцелін, 11 ст.). Номіналізм боровся з реалізмом – протилежна точка зору: універсалії існують як окремі предмети (Іоанн Скотт Еріуген, 810-877р, вважають 1 видатним представником схоластики, стверджував, що справжні знання збігаються з вірою, а філософія – з теологією, накреслив цілісну християнізовану картину світу зі стрункою системою ієрархічних зв’язків, зумовлених дією єдиного божественного начала). Єдина справжня основа буття речей – це загальні ідеї божественного розуму, які є взірцями при творенні світу, вони ж постають і як єдино справжня реальність. П.Абеляр12 ст. – протиставляє їм вчення концептуалізма: хоча ідеї окремо від речей не існують, їх не можна визнати лише словами. Ідеї – продукти (conceptio) розуму і виражають суттєву властивість думки. Це схоластичні течії. Суперечки про реальність узагальненого, про відношення загального до одиничного. Але ця логічна суперечка про універсалії поставила основні питання психології і філософії: що первинно: об’єктивні речі чи загальні ідеї? Шлях пізнання: від відчуттів до понять чи навпаки? Загальноприйнята у Сер.віки була позиція об’єктивного ідеалізму, тому номіналізм в таких умовах був майже матеріалістичним. Зазначимо, що ці питання і зараз важливі, бо деякі напрямки філософії стверджують, що єдиною реальністю інтелектуальних актів постає мова, а поняття у такому разі, визначають зміст інтелекту.

Ансельм Кентерберійський (1033-1109) ввів онтологічне доведення існування Бога: якщо Бог є суцільна досконалість, то він не може не існувати, адже його неіснування було б недоліком буття, а, отже, недосконалістю.

Поступово головним стало питання про первинність віри чи знання. Відбулися зміни в історичній долі платонізму та арістотелізму. В 1 період, коли стояли питання про сутність Бога, ієрархію світобудови, про внутрішні характеристики людини, платонізм органічно поєднувався з цими питаннями. А тепер, коли акцент перенесли на питання про будову та використання знань у теор.та практичному аспектах, на розширення меж пізнання, на класифікацію та структурування наук, виявилося, що для такої мети більше підходить спадщина Аріс тотеля. Його твори (крім логічних) прийшли через арабський світ і були зустрінуті із насторогою, бо начебто віддавали натуралізмом та матеріалізмом. Але вже в 1231р. створено папську комісію на чолі з Альбертом Больштедтом (Великим) 1206-1280р. по вирішенню питання: чи могла б християнська теологія використати арістотелізм. До комісії входив і Ф.Аквінський, творчість якого є вершиною в розвитку схоластики.

5. Ф.Аквінський (1226-1274) – відомий схоласт, система поглядів якого стала провідним напрямком католицизму. Засновник томізму – один з найвпливовіших напрямків христ.філософії. Прийшов до висновку про спорідненість стилю мислення Арістотеля з теологічними підходами до розв’язання тогочасних проблем у межах схоластики. Душа одна, має буття окреме від тіла, є джерелом руху тіла. Розрізняв здібності, властиві душі як такій – розум (нус), воля, рослинні (вегетативні) та т варинн і функції. Останні дві потрібні тілу для життя на землі. Співвідношення між душею і тілом розглядається як співвідношення форми і матерії. Розрізняють чисті форми безтілесного світу і форми, які здійснюються лише в матерії. Людська душа – нижча з чистих форм (тому безсмертна) і вища з других форм (тому вона – принцип всього органічного життя). Людина начебто поєднує в собі два рівні буття.

Вчення про пізнання. Створив всеохоплюючу філософсько-теологічну концепцію, його вчення часто характеризують як концепцію “ симфонії (співзвучності) розуму та віри ”. Умови симфонії розуму та віри:

- існують істини, які можна осягнути природним розумом (царина науки та філософії);

- існують істини, які перевищують можливості людини (даються лише в божественному обявленні, торкаються питань створення світу, спасіння та безсмертя душі);

- існують істини, що їх можна розуміти як і з допомогою розуму, так і з допомогою віри (тут філософія і теологія повинні співпрацювати, але філософія повинна узгоджуватися із теологією).

Отже, передбачається підпорядкування природного розуму істинам обявлення у разі їх зіткнення. Культивував синтетичний стиль мислення, тобто не відкидав уже існуючі позиції, а намагався чітко визначити їх місце. Прикладом симфонії є його вирішення питання про співвідношення ідей і речей. Ідеї можуть існувати “до речей” (у божественному промислі - реалісти), “у речах ” (як їх сутність та необхідність - концептуалісти), “після речей” (як результат пізнання людини - номіналісти). Або питання про попередню божественну визначеність долі та свободу людської волі. У душі людини при створенні закладено потяг до добра, але не кожна людина здатна в реальності життя витримати цей орієнтир. Тоді Бог допомагає людині обявленням, словом Святого Письма, прозріннями святих. Якщо й це не допомагає, Бог ускладнює шлях гріха, полегшуючи цим просування шляхом істини, людина вимушена активно діяти, впливати на свою долю.

Заперечував вроджені знання, але визнавав природженість певних основних понять (математичні аксіоми тощо), називаючи їх зародками знань, принципами пізнання, вкладеними Богом. Одним з механізмів пізнання є інтенціональність (інтенція – “внутрішнє слово”, певна сила, яка надає певної спрямованості – інтенціональності акту сприймання і пізнання в цілому). Внутрішня вроджена властивість людини, яка ідеалістично пояснює активний характер процесу пізнання. Розум має примат над волею: не можна бажати того, що не визнано розумом.

Вчення Ф.Аквінського в 1879 р. проголошено офіційною філософ.доктриною Католицької Церкви під назвою “неотомізму”.

Роджер Бекон (1214-1292), схоласт, високо підніс роль наук у просвітленні людської душі. Стверджував, що знання є сила, що основою наукових знань є досвід (хоча у теології вирішальну роль має обявлення) і що Бог створив світ за допомогою математики.

Йоганн Дунс Скотт (1265-1308) на перший план у сутності Бога виводив не розум чи ідеї, а волю, оскільки вона здатна визначати себе не лише ідеально, а й реально. Тому теологія є наукою практичною (дає настанови для життя), а філософія теоретичною. Проголошував значення дослідів і спостереження в пізнанні. Але дослід може пізнати тіло, а не душу. Для пізнання душі необхідно певне внутрішнє просвітлення. Багато матеріалу про зорові нерви і зорове сприйняття.

Пізня схоластика - Вільям Оккам (1285-1349, гол.представник номіналізма 14 ст., францисканець, з 1328 р. жив в Мюнхені, виступав як ідеолог імператорської влади проти посягань папи на світську владу), розвинув ідеї Скотта, наголошував на неможливості розумового осягнення суті Бога: головне тут творіння, а це акт волі, а не розуму. Віра неоціненна саме тому, що пов’язана з позарозумовим. Звідси теза про відкритість знанню лише окремих речей. Від такого логічно випливає принцип “бритви Оккама ”: не слід збільшувати сутності (під час обґрунтування) без потреби (тобто поняття, які не зводяться до інтуїтивного і дослідницького знання, повинні видалятися з науки). Хоча потім цей принцип повернули проти схоластики з її прагненнями до нескінечних логічних побудов.

Значення схоластичних логічних конструкцій:

- окреслено суттєві характеристики духовного і ідеального;

- світобудова вперше постала як взаємодія сил та енергій (а не речей чи стихій – як у античності), що дало змогу перейти від ант.світових стихій до оперування поняттями класичної механіки.

Містика вимагала бачити в людині не лише те, що пов’язане з розумом, а дещо глибше вкорінене в людське єство (екзистенціалістське тлумачення людини як “отвору в бутті”, отвору, крізь який буття виходить у з’явлення).

Отже, філософія Середньовіччя як складовий елемент християнського світобачення, була зосереджена на осмисленні духовних сутностей, тобто сутностей невидимих, нескінченних, позачуттєвих, успішно засвоювала духовні складники буття людини, виділяючи в них раціонально-логічні та чуттєво-вольові полюси. Органічно пов’язувала питання життєвої активності з духовною спрямованістю люди ни, з пошуками шляхів сходження до абсолюту, з визначенням людської долі та проявами свободи волі людини. Відбувалося нагромадження знань та ідей, які сприяли виникненню суч.цивілізації, науки.

Дата добавления: 2014-01-15