Суспільний лад

На початках Литовсько-Руської держави не відбулося змін у соціально-політичному устрої українських земель. Але з кінця ХV ст. розпочався процес централізації Великого князівства Литовського. Давніх удільних князів з роду Рюриковичів замінили представники литовської великокнязівської династії. Волості підпорядковувалися удільним князям Гедиміновичам, вони здійснювали адміністративне, військове та судове управління. Князі становили вершину соціально-станової ієрархії. Сюди також належали магнати й “княжата”, які стали елементами реальної влади. Магнати мали велику земельну власність. Так, наприклад, рід Острозьких володів третиною всієї землі на Волині. Представники роду обіймали високі державні посади, вони були непідсудні провінційній адміністрації, підлягаючи суду Великого князя. Їхні посади іноді навіть передавались у спадок. Магнати Острозькі, Гольшанські, Вишневецькі, Чарторийські, Корецькі та інші мали своє військо і на вимогу Великого князя виводили його на війну. З усіх ополченців, яких мала виставляти Україна, 3/4 виступали під їхніми знаменами.

У майже такому ж становищі перебувала верхівка бояр, або панів. Вони відрізнялися давністю роду, вотчинним характером землеволодіння й певним імунітетом щодо удільних князів, не виконували повинностей, не сплачували податків, до них не застосовувалися тілесні й ганебні аморальні покарання.

До феодального стану належала переважно шляхта. Шляхтичі мешкали на землях Великого князя й магнатів, які надавались їм за військову службу (як і російському дворянству). Вони були переважно держателями, а не власниками землі. Шляхта становила більшість постійного війська, за що діставала різні привілеї (звільнення від податків, непідлеглість місцевій адміністрації та ін.). Вона мала привілейоване право обіймати державні посади.

Однак цей стан не був замкненою кастою. Титул шляхтича могли отримати від Великого князя й представники інших верств — міщан, духовенства, навіть заможні селяни. Шляхта мала право стягати з підлеглого населення податки, вимагати виконання повинностей.

Українська шляхта сформувалася лише в першій половині ХV ст. Привілеями короля Казимира IV на українських дрібних феодалів було поширено права та вольності шляхтичів. Загалом, шляхта у Литовсько-Руській державі протягом ХV–ХVI ст. стала досить впливовою і міцною верствою панівного класу. Шляхта поступово домоглася такого ж правового становища, яке мали князі чи пани-бояри, була основною опорою великокнязівської влади. Великокнязівський уряд надав шляхті права торгівлі, експорту сільськогосподарських продуктів, лісу, а також ввозу імпортних товарів без сплати мита. Феодали-шляхтичі влаштовували у власних маєтностях ремісничі майстерні, мануфактури, млини, розвивали промисли. Така протекціоністська політика держави щодо шляхти мала й негативні наслідки: гальмувався розвиток міст, натуральне господарство перешкоджало утворенню єдиного загальнодержавного внутрішнього ринку як основи політичної централізації.

До вищих верств населення в Литовсько-Руській державі належала верхівка духовенства. Литовсько-Руська держава підтримувала діяльність церкви. Князі та магнати надавали їй земельні пожалування, гроші, влаштовували при церквах школи, притулки для сиріт, шпиталі. У 1458 р. всупереч зростаючому впливові московського митрополита великим литовським князем була відновлена митрополія в Києві, яка підпорядковувалася безпосередньо константинопольському патріархові.

Міське населення України було організоване на західний кшталт. Міщани користувалися самоврядуванням на основі магдебурзького права. Але повну правоздатність мали тільки міщани-католики. Православні українці були зобов’язані проживати в передмісті або в межах певного району міста, позбавлялися можливості брати участь в діяльності органів міського самоврядування, обмежувались у правах на заняття ремеслами, ведення торгівлі тощо. Міщани виконували як загальнодержавні повинності (серебщина, подимний збір та ін.), так і встановлені міською владою. Боротьба українського міщанства за рівні права з католиками призводила до збройних виступів, наприклад, у Черкасах, Каневі, Винниці.

Міські жителі були зорганізовані за німецьким зразком у корпорації, серед яких привілейоване становище мало купецтво. Основні категорії міського населення об’єднувалися в цехи: будівельників, шевців, лікарів, зброярів, золотарів тощо. На вершині цехової ієрархії перебували цехмайстри, які стежили за якістю й кількістю продукції, розподіляли повинності й податки.

Справами у містах керував міський патриціат, до якого входила міська знать й багатії, а в національному відношенні — німці та поляки. Своєрідною українською общиною в містах були братства, які захищали православне міщанство, здійснювали просвітницьку діяльність. Рівень міського розвитку залежав від його статуту, тобто було воно великокнязівське, приватновласницьке чи самоврядне.

Селянство становило майже 80 відсотків населення Литовсько-Руської держави. Воно було антиподом шляхти: чим більше прав і привілеїв здобувала вона, тим відчутніше втрачали їх українські селяни.

Основою господарства українських сіл було “дворище”, воно об’єднувало кілька хат. Декілька дворищ утворювали сільську громаду (село), яка володіла колективною земельною власністю. Громада (“копа”) мала адміністрацію, обирала старосту, здійснювала судово-поліцейські функції, стежила за сплатою податків, утримувала церкву. Села об’єднувались у волості. На волосному віче громадою (копою) обиралися волосні отамани або старшини.

Існувало три категорії селянства: 1) вільні селяни — смерди; 2) напіввільні — закупи; 3) невільники — холопи, челядь. Особисто вільні селяни — це: а) “тяглі селяни”, які працювали на пана власною тягловою силою; б) “селяни-ремісники”, які займались кустарними промислами (ковалі, ткачі, каретники) та ”службові селяни” (бортники, рибалки, конюхи, ловчі); в) “чиншові селяне” або “данники”, що працювали на власній землі, сплачуючи данину натурою. Закупи, холопи, челядь мали такі ж права, як і за часів Київської Русі.

З поглибленням феодальних відносин наприкінці ХV ст. у Галичині, а у Великому князівстві Литовському на сто років пізніше, було запроваджено кріпацтво. Селяни втратили особисті й майнові права (право власності на землю, вільного переходу до іншого феодала та ін.).

3. Державний устрій

У другій половині ХIV ст. після входження українських земель до Литви й утворення Великого князівства Литовського деякий час тут зберігався старий удільний устрій. На чолі держави стояв Великий князь. Взаємини між Великим князем і князями місцевими мали васальний характер. Місцеві мали широку автономію у внутрішніх справах, але на вимогу Великого князя повинні були брати участь у воєнних походах зі своїм військом і платити данину (підданщину). За правління Вітовта і його наступників у першій половині XV ст. місцеві князівства стали провінціями єдиної держави; усунуто удільних князів, які з васалів перетворилися на слуг Великого князя і поступово змішалися з верхівкою служивої знаті. Привілей 1434 р. остаточно закріпив утрату державницьких прав місцевих князів і перетворив їх у підданих Великого князя.

У XV ст. влада Великого князя значно посилюється. Він має широкі повноваження в питаннях внутрішньої та зовнішньої політики оголошує війну, укладає мир, призначає й звільняє з посад вищих службових осіб; він — верховний головнокомандувач війська, розпорядник державного майна й коштів, а також — виконує функції вищого суду. Однак, наприкінці століття розширилася компетенція іншого важливого органу держави панів-ради, який сформувався з найвпливовіших васалів Великого князя (удільних князів, магнатів, бояр, панів, зокрема й українських, церковних ієрархів) і діяв спочатку при ньому як дорадчий орган. За привілеєм 1492 р. найважливіші державні справи князь вирішував спільно з панами-радниками. Це стосувалося питань зовнішньої політики, видання й відміни законів, призначення та звільнення вищих урядовців, здійснення видатків з державної скарбниці, судових рішень. Зросла не тільки компетенція, а й кількісний склад панів-ради, який налічував уже 80 осіб. Привілей 1506 р. ще більше зміцнив правове становище ради. Тепер, якщо думки панів-радників не збігалися з поглядами князя, останній повинен був підкоритися раді. За відсутності Великого князя рада мала керувати всією внутрішньою та зовнішньою політикою, — із правом оголошувати війну включно.

За прикладом Польщі з’явився новий колегіальний, більш представницький орган — Вальний (загальний) сейм. Спочатку так називали з’їзди феодалів, а також литовської, української та білоруської шляхти. У 1507 р., з приводу збору коштів на війну з Росією вперше відбувся сейм, де, крім магнатів і урядовців, брала участь шляхта. З 1512 р. шляхта почала обирати на сейми по два представники від повіту. Перший Литовський статут 1529 р. визнав Великий Вальний сейм як державний орган. Рада стала однією з палат сейму — “лавицею”, до другої палати — “кола” — входили представники шляхти.

Центральне управління здійснювали вищі урядовці. Спочатку Великий князь призначав їх особисто, потім — за погодженням із панами-радою та сеймом. Найважливішими з них були маршалки: маршалок земський (відав князівським двором і головував за відсутності князя на зборах панів-ради), маршалок двірський (відав князівським двором), маршалок із судових справ, маршалок дипломатії. Державною канцелярією відав канцлер, а його заступником був підканцлер. Фінансами завідував підскарбій земський, а його заступником був підскарбій двірський. Військом командував гетьман земський, а його заступником був гетьман польний. Були й інші урядовці (стольник, ловчий, кухмістер, чашник, кравчий тощо), які окрім придвірських функцій виконували державні доручення — адміністративні, судові, дипломатичні.

Місцеве управління після ліквідації удільних князівств у землях і волостях здійснювали намісники, а пізніше — старости й воєводи, яких призначав Великий князь. Вони збирали податки, чинили суд, організовували оборону територій, стежили за порядком. Апарат місцевого управління становили службовці зі староруськими назвами (тіуни, дітські). Пізніше з’явилися возні, які були помічниками старост і виконували судові рішення, хорунжі, городничі, мостівничі.

Суд спочатку був аналогічний суду Київської Русі, але наприкінці ХIV ст. окреслилась дещо інша судова система. Найвищою судовою інстанцією вважався великокнязівський суд, який мав необмежену компетенцію. Справи у звинуваченні князів, бояр, урядовців, справи про позбавлення феодалів честі, обвинувачення в антидержавних злочинах, а також скарги на рішення нижчих судів князь розглядав одноособово і сам виносив рішення. Пізніше важливі справи почали розглядатися князем спільно з панами — радою.

Іноді пани-рада судили без князя, проте цей суд так і не сформувався в окрему судову установу. Через велику кількість справ князь доручав службовцям із найближчого оточення чинити суд, але ці суди (маршалкові, асесорські) мали тимчасовий характер.

Існувала ланка територіальних судів, де судочинство здійснювали намісники, старости, воєводи. Діяли також церковні суди і суди феодалів — над залежним населенням. Привілеєм 1457 р. феодальні (доменіальні) суди були офіційно узаконені, а Судебник Казимира 1468 р. врегулював їх компетенцію. Від часів Київської Русі на великокнязівських землях існували “копні” (громадські, або колишні “вервні”) суди.” Населення певної території у такий спосіб об’єднувалось для вирішення цивільно-правових спорів і самозахисту від злочинних елементів. У Литовсько-Руський державі шляхта дуже швидко звільнилася з-під юрисдикції цього суду, і він перетворився на власне селянський суд. Існувало три види копних судів: малі (копи сусідів), великі (копи громади) і згромаджені (із жителів кількох сіл, а то й містечок). Право належати до членів копи мали лише глави сімей. Кількісний склад суду не був чітко визначений і становив, як правило, 10-20 осіб. Засідання копного суду відбувалися в присутності священика (під час складання учасниками присяги) та представника державної адміністрації — возного. Копні суди розглядали цивільно-правові, сімейні справи, а також справи про кримінальні, переважно майнові, злочини. Судили, керуючися звичаями (здоровим глуздом), а в разі потреби могли спиратися на закон. Характерно, що копні суди самостійно розшукували обвинуваченого, виносили судові рішення, які були остаточними й виконувалися негайно. Найбільший розвиток копних судів припадає на першу половину XVІ ст. Після Люблінської унії 1569 р. та юридичного закріпачення селянства Третім Литовським статутом 1588 р. копні суди поступово було замінено доменіальними судами феодалів. Однак, як свідчать численні джерела, вони існували ще й у XVІІ — на початку XVІІІ ст., зокрема, на Правобережжі.

У середині XVІ ст. відбулася судова реформа. На Бєльському сеймі 1564 р. під натиском шляхти магнати зреклися права на привілейовану підсудність. Була створена нова система державних судів:

· Гродські (або замкові), де розглядалися кримінальні справи усіх вільних станів (шляхтичів, міщан, селян). Судочинство здійснював одноособово намісник, староста чи воєвода. За дотриманням формальної сторони судової процедури стежив замковий суддя, судові книги вів судовий писар. Апеляційною інстанцією для цих судів був суд Великого князя.

· Земські шляхетські суди (або шляхетські трибунали) обиралися шляхтою в кожному повіті. До їх складу входили судді, підсудки та писарі. Вони судили шляхтичів у всіх справах, крім значних кримінальних (убивство, розбій, підпал, згвалтування тощо); засідання відбувалися тричі на рік і тривали два тижні. Апелювати на їх рішення можна було до суду Великого князя.

· Підкоморські суди, які розглядали земельні справи. Судочинство здійснював підкоморій, котрий призначався Великим князем. Заступником його був коморник. Підкоморські суди відповідно до Другого Литовського статуту 1566 р. створювалися в кожному повіті.

Дата добавления: 2014-01-11