Біологічні передумови Соціальні передумови

- природні умови (клімат, природ. ☺ соц. умови життя

стихії і ін.) а) макросоціум (культура,

- генотип (спадковість): політ. лад, економ. устрій,

а) особливості будови Н.С. істор. епоха, мистецтво,

б) особливості будови гол. мозку література, ЗМІ)

в) особливості будови органів чуття б) мікросоціум

г) фізичні ознаки притаманні людині: - сім’я,

пряма хода, будова руки, мовленнєвий - референтна група,

аппарат тощо. – школа, клас, та ін.

- вродженість

(зміни, що відбуваються у під час

внутрішньутробного розвитку Умови розвитку психіки

ембріону під час його дозріван- а) макросоціум

ня): б) мікросоціум

- іонізація повітря ☺ Визначальні фактори:

- алкоголізація навчання і виховання

- наркотизація

	Ці фактори не є самодостатніми, оскільки вони залежать від активної життєвої позиції особистості

3. Рушійні сили розвитку психічного розвитку

Виділяють дві основні концепції розвитку:

1. Метафізичну концепцію.

2. Діалектико-матеріалістичну концепцію розвитку.

Представники метафізичної концепції під розвитком психіки розуміють кількісні зміни (збільшення обсягу пам’яті, словникового запасу). При метафізичній концепції розвиток психіки розглядається як спонтанний самодовільний процес, рушійні сили якого не можна пізнати, а тому питання про управління цим процесом навіть не ставиться.

Представники діалектико-матеріалістичної концепції під психічним розвитком розуміють не тільки і не скільки нові кількісні зміни, скільки нові якісні зміни. Ці якісні зміни виникають на основі накопичення певних кількісних змін шляхом стрибка. З позиції діалектико-матеріалістичної концепції психічний розвиток являє собою боротьбу протилежностей між новим і старим, більш прогресивним в психіці дитини. Рушійними силами виступають внутрішні суперечності між новим і старим.

1. Суперечливість між новими потребами, цілями, прагненнями дитини і рівнем оволодіння дитиною засобами їх задоволення.

2. Суперечливість між зростаючими фізичними і духовними потребами дитини і старими формами взаємин з іншими та наявними видами діяльності.

3. Суперечливість між новими вимогами, які пред’являє до дитини суспільство, дорослі і наявним рівнем розвитку дитини.

4. Суперечливість між досягнутим рівнем розвитку і стилем життя.

Внутрішні суперечності розв’язуються в процесі навчання і виховання і на місці розв’язаної суперечності виникає нова.

4.Діалектичний взаємозв’язок навчання, виховання і розвитку

Проблема співвідношення навчання (виховання) і психічного розвитку є однією із центральних у психологічній науці. В залежності від розв’язання цієї проблеми можна виділити декілька підходів:

1. Психологи женевського напрямку на чолі з Піаже заперечували залежність циклів психічного розвитку від навчання. Вони вважали, що навчання і розвиток є ніби роздільними незалежними процесами. На думку вчених цього напрямку, навчання виступає зовнішнім процесом, який повинен певним чином узгоджуватись з розвитком, проте воно не бере активної участі у розвиткові, нічого в цьому розвиткові суттєво не змінює, а повинно пристосовуватись до розвитку і використовувати його надбання для навчальних цілей. Розвиток же психіки залежить, в першу чергу, від такого фактору як дозрівання організму і проходить свої цикли незалежно від навчання. Це означає, що розвиток іде попереду, а навчання ніби надбудовується над ним.

Видатний вчений Виготський, критикуючи такий підхід, підкреслював, що з позиції даної концепції навчання орієнтується на вчорашній, а не на завтрашній день розвитку і плентається в його хвості.

2. Представники біхевіоризму Уотсон, Торндайк, Скіннер зводили розвиток психіки до навчальних надбань, тобто по суті ототожнювали розвиток і навчання. На їхню думку, розвиток являє собою накопичення навичок, реагувати певними способами на відповідні впливи.

Біхевіористи вважали, що процеси навчання і розвитку здійснюються рівномірно, синхронно. Це означає, що кожному крокові у навчанні відповідає певний крок у розвиткові. Тобто розвиток слідує за навчанням як тінь за предметом. Саме тому питання про навчання, яке може йти попереду розвитку навіть не ставилось. При такому підході співвідношення між навчанням і розвитком розуміється механічно, що збіднює розуміння сутності розвитку і сутності навчання.

3. Представники третього підходу намагалися подолати крайнощі перших двох підходів їх поєднання. Прикладом такого підходу є вчення Коффки про психічний розвиток дитини.

4. Вітчизняні психологи на чолі з Виготським обґрунтували положення про те, що психічний розвиток і навчання не можна ототожнювати, і що правильно організоване навчання повинно забігати наперед розвитка і вити його за собою.

Виготський виділив два рівні (зони) психічного розвитку дитини:

а) рівень актуального розвитку – це наявний рівень психічного розвитку, якого дитина досягла за даний період часу.

б) зона найближчого розвитку – це відстань між рівнем актуального розвитку (тим, що дитина здатна виконувати самостійно) і потенційними можливостями дитини (тим, що дитина здатна виконати за допомогою дорослих).

Навчання повинно спиратись на рівень актуального розвитку та орієнтуватись на зону найближчого розвитку. Це означає, що навчання не повинно пристосовуватись др. розвитку, а створювати сприятливі умови для нього, для формування нових надбань у психічному розвитку.

Костюк Г.С., розвиваючи далі погляди Виготського обґрунтував положення про діалектичний взаємозв’язок навчання і розвитку, він доводив, що розвиток не можна зводити лише до тих надбань, які є прямим результатом навчання. Розвиток являє собою переробку, систематизацію всього, що людина отримує і в процесі навчання і в процесі інших дійових зв’язків із соціальним середовищем. Розвиток іде далі від того, що засвоюється і являє собою цілісні, якісні зміни особистості дитини, її пізнавальної сфери, її здібностей та психічних властивостей. Перехід розвитку дитини на вищий рівень відкриває більш широкі можливості для навчання.

Проблемою розвиваючого навчання займались такі вітчизняні вчені як Давидов, Гальперін, Менчинська, Заков, Ельконін.

Вимоги розвиваючого навчання за Занковим:

1. оптимальна складність навчального матеріалу;

2. оптимально швидкий темп проходження навчального матеріалу;

3. підвищення теоретичного рівня навчання;

4. індивідуалізація та диференціація навчання.

5. Закономірності психічного розвитку

Виділяють такі закономірності психічного розвитку:

1. Нерівномірність психічного розвитку.

2. Інтеграція психіки.

3. Диференціація психіки.

4. Пластичність психіки і її здатність до компенсації.

Нерівномірність розвитку психіки означає, що у будь-яких, навіть найсприятливіших умовах навчання та виховання різні психічні прояви, психічні функції і психічні властивості знаходяться на різному рівні розвитку. У певні вікові періоди створюються найбільш сприятливі умови для розвитку певних психічних функцій. Ці вікові періоди вважаються сенситивними (сприятливими) для розвитку даної функції. Причинами такої сенситивності є:

а) закономірності дозрівання мозкових структур;

б) та обставина, що певні психічні функції можуть формуватися лише на основі вже сформованих інших психічних функцій (математичне мислення може формуватись лише на основі вже сформованої здатності людини до абстрактного мислення);

в) життєвий досвід людини.

Інтеграція психіки полягає в тому, що в процесі розвитку психіка набуває все більшої єдності, цілісності та стійкості. Це означає, що в процесі розвитку малосистематизоване поєднання тимчасових психічних станів характерне для маленької дитини перетворюється у єдину цілісну систему стійких рис характеру, характерну для дорослої людини.

Диференціація психіки означає, що в процесі розвитку психічні прояви урізноманітнюються, розгалужуються (наприклад, у малої дитини інтелектуальні почуття представлені у вигляді допитливості, в процесі дорослішання інтелектуальні почуття дитини стають більш багатогранними і різноманітними і включають, крім допитливості, задоволення від розв’язання інтелектуальної задачі, незадоволення при нерозв’язанні, сумніви, здивування тощо.

Пластичність психіки означає здатність швидко, адекватно пристосовуватись до постійно змінюваних умов оточуючого середовища. На основі пластичності психіки виникає її здатність до компенсації. Коли при слабкості або дефектності однієї психічної функції прискорено розвивається інша психічна функція.

6.Явище акселерації. Інфантилізм

Акселерація – це прискорення психічного і фізичного розвитку дитини. Виділяють такі причини акселерації:

І. Природні причини:

а) вплив малих доз іонізуючого випромінювання та радіохвиль;

б) застосування в сільському господарстві та медицині спеціальних активних речовин, стимуляторів росту і розвитку.

в) збільшення в раціоні харчування питомої ваги тваринно-білкової їжі.

ІІ. Соціальні причини:

а) прискорення темпів життя, що підвищують життєвий тонус людини;

б) величезний потік інформації, який впливає на дитину.

Інфантилізм – це явище, при якому у психіці дорослої людини спостерігаються риси, притаманні дитячому віку. При інфантилізмі спостерігається, насамперед, незрілість емоційно-вольової сфери особистості при нормальному фізичному та інтелектуальному розвиткові.

7. Періодизація психічного розвитку та основні її критерії

У вітчизняній психології дитяча періодизація психічного розвитку дитини базується на двох основних принципах:

1. Принцип історизму.

2. Принцип розвитку психіки особистості у діяльності.

Принцип історизму був обгрунтований у працях Виготського і означає суспільно-історичну природу дитинства та його періодів. Тобто періодизація дитинства і зміст кожного його періоду обумовлюється рівнем розвитку суспільства.

Принцип розвитку психіки у діяльності був обгрунтований Леонтьєвим і означає, що особистістю не народжуються, а стають в процесі засвоєння суспільно-історичного досвіду людства у різних видах діяльності. Всі психічні процеси, функції і властивості розвиваються в різних видах діяльності.

На основі даних принципів формулюються основні поняття, на яких ґрунтується дитяча періодизація психічного розвитку у вітчизняній психології.

Критерії періодизації психічного розвитку:

1. Соціальна ситуація розвитку.

2. Провідна діяльність.

3. Новоутворення.

Соціальна ситуація розвитку за Виготським – це особливе поєднання внутрішніх процесів розвитку і зовнішніх умов, яке обумовлює динаміку психічного розвитку на певних вікових етапах і виникнення своєрідних якісно нових утворень у психіці наприкінці певного вікового етапу.

Провідна діяльність за Леонтьєвим – це той вид діяльності, який обумовлює головні найважливіші зміни в психічному розвитку дитини у певному віковому періоді.

Новоутворення – це ті якісно нові зміни у психічному розвитку, які виникають наприкінці певного вікового періоду і знаменують собою перехід психіки дитини від більш низького до більш високого рівня розвитку.

Вчені довели, що перехід від одного вікового періоду до іншого може здійснюватись двома основними шляхами:

1. лірично-спокійно, без криз.

2. кризово – з наявністю вікових криз.

Найбільш яскраво вираженими виступають криза новонародженості, криза трьох років, криза при переході до підліткового віку.

Дата добавления: 2014-01-15