Франческо петрарка– перший гуманіст доби Відродження

Франческо Петрарка посів важливе місце в італійській та європейській літературі Відродження як засновник гуманізму, перший теоретик і поет. Він заклав основе класичної філології, виступив неперевершеним майстром жанру сонету.

Народився Франческо Петрарка 20 липня 1304 року в родині флорентійськогс нотаріуса П'єтро ді Паренцо ді Гардзо, якого прозвали Петракко, і Елітти Каніждані. Коли Франческо став дорослим, то заради звучання латинізував прізвище батька і став

називатися Петраркою. Батько письменника був пов'язаний дружбою і єдністю політичних поглядів з Данте, належав до партії «білих» гвельфів. У 1302 році після перемоги «чорних» гвельфів у Флоренції одночасно з Данте став вигнанцем. У вигнанні, місті Ареццо, і народився Франческо. В Ареццо родина прожила менше року, а потім переїхала до Інчизе, згодом – в Пізу і нарешті до Авіньйона (1311 р.), де на той час знаходилась папська резиденція. Там батько майбутнього поета займав гідне місце через дружбу з кардиналом Нікколо да Прато. З дитячих років хлопець виховувався в атмосфері політичних і культурних інтересів оточення свого батька, який дуже хотів бачити сина юристом. Тому, незважаючи на особистісні уподобання сина, наполіг на подальшому навчанні на юридичному факультеті спочатку в Монпельє (Франція) (1316–1320 рр.), а згодом – в Болоньї (1320–1326 рр.). Одного разу батько дуже розгнівався на сина за те, що ой надав перевагу літературі, і кинув його улюблені книжки Вергілія і Цицерона у піч. Той так істерично заплакав, що батько змушений був власноруч виймати книги полум'я. Повернувши синові книжки, він сказав: «Добре, хай одна з них, із купи книжок, допоможе твоїй праці, а друга – відпочинку).

Під час перебування в Болонському університеті Франческо зав'язав дружбу з Лжакомо Колонна. Будучи студентом, Петрарка став вивчати не «пандекти», а божественні творіння Цицерона і Вергілія. Болонський університет |мав сильні літературні традиції.

Петрарці виповнилося двадцять два роки, коли він втратив батька, а згодом і магір. Залишившись без засобів до існування, не відчуваючи інтересу до юридичної рактики, він обрав звичайний для освіченої людини того часу шлях: прийняв духовний сан капелана, отримав церковний приход, хоча більше цікавився світським життям, ніж церковним. Це надало йому можливість користуватися всіма перевагами сану, не вимагаючи виконання усіх церковних зобов'язань, а також займатися улюбленою справою – літературною творчістю та наукою. Після знайомства з родиною авіньйонського кардинала Джованні Колонна став служити в його домашній церкві та виконувати обов'язки секретаря.

Життя поета умовно поділяють на такі періоди:

а) Авіньйонський період (1327–1337 рр.), коли він жив у Джакомо Колонни, знвчав і розшукував античних класиків, здійснив подорож до Парижу, підготував наукове видання «Декад» Тіта Лівія, здійснив у квітні 1336 року сходження на гору Мон-Ванту. Перейшов на службу до брата Джакоми кардинала Джованні Колонна. З метою краще пізнати людей і світ, здійснив, подорож по Франції, Фландрії, Брабанту, Ренанії, наприкінці 1336 побував у Рим, який полюбив назавжди.

Б) Воклюзький період (1337–1341 рр.), коли придбав за 15 миль від Авіньйона маєток – невеличкий будиночок. Це місце на багато років стане його притулком для роздумів та поезії.

У вересні 1340 року до Воклюза одночасно надійшли з Рима і Парижа запрошення на отримання лаврів найкращого поета, які він прагнув заполучити не лише з власного марнославства, а щоб відсвяткувати нарешті через тисячу років повернення культу поезії. Петрарка надав перевагу не Сорбонні, а Римському Капітолію, саме там витримав спеціальний іспит у короля-літератора Роберта Анжуйського в Неаполі. 8 квітня 1341 року з рук римського сенатора поет отримав лавровий вінець, який після урочистих промов поклав на могилу св. Петра. Урочистості супроводжувалися безкінечними церемоніями для здобуття літературної слави серед публіки. Однак у похилому віці поет глибоко розчарувався у славі.

Дата добавления: 2014-01-11