Моделі народного господарства

Преса 50-х років ХІХ ст.

Поява нового типу інформаційно-політичних та літературних видань

У 1849-1850 рр. виходило проурядове періодичне видання – газета „Галичо-руський вісник”. Періодичність газети – шість разів на місяць. Редактором був поет і прогресивний громадський діяч М. Устинович. Він редагував газету протягом семи місяців (з 14 липня по 21 лютого 1850), поки редакцію не було перенесено зі Львова до Відня.

Поряд з урядово-політичною пресою у 1849 році у Львові виникає приватна інформаційна політично-літературна періодика. Ініціатор її – письменник і публіцист Іван Гушалевич.

У 1849 році Іван Гушалевич деякий час видавав політично-інформаційну газету „Новини” (від 1 січня до 11 квітня 1849 р.) та її продовження - літературний тижневик „Пчола” (від 7 травня до 3 вересня 1849 р.). Газета „Новини” повинна була стати інформаційним джерелом про політичні події в світі.

Огляд змісту 26 номерів „Новин” свідчив про те, що політична інформація в газеті поступово витискалася публікацією літературних творів.

Замість політичної газети Іван Гушалевич вирішив видавати літературну газету під назвою „Пчола”. „Пчола” – літературний тижневик, обсягом до одного аркуша, призначений для публікації літературних творів та історичних розвідок.

Протягом короткого часу „Пчола” була єдиним літературним органом на західноукраїнських землях.

На №19 „Пчола” припинила своє існування.

Цей період характеризується виникненням урядових, проурядових та клерикально-монархічних, зокрема, „Руского въстника” (потім „Въстника”), журнала „Лада” (1853), „Семейная библиотека” (1855-1856).

На початку 50-х років видавалися альманахи „Весна” (Львів), „Перемишлянин” (1850). Ці альманахи не відіграли політичної ролі в організації літературно-журналістського процесу на західноукраїнських землях. Їх значення обмежується постановкою „Мовної проблеми”, яка наприкінці 50-х років стала об’єктом гострої полеміки (так званої азбучної війни).

Період 50-х років ХІХ ст. увійшов в історію як час „десятирічної перерви” в літературно-науковому житті, занепаду суспільно-політичного й культурного руху на західноукраїнських землях.

Однієї з причин занепаду духовного життя – посилення церковної цензури і послаблення культурних зв’язків зі Східною Україною.

Моделі народного господарства — це опис математичними ме­тодами економічних процесів для встановлення кількісних і ло­гічних залежностей між різними елементами на макроекономіч- ному рівні.

Моделі народного господарства набули поширення в останні 30-40 років XX ст. Розробляються вони для теоретичних (еко­номічний аналіз стану макроекономіки) і практичних (плануван­ня, управління, прогноз) цілей.

Виділяють такі типи моделей народного господарства:

- моделі планування (зокрема оптимального);

- моделі управління;

- моделі прогностичні;

- моделі рівноваги;

- моделі зростання.

Змістовно модель народного господарства охоплює:

- виробництво;

- споживання;

- фінанси;

- планування;

- управління та ін.

У такій моделі головну увагу зосереджують на одному про­цесі, а решту подають у спрощеному вигляді. Залежно від цього використовують різний математичний апарат.

Моделі планування спираються на системи лінійних рівнянь і нерівностей, оскільки головне завдання планування - балан­сова ув’язка виробництва і споживання.

Моделі оптимального планування є екстремальними задача­ми з обмеженнями (як правило, це задачі лінійного програму­вання, їх розширення чи узагальнення).

Моделі управління базуються на різних екстремальних зада­чах, зокрема на задачах оптимального керування в розумінні Потрягіна.

Моделі зростання породжують особливі екстремальні задачі. Ідея побудови груп моделей народного господарства, що базу­ються на таких задачах, випливає з тези про конструктивний характер економіки і керованість економічних процесів.

У моделях прогнозу використовують апарат кореляційного і регресійного аналізу, ймовірнісні процеси, імітаційні моделі.

Моделі рівноваги базуються на теорії ігор. Загальної моделі народного господарства, яка охоплювала б часткові випадки бі­льшості розглянутих моделей, не існує.

2. Моделі організації виробництва

Моделі організації виробництва — це оптимальні варіанти дія­льності суб’єктів господарювання (підприємств, об’єднань) від­повідно до технологічних способів виробництва, обсягу та асор­тименту продукції, маркетингової орієнтації, форми власності, регіонального розташування, транспортування продукції та ін.

У сучасній соціальній ринковій економіці підприємства здійс­нюють індивідуальне господарювання (індивідуальне відтворен­ня) без усуспільнення засобів виробництва, але вони не спро­можні досягти належного економічного ефекту без відповідної організації виробництва, яка відповідає вимогам цієї економіки.

Моделі організації виробництва поділяють:

1. За технологічними ознаками:

- спеціалізовані;

- комбіновані;

- диверсифіковані.

2. За розмірами (обсягом) виробництва:

- великі;

- середні;

- малі.

3. За ознаками власності на засоби виробництва:

- індивідуальні;

- сімейні;

- приватні; державні;

- спільні (змішані);

- орендні;

- акціонерні тощо.

4. За регіональними ознаками:

- виробництво місцевого значення;

- регіонального;

- республіканського;

- світового тощо.

5. За формами господарювання і формами об’єднання:

- асоціації;

- корпорації;

- консорціуми;

- концерни;

- фінансово-промислові групи;

- холдингові компанії;

- спілки тощо.

3. Моделі фондового ринку

Моделі фондового ринку - найважливіші моделі, що описують організацію функціонування національних фондових ринків, ос­новою яких є специфіка операцій комерційних банків з корпоратив­ними цінними паперами.

Модель фондового ринку країни визначається характером її банківської системи (сегментована, універсальна), оскільки спе­цифіка організації ринку залежить від ступеня участі комерцій­них банків в операціях із цінними паперами.

Залежно від ролі комерційних банків на фондовому ринку умовно виділяють три моделі його організації: небанківську, ба­нківську, змішану.

1. Змішана модель сформувалася в результаті трансформації та уніфікації небанківської і банківської моделей фондового рин­ку, а отже, поєднала їх базові засади.

2. Небанківська модель фондового ринку також має назви «біржова», «американська», «англосаксонська». Небанківська модель фондового ринку передбачає чітке визначення функцій та розмежування сфер діяльності банківських і небанківських кредитно-фінансових установ, зокрема відсторонення комерційних банків від операцій на фондовому ринку (операцій на ринку кор­поративних цінних паперів здебільшого нефінансових компаній). Ринок державних цінних паперів залишається для них відкри­тим. Внаслідок цього комерційні банки і фондовий ринок функ­ціонують певною мірою автономно, а головну роль на ринку відіграють інші банківські та небанківські кредитно-фінансові установи і фондові біржі.

Таку модель організації обрали розвинені фондові ринки США, Японії, Великобританії, Франції, Канади та інших країн, тобто небанківська модель фондового ринку характерна для країн із сегментованою банківською системою, головним принципом якої є спеціалізація. За таких умов комерційні банки спеціалізуються на короткострокових депозитно-позичкових операціях або за да­вньою традицією (як у Великобританії, Канаді, Австралії, част­ково у Франції), або внаслідок ухвалення законодавчих актів про максимальне обмеження банківських функцій на фондовому ринку здебільшого після подолання світової економічної кризи 1929—1933 років (у СІЛА, Італії, Іспанії), або перейшли на цю модель після певних політичних подій (наприклад, Японія після закінчення Другої світової війни).

На країни з традиційною сегментованою банківською систе­мою також поширилося встановлення законодавчого розме­жування комерційної та інвестиційної банківської справи в пері­од між закінченням світової економічної кризи 1929-1933 років і Другої світової війни (лише у Великобританії такі обмеження були неформальними). Наслідки цієї кризи засвідчили неможли­вість функціонування комерційних банків на фондових ринках багатьох розвинених країн і виявили здебільшого спекулятивні наміри в їхніх операціях із цінними паперами. Першопричиною банкрутств банків стало здійснення ними операцій з цінними паперами за незначного обсягу власного капіталу та переважання короткотермінових депозитних коштів у структурі банківського капіталу (в німецькомовних країнах універсальні банки здавна приділяють значну увагу обсягу власного капіталу, що робить їх менш вразливими за ринкової нестабільності, а також залучають значні довготермінові ресурси). Встановлені обмеження щодо опе­рацій комерційних банків змусили їх пристосовуватися до нових умов функціонування, відпрацьовувати відповідні стратегії діяль­ності на фондовому ринку. З 60-70-х років XX ст. у багатьох розвинених країнах усе більше з’являється тенденція до універ­салізації комерційних банків (за збереження позицій спеціалі­зації), насамперед щодо операцій з цінними паперами, що пояс­нюється впливом конкуренції з боку інших банківських та небанківських установ і з боку фондового ринку.

Універсалізація банківської справи відбувається за двома напрямами: прямої і непрямої диверсифікації.

Пряма диверсифікація передбачає безпосереднє виконання комерційними банками операцій на фондовому ринку, непряма — їх опосередковане втручання у сферу операцій із цінними папера­ми завдяки участі в капіталах інших банківських і небанківсь- ких кредитно-фінансових установ аж до встановлення повного контролю за ними.

Непряма диверсифікація поширена передусім у країнах з не- банківською моделлю фондового ринку, тобто за існування обме­жень на банківські операції з цінними паперами; за ліберально­го законодавства використання непрямої диверсифікації може обумовлюватися особливостями політики окремих банківських установ.

Пряма диверсифікація можлива за універсальної банківської системи або лібералізації законодавства, що регламентує опе­рації банків з цінними паперами. Трансформація законодавства у країнах з небанківською моделлю фондового ринку обумовила виникнення нової моделі організації ринку - змішаної (синтезо­ваної), яка є проміжною між моделями, що існували раніше, і дає рівний доступ до операцій з цінними паперами банківським і небанківським кредитно-фінансовим установам (це стало мож­ливим завдяки зміцненню комерційних банків).

3. Банківська модель фондового ринку (також має інші на­зви: німецька, європейська, або континентальна) дає змогу ко­мерційним банкам виявити свою універсальність у сфері опера­цій із цінними паперами, що передбачає поєднання комерційної банківської справи (депозитно-позичкові операції) з інвестицій­ною банківською справою (діяльність на фондовому ринку та довготермінове кредитування). Тому в ній превалюють універ­сальні банки на фондовому ринку, що послаблює роль і зменшує різноманітність інших учасників ринку (на противагу попередній моделі). До 70-х років XX ст. розвиток універсальної банківсь­кої справи був характерний для Німеччини, Швейцарії (найяск­равіші приклади універсальних банківських систем), Австрії, Нідерландів, Бельгії, Швеції, Данії та Люксембургу. У цих краї­нах виконання комерційними банками функцій інвестиційних банків обумовлено історично, тому вони традиційно лідирують на національних фондових ринках.

Серед фондових ринків із банківською моделлю організації ви­діляються ринки Німеччини та Швейцарії, яким притаманний високий рівень розвитку, найбільші обсяги операцій, найефектив­ніші у світі банківські системи (насамперед комерційні банки).

Механізм взаємодії банківського середовища з фондовим рин­ком був відпрацьований у цих країнах ще наприкінці XIX ст. у процесі формування великих акціонерних банків, які відразу витіснили банкірські доми з їх позицій завдяки здатності до швидкого збільшення власного капіталу.

За банківської моделі фондового ринку, наприклад у Німеч­чині, високий рівень інтеграції банківського і промислового ка­піталів досягається насамперед через придбання банками акцій нефінансових компаній. Для цієї моделі характерним є домінування комерційних банків у посередницьких операціях з цінними папе­рами, що іноді спричиняється законодавчими нормами, як у Ні­меччині, де придбання і продаж цінних паперів за рахунок ін­ших осіб вважаються банківськими операціями.

Банківська та небанківська моделі фондового ринку зазна­ють змін, наближаючись до змішаної моделі організації ринку. Такі перетворення стимулювалися необхідністю підвищення кон­курентоспроможності комерційних банків щодо вітчизняних та іноземних банківських і небанківських кредитно-фінансових уста­нов і мали на меті усунення дискримінації комерційних банків у сфері операцій з цінними паперами (у небанківській моделі).

Трансформації фондових ринків сприяли також інтернаціо­налізації та глобалізації національних фінансових ринків, регіональним інтеграційним процесам, оскільки вони потребу­ють уніфікації фінансових операцій. Результатом трансформації фондових ринків, іцо охопила більшість розвинених країн у 80-ті роки, стало виникнення змішаної (синтезованоїІ моделі, яка тепер є провідною серед розвинених фондових ринків, бо скасу­вала (чи значно пом’якшила) обмеження діяльності комерцій­них банків на цих ринках і об’єднала можливості банківських і небанківських установ у сфері операцій із цінними паперами.

Принципи функціонування змішаної моделі є найбільш оп­тимальними для розвитку фондових ринків, відповідають сучас­ним світовим тенденціям універсалізації банківської діяльності через зниження дохідності традиційних операцій і складають осно­ву уніфікації національних розвинутих ринків.

У більшості країн, у яких відбулася трансформація небанків- ської моделі в змішану, відповідні зміни було внесено до законо­давства; формально функціональне розмежування діє лише в СІЛА та Італії. Перехід до змішаної моделі відображений і в законо­давствах країн з банківською моделлю фондового ринку.

Змішана модель фондового ринку поєднує діяльність банківсь­ких і небанківських кредитно-фінансових установ, а щодо комер­ційних банків визнає принципи універсальності та спеціалізації, даючи змогу великим установам прямо або опосередковано дивер- сифікувати свої операції та залишаюти ринкові ніші для невели-

ких банків. Вона дає можливість комерційним банкам опановува­ти операції з цінними паперами і бути активними учасниками фондових ринків, залишаючись депозитними установами.

Дата добавления: 2014-01-11