Державно-правові (політичні) засади соціальної роботи

Соціальна робота є показником розвитку правової соціальної держави. Це твердження випливає з того факту, що соціальна робота – функціональне вираження соціально-політичної й соціально-правової відповідальності держави й суспільства перед населенням.

Така відповідальність історично властива всьому періоду розвитку цивілізації. Ще в додержавному давньому суспільному самоврядуванні первісне співтовариство повинно було утримувати непрацездатних, дітей, допомагати один одному. У Давній Греції афінський архонт Солон (VI ст. до н.е.) звільнив бідноту від державних податків. Римські правителі античного часу безкоштовно надавали плебсу “хліб і видовища”. Східнослов'янські правителі, легітимізуючи своє правління, зводили “милосердя” й “турботу про народ” у ранг ідейних найважливіших основ свого правління.

Проте, суспільство пройшло довгий шлях, перш ніж законодавчо були закріплені засади соціальної політики й соціальної роботи. Зазначений процес супроводжувала система відповідних чинників:

· наслідки численних війн ХХ ст. призвели до запуску компенсаційних соціальних механізмів;

· поява реального соціалізму, який спробував уперше забезпечити в масовому порядку такі соціальні права, як право на працю, соціальні права жінок і дітей, безкоштовні освіта й медичне обслуговування;

· правління соціал-демократичних урядів у Швеції, Норвегії, Данії, Великобританії, ФРН та інших країнах;

· розширення сфери дії соціальних ризиків і зростання їх кількості в умовах НТР і комерціалізації, що за високої активності профспілок, лівих рухів, громадянських ініціатив призвело до соціально-правового закріплення гарантій від наслідків таких ризиків у соціальному законодавстві.

Перше відповідальне питання, яке тут виникає, має таку свою постановку: чи дійсно соціальна робота сфокусована на клієнті або ж у її основі лежать інтереси держави?

Щоб відповісти на це запитання, необхідно розглянути його в площині дослідження феномена соціальної роботи в різноманітних системах соціального захисту.

Навіть швидкий погляд на стан соціальних працівників у різних європейських країнах показує, що є істотні відмінності між країнами, де вони зайняті переважно в державних агентствах (Фінляндія, Ірландія, Норвегія, Швеція, Англія та ін.), і країнами, де переважають неурядові агентства (Німеччина, Нідерланди та ін.). Але в кожній країні можна знайти обидві форми, а неурядові агентства нерідко фінансуються із суспільних фондів і виконують офіційні функції, що робить зазначену відмінність відносною.

Аналогічним чином розгляд відмінностей законодавства, що регулює практику соціальної роботи, дає можливість тільки приблизно судити про питому вагу тих або інших форм діяльності, оскільки законодавство, як правило, не регламентує в деталях конкретні функції соціальних працівників.

Таким чином, система соціального захисту значно впливає на завдання і практичні форми соціальної роботи. Соціальна робота займає певне місце в цій системі, але прямо нею не визначається. Перш ніж аналізувати, як різні системи соціального захисту можуть впливати на соціальну роботу, необхідний спеціальний розгляд її місця стосовно державної традиції як такої, тому що соціальна робота, як правило, виникає раніше за державну систему соціального захисту. Її практичні форми можуть відображати елементи певної культурної традиції даної країни, які не були прямо опосередковані пануючою організацією соціального захисту (але які могли самі по собі вплинути на цю організацію).

Так, наприклад, в Англії соціальні працівники уникають брати на себе відповідальність стосовно соціального фонду (дуже не люблять роздавання грошей), а соціальні працівники континентальної Європи не вважають діяльність щодо призначення посібників принципово несумісною зі своїми професійними функціями.

Отже, державно-правові засади соціальної роботи полягають і детермінуються у різних системах соціального захисту.

Розглянемо основні з них.

Система “громадянство – держава”

У цій системі питання соціального захисту доводилось вирішувати в кожному конкретному випадку з позицій того, як краще вирішити матеріальні проблеми людини – чи шляхом “реінтеграції” її в систему ринку праці або ж просто шляхом надання їй допомог із суспільних або приватних фондів.

У різних країнах зазначена система має свої специфічні відмінності й особливості. Але те загальне, що характеризує народження багатьох європейських національних держав, пов'язане з процесом капіталістичної індустріалізації, для якої люди виступали як робоча сила, перетворюючись тим самим у свого роду товар.

У цих умовах державність, вірність громадян державі повинні ґрунтуватися на якихось принципах, відмінних від ринкових. Такі принципи знаходять своє відображення у феномені “соціальне громадянство”, який пов'язаний із наданням соціального захисту й забезпеченням людини, незалежно від її положення на ринку. Дотримування зазначених правил визнане одним із найважливіших компонентів побудови солідарності, солідарної держави. І хоча загальний зміст соціального громадянства задавався й задається політиками, соціальні працівники опиняються із самого початку на передньому краї тих мікропроцесів, які визначають включення тих або інших осіб у сферу дії соціального громадянства або їх виключення з нього.

“ Система державного патерналізму у сфері соціального захисту”

Дана система передбачає примат держави у здійсненні політики соціального захисту громадян.

Раннім зразком індивідуалізованого застосування державного соціального захисту може служити еберфельдська система надання персональної грошової допомоги бідним, яка потім лягла в основу організації державної системи соціального захисту в Німеччині.

У 1853 році в Еберфельді – німецькому містечку, що пережив період активної індустріалізації, – городяни, що належали до середнього класу, розробили скоординовану, ефективну систему розподілу пожертвувань. Місто поділили на райони або квартали, і в кожному з них призначили відповідального з числа добровольців, чиє “робоче навантаження” налічувало до чотирьох сімей. Ці добровольці приймали заявки на допомогу і брали на себе функцію ретельної оцінки особистих обставин відповідно до положення, розробленого міською адміністрацією.

Таким чином, виник принцип, який характеризує функціонування системи державного патерналізму у сфері соціальної роботи, – принцип сполучення й координації добровільних і офіційних служб, що розділяє, але одночасно ставить під суспільний контроль функції централізованого управління й надання персональних послуг населенню.

Подібний підхід утворився й у Нідерландах (Голландії), де з кінця ХІХ століття держава розглядається як така, що спирається на окремі «сектори» колективних, але внутрішньо незалежних структурах, які представляють інтереси різноманітних груп населення (католиків, протестантів, іудеїв, соціалістів і гуманістів). Право кожної групи мати не тільки свої школи й лікарні, але і профспілки, політичні партії, засоби масової інформації. Стосовно соціального захисту й особливо індивідуальних соціальних послуг цей процес позначав, що багато організацій склалися як “секторні”, приватно керовані, але переважно фінансовані державою ініціативи, а місцеві влади брали на себе створення своїх власних служб тільки там, де подібні ініціативи були відсутні.

“Громадянство й держава із системою соціального захисту”

Держава із системою соціального захисту становить собою третю фазу організаційної диференціації сучасних суспільств – від громадянських прав до політичних і соціальних. Це позначає, що складний комплекс відносин між державою й окремими громадянами знаходить своє вираження в діяльності співпрацівників системи соціального захисту, навіть коли вони зайняті в добровільному секторі.

Історично формування соціальної держави пов'язують із діяльністю рейхсканцлера Німецької імперії Отто фон Бісмарка-Шенгаузена (1815 – 1898). За його особистої участі були прийняті і стали діяти: закон про страхування на випадок хвороби (1884 р.), закон про страхування від нещасливих випадків (1885 р.), закон про страхування у зв'язку зі старістю й інвалідністю (1891 р.).

Засновниками сучасного типу соціальної держави, який сформувався безпосередньо після Другої світової війни, вважають Конрада Аденауера (1876 – 1967), першого канцлера ФРН, і Людвіга Ерхарда (1897 – 1977), економіста, державного діяча, який вивів ФРН із кризи після поразки у війні.

Ступінь розвиненості соціальної держави визначається такими чинниками:

· розміром бюджетних асигнувань на соціальну сферу, позабюджетні фонди й соціальне страхування;

· ступенем розвиненості соціальних служб (частка зайнятих у соціальній сфері Швеції – 35%, Нідерландів – 28%, США – 26%, Франції й Англії – 25%, Германії – 21%, Японії – 13%);

· ступенем розвиненості соціального законодавства, що передбачає дотримання принципу поділу влади; реалізацію функцій законодавчої, виконавчої й судової влади в соціальній сфері; формування нормативно-правової бази соціального менеджменту; взаємодія органів і закладів соціальної сфери з приватними ініціативами.

Соціальна держава повинна забезпечувати права людини, гідний прожитковий мінімум, соціальну рівність людей, гарантоване соціальне забезпечення найбільше уразливих соціальних груп і категорій населення.

Якщо об'єднати аналіз “режимів соціального захисту” з відповідною їхньою типологією, то розвиток систем соціального захисту в цілому можна укласти в нижченаведене моделі.

Скандинавська модель

Ця модель найкраще представлена донедавна у Швеції. У межах цієї моделі соціальні працівники зайняті в основному в державних агентствах, створюючи частину розвинутої мережі мультидисциплінарних служб, яка бере на себе значну частку неформальних функцій за доглядом, що традиційно в сім'ї виконувала жінка.

Соціальна політика в галузі соціальної роботи забезпечує універсалізм скандинавської моделі й ґрунтується на зайнятості як на головній умові, що забезпечується або, принаймні, спонсується державою. Логіка тут цілком очевидна: якщо основна частина “захисту” може бути забезпечена завдяки роботі, то держава може менше звертатися до перерозподільних мірок поза ринком праці.

Залишкова модель

Поширена, в основному, у Британії. Ця модель робить упор на підтримку поза ринком праці, що перетворює висновок про матеріальний стан в основний інструмент забезпечення мінімального прожиткового рівня й готовності працювати.

Держава бере на себе контрольне оцінювання й функції з першочергового втручання, тоді як нестатутні організації (добровільні організації) здійснюють догляд. Таким чином, у цій моделі соціальна робота безпосередньо ототожнюється з державою, яка визначає межі соціальних прав і покладається більше на примус, ніж на підтримку громадянських і соціальних прав. У цих умовах статутним соціальним працівникам доводиться не тільки проводити межу між прийнятною та неприйнятною практикою соціального захисту, але й балансувати між громадянськими правами клієнтів, не маючи можливості розпоряджатися ресурсами, які забезпечували б права клієнтів.

Корпоративна модель

Ця модель діє в Австрії, Німеччині, Голландії і Швейцарії. Окремі її елементи існують також у Франції та в Італії.

Як корпоративістська держава делегує обов'язки щодо соціального захисту і, насамперед, соціального страхування, професійних, релігійних та інших добровільних організацій, зберігаючи в такий спосіб статусні відмінності й у той же час гарантуючи права на соціальний захист.

Зазначена модель базується на понятті “субсидарність” (англ. – допоміжність, додатковість), у якому відбивається відповідний принцип відносин між статутним, добровольчим і дійсно неформальним секторами догляду. Соціальна політика, що базується на цьому принципі, віддає перевагу потужним добровольчим організаціям перед державними службами. Це позначає, що добровольчий сектор відіграє головну роль як за обсягом, так і за розмаїтістю послуг.

Принцип субсидарності тісно пов'язаний із принципом солідарності: “менша” структурна одиниця може звернутися до “більшої” за підтримкою для виконання своїх функцій, не втрачаючи при цьому контроль над своєю діяльністю. Єдність зазначених принципів здатна здійснити “соціальна держава”, у якій правова, економічна й соціальна системи базуються на принципі соціального забезпечення (можливість уникнути матеріальних збитків для громадянина), соціальної справедливості й соціальної рівності (можливостей).

У межах аналізованої моделі утворюються цільові функціональні “соціальні служби”, які керуються професіоналами й базуються не на благодійності, а на соціальних правах і гарантіях і спрямовані на раціональне здійснення універсальних цілей соціальної політики.

Рудиментарна модель соціального захисту

Панує в Португалії, Іспанії, Греції, Ірландії й у ряді областей Італії, де юридичні права на соціальне забезпечення або цілком відсутні, або мінімальні. Соціальні служби в цих країнах розвивалися некоординовано й несистематично, вони не змогли досягти повної зайнятості, так що незадоволеним своїм економічним або політичним положенням реальним виходом із ситуації залишається еміграція. У той же час сильним політичним чинником забезпечення лояльності й запобігання невдоволення тут є обіцянка майбутньої всеосяжної системи соціального захисту.

Дата добавления: 2014-01-11