Архітектура та образотворче мистецтво

Бароко як стиль найкраще розкриває мистецтво. Художню культуру України цього періоду прийнято поділяти на три періоди: ранній – ІІ пол. XVII ст. (поєднання ренесансних і барокових мотивів); зрілий – кін. XVII – І пол. XVIII ст.; пізній – ІІ пол. XVIII ст. (поєднання бароко і рококо). Ряд дослідників виводить «козацьке бароко» від спорудження Іллінської церкви (1653) на хуторі Б. Хмельницького Суботів.

Архітектура. В українській архітектурі стиль бароко поширюється з II половини XVII ст. і досягає свого розквіту у XVIII ст., набираючи яскраво вираженихнаціональних рис.

Українське бароко XVII ст. називають козацьким, оскільки саме козацтво було носієм нового художнього смаку. Козацтво не лише споживало художні цінності, виступаючи в ролі багатого замовника, а й виступало рушієм духовного життя й творцем самобутніх художніх цінностей.

Культурними осередками «козацького бароко» були Київ, Чернігів, Ніжин, Полтава, Лубни, Харків, Батурин. До пам’яток бароко в архітектурі належали родові маєтки Б. Хмельницького в Суботові, І. Мазепи в Батурині, І. Скоропадського в Глухові, К. Розумовського в Козельці та Батурині, які були зруйновані.

В Україні наприкінці XVII ст. організовуються місцеві й регіональні школи дерев´яного та мурованого зодчества: волинська, подільська, галицька, гуцульська, бойківська, буковинська, наддніпрянська, слобожанська, чернігівська, полтавська.

Хрещаті дерев´яні храми – типове явище в народному будівництві. Першою спорудою такого типу став Свято-Миколаївський собор у Ніжині (1) (1668). Могутній, спрямований вгору центричний об’єм споруди заввишки 55 метрів, із щільно стуленими п’ятьма банями, став в українській бароковій архітектурі прототипом мурованих хрещатих п’ятибанних храмів.

Серед трибанних храмів найвидатнішим є харківський двоповерховий Покровський собор (2) (1689). Він збудований на території старої харківської фортеці над р. Лопань. Покровський храм – два в одному: на першому його ярусі розташований теплий, зимовий храм, а вище – літній, «холодний». Загальна висота всього собору (від землі до вершечка хреста) – 45 м. До трибанних церков належать також дві церкви Києво-Печерської лаври, собор у Ромнах та Сумах.

Досконаліших мистецьких форм досягли п´ятибанні храми. До перших таких будов належать церква Адама Кисіля в Нискиничах на Волині (1653) та перебудова Спаса на Берестові в Києві за часів П. Могили (1638–1643). Розвинені барокові форми втілились у спорудах Києво-Печерської лаври – церквахУсіх Святих (1696-1698) та Хрестовоздвиженській, соборі Св. Георгія Видубицького монастиря (3) (1672-1674), Преображенській церкві в Прилуках (1716).

У Придніпров’ї сформувався новий тип культової архітектури центрично-вертикальної композиції. Видатна дерев’яна споруда XVII ст. цього типу – це Успенська церква в Переяславі. Цей храм з дев’ятьма візантійськими банями було збудовано в 1760 р.

Найбільшою дерев’яною будовою XVIII ст. – заввишки близько 65 м, був Троїцький собор у Новомосковську (4). Це єдиний в українському дерев’яному будівництві приклад дев’ятикамерної церкви з дев’ятьма банями.

У першій половині XVII ст. в Україні виділилося два архітектурних центри, що розвивали традиції мурованого зодчества з яскраво вираженими національними рисами: Київ та Чигирин. Їхній вплив відобразився на архітектурних спорудах усього Лівобережжя та Слобожанщини. Це були храми, хрещаті в плані, які виглядають центричними (як монументи), оскільки споруджувались на честь славетних подій. До таких барокових храмів належить Благовіщенський собор у Ніжині ( 5 ) та Катерининська церква у Чернігові. Подібним за планом є Троїцький собор Густинського монастиря та Преображенський собор в Ізюмі.

До таких будов належать також Троїцька церква в Чернігові (1679), Михайлівський собор (1690-1694) та Братська церква Києво-Могилянської академії (1695), собор Мгарського монастиря біля Лубен (1682), Михайлівська церква Видубицького монастиря, будинок полкової канцелярії в Чернігові (будинок Я. Лизогуба), Переяславський колегіум, митрополичий будинок Софії Київської та Київської академії, будинок Малоросійської колегії в Глухові.

Особливістюкозацькихсоборів була відсутність чітко виражених фасадів: вони однакові з чотирьох боків, повернуті водночас до всіх частин світу, до всіх присутніх на площі. Зеленого та блакитного кольору бані соборів прикрашені золотом або обліплені, як небо, золотими зірками. Козацькі собори стали втіленням народної мрії про небо на землі.

У середині ХVІІІ ст. закінчилось формування багатоярусної дзвіниці, конструктивно важливої для завершення ансамблю храмів. До таких барокових ансамблів належить собор Різдва Богородиці та дзвіниця в м. Козельцях.

Єдність церкви з дзвіницею вперше в Україні досягнена завдяки творчій діяльності І. Григорович-Барського під час відбудови Кирилівського монастиря в Києві (6). Він спорудив надбрамну триярусну Благовіщенську церкву-дзвіницю, яка стала висотним композиційним акцентом і завершила формування унікального ансамблю монастиря – перлини українського бароко

У середині ХVІІІ ст. у Києві збудовано два палаци – Царський або Маріїнський (1750-1755, арх. М. Васильєв, П. і Ф. Неєлов) і Кловський (1754-1758, арх. П. Неєлов і С. Ковнір).

Найбільшого розквіту українське бароко набуло за часів гетьмана Івана Мазепи. Саме тоді в архітектурі сформувалося мазепинське бароко – новий тип церкви, архітектура якої виражає ідею української державності. Йому притаманні такі риси: монументальність, велич і сила. Це вже не народно-козачий, а гетьманський храм, просякнутий пафосом утвердження нової державності.

На думку Миколи Голубця, в будівництві І. Мазепи можна простежити два напрями: перший – у репрезентативних будівлях, українізує західноєвропейську барокову базиліку, а другий – барокізує українську дерев’яну архітектуру.

Заходами І. Мазепи було закінчено спорудження Спаської церкви Мгарського монастиря біля Лубен на Полтавщині та п´ятибанної церкви Всіх Святих у Києво-Печерській лаврі (7) – справжньої перлини серед усіх п´ятибанних церков українського бароко. Завдяки І. Мазепі та митрополитові Варлааму Ясинському барокового оформлення набули Київський Софійський собор, перебудований у 1685-1707 pp., Успенська церква Києво-Печерської лаври та Михайлівська церква Видубицького монастиря.

По всій Лівобережній Україні І. Мазепою було споруджено 14 і оновлено 20 церковних храмів. Резиденцією гетьманів на Лівобережжі у 1669-1708 pp. став Батурин.

У XVIII ст. оформлюється національна школа українського бароко. До відомих її майстрів належать Іван Григорович-Барський, Степан Ковнір, Йоган-Ґотфрід Шедель, Іван Зарудний, Федір Старченко. Вони поширюють світський або європейський бароковий стиль, збагачуючи українське бароко елементами монументальності, рококо та перехідними формами до класицизму. Типовими спорудами є Андріївська церква та Марійський палац у Києві архітектора Ф. Б. Растреллі.

За проектами Йогана-Готфріда Шеделя споруджено Велику дзвіницю Києво-Печерської лаври (8), яку народ назвав «Шеделеве диво». Дзвіниця – восьмигранна чотириярусна вежа. Це була найвища споруда в межах Російської імперії. Шедель побудував західний парадний в'їзд на територію митрополичого двору Софії Київської, відомий як «Брама Заборовського».

Найвідомішими спорудами, зведеними СтепаномКовніром, є так званий Ковнірівськийкорпус, дзвіниці на Дальніх та Ближніх печерах у Києво-Печерській лаврі, дзвіниця Києво-Братського монастиря.

До найвідоміших споруд, зведених Іваном Григорович-Барським, відноситься Самсонів колодязь, крім того, він побудував церкву Миколи Набережного на Подолі, Будинок бурси Київської академії.

Західноєвропейське, або католицьке бароко добре демонструє архітектура Львова, Жовкви, Бродів, Бережан, Луцька, Кременця, Кам’янець-Подільського, Бучача, Тернополя та ін. міст Галичини і Волині. Загалом бароко – це стиль архітектурних ансамблів. Провідна ідея належить собору, а всі інші споруди поєднані масштабом, ритмом пластичних чергувань.

Особливу сторінку складає мистецтво львівського бароко. До архітектури раннього бароко належать будівлі Бернардинського та Єзуїтського костелів (9). Чисті форми римського бароко наслідує костел Стрітення монастиря кармеліток босих. У типово барокових формах побудовані й костели Казимира (вул. Кривоноса), Миколи (вул. Грушевського), св. Лазаря (вул. Коперніка). Архітектуру пізнього бароко демонструють у Львові такі визначні пам’ятки, як собор св. Юра (арх. – Бернард Меретин), Домініканський костел та костел Марії Магдалини.

На замовлення і при фінансовій підтримці графа Миколи Потоцького, Б. Меретин та Й. Пінзель звели низку визначних пам’яток пізнього бароко, які сформували образ міста: придорожня фігура св. Івана, міська ратуша і придорожня фігура св. Анни, монастир отців Василіян, Парафіяльний костел, церква Покрови Пресвятої Богородиці.

Архітектурний стиль бароко та рококо знайшов прояв у чотирьох шедеврах Галичини: церкві св. Юра та Домініканському костелі у Львові, Домініканському костелі у Тернополі (10) й Успенському соборі Почаївської лаври. Спорудження собору св. Юра розпочалось стараннями єпископа львівського і митрополита київського Атанасія Шептицького. Цей собор належить до найпишніших рококових храмів Східної Європи. До стилю пізнього бароко – рококо належить також шедевр світової архітектури Андріївська церква в Києві (арх. Б. Растреллі).

КостелДомініканського монастиря збудовано за проектом військового інженера Яна де Вітте. Костел будувався за європейськими зразками в стилі пізнього бароко з елементами рококо.

Зразками пізнього бароко є також ратуша в Бучачі (арх. Б. Меретин та скульп. Й. Пінзель), костел Святих Ігнатія Лойоли і Станіслава Костки в Кременці (арх. П. Гіжицький).

Свято-Успенський собор Почаївської лаври (арх. Г. Гофман) біля Кременця, – це пам’ятка перехідного періоду від бароко до класицизму.

Помітною пам’яткою бароко є костел Здвиження та св. Йосипа (арх. Ц. Романуса), розташований навпроти Підгорецького замку. Храм збудований в стилі італійського бароко.

З другої половиниXVII ст. на Правобережжі і в західних землях більш популярною стає дерев’яна архітектура. Тому XVII ст. – першу половину XVIII ст. називають золотим віком дерев’яного будівництва. Непересічними пам’ятками дерев’яного зодчества є церкви в Західній Україні: церква св. Параскеви у Крехові, св. Богородиці у Ворохті та св. Миколи в Кривках. У Галичині поширився тип дерев’яної тризрубної церкви з трьома верхами – це церква св. Юра та Воздвиженська церква в Дрогобичі.

Розвиток скульптури доби бароко зосереджений в основному в західноукраїнських землях. Справжнього злету львівська скульптура досягла у ІІ пол. XVIII ст. Її видатними майстрами були Себастьян і Клеменс Фессінґери, Йоганн-Георг Пінзель, Антон Осинський, три брати Полейовські, Михайло Філевич та ін. Вони створили унікальну плеяду, яка отримала назву львівської скульптурної школи XVIII ст. Їх творчість захоплює високою художністю та технічною віртуозністю різьби в камені та дереві.

Значного поширення в другій половині XVII ст. набуває надгробнаскульптура. Найцікавішими зразками є надгробок Адамові Кисілю у селі Нискиничах (Волинська обл.) та пам’ятник Івану Тарнавському у Львові.

Одним з найяскравіших періодів розвитку скульптури в Україні, який засвідчує її європейський художній рівень, вважається рококо (1730-1770-ті рр.). Декоративні прийоми рококо яскраво проявилися лише в греко-католицьких церквах Галичини. Рококова скульптура характеризується видовженими пропорціями, динамікою, грандіозністю.

У 1730-1740-х рр. у Галичині творили такі відомі німецькі скульптури, як Томас Гуттер та Конрад Кученрайтер – автори нового скульптурного оздоблення костелу Бернардинів у Львові (11).

Етап пізнього рококо (1760-1770-ті) уособлюють три скульптори: Себастьян Фессінґер, Антон Осинський та Йоганн-Георг Пінзель. Учень Й. Пінзеля Матвій Полейовський виконав архітектурний проект і рококове скульптурне оздоблення іконостаса церкви Крехівського монастиря, а також брав участь у переобладнанні катедрального костелу у Львові.

Живопис був тісно пов’язаним із потребами релігійного культу. Характерною рисою художнього методу барокових митців було реалістичне, життєво достовірне відтворення довкілля, тематичне та жанрове різноманіття. Цьому сприяли технічні нововведення, зокрема застосування олійних фарб. Звідси багатство тіньових переходів, виразніша пластична і психологічна характеристика персонажів твору, більш об’ємне ліплення форми, глибинна перспектива. Активніше розвиваються форми монументального настінного розпису, станкового іконопису, портрету.

Монументальний настінний розпис того часу поділявся на дві групи. Перша група розписів, пов´язана з дерев´яними церквами, стоїть на межі між професійним малярством та народним примітивом; вона характеризується яскравими рисами народного мистецького світосприймання. Монументальний живопис у дерев´яних храмах представлений пам´ятками переважно Західної України та Закарпаття (розписи церкви св. Юра у Дрогобичі, розписи нефа Миколаївської церкви в с. Колодному на Закарпатті).

Друга група – це монументальні розписи в мурованих спорудах. Серед них можна виділити дві групи пам´яток: 1) Києва й Лівобережжя; 2) Правобережної та Західної України.

Велику роль у розвитку живопису відігравали малярні школи Києво-Печерської лаври, що в 1763 р. об´єдналися в одну малярню, малярні при Софіївському соборі, полтавському та інших монастирях. Найвідомішими зразками київської школи монументального живопису є розписи Успенського собору і Троїцької надбрамної церкви у Києво-Печерській лаврі.

Центром малярства епохи бароко було м. Жовква. Там згуртувалася плеяда видатних малярів, серед яких найвідомішими були художники Йов Кондзелевич, Іван Руткович, Василь Петранович, Мартіно Альтомонте та ін. Зокрема, Мартіно Альтомонте прославився як майстер батального живопису, відомий за творами «Битва під Віднем» (12) та «Битва під Парканами» (Олеський замок). Іван Руткович є автором монументального восьмиярусного іконостасу зі Скваряви-Нової (Національний музеї у Львові). Йов Кондзелевич виконав п’ятиярусний іконостас для монастирської Воздвиженської церкви у Скиті Манявському. Василь Петранович як придворний художник королевича Константина Собеського опікувався художніми збірками замків та резиденцій королівської родини, виготовляв копії, декорував інтер’єри, був експертом мистецьких творів.

У XVIII ст. монументальний живопис поширився і на декорування католицьких храмів, у тому числі кафедрального, бернардинського та кармелітського костелів у Львові. Розписували переважно плафони. Монументальний плафоновий розпис Львівського кармелітського костелу виконав у 1732 р. італійський майстер Джузеппе Карло Педретті.

Живопис Придніпров´я та Лівобережної України II половини XVII – середини XVIII ст. вирізнявся високою технікою, традиціями староукраїнського живопису, звучністю колориту, використанням іконографічних канонів, прагненням до сталих форм, до строгої внутрішньої замкнутості.

Найяскравіше український портретний живопис проявися в такому жанрі як парсуна (жанр портретного живопису кінця XVI–XVII ст.). Його українською особливістю було те, що він зберіг тісний зв´язок з іконописом. Дуже популярним були тоді портрети Б. Хмельницького і козацької старшини, а в Західній Україні – львівських братчиків з різними атрибутами. До найвідоміших належать портрети Петра Могили, Михайла Миклашевського, полковника Івана Сулими і його дружини, генерального обозного Івана Родзянка.

В основі козацького портрета лежала потреба піднесення суспільного престижу. Портрет вирізнявся проникненням у внутрішній психологічний світ людини. Уся увага зосереджувалась на обличчі, одяг не відвертав уваги глядача. Найвідомішими майстрами світського портрета були Дмитро Левицький і Володимир Боровиковський.

У козацьку добу великого поширення набуло створення родових портретних галерей. Вищі суспільні верстви були захоплені пошуком своїх генеалогічних коренів, створенням фамільних гербів. Родовідне дерево поважних осіб давніх родів зображалося у вигляді виноградної лози, трояндового куща, дуба, лавра (генеологічні дерева Полубінських, Розумовських).

У XVII ст. в Україні зароджується пейзажний та побутовий живопис, що був майже до кінця XVIII ст. лише додатком до ікони, портрета або історичного живопису.

Особливим жанром образотворчого мистецтва доби бароко був іконопис. В іконописанні поєдналися риси середньовічного мистецтва з ренесансними. Це простежується в роботах таких майстрів, як Федір Сенькович, Микола Петрахнович, а в кінці XVII ст. – Іван Руткович, Йов Кондзелевич, Ілля Бродлакович. Іконопис розвивався в ренесансно-барокових формах. Одним із найбільших є іконостас Преображенської церкви с. Великі Сорочинці (13) на Полтавщині. Він нараховує понад 100 ікон, майстерно написаних іконописцями Лаврської майстерні. Особливою пишністю та багатством декору вирізняються іконостаси Єлецького собору та Троїцької церкви в Чернігові. В іконографії простежувалась особлива українська типізація Ісуса Христа, Богородиці та святих. У Національному музеї Львова зберігся славетний Богородчанський іконостас (14).

Вражають пишністю іконостасиМихайлівського Золотоверхого монастиря і Успенського собору Києво-Печерської лаври, які ймовірно створив чернігівський різьбяр по дереву Григорій. Йому належить й іконостас Гамаліївського монастиря, побудованого на кошти гетьмана І. Скоропадського. Однією з найкращих пам’яток першої половини XVIII ст. є іконостас церкви в селі Бездрик (Сумська обл.).

Барокові іконописціЗахідної України зробили суттєвий крок у художньому відтворенні різноманітних природних явищ, складних душевних переживань, контрастних характерів. Їм властиве використання перспективи, вивчення анатомічної будови людини, вміле використання простору ландшафтного та архітектурного краєвиду. Ці нові ознаки втілилися у творчості найвидатніших західноукраїнських художників кінця XVII – початку XVIII ст. Йова Кондзелевича та Івана Рутковича. Пензлю Кондзелевича належить знаменитий Богородчанський іконостас, виконаний для Скиту Манявського (Національний музей Львова). До доробку Рутковича належить Жовківський іконостас.

Художня школа Київської академії Григорія Левицького справила великий вплив на граверне мистецтво України другої половини XVIII ст. Вона спиралась на народні традиції та новітні європейські досягнення. Основоположником української школи граверств а був Олександр Тарасевич. Він впровадив у книжкову графіку нову західноєвропейську техніку гравюри – мідерит (техніка глибокого друку) і офорт (гравюра на металі, попередньо оброблена кислотою).

Щодо технічного друку, художнього оформлення, орнаментального вирішення українська барокова книга не має аналогів серед інших європейських країн. Тексти, орнаменти, ілюстрації творять єдине художнє ціле. Популярними на той час були панегіричні гравюри, якими часто прикрашали тези на честь певних осіб – церковних архієреїв, академічної професури, політичних та військових провідників.

Дата добавления: 2014-01-11