Серйозні порушення зобов'язань, що випливають з імперативних норм загального міжнародного права

Відшкодування шкоди

1. Форми відшкодування

2. Реституція

3. Компенсація

4. Сатисфакція

5. Відсотки

6. Посилення шкоди

У главі визначаються загальні положення про правові наслідки міжнародно-протиправного діяння. Міжнародні правопорушення можуть істотно відрізнятися за своєю тяжкістю. Одні з них зачіпають лише порівняно незначні інтереси сторін, інші зазіхають на корінні права сторін, наприклад, агресія. Тим не менше, загальні правила про правові наслідки застосовні у всіх випадках.

1. Юридичні наслідки міжнародно-протиправного діяння

Основними юридичними наслідками міжнародно-протиправного діяння є обов'язок несучої відповідальність сторони припинити протиправне діяння і надати повне відшкодування за заподіяну цим діянням шкоди. У тих випадках, коли протиправне діяння являє собою серйозне порушення зобов'язань, що випливають з імперативних норм міжнародного права, воно може тягти за собою додаткові наслідки, як для несучої відповідальність сторони, так і для інших суб'єктів. Зокрема, всі держави в таких випадках зобов'язані співпрацювати з метою припинення порушення, не визнавати створену ним ситуацію законною і не надавати допомогу чи сприяння несучої відповідальність стороні у збереженні сформованої ситуації.

Відповідне положення у статтях про відповідальність держав має наступний вигляд:

Стаття 28. Юридично наслідки міжнародно-протиправного діяння

Наведена стаття не виключає можливості того, що міжнародно-протиправне діяння може призводити до виникнення юридичних наслідків між державою, яка несе відповідальність та особами або утвореннями, які не є державами. Це випливає зі ст. 1, яка охоплює всі міжнародні зобов'язання держави, а не тільки зобов'язання щодо інших держав. Так, відповідальність держави виникає у разі порушення прав людини та інших порушень міжнародного права, коли основним бенефіціарієм порушеного зобов'язання є фізична або юридична особа або міжнародна організація.

Держави в цілому схвалили наведену статтю. Разом з тим, було не без підстав зазначено, що назва не відповідає змісту статті, в якій йдеться, що наслідки виникають саме в силу міжнародної відповідальності, а не самого міжнародно-протиправного діяння.

2. Збереження обов'язки виконання

У разі порушення міжнародного зобов'язання центральне місце займає питання про статус цього зобов'язання, про можливість відновлення порушених правовідносин і їх подальшої долі. Загальне правило полягає в тому, що юридичні наслідки міжнародно-протиправного діяння не впливають на збереження обов'язку виконання порушеного зобов'язання. В результаті міжнародно-протиправного діяння між несучою відповідальність стороною та іншою стороною або сторонами, щодо яких існує зобов'язання, виникають нові правовідносини, правовідносини відповідальності. Однак це не означає припинення правовідносин на основі прийнятого зобов'язання. Навіть у тому випадку, якщо сторона, що порушила зобов'язання сторона виконає свої обов'язки по припиненню протиправної поведінки та з надання відшкодування, вона продовжує бути пов'язаною порушеним нею зобов'язанням.

Питання про збереження зобов'язання, незважаючи на його порушення, вирішується не правом відповідальності, а нормами, що регулюють виконання відповідних зобов'язань. Першорядне значення для вирішення цього питання мають положення Віденських конвенцій про право договорів, які їх стосуються. У випадку серйозного порушення двостороннього договору постраждала сторона вправі припинити його дію (ст. 60). Разом з тим, в конвенціях вказується, що сам по собі факт порушення договору не припиняє його дії. Це положення знайшло відображення і в практиці Міжнародного Суду.

Потерпіла сторона може бути зацікавлена ​​в збереженні договору, незважаючи на його порушення іншою стороною. У практиці виникає питання про те, чи призупиняє правопорушення терміну дії договору. Говорити про наявність відповідної норми з цього питання важко. Воно не часто виникало і в міжнародній судовій практиці. Мабуть, єдиним випадком, коли арбітражне рішення містить чітку відповідь, є рішення у справі про "Мосту Уорриор". Нова Зеландія вимагала повернення двох французьких агентів під варту на острів Хао, вважаючи, що Франція повинна була це зробити і утримувати їх там протягом решти трьох років дії цього зобов'язання. На думку Нової Зеландії дія зобов'язання не припинилося, оскільки час, протягом якого тривало порушення, не повинно зараховуватися в термін дії зобов'язання. Однак арбітраж зайняв іншу позицію, визнавши, що зобов'язання діяло протягом узгодженого терміну, який закінчився.

Якщо дія договору правомірно припинено з причини його порушення, це не зачіпає прав, які виникли на основі договору до його припинення. При розгляді справи "Габчіково-Надьмарош" Угорщина визнала, що юридичні наслідки припинення нею дії Договору 1977 р. по причині його порушення Словаччиною не зачіпають існуючих прав обох сторін. Вирішивши, що Договір залишається в силі, Суд не торкнувся даного питання. Порушення зобов'язань зі звичайних норм загального міжнародного права ще в меншій мірі може впливати на їх обов'язкову силу.

В Статтях про відповідальність держав розглянутому питання присвячено наступне положення:

Стаття 29. Збереження обов'язку виконання.

Стаття не викликала зауважень з боку урядів.

3. Припинення і неповторення протиправного діяння

Несуча відповідальність сторона повинна в першу чергу припинити протиправне діяння, а в разі потреби подати відповідні гарантії неповторності подібних діянь. Припинення найчастіше виявляється головною проблемою в разі міжнародного правопорушення. Свідченням тому може служити практика Генеральної Асамблеї та Ради Безпеки ООН, які в разі серйозних правопорушень міжнародного права вимагають в першу чергу припинити відповідне діяння. Показовою в цьому плані також практика врегулювання спорів в рамках такої організації, як СОТ. Вона свідчить, що основна увага приділяється не стільки відшкодуванню шкоди, скільки припиненню відповідного діяння. Цей момент знайшов відображення і в статутних документах Організації.

Припинення стосується всіх триваючих протиправних діянь, незалежно від того, чи представляє вона собою дію або бездіяльність. В рішенні по справі "Мосту Уорриор" арбітраж вказав "два нерозривно пов'язаних істотних умови", які необхідні для виникнення вимоги про припинення протиправного діяння. По-перше, "протиправне діяння повинно мати триваючий характер". По-друге, "порушена норма в момент пред'явлення вимоги повинна знаходитися в силі".

Як уже зазначалося, припинення протиправного діяння є першою вимогою щодо ліквідації його наслідків. Разом з відшкодуванням шкоди воно представляє одне з двох загальних наслідків міжнародно-протиправного діяння. Разом з тим, відшкодування, у багатьох випадках має важливе значення, може і не бути центральним питанням у суперечці. Цей момент знайшов відображення і в практиці Міжнародного Суду.

Завдання припинення - припинити порушення міжнародного права і забезпечити дієвість міжнародного зобов'язання. Значення цього моменту високо оцінюється в Коментарі до Статей про відповідальність держав: "Таким чином, обов'язок держави, яка несе відповідальність щодо припинення діяння захищає як інтереси потерпілої держави або держав, так і інтереси міжнародного співтовариства в цілому в збереженні верховенства права і опорі на цей принцип".

Питання про припинення нерідко виникає у взаємозв'язку з питанням про відшкодування, особливо з питанням про реституцію. Більш того, припинення може бути невіддільне від реституції. Прикладом можуть слугувати випадки звільнення заручників або повернення будівлі дипломатичного представництва.

В Статтях про відповідальність держав розглянутого питання присвячено наступне положення:

Стаття 30. Припинення і неповторення

У наведеній статті вказані дві самостійні і разом з тим взаємозалежні обов'язки, що виникають у зв'язку з порушенням міжнародного зобов'язання - припинення протиправного діяння і надання запевнень і гарантій неповторення. Обидва обов'язки мають на меті відновлення та виправлення правовідносин, порушених правопорушенням. При цьому, як уже зазначалося, необхідною умовою є збереження в силі основного зобов'язання. Якщо в результаті порушення це зобов'язання припиняє існування, то не виникає і обов'язок припинити діяння і дати запевнення про неповторення.

Припинення стосується всіх протиправних діянь триваючого характеру і, як підкреслюється в арбітражній практиці, "незалежно від того, чи є поведінка держави дією або бездіяльністю,... оскільки можуть бути ситуації, коли припинення полягає в тому, що держава утримується від вчинення певних дій.... Хоча в більшості випадків обов'язок припинити протиправне діяння відноситься до триваючих діянь, але вона стосується і ситуацій, коли сторона порушувала зобов'язання кілька разів і є підстави вважати можливість повторних порушень. Такі ситуації охоплюються наведеною статтею - вираз "якщо воно триває".

Проект розглянутої статті в цілому був позитивно оцінений урядами. Дискусія розгорнулася лише щодо пункту про запевнення і гарантії. При обговоренні проекту в Шостому комітеті Генеральної Асамблеї ООН висловлювалася думка, що гарантії неповторення потрібні не тільки в тих випадках, коли має місце повторення протиправного діяння, але і тоді, коли є загроза його повторення або ж коли порушення є особливо серйозним, навіть якщо небезпека повторення представляється мінімальною. Особливу позицію з цього питання зайняли США, представник яких стверджував, що відповідне положення не носить характеру норми права.

Це питання докладно обговорювалося Міжнародним Судом ООН при розгляді справи братів Ла Гранд. Йшлося про порушення Віденської конвенції про консульські зносини 1963 р. в результаті неповідомлення консула про кримінальний процес над його громадянами. Німеччина домагалася отримання від США запевнень і гарантій щодо способів дотримання Конвенції в майбутньому. США стверджували, що надання таких запевнень або гарантій виходить за рамки Конвенції і що Суд не вправі їх вимагати. Право Німеччини обмежується отриманням вибачень. Крім того, будь-які запевнення чи гарантії не вважаються доцільними з урахуванням серйозних заходів, прийнятих США з метою забезпечення того, щоб у майбутньому федеральні посадові особи і посадові особи штатів дотримувалися положення Конвенції.

Суд визначив, що вибачення недостатньо в будь-якому випадку, коли іноземний громадянин був "підданий утриманню під вартою протягом тривалого часу або засуджений до суворого покарання" без належного консульського повідомлення. Тим не менш, у світлі наданої США інформації щодо заходів, вжитих з метою забезпечення дотримання Конвенції в майбутньому, Суд постановив, "що заявлене Сполученими Штатами зобов'язання забезпечити здійснення конкретних заходів, вжитих з метою виконання його зобов'язань за пунктом 1b статті 36, слід розглядати в як таке. що задовольняє клопотання Німеччини про надання загального запевнення неповторення ". Як бачимо, Суд визнав, що положення пункту 1b статті 36 носить правовий характер і породжує відповідні зобов'язання для держав. Не можу не відзначити, що в тих випадках, коли справа стосується їх власних інтересів, США активно добиваються відповідних гарантій.

Думається, що позиція США в якійсь мірі знайшла відображення у коментарі до ст. 36, де говориться, що "запевнення і гарантії неповторення не завжди є доречними... Про винятковому характері цих заходів свідчать слова" якщо того вимагають обставини "... Обов'язок держави, яка несе відповідальність щодо надання запевнень і гарантій неповторення сформульована досить гнучко, щоб уникнути пред'явлення надмірних або надлишкових претензій... ". Представляється, що вимога про запевнення і гарантії неповторення не дають простору для зловживань з боку потерпілого від правопорушення.

Запевнення надаються в усній або письмовій формі. Що ж стосується гарантій, то тут потрібно прийняття відповідних превентивних заходів з метою недопущення повторення порушення. Що стосується виду гарантій, то міжнародна практика різноманітна. В одних випадках потерпіла сторона вимагає гарантій без уточнення їх виду. В інших випадках вказуються необхідні заходи.

У справі братів Ла Гранд Суд визначив, що зобов'язання надати гарантії "може бути здійснено різними способами. Вибір засобів повинен здійснюватися Сполученими Штатами". Суд також зазначив можливість того, що держава може бути не в змозі надати надійну гарантію неповторення. Вирішення питання залежить від характеру порушеного зобов'язання.

4. Відшкодування

Відшкодування завжди пов'язується з правопорушенням. Ubiqunque est injuria, ibi damnum sequitur - де правопорушення, там і відшкодування. Ніхто не може отримувати вигоду з свого правопорушення (nullus commodum potest de injuria sua propria). У міжнародному праві сторона, яка несе відповідальність зобов'язана надати повне відшкодування шкоди, заподіяної міжнародно-протиправним діяння м. Поняття шкоди включає будь-який матеріальний або моральний збиток, завданий міжнародно-протиправним діянням.

Якщо першим обов'язком правопорушника є припинення протиправного діяння, то другий є відшкодування заподіяної шкоди. Загальна норма щодо цього питання була викладена Постійною палатою міжнародного правосуддя при розгляді справи про фабрику в м. Хожуві: "Є принципом міжнародного права те, що порушення зобов'язання тягне за собою обов'язок забезпечити відшкодування в адекватній формі. У зв'язку з цим відшкодування є необхідним доповненням до незастосування конвенції, і в самій конвенції немає ніякої необхідності вказувати на це. Розбіжності щодо відшкодування, яке може належати по причині незастосування конвенції, внаслідок цього є розбіжностями, пов'язаними з її застосуванням". Ця витримка неодноразово цитувалася, підтверджувалася і застосовувалася Міжнародним Судом ООН.

У тій же справі Палата конкретизувала зміст обов'язку відшкодування: "Основний принцип, що міститься в самому понятті протиправного діяння - принцип, який, як видається, встановлений міжнародною практикою і, зокрема, рішеннями арбітражних судів, - полягає в тому, що відшкодування має, наскільки це можливо, ліквідувати всі наслідки протиправного діяння і відновити ситуацію, яка цілком ймовірно, існувала б, якби це діяння не було скоєно. Реституція натурою або, якщо це неможливо, виплата суми, що відповідає розміру реституції в натурі, призначення, якщо є необхідність, компенсації за понесений збиток, який не покривався б реституцією в натурі або виробленої замість неї виплатою, - такі принципи, які повинні використовуватися для визначення розміру компенсації, належної за діяння, що суперечить міжнародному праву".

В Статтях про відповідальність держав відповідні положення мають такий вигляд:

Стаття 31. Відшкодування

Як бачимо, відшкодування має бути "повним". Це означає, що держава, яка несе відповідальність повинна в максимально можливій мірі усунути всі наслідки протиправного діяння і відновити становище, яке цілком ймовірно, існувало б, якби не було цього діяння. Досягається ця мета шляхом використання однієї або кількох форм відшкодування.

У коментарі до статті говориться, що "загальне зобов'язання по відшкодуванню сформульовано в ст. 31 в якості прямого слідства відповідальності держави, тобто швидше як зобов'язання держави, що несе відповідальність, що виникає в результаті порушення, а не права потерпілої держави або держав". Наведене положення викликає певні сумніви. Спочатку говориться, що зобов'язання є прямим наслідком відповідальності. А далі йдеться про зобов'язання, що виникає "в результаті порушення". В юридичному тексті подібна неточність навряд чи може бути виправдана. Крім того, обов'язок правопорушника з відшкодування можна протиставляти праву потерпілого на нього. Обов'язку однією із сторін кореспондує відповідне право іншої сторони. Думається, що заперечення права потерпілого на відшкодування суперечить змісту відповідальності. Повинен у цьому зв'язку зауважити, що наведене положення коментаря знайшла підтримку у деяких делегацій в Шостому комітеті Генеральної Асамблеї ООН * (526).

Загальне зобов'язання по відшкодуванню виникає автоматично в рамках правовідносин відповідальності. Воно не залежить від вимоги або протесту постраждалої сторони.

Поняття "шкода" розуміється в широкому сенсі, щоб охоплювати будь-яку шкоду, заподіяну протиправним діянням. Про це свідчить формулювання "будь-який збиток, як матеріальний, так і моральний". Під матеріальним збитком розуміється збиток, заподіяний майну або іншим інтересам держави та її громадян, який можна визначити в грошовому вираженні. Під моральною шкодою розуміється такий, який пов'язаний із заподіянням болю і страждань людям або їх образа.

Заслуговує уваги обгрунтоване положення Коментаря про те, що поняття збитку "включає також нанесення збитку юридичній інтересу держави як такому, незалежно від того, чи може це розглядатися в якості" моральної шкоди ". Іншими словами, під заподіянням шкоди розуміється саме порушення права іншої держави. Держава, право якої порушено, є потерпілим державою і не має доводити наявність будь-якого іншого збитку. Цей момент досить високо оцінюється юристами. Б.Грефрат пише: "Будучи заснованим виключно на порушенні зобов'язань і прав, нормативний аспект відповідальності держав істотно посилений" * (527).

У російськомовній літературі термін "моральний збиток" піддається критиці багатьох авторів. П.М.Куріс вважає, що вживання цього терміна "може створити помилкове враження, що мається на увазі шкоду морального, а не правового характеру", і підтримує думку тих, хто ділить збиток на матеріальний і нематеріальний.

Як бачимо, мова йде не про суть поняття, а про термінології. На багатьох мовах термін "моральний збиток" має значення, дуже близьке до нематеріального збитку. В ім'я єдності міжнародно-правової термінології доцільно користуватися терміном "моральний збиток", розуміючи під цим усі види нематеріальної шкоди. Про необхідність цього свідчить, зокрема, той факт, що в міжнародній практиці, включаючи арбітражну, термін "нематеріальний збиток" використовується.

З усього раніше сказаного випливає, що в разі правопорушення наявність матеріального збитку не є необхідною умовою пред'явлення претензії про відшкодування. "Моральна шкода" також може відшкодовуватися. В ході арбітражного процесу у справі "Мосту Уорриор" було висловлено думку про те, що "в теорії міжнародної відповідальності наявність шкоди є необхідною умовою, що створює основу для матеріальної відповідальності та надання відшкодування".

Думка про те, що лише шкоду і матеріальна відповідальність тягнуть за собою обов'язок відшкодування, не знайшло визнання. Згодом сторони погодилися з тим, що "наслідок протиправних дій проти нематеріальних інтересів, наприклад, дій, які зачіпають честь, гідність чи престиж держави, у потерпілого держави з'являється право на отримання адекватного відшкодування, навіть якщо ці дії не спричинили за собою грошових або матеріальних збитків для держави-позивача "* (528). У своєму рішенні арбітраж присудив грошову компенсацію за моральну шкоду постраждалій державі.

Таким чином, поняття "шкода" охоплює як матеріальний, так і моральний та юридичний збиток. Воно також охоплює як ті види шкоди, які тягнуть за собою обов'язок реституції і компенсації, так і ті, які породжують обов'язок сатисфакції.

Пункт 2 ст. 31 стосується ще одного істотного питання, питання про причинно-наслідкового зв'язку між протиправним діянням і шкодою. Обов'язок надати повне відшкодування виникає лише у випадку шкоди, "заподіяної міжнародно-протиправним діянням". Це означає, що підлягає відшкодуванню лише шкоду, що став результатом протиправного діяння і відноситься до нього, а не будь-які інші наслідки, пов'язані з протиправними діяннями. З п. 2 ст. 31 також випливає, що ця стаття не стосується випадків заподіяння шкоди діяннями, не забороненими міжнародним правом.

Причинно-наслідкового зв'язку між протиправним діянням доктрина приділила значну увагу. Вельми поширена концепція, за якою збиток ділиться на прямий і непрямий. Під першим розуміється такий, який безпосередньо заподіяно правопорушенням. Непрямий збиток визначається як "породжуваний небажаними наслідками, не сполученими безпосередньо з міжнародно-протиправним діянням, але супутніми йому і зачіпають інтереси потерпілих суб'єктів, а іноді й інших держав, їх громадян та юридичних осіб".

Давши таке визначення непрямого збитку, В.А.Васіленко і В.Давід пишуть: "За загальним правилом, переконливо підтверджується численними арбітражними рішеннями, практикою держав і думками представників доктрини, повинен враховуватися тільки прямий збиток, який і служить мірилом для визначення обсягу відповідальності" * (529).

Сказане підтверджується і коментарем до п. 2 ст. 31 Статей про відповідальність держав. Коментар підкреслює, що "об'єктом відшкодування в загальному плані є шкода, що виникає в результаті протиправного діяння і відноситься до нього, а не які-небудь інші наслідки, що випливають з вчинення міжнародно-протиправного діяння".

З цього видно, наскільки істотне значення надається причинно-наслідкового зв'язку між правопорушенням і шкодою, включаючи її характер. Зрозуміло, досить просто сказати, що прямий причинний зв'язок породжує обов'язок відшкодувати збитки, а непряма - немає. Набагато складніше встановити критерії, що дають можливість розмежувати два види причинного зв'язку.

У практиці для визначення зв'язку, яка повинна існувати між протиправним діянням і шкодою, використовуються різні терміни. В одних випадках посилаються на збитки, які безпосередньо заподіяні протиправним діянням * (530). Кажуть про будь прямих втратах, збиток, включаючи збиток навколишньому середовищу і виснаження природних ресурсів, або про шкоду, заподіяному іноземним урядам, фізичним та юридичним особам в результаті "протиправного діяння * (531). В інших випадках говорять про збиток, який є" занадто непрямим, віддаленим і неточним для того, щоб його можна було оцінити ". Представляють в цьому плані інтерес розроблені Компенсаційний комісією ООН і Радою керуючих керівні положення щодо розуміння вимог, що стосуються причинного зв'язку * (532).

Зі сказаного випливає, що наявність реальної причинного зв'язку між правопорушенням і шкодою є необхідною, але недостатньою умовою для відшкодування. Цей зв'язок має відповідати певним умовам. Завдана шкода не повинен бути занадто віддалений або опосередкований. Для вирішення цього питання в одних випадках використовується критерій "безпосередності" * (533), в інших - "передбачуваності" або "близькості". Ці питання найбільш грунтовно досліджено компаративістами, і їх роботи можуть надати допомогу і юристів-міжнародників * (534). Разом з тим, і компаративісти відзначають складність такого роду питань, відзначаючи, що питання про віддаленість шкоди "не є елементом права, який можна задовільно врегулювати шляхом вишукування однієї словесної формули" * (535).

Причинно-наслідковий зв'язок ще більш ускладнюється в разі, коли шкода заподіяна в результаті одночасної дії різних факторів. Так, при інциденті в протоці Корфу шкоду британським кораблям було завдано не тільки поведінкою Албанії, не попередила про наявність мін, але й діями третьої держави, їх установив. Тим не менш, Міжнародний Суд ООН поклав обов'язок відшкодування всього шкоди на Албанію * (536). У цьому бачиться підтвердження наступного положення: не дивлячись на те, що в таких випадках шкода заподіюється поєднанням факторів, лише один з яких може бути віднесений на рахунок даної держави, міжнародна практика не вважає, що це скорочує наслідки протиправного діяння в цілому. Винятки становлять ті випадки, коли можна довести, що певна частина шкоди може бути виділена в силу її причинному зв'язку з іншим суб'єктом.

При визначенні відшкодування враховується і поведінку постраждалої сторони, яка повинна вживати наявні в її розпорядженні заходів для зведення збитку до мінімуму. Неприйняття відповідних заходів може позначатися на розміри компенсації * (537).

При розгляді справи "Габчіково-Надьмарош" Міжнародний Суд встановив: "Словаччина також вважала, що вона діяла в рамках зобов'язання по зменшенню збитку, коли нею було здійснено варіант С. Вона вказала, що" загальний принцип міжнародного права полягає в тому, що країна, потерпіла в результаті невиконання іншою стороною, повинна прагнути зменшити заподіюється їй шкоду ". Із такого принципу було б, що потерпіла держава, яка не вжило необхідних заходів по обмеженню заподіяного збитку, не мало б права домагатися компенсації за той збиток, який можна було б уникнути. Хоча цей принцип міг би таким чином служити підставою для обчислення компенсації за шкоду, він, з іншого боку, не міг би виправдати протиправне в іншому відношенні діяння "* (538).

Що стосується скоючої правопорушення боку, то прийняття нею заходів по обмеженню завданої шкоди може враховуватися при визначенні характеру відповідальності та розміру відшкодування. Це положення має значення, в основному, коли мова йде про правопорушення, вчинені з необережності.

Проект ст. 31 був предметом грунтовної дискусії в Шостому комітеті Генеральної Асамблеї ООН * (539). Була виражена повна підтримка того, що обов'язок надати відшкодування є одним із загальних принципів, що регулюють міжнародну відповідальність держав.

Щодо формули "повне відшкодування" думки делегацій розділилися. Деякі з них підтримали закріплений в міжнародному праві та юриспруденції принцип повного відшкодування. При цьому визнавалося, що історії відомі випадки, коли вимоги повного відшкодування приносили більше шкоди, ніж користі. Тим не менше, побоювання щодо принципу були охарактеризовані як надмірні, оскільки застосовні норми міжнародного права передбачають врахування в кожному випадку всіх обставин.

Ряд делегацій визнали аналізований принцип неадекватним, вважаючи, що повне відшкодування можливе лише тоді, коли можна точно встановити кількісні параметри шкоди, що зазвичай не відбувається в умовах міжнародно-протиправного діяння.

Було висловлено думку, що ст. 32 повинна враховувати види правопорушень, оскільки відповідальність, а отже, і обов'язок надати відшкодування, розрізняються залежно від того, чи вчинено правопорушення умисно або з необережності. Говорилося про можливість випадків, коли незначне правопорушення в поєднанні з винятковими обставинами призведе до заподіяння значної шкоди, що не могло передбачити несе відповідальність держава. Пропонувалося передбачити обмежену форму відповідальності у випадку, якщо відсутній намір заподіяти шкоду або якщо збиток неможливо було передбачити.

Деякі делегації висловили сумнів щодо застосовності таких форм відшкодування, як реституція і компенсація, у разі моральної шкоди. Стверджували, що моральна шкода може відшкодовуватися лише сатисфакцією * (540). У зв'язку з цим зауважу, що матеріальне відшкодування моральної шкоди добре відомо внутрішнього права держави. Наведене раніше рішення арбітражу у справі "Мосту Уорриор" свідчить, що воно не чуже і міжнародному праву.

_ 5. Неприпустимість посилання на внутрішнє право держави і правила міжнародної організації

Несучі відповідальність держава або міжнародна організація не можуть посилатися на своє внутрішньодержавне право чи на правила організації для виправдання невиконання своїх зобов'язань, що відносяться до правових наслідків відповідальності.

У відношенні держави це правило підтверджується міжнародними договорами, практикою держав і рішеннями міжнародних органів. Так, у 1906 р. суперечка між США і Японією про дискримінаційну політику у сфері освіти в Каліфорнії був вирішений шляхом перегляду законодавства цього штату * (541). Іншим прикладом може служити рішення Постійної палати міжнародного правосуддя у справі Університету Пітера Пазмана * (542).

Загальне положення про співвідношення міжнародного і внутрішнього права знайшло підтвердження в Віденських конвенціях про право міжнародних договорів. У Конвенції про договори за участю організації міститься наступне положення:

"Стаття 27. Внутрішнє право держав та правила міжнародної організації і додержання договорів.

1. Держава-учасниця договору не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання для невиконання ним цього договору.

2. Міжнародна організація - учасник договору не може посилатися на правила даної організації в якості виправдання для невиконання цього договору ".

Як бачимо, загальне правило відноситься в рівній мірі як до держав, так і до міжнародних організацій.

В Статтях про відповідальність держав відповідне положення сформульоване так:

Стаття 32. Неприпустимість посилання на внутрішньодержавне право

Як бачимо, стаття сформульована за аналогією з відповідними статтями Віденських конвенцій. Ця стаття, як і ст. 3, закріплює для цілей відповідальності загальний принцип. Дія цього принципу може обмежуватися договором. Так, Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод передбачає справедливе задоволення замість повного відшкодування, "якщо внутрішнє право зазначеної країни передбачає лише часткове відшкодування збитків" (ст. 41).

При обговоренні проекту ст. 32 держави не зробили критичних зауважень. Було відзначено, що стаття має велике значення не тільки для визначення вмісту відповідальності, але і у зв'язку з іншими аспектами правових норм про відповідальність, включаючи джерело такої відповідальності.

_ 6. Обсяг міжнародних зобов'язань, встановлених нормами про зміст відповідальності

Встановлені нормами про зміст відповідальності зобов'язання несе відповідальність суб'єкта можуть бути зобов'язаннями у відношенні держави або міжнародної організації, у відношенні декількох держав або організацій і, нарешті, у відношенні міжнародного співтовариства в цілому. Це, зокрема, визначається характером і змістом міжнародного зобов'язання і обставинами його порушення. Так, забруднення моря може зачіпати лише одна держава або кілька прибережних держав, але може бути і таким масштабним, що страждають інтереси міжнародного співтовариства в цілому. Деякі особливо серйозні правопорушення по самому своєму характеру зачіпають спільні інтереси, наприклад, агресія, геноцид, злочини проти людяності. Ступінь тяжкості порушення також впливає на обсяг зобов'язань щодо припинення та відшкодування.

В Статтях про відповідальність держав відповідні положення сформульовані таким чином:

Стаття 33. Обсяг міжнародних зобов'язань, встановлених у цій Частині

В даному випадку пояснень вимагає лише п. 2 статті. Мають місце випадки, коли існуюче в ставленні держави зобов'язання відшкодування збитку, в кінцевому рахунку, здійснюється у відношенні інших суб'єктів. Найбільш показовою в цьому плані відповідальність за порушення договорів про права людини. Така відповідальність може існувати у відношенні всіх сторін відповідного договору. Однак кінцевими і основними бенефіціарами є індивіди. У Коментарі до Статей про відповідальність йдеться, що в таких випадках індивідів "слід розглядати в якості кінцевих бенефіціаріїв і в цьому сенсі в якості суб'єктів відповідних прав".

Положення про те, що міжнародне право безпосередньо створює права для індивіда, було підтверджено Міжнародним Судом ООН в рішенні по справі братів Ла Гранд. Суд визначив, що стаття 36 Віденської конвенції про консульські зносини "створює індивідуальні права, на які, згідно з положеннями статті 1 Факультативного протоколу, можуть посилатися в цьому Суді представники держави, громадянином якої є утримується під вартою особа" * (543).

Пункт 2 ст. 33 не стосується можливості посилання на міжнародну відповідальність держави фізичних та юридичних осіб. Питання про можливість такого посилання визначається відповідними договорами та нормами загального міжнародного права. Розглянутий пункт лише визнає таку можливість. Про це свідчить формулювання щодо права, "яке може виникати безпосередньо для будь-якої особи або утворення іншого, ніж держава".

У цьому зв'язку зазначу, що в підготовленому Секретаріатом ООН російською тексті статей про відповідальність наведена формулювання має інший вигляд: право, "яке може безпосередньо купуватися будь-якою особою або утворенням, іншим, ніж держава". Думається, що в даному випадку, з юридичної точки зору, правильніше перекладати англійське слово "accrue" як "виникати". Це більше відповідає змістом мови оригіналу. Звертаю на цей момент увагу, оскільки зазначена неточність має юридичне значення. Фізичні особи та недержавні утворення не можуть "безпосередньо набувати" права за міжнародним правом. Вони можуть виникнути для них лише в результаті відповідних дій суб'єктів міжнародного права.

В якості загального правила такого роду права захищаються відповідною державою, а якщо справа стосується співробітника міжнародної організації, то цією організацією. Але в деяких випадках держави встановлюють певні процедури, в рамках яких індивіди і недержавні утворення можуть безпосередньо посилатися на відповідальність держави, що порушив їх права. Прикладами можуть служити деякі договори про права людини, які передбачають право звернення приватних осіб в спеціально створювані міжнародні органи. Це має місце і у випадку двосторонніх або регіональних угод про захист капіталовкладень.

При обговоренні проекту розглянутої статті в Шостому комітеті Генеральної Асамблеї ООН дискусія стосувалася в основному другого пункту. Ряд делегацій висловили підтримку цьому пункту. Разом з тим, він був вважатися неясним щодо взаємозв'язку права відповідальності держав і заснованих на приватному праві позовах про відшкодування, поданих у суди держави, що несе відповідальність. Визнавалося прийнятним право індивідів звертатися до права міжнародної відповідальності. Одночасно висловлювалась думка, що такий підхід може виходити за рамки існуючої практики держав. Нарешті, деякі делегації запропонували виключити п. 2, обґрунтовуючи це тим, що посилання на інших, ніж держава, бенефіціаріїв, видається сумнівною і вимагає, принаймні, подальшого розгляду.

Дата добавления: 2014-01-11