Лекція №10

Особливість МВЛ як науки в тому, що її постійно творять тисячі вчителів, передаючи наступним поколінням свої знахідки. Тому в першу чергу практична діяльність педагога є основним джерелом, звідки методична наука черпає емпіричний матеріал для педагогічних узагальнень і теоретичних висновків.

1. Зв’язок методики викладання літератури з суміжними науками.

Розвиток науки, особливо в наш час, неминуче викликає потребу в інтеграції різних галузей знань. Академік В.Вернадський у зв’язку з цим сказав, що “...ріст наукового знання ХХ століття швидко стирає межі між окремими науками. Ми дедалі більше спеціалізуємося не за науками, а за проблемами. Це дає змогу, з одного боку, надзвичайно глибоко вивчити явище, а з іншого – охоплювати його з усіх сторін”.Адже про один і той же предмет, об’єкт учні взнають на різних навчальних дисциплінах, і тільки взаємозв’язок у вивченні шкільних предметів дає можливість позбутися тих штучних перегородок, які самі собою виникають у процесі навчання між різними структурами знань. Ще К.Ушинський свого часу відзначив з цього приводу: “...ідеї, найближчі, найбільш споріднені між собою можуть прожити в... справді темній голові десятки років і не побачити одна одну”. Лише шляхом взаємозв’язку у вивченні навчальних предметів можна забезпечити системність і наступність у навчанні, бо розум – це добре організована система знань. Міжсистемні асоціації забезпечують продуктивність та динамічність мислення.

Ø Література в школі вивчається не лише як мистецтво, але й як об’єкт літературознавчої науки. Тому природно, що методика викладання літератури повинна спиратися на методологічні засади, які виробило наше літературознавство. Наукові праці літературознавчого характеру допомагають учителеві усвідомити особливості художньої літератури, закономірності її розвитку. У світлі вимог сучасного літературознавства з урахуванням закономірностей педагогічного процесу, особливостей сприймання учнями словесного мистецтва аналізуються і оцінюються художні твори, визначається роль і місце письменника в літературному процесі. Таким чином, літературознавство є науковою базою методики викладання літератури.

Ø Методика викладання літератури широко використовує також результати мовознавчих досліджень. Художня література – мистецтво слова. І вивчення її в школі вимагає пильної уваги до мови художніх творів. Уміння відчувати мову у поетичному контексті сприяє усвідомленню творчої індивідуальності письменника, своєрідності його стилю, напряму, допомагає оцінити силу його художнього таланту. Закономірно, що розвиток мовознавства певною мірою позначається на наукових основах вивчення художньої літератури.

Ø Хоч мова і література в школі виступають як два окремих предмети, у своєму суспільному бутті вони нагадують дві грані одного і того ж явища. Спільна точка дотику цих предметів є насамперед слово. А тому логічно вмотивованим є взаємозв’язок викладання літератури з методикою викладання мови і в плані спільних дій учителів, спрямованих на збагачення усного і писемного мовлення учнів.

Ø Українська художня література як мистецтво слова нерозривно пов’язана з такими галузями духовного життя людини як живопис, графіка, кіно тощо. Цей взаємозв’язок особливо виявляється в ідейно-тематичному плані, у стильовій своєрідності мистецьких творів.

Ø Методика викладання літератури – педагогічна наука. Теоретична зрілість і практична цінність кожної педагогічної науки визначається насамперед тим, якою мірою вона розкриває закономірності педагогічних явищ, шо є об’ єктом її вивчення. Як кожна педагогічна наука, методика літератури тісно пов’язана з педагогікою, що як наука дає теоретичне обгрунтування основних принципів і прийомів навчання, які забезпечують оптимізацію навчального процесу.

Ø Щоб прилучити учнів до народних витоків. Навчити їх ідентифікувати себе з рідним народом, необхідний взаємозв’язок з етнопедагогікою.

Ø Викладання літератури в школі повинно будуватися на засадах народознавства і українознавства – фундаментальних наук, об’єктом яких є вивчення особливостей національного характеру, світогляду народу, його побуту, національних традицій, звичаїв, обрядів, вірувань, психології, історико-культурного досвіду тощо.

Ø Тісним є зв’язок методики викладання літератури з психологією. Об’єктивний зміст художнього твору завжди вступає у взаємодію з певними суб’єктивними факторами. У сприйманні художньої літератури важлива роль належить відтворюючій уяві, емоційному співпереживанню, пам ‘яті та багатьом іншим факторам психологічного плану. Психологічне вмотивування необхідне і в процесі розгляду вчинків персонажів, їх характерів. Окрім цього, методика викладання словесності, даючи систему наукових рекомендацій, повинна зважати на учня не тільки як на об’єкт впливу, а й як на суб’єкт дії, а це неможливо без психологічної основи.

Ø Література нерозривно зв’язана з історією, соціологією. Образи-персонажі – це люди конкретної епохи, певних історичних обставин. Лише в контексті історичної епохи можна зрозуміти діяльність митця як громадянина, учасника літературного процесу, автора художніх творів. В історії народу – і ключ до розуміння певних періодів розвитку літератури.

1. Методи наукового дослідження.

Методика викладання літератури, узагальнюючи педагогічні явища,може користуватися двома типами наукових досліджень – емпіричними і теоретичними.

Емпіричний тип дослідження – це опис окремих фактів, спостережень. Емпіричний матеріал має наукову цінність тільки в тому разі, коли дослідник уміє відповідно узагальнювати і теоретично осмислювати його. Відомий фізіолог І.Павлов давав молодим науковцям із цього приводу такі настанови: “Навчіться робити чорнову роботу в науці. Вивчайте, зіставляйте, нагромаджуйте факти. Яке б не досконале було крило птаха, воно ніколи не могло б підняти його у височінь, не спираючись на повітря. Факти – це повітря вченого. Без них ви ніколи не зможете злетіти”.

Надаючи великого значення фактам, учений застерігає науковців: “Але вивчаючи, експериментуючи, спостерігаючи, намагайтеся не залишатися на поверхні фактів. Не перетворюйтесь в архіваріусів фактів. Намагайтеся проникнути в таємницю їх виникнення. Наполегливо шукайте закони, що керують ними”.

Таким чином, емпіричний аналіз є необхідною базою науковогопізнання, на грунті якого виникають певні наукові концепції, що підтверджуються чи спростовуються спеціально організованими педагогічними експериментами.

Експериментальна робота важлива тим, що завдяки їй виявляються наукові закономірності педагогічного процесу, удосконалюються форми, методи викладання літератури в школі.

Кожна наука має свою експериментальну базу. Основною експериментальною базою методики вивчення літератури є школа.

		Методи наукового дослідження

+? -

_________________________________________­­__________

	Педагогічна практика

Уміння досліджувати, науково узагальнювати факти потрібне не лише науковцеві, а й учителю, який, шліфуючи свою педагогічну майстерність, повинен вивчати учнів, аналізувати свою роботу, бачити в ній успіхи і невдачі. Дуже виразно і образно з цього приводу колись сказав А.Макаренко: “Уміння виховувати -...це таке ж мистецтво, як добре грати на скрипці або на роялід, добре малювати картини, бути хорошим фрезувальником чи токарем. Не можна навчити людину бути хорошим художником, музикантом, фрезувальником, якщо дати їй тільки книжку в руки, якщо вона не бачитиме фарб, не візьме інструмент, не стане до верстата. Біда мистецтва виховання в тому, що навчити виховувати можна тільки в практиці, на прикладі ”.

Серед основних методів наукового дослідження процесу вивчення літератури в школі виділяють такі:

1. Метод цілеспрямованого спостереження. Він дає можливості не лише зафіксувати педагогічні явища, а й побачити їх у розвитку, у дії. Цілеспрямоване спостереження повинно мати чітко виражену мету, наприклад:

- вивчити стан використання в школі ТЗН;

- познайомитися з формами роботи, що практикуються вчителями для активізації розумової діяльності учнів;

- узагальнити досвід роботи вчителя щодо проведення семінарських занять і.т.п.

Чітко визначивши мету наукового спостереження, не втручаючись у суть педагогічного процесу, дослідник фіксує окремі факти, на основі аналізу яких робить свої висновки. Нерідко виникає необхідність провести багаторічне спостереження над певними пед. явищами. Наприклад, щоб виявити наукові закономірності читацьких інтересів дітей, треба протягом багатьох років слідкувати за їх літературним розвитком під впливом навчання і виховання.Це так звані лонгітюдні спостереження.

Метод довготривалого цілеспрямованого спостереження супроводжується різноманітними способами виявлення змін. Серед таких способів можливі:

- безпосередні спостереження за педпроцесом;

- бесіди експериментаторів з учнями;

- багаторазові контрольні зрізи.та ін.

Ці способи дають можливість фіксувати окремі моменти динамічного процесу.

2. Метод масового усного і писемного опитування учнів, яке може проводитися у різних формах, а саме:

- індивідуальні бесіди;

- контрольні роботи;

- анкетування;

- письмові твори.

На оснві масового опитування можна, наприклад, зробити висновки про рівень викладання літератури в школі, про сприймання учнями окремих творів, про особливості літературного розвитку в різних класах.

Чим більше учнів із різних шкіл дослідник охопить, тим грунтовніші висновки і узагальнення він може зробити. Факти – доказова річ, але їх можна по-різному трактувати, за зовнішніми формами їх вияву не бачити їх внутрішнього змісту, певних наукових закономірностей. Хороша письмова робота, змістовна відповідь учня на запитання анкети сама по собі ще не є свідченням наслідків хорошої роботи вчителя. На основі окремих фактів ще не можна зробити висновки про загальні закономірності явищ.

3. Процес наукового дослідження не може обмежуватися пасивним спогляданням і фіксування фактів. Він вимагає й активного втручання в роботу школи. На цій основі формується педагогічний експеримент. Його мета – перевірка старих і вироблення нових методичних рекомендацій, а також правильних наукових критеріїв, аналіз пед. явищ. Для проведення експерименту в більшості випадків обирається два класи – контрольний і експериментальний, причому за своїм розвитком учні обидвох класів мають бути рівними. На основі гіпотези, тобто наукового передбачення можливих результатів, експериментатор розробляє методику, за якою і будується робота з учнями.

Тема: Регуляція дихання.

План:

І. Структури ЦНС, що регулюють ритм дихання: дихальний, пневмотаксичний, апнейстичний центри заднього мозку.

ІІ.Роль центральних і периферичних рецепторів у забезпеченні газового гомеостазу.

ІІІ. Дихання під час фізичної роботи, при підвищенному та заниженому барометричному тиску.

ІУ. Механізм першого вдиху новонародженого.

Дихальний центр розташований в ділянці стовбура мозку, в довгастому мозку.

В довгастому мозку є скупчення нейронів, які проявляють свою активність під час вдиху або видиху – дорсальні і вентральні ядра. Коли збудження нейрона співпадає з вдихом, то такий нейрон відноситься до інспіраторних, коли з видихом – до експіраторних. Нейрони цих ядер широко контактують з ретикулярною формацією мозкового стовбура.

І. Ядра бульбарного центру дихання:

1. Дорсальне ядро - має нейрони, які збуджуються при інспірації. Збудження нейронів дорсального ядра гальмує експіраторні нейрони вентрального.

А) І альфа –нейрони – збуджуються тільки під час вдиху (інспіраторні нейрони).

Імпульси від них передаються на мотонейрони діафрагми, розташовані в спинному мозку (3 і 4 шийні сегменти).

Б) І бета-нейрони – збуджуються одночасно з І альфа й при паузі останніх. Їх збудження гальмує активність І альфа-нейронів (запускають видих).

2. Вентральні ядра – їх верхня частина має більше інспіраторних нейронів, а нижня – експіраторних. Більша частина нервових волокон від цих ядер йде в грудні сегменти спинного мозку до мотонейронів міжреберних м’язів і м’язів живота (до м’язів вдиху або видиху), лише 20-25% волокон розгалужуються в ділянці діафрагмальних ядер.

ІІ. Пневмотаксичний центр – в передній частині варолієва моста. Він впливає на бульбарний центр, бере участь в регуляції зміни вдиху і видиху, в тривалості вдиху і видиху.

ІІІ. Апнейстичний центр – в нижніх відділах варолієва моста. Імпульси центру збуджують І бета нейрони дорсального ядра. При деяких хворобах виникає апнейстичне дихання: тривалі судомні вдихи, які перериваються короткими видихами.

ІІ. Рецептори судин і ЦНС в регуляції дихання:

1) Центральні хеморецептори – на вентральній поверхні довгастого мозку. Фактор подразнення цих рецепторів є підвищення концентрації Н+ у позаклітинній рідині, склад якої визначається метаболізмом оточуючих нейронів і місцевим кровотоком. Центральні хеморецептори стимулюють інспіраторні і експіраторні нейрони – посилюється вдих і видих. Тому при зниженні рН спинномозкової рідини лише на 0,01 вентиляція легень збільшується на 4 л/хв..

2) Периферичні хеморецептори – находяться в каротидних тільцях, які розташовані в ділянці біфуркації загальних сонних артерій і в аортальних тільцях, які розташовані на верхній і нижній поверхні дуги аорти.

А) Каротині тільця контролюють газовий склад крові, яка поступає до мозку. Чим нижчий Р О2 в крові, яка омиває рецептори, тим більше частота імпульсів, які йдуть від них до дихального центру. Імпульсація від каротидних хеморецепторів досягає інспіратор них нейронів довгастого мозку й затримує виключення вдиху, тобто поглиблює дихання. Збуджуються ці рецептори також при зниженні рН або при підвищенні напруги СО2 в артеріальній крові. Гіпоксія й гіперкапнія взаємно посилюють імпульсацію від цих рецепторів.

Б)Аортальні хеморецептори – менш регулюють дихання, більш відома їхня роль в регуляції кровообігу.

Рецептори легень і дихальних шліхів в регуляції дихання:

1. Механорецептори=рецептори розтягнення – в гладких м’язах повітроносних шляхів. Реагують на різну ступень розтягнення легень. Аферентні імпульси йдуть в дорсальне ядро бульбарного відділу дихального центру - активують І бета- нейрони. В свою чергу І бета -нейрони гальмують активність І альфа - нейрони, зупиняють вдих. Але така реакція виникає при високій частоті імпульсів. При низькій частоті імпульсів рецептори розтягнення навпаки подовжують вдих і вкорочують видих. Так, якщо штучно роздути легені, то вдих рефлекторно загальмується. Навпаки. зменшення об’єму легень призводить до поглиблення видиху. Цей рефлекс зветься рефлеком Герінга-Брейера. Імпульси цього рефлексу поступають із механорецепторів легень, потім імпульси йдуть по волокнам блукаючого нерва до бульбарного дихального центру. Він запобігає у дорослих перерозтягненню легень при вдиханні більше 1,5 л повітря (посилене дихання), у новонароджених приймає участь в забезпеченні періодики дихання в спокою.
2. Іритантні рецептори – в епітеліальному шарі повітроносних шляхів, особливо їх багато в коренях легенів. Їхні центри знаходяться в довгастому мозку. Іритантні рецептори володіють властивостями механорецепторів – збуджуються при значному зменшенні або збільшенні об’єму легень, і хеморецепторів – подразнюються парами їдких речовин (аміак, тютюн), холодним повітрям, БАВ (гістамін).

Подразнення іритантних рецепторів викликає:

1. захисні рефлексторнв реакції (кашель, чхання): скорочення видиху і видалення чужорідних частинок,
2. скорочення гладких м’язів бронхів: подразнення іритантних рецепторів, передача імпульсів через блукаючий нерв на монхів.Це спостерігається, наприклад, під час подразнення іритантних рецепторів гістаміном при бронхіальній астмі (бронхоспазм). Фізіологічне значення вказаного рефлексу – при вдиханні токсичних речовин зменшується бронхіальний просвіт та вентиляція легень і завдяки цьому токсичні речовини в меншей кількості потрапляють у кров.
1. Юкстамедулярні рецептори (j – рецептори) – розташовані в стінках альвеол

біля капілярів. Подразнюються вони при вступу БАВ в мале коло кровообігу, при збільшенні об’єму інтерстеціальної рідини легень. Імпульси від них йдуть в довгастий мозок по блукаючому нерву. У здорової людини ці рецептори знаходяться в стані легкого тонічного збудження. Посилення імпульсації призводить до частого поверхневого дихання. Вони разом з іритантними рецепторами викликають задишку при набряку легень.

1. Рецептори плеври – відносять до механорецепторів (рецептори розтягнення) й хеморецепторів. Вони відіграють роль при зміні характера дихання при порушенні гладкості листків плеври. Одночасно виникає відчуття болю, що пов’язано з рецепторами парієтального листка.
2. Рецептори носової порожнини – реагують на механічні і хімічні подразники. Вони подібні іритантним рецепторам (чхання, кашель, звуження бронів).
3. Рецептори дихальних м’язів – замикаються на рівні відповідних відділів спинного мозку і стовбуру. Фізіологічне значення – при утрудненні дихальних рухів автоматично посилюється сила скорочення м’язів.
4. Рецептори інших органів – активують ретикулярну формацію, а дихальний бульбарний центр є однією із структур РФ.

Дата добавления: 2014-01-11