Публічне і приватне право

Дихотомія права з його поділом на публічне і приватне теоретично була обґрунтована ще в Стародавньому Римі. Саме римські юристи вважали цей поділ природним, оскільки він відображає зрозумілі ще у ті часи особливості і відмінності відносин між державою і приватною особою. Ульпіан писав, що публічне право має відношення до держави (римські юристи не бачили відмінності між поняттями «держава»і «суспільство»), а приватне – відбиває інтереси окремих осіб.

Через деякий час у Західній Європі відбулася рецепція римського права. Вона пройшла декілька етапів: вивчення, коментування та викладання римського права в європейських університетах; безпосереднє застосування римського права в юридичній практиці; реформування законодавства разом з ідеєю про поділ права на приватне і публічне після буржуазних революцій у ХVІІ-ХVІІІ ст. ст. І це було цілком закономірним оскільки розвиток буржуазних ринкових відносин і формування громадянського суспільства об'єктивно викликали до життя ідею виокремлення приватного права і повернення до вчення про приватне і публічне право.

Поділ права на приватне і публічне дістав теоретичної підтримки в працях мислителів Західної Європи (Г.Гроцій, Т. Гоббс, Ш. Монтеск'є, І. Кант, Г. Гегель та ін.). Ідея поділу права була ґрунтовно розроблена на теренах дореволюційної Російської Імперії відомими правознавцями Л.Петражицьким, М. Коркуновим, Г. Шершеневичем та ін. У тій чи іншій формі вона зберігається і сьогодні. У той же час, якщо в континентальній Європі ідея поділу поділу права на публічне і приватне набула майже повного визнання, то в країнах англосаксонської правової сім'ї вона не набула такого авторитету, підтримується не всіма юристами і тлумачиться по-іншому.

Протягом існування радянської держави радянської держави офіційна юридична наука негативно ставилася до поділу права на публічне і приватне.

Такий підхід був обумовлений ідеологією марксизму-ленінізму, коли

В. Ленін висловив свою жорстку негативну позицію щодо приватного права: «Ми нічого «приватного» не визнаємо, для нас все в галузі господарства є публічно-правовим, а не «приватним». Звідси – розширити застосування державного втручання у «приватноправові» відносини; розширити право держави скасовувати «приватні» договори; застосовувати до «цивільних правовідносин» нашу революційну правосвідомість …» Така ідеологія стає основою тотального одержавлення всієї правової системи.

Нині, в умовах визнання і законодавчого закріплення приватної власності, пострадянські держави будують економіку на ринкових засадах. Потому легалізація приватного права, законодавче закріплення його галузей є природним і необхідним для формування громадянського суспільства, стимулювання підприємницької діяльності. Цілком закономірним є те, що в юридичній відродився і підхід до поділу права на приватне і публічне.

Сутність цього поділу системи права полягає у тому, що в кожній системі права є норми, покликані забезпечувати насамперед загальнозначущі (публічні) інтереси, тобто інтереси державно організованого суспільства, які потребують впорядкування і захисту. Але є й інші норми, які регулюють відносини з метою впорядкування і захисту інтересів окремих осіб в їх приватному житті, перш за все – приватних власників. Тому сфери суспільних відносин, пов'язані з державними або приватними інтересами, стають відповідно предметами регулювання правових галузей, що належать до публічного і приватного права.

Публічне право – це сукупність галузей права (підсистема), предметом регулювання яких є відносини у сфері реалізації публічних (державних) інтересів з допомогою імперативного методу регулювання. Це передусім галузі конституційного, адміністративного, кримінального, фінансового, процесуального права. Тут юридичний пріоритет у питаннях захисту інтересів особи і населення країни в цілому. Тому саме цієї кінцевій меті і підпорядковується логіка побудови галузей публічного права. Останнє своїми засобами створює соціальні умови правопорядку, за наявності яких громадянин почуває себе захищеним і має можливість реалізувати власні приватні інтереси, використовуючи при цьому відповідні приватноправові засоби.

Приватне право - це сукупність галузей права (підсистема), предметом регулювання яких є відносини у сфері приватних, індивідуальних інтересів юридично рівних суб’єктів за допомогою диспозитивного методу регулювання. До приватного права відносять насамперед норми цивільного. Тут юридичний пріоритет у питаннях реалізації приватних інтересів, ініціатива залежать від волі приватних осіб, громадян, їх об’єднань, недержавних суб’єктів господарювання, а регулювання відбувається на засадах координації, тобто за принципами юридичної рівності, автономії таких суб’єктів.

Приватне право має велике значення в забезпеченні свободи автономної особи, незалежності і самостійності приватних осіб і тому є умовою і гарантом розвитку ринкової економіки, демократії, громадянського суспільства. Воно охоплює відносини, учасники яких не володіють ніякою примусовою владою один щодо одного, а, більш того, виокремлені від державної влади і тому є «приватними». Однак,і це дуже важливо, їх договори, акти, в тому числі односторонні, наприклад, акти власників, мають повноцінне юридичне значення, захищаються судом, визнаються і забезпечуються державою як її власні веління. Приватне право створює зону свободи, ізольовану від державної влади, в якій здійснюють свою майнову, господарську діяльність приватні особи. Державна влада може втручатись у цю діяльність тільки в передбачених законом випадках або за рішенням суду. Водночас дії приватних осіб, якщо вони не порушують встановлених законом заборон, державна влада зобов'язана не тільки визнавати, а й захищати.

Між публічним і приватним правом немає неперехідних кордонів – вони взаємопов'язані. Ті функції, які вони виконують, зрештою відповідають інтересам усіх. Тому приватне право фактично не існує без публічного, оскільки останнє покликане охороняти і захищати приватні відносини. Приватне право ґрунтується на публічному, без якого воно могло б бути знецінене. Крім того, в процесі історичного розвитку грані між ними в деяких сферах суспільного і державного життя стираються, виникають змішані публічно-правові і приватноправові відносини (наприклад, з питань соціального, трудового, та іншого права). Разом з тим на сьогодні публічне і приватне право залишаються фундаментальними вихідними частинами дійсно демократичної правової системи.

Отже, до ознак публічного права можна віднести такі:

1) його галузі регулюють відносини між нерівними, юридично підпорядкованими суб’єктами;

2) його норми спрямовані на регулювання відносин, в яких суб’єкти задовольняють загальний (публічний, державний) інтерес;

3) має особливості суб’єктивного складу (основним учасником публічно-правових відносин завжди виступає держава, а додатковим – суб’єкти приватного права);

4) за своїм призначенням воно випливає з приватного права, підкорюється йому (тобто державно-правовий порядок створюється засобами публічного права з метою забезпечення сфери свободи особи, вільної від державного втручання);

5) його суб’єкти здійснюють волевиявлення одноособово. Це означає, що публічно-правові відносини може регулювати, а відповідні права і обов'язки їх суб’єктів здатна встановлювати лише держава;

6) в ньому застосовується імперативний метод регулювання – метод субординації, централізований, придатний для регулювання вертикальних, владних субординаційних відносин. Головним правовим інструментарієм таких галузей є позитивні зобов'язання та забороні. Основним типом правового регулювання відносин виступає спеціально дозвільний (суб’єкти правомочні в публічно-правовій сфері робити тільки те, що прямо дозволено законом).

До складу публічного права належать галузі конституційного, кримінального, кримінально-процесуального, адміністративного, фінансового, цивільного процесуального права.

До ознак приватного права можна віднести такі:

1) його галузі регулюють рівносторонні відносини між рівними, юридично не підпорядкованими суб’єктами;

2) його норми спрямовані на регулювання відносин, в яких суб’єкти задовольняють приватний (особистий, недержавний) інтерес;

3) особливий суб’єктний склад (основним учасником приватноправових відносин є приватні особи – юридичні та фізичні, суб’єкти приватного права можуть виступати як додаткові);

4) за своїм призначенням воно визначає сферу свободи індивіда і створено для реалізації (а державно-правовий порядок створюється засобами публічного права для забезпечення, охорони, захисту, відновлення прав і свобод особи, яка задовольняє приватні інтереси у сфері, що є вільною від необґрунтованого державного втручання);

5) суб’єкти самостійно здійснюють волевиявлення. Це означає, що приватноправові відносини можуть регулюватися і відповідні права та обов’язки їх сторін можуть встановлюватися декількома суб’єктами за їх власною ініціативою. При цьому застосовується договірна форма встановлення суб’єктивних прав і обов’язків;

6) використовується диспозитивний метод, децентралізований, що означає координаційні способи впливу, придатні для регулювання горизонтальних відносин між юридично рівними особами. Головним правовим інструментарієм таких галузей виступає дозвіл. Основним типом правового регулювання відносин є загальнодозвільний (суб’єкти правомочні в приватноправовій сфері робити все, крім того, що прямо заборонено законом);

7) відносини між суб’єктами приватного права мають як майновий, так і немайновий, особистий характер;

До складу приватного права належать галузі цивільного, сімейного, корпоративного, господарського, комерційного аграрного права.

Загальна характеристика галузей та інститутів права

Галузі права поділяються залежно від предмета і методу правового регулювання. Крім того, їх поділяють за місцем, яке галузі посідають у системі права (основні – конституційне, цивільне, адміністративне, трудове; комплексні – екологічне, господарське). Головне значення має поділ системи права на галузі залежно від предмета і методу правового регулювання.

Конституційне право – це сукупність правових норм, які регулюють статус людини і громадянина в суспільстві і державі, принципи суспільного і державного ладу, організацію і діяльність системи органів держави та органів місцевого самоврядування. В предметі цієї галузі головне місце посідають відносини між людиною, суспільством і державою. Саме вони визначають устрій держави, її функціонування та ступінь участі громадянина у цьому процесі. Такі особливості цих відносин обумовлюють і відповідні методи регулювання. Домінує імперативний метод, бо виникнення цієї галузі пов’язано з існуванням владних відносин. Тому норми конституційного права мають переважно зобов’язальний і заборонний характер, а ті, що пов’язані з регулюванням статусу людини і громадянина, - переважно дозвільний характер. Норми конституційного права є провідними щодо норм інших галузей права, їх базовим нормативним утворенням. Головними джерелами конституційного права будь-якої держави є її конституція та конституційні закони.

Цивільне право – це сукупність правових норм, які регулюють сферу майнових і пов’язаних з ними особистих немайнових відносин (ім’я, честь, гідність, авторство). Вони виникають з приводу володіння, користування та розпорядження власністю, її набуття та відчуження, купівлі-продажу, спадкоємства тощо між різними суб’єктами права – фізичними і юридичними особами.

Суттєвими ознаками суспільних відносин, які регулюються нормами цивільного права, є наявність у них вільних (автономних) і рівних суб’єктів права (покупець – продавець, замовник – підрядчик та ін..), відсутність відносин влади і супідрядності, що проводить чітку межу між предметом цивільного права і предметом адміністративного, фінансового права. Така природа відносин обумовлює диспозитивний (автономний) метод правового регулювання суспільних відносин, який є головним для цієї галузі права.

В ринкових умовах роль цивільного права зростає. Без розвинутого, цивілізованого ринку формування громадянського суспільства та побудова правової держави практично неможливі.

Адміністративне право – це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, що виникають у процесі виконавчо-розпорядчої діяльності органів держави. Вони і є предметом правового регулювання. Їх особливістю є те, що однією з сторін тут завжди виступає державний орган або посадова особа. Тому в основі правового регулювання адміністративного права лежить метод владних приписів (імперативний метод) через накази, вказівки. Йому властиві ієрархія і субординація по службі, встановлення відповідальності за доручену ділянку та ін..

Фінансове право – це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, пов’язані з діяльністю держави по формуванню і виконанню державного бюджету, з грошовим обігом, банківськими операціями, кредитами, позиками, податками. Суб’єктами цих відносин, крім органів держави, виступають всі юридичні та фізичні особи. Фінансова діяльність значною мірою має виконавчо-розпорядчий характер, що і визначає методи її правового регулювання. Ними є владні приписи, контроль, ревізії. В умовах переходу до ринку все більше розкриваються межі самостійності суб’єктів фінансової діяльності.

Трудове право – це сукупність правових норм, які регулюють відносини між роботодавцем і працівниками. Вони охоплюють питання організації праці, її оцінки і оплати, умов виникнення, зміни та припинення трудових відносин, а також пов’язані з ними відносини щодо соціального забезпечення, пенсійного обслуговування; робочий час та час відпочинку. Суб’єктами трудових відносин є робітники, державні, приватні, громадські та кооперативні організації, профспілки. Методи регулювання трудових відносин – імперативні та диспозитивні, а також методи заохочення, стимулювання.

Сімейне право – це система правових норм, які регулюють особисті та немайнові відносини, пов’язані з перебуванням у шлюбі та спорідненістю фізичних осіб. Метод регулювання – диспозитивний.

Земельне право – це сукупність норм права, які регулюють суспільні відносини, пов’язані з володінням, користуванням та розпорядженням землею. Це питання землекористування і землеустрою, зберігання і розподілу земельного фонду, визначення правового режиму різних видів землі відповідно до їх адміністративно-господарського призначення (державні, фермерські, орендні тощо). Застосовуються як імперативний, так і диспозитивний методи правового регулювання з використанням відповідного юридичного інструментарію – дозволів, спеціальних дозволів, заборон.

Екологічне право – це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини у сфері освоєння, використання і охорони суспільством, державою, господарськими суб’єктами і громадянами природного середовища з метою зберігання природних багатств, запобігання екологічно шкідливому впливу господарської та іншої діяльності на середовище проживання людини. Норми цієї галузі права встановлюють механізм охорони природи, порядок проведення екологічної експертизи і екологічного контролю за додержанням вимог природоохоронного законодавства і нормативів якості довкілля. Ця галузь спрямована на реалізацію права громадян на безпечне довкілля.

Кримінальне право – це сукупність правових норм, які визначають коло суспільно небезпечних діянь (злочинів) і міри покарання, що застосовуються до злочинів. Норми цієї галузі встановлюють правомочність компетентних органів держави щодо осіб, які вчинили злочин, підстави та умови притягнення їх до відповідальності, види і системи санкцій, склад конкретних діянь, форми і ступінь вини тощо. Метод регулювання, який використовується в галузі кримінального права,- імперативний (метод заборони).

Цивільне процесуальне право – це сукупність норм права, які регулюють порядок розгляду цивільних справ. Норми цієї галузі права встановлюють права і обов’язки сторін, між якими виник спір про право, судових і прокурорських органів з приводу судового розгляду цивільних справ, визначають порядок подання позовів до суду, підсудність та інші питання, які виникають у зв’язку з розглядом цивільних справ.

Кримінально - процесуальне право – це сукупність правових норм, які регулюють діяльність органів слідства, прокуратури, суду в розслідуванні злочинів і розгляду кримінальних справ у суді. Особливістю цієї галузі права є те, що вона постає як необхідна умова реалізації норм кримінального права шляхом встановлення чіткої регламентації прав і обов’язків органів та осіб у процесі розслідування і судового розгляду. Провідним методом правового регулювання є імперативний (зобов’язальний).

Правовий інститут має такі властивості:

1) його зміст має текстовий вираз в вигляді групи виокремлених понять, термінів, конструкцій (наприклад, «спадкоємець» - в інституті спадкування у цивільному праві; «автор», «винахідник» - основні поняття авторського права; «посадова особа» -в кримінальному праві; «покупець», «продавець» - у цивільному праві; «трудова дисципліна» - у трудовому праві і т.п.). Ці поняття створені законодавцем у межах саме даних інститутів і є наслідком їх розвитку;

2) норми інституту права набувають своєрідного офіційного способу закріплення в законодавстві: а) в окремому нормативно-правовому акті (наприклад, в Законі України «Про авторське право і суміжні права») або б) лише в окремому розділі нормативно-правового акта (наприклад, у главі «Купівля-продаж» у ЦК України); книзі (наприклад, «Право власності» у ЦК України).

Інститути права можуть бути класифіковані за різними критеріями.

1. За предметом правового регулювання вони поділяються на інститути конституційного, цивільного, кримінального, адміністративного, процесуального та інших галузей права.

Галузевий (внутрішньогалузевий) інститут складається із норм однієї галузі права (наприклад, інститут громадянства в конституційному праві, а міжгалузевий – із норм двох і більше галузей права.

Міжгалузеві правові інститути – це сукупність норм права різних галузей права, спрямована на регулювання суспільних відносин певного виду. Наприклад, інститут права власності складається із норм галузей конституційного, цивільного, кримінального та інших галузей права; інститут виборів Президента України – із норм галузей конституційного, фінансового, трудового, кримінального права.

2. За своїм складом інститути поділяються на прості (наприклад, інститут необхідної оборони в кримінальному праві) та складні (наприклад, інститут власності).

3. За змістом суспільних відносин інститути права поділяються на матеріальні (наприклад, інститут підряду в цивільному праві) та процесуальні (наприклад, інститут притягнення до кримінальної відповідальності).

4. За функціями, які інститути виконують у правовому регулюванні, вони поділяються на регулятивні (інститут купівлі-продажу в цивільному праві) та охоронні (інститут адміністративної відповідальності в адміністративному праві).

VІ. Важливою формою розвитку та упорядкування діючої правової системи.

Зміни законодавства, його розвиток, прийняття нових актів, внесення змін та відміна застарілих актів об’єктивно обумовлюють необхідність упорядкування діючих нормативно-правових актів.

Систематизація законодавства – діяльність по приведенню нормативних актів в єдину упорядковану систему.

Вона необхідна для:

- подальшого розвитку законодавства (аналіз актів, їх групування, створення системи актів сприяють ліквідації прогалин та протиріч діючого законодавства);

- ревізії діючих актів з так званого упорядкування нормативних актів та розчистки масиву;

- застосування та реалізації права (для орієнтації в законодавстві та оперативному пошуку потрібної норми);

- цілеспрямованого та ефективного правового виховання, наукових досліджень та навчання студентів;

Поняття систематизації включає чотири самостійних форми правової діяльності:

а) збір органами держави, підприємствами, фірмами, діючих нормативних актів, їх обробка та розміщення по певній схемі, збереження та надання довідок зацікавленим особам за їх запитом (облік нормативних актів);

б) підготовка і видання різного роду зібрань та збірників нормативних актів (інкорпорація законодавства );

в) підготовка та прийняття актів шляхом об’єднання норм розрізнених актів, прийнятих по одному питанню (консолідація законодавства);

г) підготовка і прийняття нових актів, де поміщаються як норми попередніх актів так і нові нормативні приписи.

Облік законодавства є необхідним:

- для кваліфікованого застосування правових норм у практичній діяльності;

- для діяльності судових та прокурорських органів;

- для кваліфікованої підготовки проектів законодавчих актів;

- для розробки переліку актів, що підлягають зміні чи відміні;

- для здійснення довідково-інформаційної роботи (довідки);

- для підготовки висновків по проектам нормативних актів;

- для ефективної професійної підготовки юристів.

Принципи організації обліку законодавства:

1) повнота інформаційного масиву (фіксація інформації, відсутність прогалин інформаційного масиву);

2) достовірність інформації (використання офіційних джерел, своєчасне внесення доповнень);

3) зручність користування (оперативний пошук);

Різновиди:

1. Журнальний облік - фіксація реквізитів нормативних актів у спеціальних журналах;

Ведеться у:

а) у хронологічному прядку (акти, що підлягають обліку, фіксуються по датам їх прийняття;

б) алфавітно-предметний принцип (акти фіксуються по предметним рубрикам, що розміщуються по алфавіту);

в) тематико-предметному принципу (облік ведеться по рубрикам, розміщеним по галузям,підгалузям та інститутам);

Журнальний облік є найбільш простим видом обліку,що використовується там, де інформаційний масив не значний та обмежений вузькою проблематикою.

2. Картковий облік – створення картотек, тобто системи карток, розміщених по певній системі. Застосовується в установах,які за родом діяльності мають справу з широким колом нормативних актів та потребують значного обсягу правової інформації.

На карточках фіксуються:

- реквізити акту

- чи повний текст акту (забезпечує можливість оперативно вносити корективи про зміни);

4) Ведення контрольних текстів діючих нормативних актів – внесення в тексти офіційних видань законів, постанов, указів відміток про відміну, зміну чи доповнення актів чи окремих його частин з вказівкою на ті акти, які вносять ці зміни чи доповнення.

5) Автоматизований облік законодавства здійснюється на базі комп’ютерної техніки та з урахуванням досягнень інформатики.

- включає безмежний обсяг інформації;

- довідки можливо отримати по будь-якому питанню;

- довідки отримуються максимально швидко;

ІІ. Інкорпорація – така форма систематизації, за якої нормативні акти певного рівня об’єднуються повністю чи частково у збірники чи зібрання у певному порядку (хронологічному, алфавітному, системно-предметному).

Ознаки:

- постійна діяльність уповноважених суб’єктів;

- метою є підтримка законодавства у діючому (контрольному) стані;

- забезпечення доступності законодавства;

- забезпечення доступу інформації до суб’єктів стосовно діючих актів;

Особливість – будь-які зміни у змісті актів, вміщених у збірники, не вносяться, зміст правового акту не змінюється. Однак тексти актів друкуються з врахуванням наступних офіційних зміні доповнень з вказівкою оригінальних реквізитів тих актів, які вносять ці зміни. З тексту акта видаляються ті частини, які визнані недійсними (звід законів).

Види:

І. За юридичною силою збірників:

а) офіційна інкорпорація здійснюється від імені чи за дорученням або за санкцією правового органу. Такий збірник має офіційний характер, тобто прирівнюється до офіційних джерелі на його матеріали можливо посилатися в процесі правотворчої та правозастосовної діяльності.

Офіційний збірник має перевагу перед попередніми офіційними публікаціями нормативних актів, оскільки включає акти у їх діючій редакції.

б) офіційна (напівофіційна) інкорпорація – видання збірників законодавства за дорученням правотворчих органів спеціально уповноваженими на те органами (Мінюст). Причому правотворчий орган офіційно не затверджує такого збірника і тексти, що в ньому вміщені не набувають офіційного характеру (систематичне зібрання діючого законодавства).

в) неофіційна інкорпорація – що здійснюється відомствами, організаціями, державними чи приватними виданнями, науковими установами, окремими особами, тобто суб’єктами, які не мають спеціальних повноважень на видання збірників актів і здійснюють таку діяльність за власною ініціативою. Такі збірники не є джерелом права, на них не можливо посилатися в процесі правотворчості і застосування права.

ІІ. За характером розміщення матеріалу:

а) хронологічні, де акти розміщені за датами їх прийняття та видання. Кожен акт поміщається із вказівкою на порядковий номер, заголовок, дату прийняття, підписи посадових осіб.

б) систематичні, де нормативні акти розміщаються по тематичним розділам в залежності від їх змісту. Акти розміщуються по предметному принципу, тобто по галузям, сферам державної діяльності. На початку кожного розділу поміщаються акти вищої юридичної сили, потім акти, що розвивають конкретизують та деталізують основні норми.

ІІІ. В залежності від обсягу нормативного матеріалу, що охоплюється:

а) генеральна (повна), коли в збірник включаються всі нормативні акти.

б) часткова – коли складаються збірники актів за певними питаннями, галузями.

ІV. За методом обробки актів:

а) проста, коли із актів в процесі їх розміщення у збірники включаються ненормативні формально відмінені та тимчасові норми;

б) складна, коли наряду із зазначеною інформацією щодо простої інкорпорації виключаються формально не відмінені норми, але фактично втратили силу.

ІІІ. Консолідація - форма систематизації, за якої багато численні акти, які регулюють одні питання об’єднуються у один великий акт. Такий акт затверджується правотворчим органом в якості нового самостійного джерела права, а попередні розрізнені акти втрачають юридичну силу.

Консолідація законодавства

З часом в кожній розвинутій правовій системі формується значне коло нормативно-правових актів, які мають один і той самий предмет правового регулювання. Положення відповідних актів дуже часто повторюються, а інколи містять неточності. У зв’язку з цим виникає необхідність ліквідації множинності таких нормативних актів, їх «укрупнення», формування «блоків законодавства». Один із шляхів подолання такої множинності – це консолідація законодавства.

Аналізуючи юридичну літературу можна говорити про певний ступінь дискусійності з приводу визначення поняття та сутності консолідації як окремої форми здійснення систематизації. Зокрема, розуміння консолідації законодавства вченими пов’язується з тим, що вона:

1. «є зведеним у єдиний нормативно-правовий акт декількох актів, що регулюють певну сферу суспільних відносин без їх змісту»

2. «є специфічним видом систематизації, оскільки являє собою процес зведення в укрупнений акт розрізнених нормативних розпоряджень із того самого питання для єдиного і всебічного регулювання відповідних суспільних відносин»;

3. «консолідація є своєрідним видом систематичної інкорпорації, що полягає в «укрупненні» та зведені декількох близьких за змістом нормативних актів один акт».

Систематична інкорпорація як спосіб здійснення інкорпорації загалом, являє собою лише зміни зовнішньої форми нормативно-правових актів шляхом розміщення та впорядкування їх в збірнику законодавства за певним предметним спрямуванням, тобто розміщення їх у визначеному порядку без зміни змісту цих актів.

Зазначене надає змогу стверджувати, що консолідація є все ж таки окремим видом систематизації, а не інкорпорації, оскільки під час її здійснення відбувається опрацювання тексту нормативно-правових актів, тобто нові нормативно-правові акти не формуються, а лише усуваються певні розбіжності, прогалини, які існували до моменту здійснення консолідації в нормативно-правових актах. І як зазначає М.В. Цвік: «З набуттям чинності консолідованим нормативно-правовим актом втрачають чинність попередні акти, що входять до його складу, та результатом консолідації є видання нового нормативно-правового акта». Тобто всі нормативно-правові акти,які характеризуються регулятивним спрямуванням на єдиний предмет правого регулювання об’єднуються (укрупнюються) в єдиний зведений акт, який не змінює сутності предмету правового регулювання, а всі інші нормативно-правові акти втрачають свою юридичні силу. Окрім того здійснення відповідної діяльності здійснюється лише правотворчими органами, тобто суб’єктами, які уповноважені на здійснення відповідної процедури. Таким чином, зазначене також обґрунтовує можливість віднести консолідацію до окремого (самостійного) виду систематизації.

Консолідація є самостійним видом систематизації, що здійснюється уповноваженими суб’єктами (правотворчими органами) шляхом укрупнення всіх нормативно-правових актів відповідно до єдиного предмету правого регулювання в єдиний цілісний нормативно-правовий акт, в результаті чого попередні акти втрачають свою юридичні силу.

Таким чином можливо виокремити наступні ознаки консолідації:

- здійснюється уповноваженими суб’єктами;

- спрямована не лише на зміну зовнішньої форми нормативно-правових актів, але й усунення певних розбіжностей та неточностей, що існували в нормативно-правових актах;

- спрямована на збереження змісту правового регулювання;

- характеризується певною правотворчою спрямованістю, оскільки здійснюється правотворчими органами з виданням в результаті їх діяльності нового нормативно-правового акта.

Проаналізувавши та дослідивши природу, зміст та значення систематизації в цілому та її форм зокрема, надало змогу стверджувати, що систематизація у своїх основних формах прояву існування (облік, консолідація, інкорпорація, кодифікація) є передумовою формування та забезпечення існування впорядкованого, узгодженого та ефективного національного законодавства.

ІV. Кодифікація законодавства

Одну із важливих, складних та змістовних форм систематизації являє собою кодифікація законодавства. Це вид правотворчості, при якому забезпечується системне нормативне регламентування певного виду суспільних відносин шляхом видання єдиного, юридично і логічно цілісного, внутрішньо узгодженого нормативного акта (основ, кодексу), що відображає зміст і юридичну специфіку структурно відокремленого підрозділу системи права.

Сутність цього виду діяльності вдало обґрунтовує Н.М. Марченко: «В процесі кодифікації автор намагається об’єднати і систематизувати виправдані діючі норми, а також переробити їх зміст, викласти нормативні положення внутрішньо узгоджено, забезпечити максимальні повноту регулювання відповідної сфери відносин. Кодифікація націлена на те, щоб критично переосмислити діючі норми, ліквідувати протиріччя та неузгодженість між ними».

На відміну від інших форм систематизації кодифікацію відрізняє більш складний характер її діяльності, що полягає в правотворчій природі її здійснення, адже вона не лише забезпечує та надає впорядкованого характеру діючим нормативно-правовим актам, а й їх оновлює та вдосконалює шляхом формування нових та ліквідації норм права, що втратили свою регулятивну актуальність. Виходячи із зазначеного кодифікація здійснює зміну не лише форми нормативно-правового акта, а й націлена на зміну змісту положень норм права; в кінцевому результаті приймається новий кодифікаційний акт.

Отже, кодифікація являє собою діяльність уповноважених суб’єктів в створення нового нормативно-правого акта (кодексу) шляхом створення, зміни, перероблення та зведення правових норм, що містяться в різноманітних нормативних актах у єдиний, юридично-логічний та внутрішньо узгоджений нормативний акт, що ефективно, досконало регулюватиме певну (окрему чи однорідну) сферу суспільних відносин.

Зважаючи на складний сутнісний та комплексний характер кодифікації в юридичній літературі виокремлюють окремі види цієї діяльності в залежності від наступних критеріїв поділу:

І. За обсягом розрізняють наступні види кодифікації:

1. Загальна, що полягає в створенні та прийнятті ряду кодифікованих актів за всіма галузями права, що в подальшому полягатиме в створення єдиної та узгодженої системи відповідних актів у вигляді Кодексу кодексів;

2. Галузева, сутність якої полягає в здійсненні кодифікаційної діяльності в межах окремої галузі чи підгалузі законодавства (наприклад кримінальне право, цивільне право, сімейне право, господарське право, фінансове право).

3. Спеціальна, що охоплює нормативно-правові акти, які спрямовані на врегулювання певного правого інституту у межах окремої галузі чи підгалузі законодавства (наприклад Бюджетний кодекс України, Митний кодекс України, Водний кодекс України та Лісовий кодекс України).

В результаті кодифікаційної діяльності формується та видається новий кодифікаційний акт, основними формами прояву якого можуть бути: основи законодавства, кодекс, статут, положення.

Основи законодавства – акт законодавства, що включає загальні норми права та принципові положення, спрямовані на правове регулювання окремої сфери суспільних відносин. Цей вид,як правило, застосовується в державах з федеративним устроєм, оскільки містить загальні та єдині принципи для всіх суб’єктів федерації. В Україні, на сьогодні, існують основи законодавства про охорону здоров’я, про культуру та інші.

Кодекс є одним із найпоширеніших видів кодифікаційного акта, оскільки є єдиним, внутрішньо узгодженим та цілісним актом, який детально і точно регулює окрему сферу суспільних відносин у певній галузі чи підгалузі законодавства. В Україні всі галузі законодавства забезпечуються регулятивною спрямованістю, а саме: Кримінального кодексу України, Цивільного кодексу України, Сімейного кодексу України, Господарського кодексу України, Кримінально-виконавчого кодексу України та Цивільно-процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства. Саме це вказує на оптимальний та результативний фактор регулювання суспільних відносин саме цим видом кодифікаційного акта (кодексу), який забезпечує повне та детальне регулювання суспільних відносин в кожній галузі чи підгалузі законодавства та є гарантом існування стабільної, ефективної національної правової системи.

Устави, являють собою комплексні нормативні акти, що регулюють правове положення певних органів чи організацій або певну сферу державної діяльності.

Положення забезпечують правове регулювання діяльності певного органу державної влади, підприємства, установи. Статут та положення – кодифікаційні акти спеціальної дії, які приймаються не лише законодавчими, а й правотворчими органами.

VІІ. Проблема взаємодії міжнародного та національного права має свою історію. Як правило, визначають 3 етапи розвитку ідей про співвідношення цих систем, що вплинули на становлення сучасної теорії міжнародного права.

І. Характеризується невизнанням можливості впливу міжнародного права на національне. Проголошується верховенство національного права як більш розвинутого та досконалого. Саме концепція верховенства національного права була сформульована в кінці ХІХ ст. на підставі ідей Гегеля німецькими юристами. В цей же період започаткувалася нігілістська концепція стосовно міжнародного права, яка повністю відкидає можливість існування міжнародного права як самостійної категорії.

ІІ. Характеризується як зародження дуалістичної концепції, що припадає на початок ХХ ст. ЇЇ змістом є теза про те, що міжнародне та національне право діють в різноманітних сферах, являють собою різноманітні правові системи, що мають самостійний характер, не взаємодіють і не суперечать одна одній.

ІІІ. Моністична теорія, що виникла після І Світової війни на основі сформульованої Кельзеном концепції верховенства міжнародного права. Саме міжнародне право є верховним правопорядком, що визначає сферу дії права національного.

Сучасне міжнародне право характеризується принципом суверенної рівності. Його змістом є наступні положення:

а) кожна держава повинна виконувати свої міжнародні зобов’язання;

б) у випадку колізій міжнародних зобов’язань та міжнародного права держава не може посилатись в якості виправдання на національне право (виключення складає лише1 випадок – якщо міжнародний договір був укладений з порушенням норм національного права або ж повноважень суб’єктів, що підписали договір);

в) національне право є засобом конкретизації та реалізації права міжнародного.

Сучасна теорія та практика визначають 2 випадки, що надають можливість особливого порядку взаємодії міжнародного та національного права:

1) наявність інтеграційних правових систем. Діяльність країн – членів ЄС, міжнародні договори, що покладені в основу цієї організації складають особливу правову систему держав, що є членами цієї організації. Після їх ратифікації вони автоматично стають частиною національної системи і мають верховенство перед національним правом;

2) мирні договори. Наприклад, договори 1947 р. вміщали ряд положень, що зобов’язали держави нести відповідальність, відмінити антидемократичне законодавство та прийняти демократичні закони.

Взаємодія норм національного та міжнародного права на практиці породжує трансформацію норм міжнародного права в національне, що відзначається як імплементація. Вона існує в 4 різновидах:

1. Загальна, коли держава визнає всю чи частину міжнародних норм як складовою національного права.

2. Індивідуальна, коли кожна з міжнародних норм вводиться в національне законодавство спеціальним актом.

3. Пряма, що передбачає запозичення норм міжнародного права шляхом ратифікації.

4. Опосередкована, що передбачає необхідність прийняття спеціального національного нормативного акту на основі міжнародного договору.

Норми, що імплементовані в національне законодавство, бактеризуються певними особливостями:

а) вони є частиною правової системи держави, а тому застосовуються у відповідності з принципами національного права та у встановленому законодавством держави порядку;

б) вони створюються та змінюються особливими суб’єктами в особливому порядку;

в) зберігають зв'язок з міжнародним правом;

г) тлумачаться з врахуванням принципів та положень міжнародного права.

Пряма дія норм міжнародного права в національній правовій системі можлива трьома способами (шляхами):

1) ратифікація державою норм міжнародного права;

2) вступ держави до міжнародних органів та організацій, що тягне прийняття зобов’язань одо виконання норм міжнародного права;

3) рецепція міжнародно-правових норм шляхом прийняття актів національного законодавства.

Дата добавления: 2014-01-11