Принцип свідомості й активності учнів

ПЛАН

1. Сутність принципів виховання. Визначення поняття.

2. Принцип свідомості та активності учнів:

а) формування стійкого інтересу до мети і завдань занять;

б) самоаналіз дій учнів;

в) виховання в учнів творчого ставлення до знань.

3. Принцип наочності.

4. Принцип доступності й індивідуалізації.

5. Принцип систематичності.

6. Принцип міцності і прогнозування.

Усі явища та процеси у природі і житті підпорядковані певним закономірностям і розвиваються відповідно до них. Ці закономірності існують у природі незалежно від волі людини. Таким закономірностям, як показують наукові дослідження і практичний досвід, підпорядкований і процес фізичного виховання. Пізнання цих закономірностей, їх вивчення допомогли виробити певні позиції, згідно з якими можна краще керувати процесом фізичного виховання учнів.

Позиції, що визначають найбільш загальні, відправні положення керівництва процесом фізичного виховання, в теорії фізичного виховання одержали назву принципів. Знання принципів та їх практична реалізація роблять процес фізичного виховання школярів ефективнішим і є віддзеркаленням демократизації навчально-виховного процесу.

Незнання принципів або їх ігнорування вчителем ускладнює процес фізичного виховання, робить шлях від постановки завдань до досягнення бажаного результату довшим, може зашкодити розвитку і здоров'ю дітей. У підсумку такий процес фізичного виховання породжує зневіру у своїх силах, призводить до втрати інтересу учнів до занять фізичними вправами, знижує авторитет учителя.

У різних літературних джерелах з педагогіки та фізичного виховання принципи називаються по-різному. Але аналіз цих джерел показує, що під різними назвами розуміють одні і ті ж поняття, які зводяться до наступного:

• будувати процес фізичного виховання необхідно при активній участі в
ньому учнів, з усвідомленням ними цінності занять фізичними вправами для
їх всебічного розвитку;

• при вивченні вправ необхідно використовувати різні форми наочності
для формування уявлення та кращого їх сприйняття учнями;

• у процесі навчання забезпечувати доступність запропонованих
фізичних, координаційних та психічних навантажень кожному учневі;

• при плануванні роботи формувати чітку систему занять та
забезпечувати наступність у засвоєнні вправ;

• у процесі занять постійно підвищувати вимоги до учнів, надійно
закріплювати засвоєне на заняттях.

У педагогіці принципи називають дидактичними, підкреслюючи цим їх відношення до навчання. Фізичне виховання включає і навчання фізичних вправ, і озброєння учнів знаннями та навчання їх самостійно займатись, і виховання фізичних якостей, а тому принципи правомірно називати не дидактичними, а методичними, підкреслюючи цим широкий діапазон їх застосування.

Розглянемо конкретно суть кожного принципу та шляхи його реалізації в процесі фізичного виховання учнів.

Для початку пропоную вам наступну ситуацію: До редакції газети надійшов лист. Учні VII класу просили допомоги: "Допоможіть розібратись. Ми любимо фізкультуру, але з таким учителем не хочемо займатись. У нас він з четвертого класу... Вчитель прискіпується, особисту неприязнь "оформляє" негативними оцінками. Є в нас учень, який у другому класі переніс операцію на шиї. Вчитель фізкультури обзиває його "кривим" і "калікою".

Спосіб взаємин з учнями, побудований, переважно, на примусі, як вже переконались вчені, педагоги, психологи позитивних результатів не дає.

Учні повстали. Повстали не проти вчителя, а проти обраних ним методів спілкування з учнями. Якщо вчитель допускає образи — це поразка педагога.

Процес фізичного виховання — це двосторонній процес, в якому бере участь, з одного боку, вчитель, який прагне навчити, з іншого — учень, який повинен виявити бажання навчитись. І тут ви повинні пам’ятати – щоб і як би не робив учитель, успіх навчання в кінці кінців визначається тим, що і як буде робити учень».

Останнім часом все більше усвідомлюються і реалізуються в педагогічній практиці умови, необхідні для творчої активності учнів. Встановлено, що творча діяльність учнів ефективно здійснюється в умовах співпраці з учителем. Учень, який націлений на співпрацю, звик до неї, бере активну участь у будь-якій запропонованій вчителем грі чи в засвоєнні нової вправи.

Будь-який навчальний процес є ефективним лише тоді, коли викликає і організує психічну і фізичну активність учнів. Ніщо не може бути введено у свідомість або у відчуття учня при його пасивному або негативному ставленні до процесу навчання.

Правильно організований навчальний процес — це сукупність дій учителя і учня. Проте до недавнього часу заняття фізичними вправами розглядались і проводились тільки з позицій діяльності вчителя, ігноруючи або недостатньо враховуючи психофізичний стан учнів.

При такому підході в основу взаємодії вчителя і учнів були покладені, переважно, авторитарні, а не стимулюючі методи навчання, які не тільки не викликають активності учнів, а пригнічують її, роблячи дітей байдужими.

Отже, ігнорувалось всезагальне педагогічне положення, відповідно до якого все зовнішнє може бути засвоєне людиною лише з допомогою її власної діяльності.

Викладене добре ілюструє приклад, наведений в одній із праць В.Ф.Новосельського про дві групи учнів, які вивчали одну складну вправу. Одна з груп одержала ґрунтовну попередню інструкцію і пояснення завдань, призначення структури і техніки та очікуваних результатів від вправи, яку належало вивчати. Інша група вивчала ту ж вправу лише на основі її показу.

Першій групі для засвоєння вправи знадобилося 40 повторень, другій – більше 400. Така ж суттєва різниця була виявлена і в здатності учнів використовувати вивчену вправу в мінливих умовах.

Отже, те, що віками повторювали видатні педагоги-гуманісти, те, про що мріяв П.Ф.Лесгафт, повинно стати реальністю: дітям необхідно дати такі стимули до вдосконалення, які закладені в сам процес фізичного виховання. Вчитель повинен виходити з того, що результат навчання дорівнює добутку здібностей на старанність. Якщо старанність дорівнює нулю, тоді і результат одержимо нульовий, тому цю старанність необхідно викликати. Досвід показує: якщо учень розуміє суть поставленого завдання і зацікавлений у його вирішенні — то це прискорює хід навчання. Ця закономірність і лежить в основі принципу свідомості й активності.

У методичній літературі можна зустріти вирізнення принципів свідомості й активності як самостійних. У практиці процеси осмислення і активності взаємообумовлені. Осмислення неможливе без активної участі в ньому особистості, що займається. У свою чергу, активність можлива лише після осмислення мети діяльності. Правда, активність можна стимулювати вимогливістю, оцінкою, похвалою, але вона не така ефективна, як та, що базується на свідомості.

Розглянемо конкретні шляхи активізації учнів у процесі занять фізичними вправами. Їх аналіз показує, що ця робота здійснюється вчителем у трьох основних напрямках.

а) формування стійкого інтересу до мети і завдань занять.

Значне поліпшення фізичного виховання учнів неможливе без захоплення їх фізичною культурою. І тут головна роль належить учителю. Які б не були досконалі навчальні програми і методичні розробки, самі по собі вони не здійснюють педагогічного процесу. Незалежно від їх якості один педагог забезпечить стійку мотивацію до занять, а інший зруйнує і ту, що була. До вчительського мистецтва, як до образотворчого або сценічного, відноситься точна відповідь французького художника П.-О.Ренуара. Його запитали: "Метре, що важливіше в мистецтві — "як" чи "що?" Ренуар відповів: "Важливо — хто".

Однією з найважливіших умов результативності фізичного виховання школярів є їх ставлення до занять фізичною культурою. За цією ознакою учні поділяються на 5 основних груп (Новосельський В.Ф.): з активним позитивним ставленням; з пасивним позитивним ставленням; з байдужим ставленням; з пасивним негативним ставленням; з активним негативним ставленням. Найвищих результатів досягають учні з активним позитивним ставленням до занять фізичною культурою. Але для формування такого ставлення необхідна відповідна мотивація навчальної діяльності.

В основі навчального мотиву лежить усвідомлення учнями значення матеріалу, що вивчається, для засвоєння предмету, для власного фізичного розвитку і здоров'я, для подальшого життя, для праці.

Головними засобами мотивації навчальної роботи школярів, що використовуються учителями на уроках фізичної культури, є мотивування та стимули.

Мотивування являє собою сукупність фактів, аргументів і доказів, що переконують у значимості для учня фізичних вправ, що вивчаються. Якщо учні внутрішньо приймають мотивуючі докази учителя, то навчальний матеріал набуває для них особистісного значення. В цьому випадку навчальна мета збігається з навчальним мотивом учня і його репродуктивні навчальні дії трансформуються в усвідомлену навчальну діяльність.

До мотивувань пред'являється низка загальних вимог. Вони повинні: бути наочними; лаконічними і доказовими; орієнтуватись на рівень розвитку учнів; враховувати їх інтереси, статеві особливості; нести в собі особистісний і громадсько-корисний сенс.

Отже, мотивування адресується переважно свідомості учнів. Проте не менш важливим завданням мотивування є формування в учнів позитивного емоційного ставлення до навчання. Ні в чому так сильно не проявляється майстерність учителя, як в його здібності виховувати в усіх своїх учнів стійкий глибокий інтерес до засвоєння навчального матеріалу. Інтерес є одним з найсильніших мотивів. Оскільки він є виразом загальної спрямованості особи учня, то охоплює і скеровує такі важливі для навчання психічні процеси, як пам'ять, сприйняття, мислення і волю. Чим менший інтерес до навчання в учнів, тим більше примусу. Останній викликає внутрішній спротив у учнів, вимагаючи від них підвищених вольових зусиль. У цьому випадку процес навчання стає безрадісним і стомлюючим, а результати — малоефективними. Зрозуміло, що викликати стійкий інтерес до занять фізичною культурою непросто. Цього можна досягти лише планомірною свідомою працею вчителя протягом усього часу навчання, використовуючи відповідні прийоми, які подаються нижче.

Мотивація стає ефективнішою, якщо здійснюється в поєднанні з стимулюванням.

Стимулювання, як спеціальна діяльність учителя, спрямована на підвищення навчальної активності учнів за допомогою зовнішніх збудників-стимулів. Стимул (від латинського — збуджую, заохочую) передбачають особистісно значимі заохочення учнів за формулою: "Якщо досягнеш результатів, будеш винагороджений" (високою оцінкою, подякою, похвальною грамотою тощо). У такому випадку учні використовують свої досягнення лише як засіб задоволення якихось інших потреб, тому стимулювання ефективне, якщо сприяє збудженню інтересу до навчальної діяльності.

- Яким чином можна стимулювати навчальну діяльність дітей на уроках фізичної культури?

Первинні мотиви, які спонукають учнів до занять (особливо позаурочних), часто не мають соціальної значимості. Вони викликані особистими, побутовими причинами (займається товариш, відвідує секцію брат, порадив батько та ін.). Уважно вивчивши первинні мотиви, поступово трансформуючи їх в соціально значимі, пробуджуючи активність учнів, спрямовану на досягнення навчальної мети, вчитель виховує прагнення учнів до самовдосконалення. Варто зауважити, що до цього мотиву необхідно підходити, дотримуючись певних умов організації навчальної діяльності на заняттях і враховуючи вік учнів. Для цього важливо:

• ставити конкретні і посильні завдання навчання і тренування, про
результати виконання яких можна судити уже в кінці уроку або тренувального
мікроциклу. При цьому наступне завдання ставиться лише після вирішення
попереднього;

• забезпечити точне і глибоке розуміння кожним учнем сенсу і значення
навчального матеріалу, щоб учні знали не тільки чого потрібно навчитись,
але й як необхідно це зробити, і чому так, а не інакше. Це особливо стосується
підготовчих та підвідних вправ, які учні часто виконують без особливого
ентузіазму навіть при вивченні ігор. Наприклад, усі хлопчики із задоволенням
грають у футбол, але без задоволення вивчають окремі прийоми ведення гри
і особливо підвідні вправи, які не мають емоційного забарвлення. Говорячи
про свідомість у навчанні, Ж.Руссо вважав, що важливо, чи розуміє учень,
чому він вчився, і для чого це йому потрібно;

• щоб поставлені завдання відповідали певним особистим потребам учнів;

• щоб учні одержували інформацію, необхідну для навчальної
діяльності. Розповідаючи про вправу, вчитель повинен висвітлити її
спортивне і прикладне значення, вищі досягнення, найближчі завдання із
засвоєння вправ і подальшу мету учнів;

• домагатись, щоб кожен учень міг чітко відповісти на питання: "Яке завдання
ти ставиш перед собою в даній спробі?" Подібні питання сприяють переростанню
поставленого вчителем завдання у власне завдання кожного учня класу;

• щоб перед засвоєнням нових вправ перевірялась готовність учнів до
цього. Така перевірка допомагає уточнити завдання для кожного, що дає
додатковий імпульс їх активності;

• щоб учні добре ставились до предмета, до колективу класу. Це можна
стимулювати організацією конкурсів на кращий спортивний клас, команду;

• щоб на заняттях створювались ситуації, які дозволяють застосовувати
одержані знання й уміння у практичній діяльності (воєнізовані ігри та
змагання, елементи туризму, сюжетні уроки). Тут корисні і прийоми
пошукових ситуацій, які передбачають самостійне засвоєння нових умінь і
знань шляхом використання уже набутих та самостійний вибір учнями
способів дій в іграх та естафетах.

Одним із прийомів активізації учнів є внесення в заняття елементів новизни шляхом включення нових способів організації діяльності учнів, знань і фізичних вправ, поглиблення і розширення діапазону відомих дій, або вдосконалення способів застосування вивченого матеріалу в нових умовах.

Наукові дослідження і досвід показують, що успіх у роботі вчителя залежить не тільки від його озброєності педагогічними прийомами (без прийомів, зрозуміло, немає учителя), але й від умілого їх застосування до місця і часу, отже, від його вміння орієнтуватись у самій суті навчально-виховного процесу.

Якщо вчитель орієнтується на поняття "моторна щільність", "працездатність", то бачить учня лише як "організм". При такій роботі захопити учня фізкультурою неможливо.

Коли вчитель уміє зробити в своїй діяльності головними такі поняття як "мета", "завдання", "стан" та ін., то це вже повніше бачення учня і включення його у процес самовдосконалення. Звернення до особи учня, врахування його психологічних

характеристик, знання вікових особливостей дозволяє педагогу своєчасно змінити характер праці, організувати навчально-виховний процес відповідно до переживань учнів, реального індивідуального часу: одним учням створити комфортні умови, іншим — труднощі; молодшим школярам запропонувати великий вибір вправ, у середніх класах — акцентувати увагу на дотримання спортивного принципу і необхідності технічної майстерності, У старших — організувати колективні дії, командні ігри тощо.

Разом з тим, як і будь-яка інша крайність, прагнення лише до творчої взаємодії було б звуженням, обмеженням засобів діяльності педагога. Зауважимо, що навіть тих відомих педагогів, хто був прихильником вільного розвитку особи, власна практика примушувала визнати необхідність привчання, дисциплінування, регламентації діяльності своїх учнів. Адже як при надмірній регламентації знижується творча активність дітей, так при недостатній — можуть скластись стихійні, нерегульовані форми їх поведінки. Як же примирити ці полюси? Вихід бачиться тільки в їх своєчасному чергуванні. При цьому варто повно використовувати кожний з них, тобто, діяти за принципом: "Все потрібно, але на своєму місці".

б)самоаналіз дій учнів.

Другим напрямком реалізації принципу свідомості і активності є стимулювання учнів до свідомого контролю й аналізу своїх дій.

З духовної точки зору всі зусилля, спрямовані на самовдосконалення, учень повинен робити свідомо. Отже, в даному разі важливим завданням педагога є пробудження в кожному учневі усвідомлення необхідності корекції та цілеспрямованого розвитку фізичної сфери. Саме в цьому розумінні можна використовувати термін "фізична культура", який без фактора усвідомлення перетворюється на механічний процес з невизначеною метою.

Велике значення для активізації цього процесу має визначення певного (можливо тимчасового) ідеалу, зразкового прикладу з середовища відомих спортсменів, гармонійно розвинених людей. При такому підході пробуджується природна потреба учнів у самотворенні, яка і зумовлює їхній інтерес та зацікавленість власним розвитком. Кожне заняття стає кроком на обраному шляху, а отримані результати сприяють виникненню почуття впевненості, природного натхнення від самореалізації у фізичній сфері, що особливо важливо для учнів з низькими інтелектуальними здібностями.

У процесі засвоєння вправ, передбачених навчальною програмою, вчитель прагне сформувати стійкі навички з властивою для них автоматизацією діяльності. Для цього слід не механічно повторювати вправи, а всемірно прагнути до мобілізації свідомості. У протилежному випадку набуті навички будуть непридатні для використання в житті, де дитина зустрічається з різними, часто непередбаченими ситуаціями.

У зв'язку з цим виникає проблема підбору методів і прийомів, якими повинен користуватися вчитель у процесі вивчення вправ.

Ці методи і прийоми повинні сприяти розвитку здатності до самоконтролю і самооцінки своїх дій.

Аналіз передового досвіду вчителів показує, що на сучасному етапі найбільш раціональними методичними прийомами, які сприяють стимулюванню свідомого контролю своїх дій при навчанні на уроках, є наступні:

• навчання без попереднього показу (при вивченні простих вправ слід
використовувати вже в початкових класах);

• використання спеціальних тренажерів і звуколідерів, які допомагають
сформувати правильне відчуття рухів при вивченні нових рухових дій, їх
темп і ритм;

• використання прийомів ідеомоторного тренування, які дозволяють
створити попереднє уявлення про вправу, допомагають проникнути в суть
рухових дій, що вивчаються, створюючи передумови для самоконтролю і
самооцінки. Свідомий характер навчання знайшов своє яскраве втілення в
концепції про тренувальний вплив уявлення про рухові дії. Фізіологічний
механізм цього явища зв'язаний з ідеомоторними актами, тобто з мисленим
напруженням відповідно до програми дії, що подумки відтворюється учнями.
Ще на початку 30-х років нашого століття було виявлено, що відтворення
рухової діяльності подумки покращує виконання наступного завдання. Було
показано, що тренування шляхом уявлення дає значний ефект для розвитку
точності рухів, їх швидкості, темпу бігу на місці і сили кисті. Ще більший
ефект можна одержати тоді, коли попередня уява вправ що розучується,
поєднується з практичним її виконанням. При цьому зменшується сумарне
число спроб, необхідних для успішного вивчення вправи, і навчання можна
прискорити у 2 рази. В експерименті встановлено також, що оптимальним
поєднанням реального виконання і виконання подумки спроб є: 75% —
реальних спроб і 25% — спроб подумки;

• самостійний підбір вправ за завданням учителя для вирішення
конкретних завдань. Роздумуючи про поведінку учнів в школі,
Я.Коменський закликає їх соромитись мати вчених вчителів і вчені книги, а самому залишатись невченим. І далі, звертаючись до них, радить вважати
нещасним той день чи час, в який не засвоєно нічого нового, і нічого не
додано до своєї освіти;

• самооцінка і взаємооцінка якості виконаної вправи;

• колективне визначення помилок, які допустили учні при виконанні
вправ;

• обговорення техніки виконання вправ, що вивчаються;

• велике значення для самоаналізу дій учнями має виконання вправ перед
дзеркалом. Якщо дитина бачить себе то коректує свої дії за участю свідомості;

• застосування швидкої об'єктивної інформації про якість вирішення
поставлених завдань. Це спонукає учнів до мобілізації додаткових зусиль,
дає матеріал для аналізу особистих рухових дій, дозволяє оцінити ступінь
засвоєння вправ;

• використання предметних орієнтирів-стимулів, світлової та звукової
сигналізації;

• для того, щоб учні осмислювали і контролювали свої дії, необхідна спеціальна рухова підготовка. Так, наприклад, перш ніж приступити до вивчення вправ, пов'язаних з поворотами й обертаннями, спеціально тренують вестибулярний апарат. Цей прийом широко використовується при підготовці льотчиків, космонавтів;

• дуже важливо навчити дітей керувати своїми просторовими, силовими і
швидкісними проявами. Учням дають завдання не тільки для виявлення їх
максимальних можливостей, але для уміння виконати вправу (пробігти,
метнути) впівсили (швидкості), або подолати відстань за певний час чи з
певною кількістю кроків тощо;

• проникнути в суть фізичних вправ, встановити контроль за якістю їх
виконання і застосування зусиль, аналізувати свої дії допомагає музичний
супровід. Педагогічна дія музичного супроводу досягається при умові вибору
мелодій з урахуванням завдань і особливостей змісту уроку, а також характеру
рухів, що вивчаються. Психофізіологічний ефект музики полягає в її впливі на
рухову активність, увагу та емоції учнів, встановлення певного рівня
вегетативних функцій організму (обмін речовин, кровообіг, дихання тощо).
Особливого значення музиці в системі фізичного виховання школярів надає
вчитель-новатор з с. Санжариха, що на Черкащині А.Шулежко («Фізичне
виховання в школі», 2000. №2. С.24.). Він вважає музику засобом підвищення
емоційного стану та естетичного виховання учнів. В школі також стало
традицією проводити уроки під музичний супровід на свіжому повітрі, що
сприяє оздоровленню дітей, попередженню захворювань. Дослідження
В.Іванова («Фізичне виховання в школі», 2000. №3. СІ8-21.) виявили
позитивний вплив сприятливого світло-музикального середовища при
організації уроків на зростання показників фізичної підготовленості,
відвідування занять та дисципліну учнів, їх ставлення до фізичного виховання,
самоорганізацію та самоуправління;

• свідомий підхід необхідний і при розвитку фізичних якостей. Робота з
максимальним навантаженням викликає в учнів неприємні відчуття,
пов'язані з утомою, кисневою недостатністю, великими фізичними
напруженнями. В подібних випадках посилити самовіддачу учнів можна
шляхом їх осмисленого підходу до вирішення завдань, що стоять перед ними.

в) виховання в учнів творчого ставлення до занять.

Реалізуючи принцип свідомості й активності, слід виховувати в учнів творче ставлення до процесу фізичного виховання, ініціативу і самостійність. Це третій магістральний шлях, який сприяє досягненню високих результатів на кожному занятті і впровадженню фізичної культури в побут.

Про нерозривний зв'язок свідомості в навчанні з активністю учня, його творчістю говорив Я.Коменський. Яскравим є приклад, який наводиться ним: ніяка повивальна бабка не в силах вивести на світ плід, якщо не буде живого, сильного руху і напруження самого плоду.

Основними прийомами, які забезпечують виховання творчого ставлення до занять фізичною культурою, є:

• озброєння учнів спеціальними знаннями, пов'язуючи їх із знаннями з
інших предметів навчального плану школи;

• використання взаємонавчання, яке допомагає вирішувати
щонайменше три завдання. По-перше, навчаючи товариша, кожен учень
починає глибше розуміти зміст вправи, її техніку, що сприяє кращому
засвоєнню рухових дій. По-друге, взаємонавчання допомагає формувати
інструкторські навички. По-третє, воно сприяє оптимізації навчання на
уроках. Враховуючи це, до взаємонавчання слід залучати всіх учнів без
винятку. Взаємонавчання має і виховне значення. Воно виховує почуття
співпереживання за успіхи і невдачі товариша, підвищує відповідальність
учнів у процесі фізичного виховання;

• виховання критичного ставлення до себе. З цією метою необхідно
пробуджувати в учнів інтерес до власного розвитку, навчити їх ставити перед
собою найближчі цілі, самостійно впливати на певні сторони вдосконалення
особистості;

ініціативність, самостійність і творче ставлення до навчального
процесу виховуються шляхом залучення учнів до виконання ними обов'язків капітанів команд, фізоргів, чергових, груповодів. При цьому педагог повинен
оцінювати і заохочувати громадську діяльність учнів;

• творчість учнів стимулюється, як показує досвід, емоційністю занять.
Для оптимізації рівня емоційного стану, а звідси й інтересу до занять,
необхідно забезпечити кожному учневі посильне навантаження;

• досвід показує, що бідність змісту уроків, надто високі або недостатні
вимоги, погана організація самостійної роботи можуть швидко знизити
інтерес учнів до занять;

• розвитку творчості й ініціативи сприяє організація самостійних форм
фізичного виховання учнів, які проводяться без участі вчителя;

велике значення для творчої діяльності учнів на навчальних заняттях
має їх задоволеність. Вона може розглядатись у декількох аспектах:
задоволеність умовами і змістом занять; взаємовідносинами з товаришами і
вчителем; досягнутими результатами і успіхами у навчанні. Провідне місце
на уроках фізичної культури займають два перші аспекти задоволеності.
Задоволеність підвищує активність учнів, а незадоволеність, як правило,
знижує її. Якщо виникла незадоволеність, важливо враховувати, який
фактор її викликав, бо його дія при певних обставинах може бути повернута на посилення прагнення учня досягти поставленої мети. З іншого боку, задоволеність від досягнутого, яка триває довгий час, може привести до самозаспокоєння і знизити активність учнів;

• активність учнів на заняттях і поза ними повинна бути усвідомленою. Лише така активність сприяє досягненню мети – впровадження фізичної культури в побут нації, виховання в учнів потреби до самовдосконалення. Вищою формою її прояву є проведення учнями старших класів частин і цілих занять, тобто перехід від активності до творчості. Така самостійність учнів не суперечить педагогічній ролі вчителя, а навпаки — є свідченням його високого професіоналізму.

Спонтанна активність, яка виникає переважно в учнів початкових класів у присутності вчителя, або активність, яку можна викликати певними "репресивними" діями з боку вчителя, зникає в той момент, коли припиняється вплив учителя і не відповідає сучасним завданням фізичного виховання. Низку прийомів активізації, що використовуються в практиці, важко віднести до одного із названих шляхів. Вони в однаковій мірі мають відношення до усвідомлення завдань занять, аналізу особистих дій і виховання творчого ставлення до процесу занять фізичними вправами. До них належить: використання достатньої кількості інвентарю, наочних і технічних засобів навчання, нестандартного обладнання, музичного супроводу; забезпечення зв'язку нового матеріалу з раніше вивченим, оптимального темпу навчання для кожного учня; використання різноманітності навчальної праці, навчального матеріалу; своєчасний контроль і оцінка результатів діяльності учнів; постійне спонукання учнів до самостійних занять у позаурочний час.

Конкретний вибір прийомів і засобів активізації діяльності учнів обумовлюється завданнями уроку, етапом навчання, характером навчального матеріалу, рівнем підготовленості учнів і здібностями педагога.

Завдання вчителя — в кожному конкретному випадку брати до уваги можливості учнів, відкривати простір для прояву їх самостійності в навчанні, а також передбачати раціональні форми керування їх навчальною діяльністю.

Отже, активізація у процесі фізичного виховання — це мобілізація фізичних, психічних та інтелектуальних можливостей учнів, спрямована на осмислення і вирішення навчальних завдань.

Характер діяльності вчителя й учнів визначають методи, які використовують у заняттях. Найбільш успішному вирішенню намічених навчальних завдань сприяє комплекс методів. Спочатку доцільно формувати знання, вміння і навички шляхом репродуктивної діяльності. В міру нагромадження школярами знань і рухового досвіду необхідно поступово запроваджувати елементи творчої діяльності, а потім все ширше практикувати самостійність і заохочувати ініціативу. Неможливо підготувати учня до життя і самостійної фізкультурно-спортивної діяльності, якщо у процесі проведення занять не будуть використовуватись продуктивні методи роботи.

На уроках часто можна спостерігати ситуації, коли вчителем використовуються прийоми активізації, а учні залишаються пасивними. Пояснити таке становище можна двома причинами. Перша: прийоми використовуються не систематично, а епізодично, і учні не привчені до творчої діяльності. Це особливо важливо знати молодому вчителю, тому що на його перші спроби активізувати учнів вони можуть не відповісти. Друга: при використанні прийомів активізації не дотримуються дидактичних умов. Наприклад, не беруться до уваги вікові особливості учнів, рівень їх підготовки тощо.

Дата добавления: 2014-01-11