Етапи створення бази даних

ПЛАН

1. Загальна характеристика світової сучасної філософії.

2. Філософія буття:

a) філософія життя;

б) неотомізм;

в) тейярдизм.

3. Філософія пізнання:

a) позитивізм;

б) неопозитивізм;

в) постпозитивізм.

4. Філософія людини:

a) філософська антропологія;

б) екзистенціалізм;

в) психоаналітична філософія;

г) персоналізм.

5. Інші значущі течії в сучасній світовій філософії.

1. Загальна характеристика світової сучасної філософії.

У другій половині XІХ ст. поступово готується, а на рубежі ХХ ст. починає здійснюватись перехід до нової некласичної науки, змінюються принципи, зразки, парадигми філософствування.

Якщо філософи ХVІІ – ХVІІІ ст. вірили, що з ліквідацією феодальних суспільних відносин встановиться царство розуму, справедливості, рівності і навіть братства між людьми, то капіталістична дійсність спростувала ці ілюзії.

Філософія ХІХ ст. відмовляється від досягнень попередньої філософії, і заявляє, що в усьому досвіді людства виявляється безсилля розуму; вона стає на позиції ірраціоналізму – течії, що об’єднує різні філософські вчення, що відстоюють обмеженість раціонального пізнання, протиставляє йому інтуїцію, віру, інстинкт, як основні види пізнання. Ірраціоналізм за своїм змістом включає усі релігійні і релігійно-філософські вчення.

Для ХХ ст. характерні сцієнтизм і антисцієнтизм. Сцієнтизм – (сцієнте – знання, наука) – це уявлення про наукове знання як про вищу культурну цінність і достатню умову для орієнтації людини у світі. (Критично відноситься до суспільства гуманітарних наук: застосовує методи природничих наук і т.д.). Антисцієнтизм – стверджує принципову обмеженість науки у вирішенні проблем людського існування, підкреслює негативні наслідки науково – технічного прогресу.

Сучасна духовна культура уособлює єдність, синтез двох тенденцій: модифікованого старого та народженого нового, що в філософії набуло поділ на класичний тип філософії (неокантизм, феноменологія, неопозитивізм, структуралізм, аналітична філософія, неотомізм, марксизм та ін.) і некласичний (філософія життя, екзистенціалізм, персоналізм, постмодернізм та ін.).

У цілому ХХ ст. за своїми темпами розвитку і колосальними змінами надзвичайно яскраве, багате подіями, що зумовило народження великої кількості філософських узагальнень, течій. Умовно ми поділимо їх на три великі групи: філософія буття, філософія пізнання, філософія людини.

2. Філософія буття:

а) філософія життя.

Домінуючою є ідея всезагальності життя, буття, перспектив цивілізації. Виділяють три напрямки філософії життя:

§ Біологічно-натуралістичний, де життя тлумачать як біологічне явище (воля до влади у Ніцше). Ніцше розглядає людину як біологічний організм. Носій життя і саме життя є нематеріальна і неідеальна, якась третя реальність.

Основа життя за Ніцше – це воля; життя є проявом об’єктивації (втілення) волі, але не абстрактної, як у Шопенгауера, а конкретної волі до влади.

Весь світ – шумуюче море енергій: боротьба «центрів сили», які постійно збільшують чи втрачають всю владу. Світ – вічне становлення без початку і кінця, що не підлягає жодним законам.

Людина живе інстинктами. Негаразди суспільства – від християнства (рівність перед Богом, а тепер вимагають рівності на землі). Цивілізація прямує до катастрофи, Ніцше прогнозує війни, яких ще не було на землі. Так казав Заратустра: «Ідеал «надлюдини», яка знаходиться по той бік добра і зла». Насправді «надлюдина» виявляється новим варваром.

§ Історицистський варіант філософії життя – Освальд Шпенглер: заперечує існування загальнолюдської культури. «Занепад Європи» – занепад цивілізації. Життя – потік переживань, що культурно-історично обумовлені.

§ Пантеїстичний напрям – А.Бергсон: життя – космічна сила життєвого пориву (чиста тривалість), що сприймається інтуїтивно. Потік переживань – це єдина реальність.

Таким чином, філософія життя стала виявленням кризи класичного західного раціоналізму. «Життя» тлумачиться як деяка цілісна реальність, що осягається інтуїцією. Найбільшого впливу ці ідеї досягли у першій четверті ХХ ст., їх висловлювали деякі представники неогегельянства, прагматизму. Надалі філософія життя розчиняється у інших напрямах, а деякі її принципи запозичені екзистенціалізмом, персоналізмом і особливо філософською антропологією.

б) неотомізм.

Неотомізм – сформувався у 70-ті роки ХІХ ст.. Нині це офіційне філософське вчення Ватикану. Дві течії: перша – «суворий томізм» (недоторканість вчення Ф.Аквінського), друга – власне неотомізм, дотримується гасла – «старе збагачується новим». Дуже поширений (Жільсон, Марітен, Бохеньський, Реймекер і т.д.). Вища мета філософських досліджень – обстоювати несхибність християнського вчення.

Два види істини:

1) Онтологічна істина – продукт відповідності речі задуму Бога;

2) Логічна істина – результат пізнавальної діяльності людини. Наука і релігія доповнюють одна одну: гармонія віри й розуму.

Найвища норма моралі – служіння Богу. Сенс людського існування – у служінні Богу.

Нині сформувалась песимістична теорія «діалектичної теології» (Барт, Бруммер, Тілліх, Нібур).

в) тейярдизм

Тейярдизм (християнський еволюціонізм). У своїх працях «Феномен людини», «Гілен Всесвіту» прагне узгодити релігійний світогляд з досягненнями сучасної науки, еволюційної теорії.

Еволюція є основою розвитку. Процес косморозвитку (космогенез) проходить 3 етапи:

§ дожиттєвий (еволюція хімічних елементів і галактик);

§ життєвий (виникає біосфера, живі організми: від простих до людини);

§ думка (становлення людини, формування сфери духу – ноосфера, через яку можливий вихід до «точки Омега» – універсуму, духовного центру, надособистості).

«Точка Омега» – це духовна сила, яка існує поза часом і простором. Вона трансцендентна (від лат. – виходить за межі). Це центр найбільшої концентрації свідомості духовної особистості. «Точка Омега» виконує роль космічного еволюціонізованого Христа, отже це – персоніфікований універсум. Вона як енергія пов’язана з природою. По суті, Бог розлитий у всій природі (пантеїзм). Оскільки Бог розлитий, розчинений у світі, то цей духовний першопочаток спрямовує розвиток універсуму.

Мислитель вірив у силу союзу християнства і гуманізму, покликаних згуртувати усих людей планети, висунув ідею поєднання науки і містики як панацею від будь-якого лиха сучасності.

3. Філософія пізнання:

а) позитивізм.

О.Конт – засновник (30 р. ХІХ ст.). Позитивізм (позитивний, суб’єктивний) – ідеалістичний напрямок, представники якого все справжнє (позитивне) знання вважають результатом конкретних наук, заперечують філософію як науку зі специфічною для неї теоретичною та світоглядною проблемою.

Проголосив раціональними лише ті науки, котрі спираються на безпосередній досвід людини. Рушійна сила суспільного розвитку – прогрес знання. Заперечував можливість пізнання світу (агностицизм). Мета науки – опис та впорядкування фактів, що витлумачуються як комплекс відчуттів і переконань суб’єкта; відкинув традиційні світоглядні проблеми філософії.

Другий етап (друга половина ХІХ ст.) – емпіріокритицизм (Мах та Авенаріус). Пізнання – це пов’язування між собою відчуттів і уявлень, що не досягає ніякої «реальності» крім своїх почуттів. Заперечують об’єктивну реальність (Авенаріус), що існує зовні незалежно від свідомості. Мах стверджує, що простір, час, рух, сила суб’єктивні за своїм походженням, а світ є «комплексом відчуттів», відповідно завдання науки – опис цих відчуттів (суб’єктивний ідеалізм).

б) неопозитивізм.

Третій етап – неопозитивізм (на початку ХХ ст.) виникає у зв’язку з успіхами нової науки – математичної логіки. Багато течій «Віденський гурток» (Шлік, Карнап та ін.), Львівсько-Варшавська школа (Тарський, Рассел та ін.), лінгвістичний аналіз (Вітгенштейн, течія «загальної семантики» – Чейз, Кожибський та ін.). Три основних тези:

1) чітке розмежування аналітичних (логіко-математичних) та синтетичних (фактичних, емпіричних) висловлювань. Перші є елементами формальної структури теорії і не мають пізнавального змісту. Другі – емпіричний базис теорії.

2) ґрунтується неопозитивізм на редукціонізмі, тобто твердженні про зведення усіх змістовних висловлювань теорії до безпосереднього досвіду або висловлювань про нього.

3) наше пізнання належить не до об’єктивного світу, а до «змісту свідомості»: відчуттів (спостережень) та до фіксації їх у мовних формах.

Принцип верифікації (перевірки) посів центральне місце в неопозитивізмі Віденського гуртка. Як тільки неопозитивісти спробували фактично застосувати «верифікацію» до конкретних філософських тверджень, виявилась практична неможливість звести загальні твердження до одиничних. Зазнавши краху у спробах знайти критерії оцінки висловлювань шляхом чуттєвої верифікації, продовжили пошук в інших напрямках. Так з’явився «семантичний позитивізм», який реальність ототожнював з тими чи іншими формами її відображення («з мовним каркасом» – Чейз та ін.)

в) постпозитивізм.

Постпозитивізм – четверта історична форма позитивізму (критичного реалізму). К. Поппер вводить принцип фальсифікації, конвенції, заперечення об’єктивної істини наукового знання.

В цілому, постпозитивізм відходить від орієнтації на символічну логіку і звертається до історії науки. Головною проблемою філософії, вважають його представники, розуміння розвитку наукового знання.

Постпозитивізм – це загальна назва, яка використовується у філософії науки для позначення множини методологічних концепцій, що прийшли на зміну тим, котрі були прихильні до методології логічного позитивізму або неопозитивізму. [К. Поппер пропонує метод демаркації – фальсифікацію (принципове спростування) – фальсифікованість будь-якого наукового твердження; Лакатос висуває так звану «методологію дослідницьких програм»; Фейєрабенд висуває принцип «теоретичного плюралізму» або проліферації (розмноження) теорій (створення альтернативних) і т.д.]

У цілому постпозитивізм відмовляється провести чітку грань між не наукою і філософією. Вони визнають осмисленість філософських положень і неусуненість їх з наукового знання. Фейєрабенд, наприклад, взагалі відмовляється бачити будь-яку різницю між наукою, міфом і філософією.

У 70-х рр. ХІХ ст. виникає прагматизм (від греч. – справа, дія). Центральна проблема – проблема цінності понять, суджень. Критерієм цінності та істинності знань є практика, яка тлумачиться як діяльність індивіда, спрямована на задоволення його безпосередніх потреб. Філософія повинна займатися людськими цілями, засобами їх досягнення, шукати, що вигідне, корисне для нашого життя (інструменталізм, етичний релятивізм). Наука тлумачиться як «скринька з інструментами» (ідеями, законами), з яких вибираються корисні, необхідні [Ч.Пірс, Дж.Джеймс, Джон Дьюї –амер.]

Виникнення структуралізму пов’язане з Леві – Стросом, Фуко, Дерріда, Лаканом, Бартом. Центральним поняттям є структура, що тлумачиться як субстанція й розглядається як абстрактна ідеальна модель. Характерна риса структуралізму – бажання за свідомим маніпулюванням знаками, словами, образами, символами виявити підсвідомі глибинні структури, приховані механізми знакових систем. Об’єктом дослідження є культура як сукупність знакових систем, мова, наука, мистецтво, релігія, міфологія, звичаї, мода, реклама і т. ін..

Розвитком своїх позицій і підходів структуралізм значно вплинув на загальну картину сучасної філософії, посилив проб лематизацію вузькоемпіричних схем у сучасних варіантах позитивізму. Зіткнення і полеміка зі структуралізмом суттєво визначили вигляд сучасної герменевтики. Це теорія і практика тлумачення, інтерпретації, розуміння. Назва від Гермеса (прислужника богів у давньогрецькій міфології). Однією з його функцій – бути посередником між богами і людьми, тлумачити волю богів людям, а бажання людей – богам. Впродовж історії філософії це вчення набувало своїх особливостей: в античності, в епоху феодалізму, Відродження, Новий час і т.д. на початку ХІХ ст. Шлейєрмахер створює власне філософську герменевтику як мистецтво розуміння чужої індивідуальності. Успішним він вважає розуміння, коли співпадає позиція автора і читача. Отже він усуває історичну дистанцію між автором і читачем.

У ХХ ст. велику увагу герменевтиці приділив Хайдегер, Гадамер, Рікьор. Гадамер вважав, що філософська герменевтика – це філософія розуміня, яке виступає універсальним способом буття людини у світі. Рікьор розширює трактовку герменевтики, вбачає її завдання у тому, щоб обґрунтувати роль людини як суб’єкта культурно-історичної творчості, у котрій здійснюється зв'язок часів, і яка базується на активній діяльності індивіда.

4. Філософія людини:

а) філософська антропологія.

Засновником філософської антропології як спеціальної наукової галузі вважають німецького філософа Макса Шелера (1874 – 1928). В широкому розумінні філософська антропологія обіймає будь-які філософсько-людинознавчі пошуки. Більш вузьким зміст пов’язують з задумом М.Шелера (хоч він обіймав дуже широке коло питань) здійснити не традиційну інтерпретацію «подвійності» людської природи.

Власне йому вдалося поєднати два погляди на людину:

§ як істоту, максимально «вкорінену» в ті, що передують їй, нижчі (ендотимні) шари буття;

§ як істоту, здатну сягати найвищого духовного злету.

Зерна, посіяні у 20-ті роки минулої доби, рясно зійшли на інтелектуальній ниві. Сучасні філософські антропологи все частіше ставлять на порядок денний питання про можливість створення «інтегративної» антропології, яка б об’єднала усі відгалуження філософської антропології (соціальної, структурної, культурної, політичної, педагогічної, релігійної, історичної і т.д.)

б) екзистенціалізм.

Екзистенціалізм – один із відомих модних напрямків ХХ ст. Виник після Першої Світової війни, коли було зруйновано ілюзії щодо нескінченного прогресу, який гармонійно розгортається в історії. На зміну цій ілюзії прийшло відчуття безглуздості людського існування, безперспективності історичного процесу і водночас глибокого безсилля. У двічі посилюється це відчуття під час Другої Світової війни, воно володіє людьми і після неї.

У Німеччині головні представники: Мартін Хайдеггер, Карл Ясперс; у Франції – Габріель Марсель, Жан Поль Сартр і Альберт Камю. Близькими до екзистенціалізму були погляди російських філософів Бердяєва та Шестова. В цілому екзистенціалізм набув поширення у багатьох країнах світу.

Спирається екзистенціалізм на погляди С.К'єрнегора (1813 – 1855), який у своїх творах висунув поняття екзистенції (з пізньолатинської мови – існування) і дослідив шляхи і засоби її досягнення. Свій метод екзистенціалізм в значній мірі запозичив у феноменології німецького філософа Е.Гусерля.

З тривогою підкреслюючи зростаючий процес знелюднення людини в сучасному світі, екзистенціалісти вбачають його основне джерело в технічній цивілізації, що спирається на раціоналістично-об’єктивістсько спрямовану науку. Центральною проблемою, на якій зосереджують увагу екзистенціалісти, є проблема взаємовідносин людини і суспільства. Вони характеризуються відчуженістю один від одного. Суспільство підкорює людину, не дає їй «відбутися» як унікальній особі.

Філософія повинна допомогти відчуженій людині яка охоплена трагічним умонастроєм, якщо не подолати його, то, у всякому разі, шукати і знаходити своє «Я» сенс свого життя у найбільш трагічних, «абсурдних» ситуаціях.

У екзистенціалізмі виділяють два напрямки: атеїстичний і релігійний. Перший обстоювали Хайдеггер, Сартр, Камю, другий – Марсель, Ясперс. Перші стверджували що Бога немає. Людина робить себе сама, несе відповідальність за все, що з нею коїться. Віра у гарантований прогрес, на думку екзистенціалістів, – небезпечна для людини, бо прирікає її на пасивність, бездіяльність.

Песимізм намагаються подолати представники релігійного екзистенціалізму – адже віра у Бога, на їх думку, все ж таки надає людині надію. Але і їх твори сповнені трагічних образів, що малюють відчайдушну, на їх погляд, ситуацію сучасної людини.

Екзистенціалізм називають філософією свободи. Для них – це не пізнання необхідності (як у просвітництві та раціоналізмі), не розкриття «суттєвих сил» людини (як у гуманістичній і натуралістичній традиції), а свободу можна зрозуміти тільки з самої екзистенції («спрямованості – на – …»). Марсель і Ясперс вважають, що свобода – на шляху до Бога, Сартр, – що свобода є ніщо, негативне відношення до буття, до емпіричного існуючого. Людина вільна, оскільки сама обирає себе, визначаючись тільки своєю суб’єктивністю.

Особистість – самотня і самоцільна, її буття – це переважно протидія середовищу, іншому, а тим більше суспільству, державі, котрі нав’язують їй свою волю, свої інтереси, мораль. В цьому полягає своєрідний гуманізм екзистенціалістів, що на свій розсуд захищають людську особистість.

Традиції «класичного» екзистенціалізму продовжують представники франкфуртської школи: Адорно, Хоркхаймер, Фромм, Маркузе, пізніше – Хабермас, Шмідт, Негт.

в) психоаналітична філософія.

Психоаналітична філософія, або фрейдизм – це загальне позначення різних шкіл і течій, що застосовують психологічне вчення З.Фрейда для пояснення явищ культури, процесів творчості і суспільства у цілому.

Психоаналіз заснований австрійським психіатром Зігмундом Фрейдом (1856 – 1939). Головним у психоаналізі було відкриття несвідомого. Психіка людини, за З.Фрейдом, складається з трьох шарів: несвідоме, підсвідоме, свідомість. Несвідоме є мовби глибинною основою психіки, яка визначає все свідоме життя людини і навіть долю окремої особи і цілих народів.

Отже, структура особи, за З.Фрейдом, складається з трьох частин: «Воно» – архаїчна безособова частина психіки; «Над – Я» – або «цензор» – установки суспільства; «Я» – (Еgо). «Я» – свідоме, «Воно» – несвідоме. Свідомість «Я» виступає як поле боротьби між «Воно» і «цензором», який витісняє егоїстичні імпульси із сфери свідомого, обмежує їх вільний прояв, заганяє у сферу підсвідомого.

Якщо у З.Фрейда основним рушійним фактором психіки визнається енергія несвідомих психосексуальних потягів, то у «індивідуальній психології» А.Адлера (1870-1937) цю роль виконує комплекс неповноцінності і прагнення самоутвердитися. У неофрейдиста (школа аналітичної психології) Карла Густава Юнга (1875-1961) першоосновою вважається колективне несвідоме і його архетипи, а для В.Райха (1897-1957) вся людська діяльність виявляється підкореною подоланню первинної «травми народження». Еріх Фромм (1900-1980) – неофрейдист відходить від біологізму З.Фрейда, наближаючись до антропологічного психологізму та екзистенціалізму. На відміну від З.Фрейда, Е.Фромм розглядає мотиви людської діяльності не як біологічні компоненти «людської природи», а як наслідок соціальних процесів. Він переносить акцент з придушення сексуальності на конфліктні ситуації, що обумовлені соціокультурними причинами. Різні форми соціальної патології у сучасному західному суспільстві він пов’язує з відчуженням. Критикуючи капіталізм як хворе, ірраціональне суспільство, Фромм висував утопічний проект створення гармонічного «здорового суспільства» за допомогою методів «соціальної терапії».

Вплив фрейдизму був величезним у соціальній психології тощо, також він вплинув на теорію і практику різних сучасних художніх течій.

г) персоналізм.

Теїстичний напрям світової філософії – персоналізм виник наприкінці ХІХ ст. у США. Його засновником вважають Бордена Паркера Боуна (1847-1910), Джосайя Ройса та їх послідовників Мері Уїтон Калкінс (1863-1930), Едгар Шеффілд Брайтмен (1884-1954), Ральф Флюелінг (1871-1960). У 30-ті роки ХХ ст. зароджується французький персоналізм, який, на відміну від американського (більш абстрактного), був більш соціально активною доктриною.

Представники персоналізму розглядали особу як первинну реальність і найвищу духовну цінність, а світ – як вияв творчої активності верховної особи – Бога. Поняття особи розуміють не як реальну людську особу, а як першоелемент буття, певну духовну сутність, якій властиві активність, воля, самосвідомість. Природа є сукупністю духовних осіб, яку увінчує верховна особа – Бог.

Представники російського та українського персоналізму Микола Олександрович Бердяєв (1874-1948), Лев Ісаакович (Пестов – псевдонім) Шварцман (1866-1938), Микола Онуфрійович Лосський (1870-1965) вважали особу єдиним суб’єктом історії і культури у протилежність народним масам.

Французький персоналізм народився з групи інтелігентів, що були об’єднані навколо журналу «Есері» («Дух»).

Емманюель Муньє (1905-1950), що очолював групу, заявляв, що «не існує іншої філософії, ніж екзистенціальна» і, що предметом філософії завжди буде людина, «людське існування». Головним способом самоствердження особи є внутрішнє самовдосконалення.

5. Інші значущі течії в сучасній світовій філософії.

Антикласичним орієнтаціям у ХІХ – ХХ ст. постійно опонували рухи, спрямовані на захист розвитку традицій філософської класики. Під гаслом «Назад до Канта» в останній третині ХІХ ст. народилося неокантіанство, а під гаслом «Назад до Гегеля» сформувалося неогельянство.

У межах неокантіанства розрізняють фізіологічний напрямок (Герман Гельмгольц – відчуття людини є лише символами, а не адекватним відображенням світу), марбурзька та баденська філософські школи, представники яких головну увагу звертали на логіку пізнання та методологію. [Марбурзька школа: Герман Кожен (1842-1918) та ін.. Баденська школа: Вільгельм Віндельбанд (1848-1915) – засновник, Генріх Ріккерт (1863-1936) та ін.].

Неогегельянство виступило як «оновлений ідеалізм», по новому інтерпретуючи діалектику Гегеля та його вчення про абсолютний дух. Його представники не були єдиними у своїх поглядах. Бредні (1846 – 1924) дійсним суб’єктом мислення вважав «абсолютну дійсність» або Абсолют (не просто розум, а «абсолютний досвід»). Він формулює принцип моральної та соціальної поведінки людини: вільне підкорення людини загальному, тобто державі як прообразу Абсолюта в соціальній реальності. Оскільки до Абсолюта входять і протиріччя, йому притаманні і зло, і потворність, і химерність, а відтак це не повинно викликати протесту.

З таким приниженням людини не погоджувався Бернард Бозанкет, який намагався зняти конфлікт між індивідом і державою завдяки перенесенню рис індивідуальності на суспільство і державу.

До неогегельянства тяжіють концепції Мак-Таггарта, Каллінгвуда, Б.Кроче (1866-1952) тощо.

У цілому неокантіанство та неогегельянство включають величезну кількість ідей і форм, що наочно демонструють напрямки ревізії кантівської та гегелівської філософії в умовах складних реалій кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Феноменологія Гуссерля – це спроба уникнути соліпсизму шляхом втілення у філософію елементів об’єктивізму. Едмунд Гуссерль (1856-1938) у праці «Логічні дослідження» визначив основним об’єктом філософського аналізу наукове знання і пізнання. Мета – побудувати науку про «науковчення».

Предметом феноменології є опис актів свідомості стосовно об’єктів. Центральним її поняттям є «інтенційність», тобто спрямованість свідомості на об’єкт. Однак інтенцій ні предмети, про котрі ідеться у феноменології, не мають нічого спільного з реальними, які включаються з розгляду. Філософію як науку про «чисті сутності» феноменологи протиставляють пізнанню реальних фактів. «Нова філософія», що мислилась Гуссерлем як науковчення, була зорієнтована на вивчення науки, а не реального світу.

У цілому сутність вчення Гуссерля можна звести до трьох основних ідей:

1) філософія немає ніякого відношення ні до навколишнього світу, ні до наук про нього; предмет філософії – феномени свідомості, що розглядаються як єдині і безпосередньо дані;

2) феномени – це не психічні явища, а абсолютні сутності, що мають загальне значення, не залежать від індивідуальної свідомості і в той же час знаходяться тільки у ній і не існують поза нею;

3) зазначені сутності не пізнаються шляхом абстрагуючої діяльності розуму, а безпосередньо переживаються, потім описуються так, як вони осягаються в акті інтуїцій.

Предметом філософії стає «безпосередньо дане», потік переживань без будь-яких раціональних зв’язків. Гуссерль значною мірою вплинув на формування екзистенціалізму, персоналізму тощо.

У останні три десятиліття у культурній самосвідомості розвинених країн заходу виникли тенденції, які одержали сукупне позначення «постмодернізм», або постмодерн, що буквально означає те, що після «модерну», або сучасності. Постмодернізм – це культура постіндустріального, інформаційного суспільства, що виходить за межі культури та тією чи іншою мірою проявляється у всіх сферах суспільного життя, включаючи економіку та політику.

Появу терміну «постмодернізм»пов’язують з виходом у світ книги «Межі росту» (1972 р.), підготовленої Римським клубом, у якій робиться висновок про те, що якщо людство не відмовиться від існуючого економічного та науково – технічного розвитку, то у недалекому майбутньому прийде до глобальної економічної катастрофи. У 1979 році в книзі «Стан постмодерну» вперше у загальному та рельєфному вигляді Ліотар виявив основні риси постмодернізму, що надало йому філософського та глобального виміру. Для одних він став своєрідною інтелектуальною модою, інші вважали його перехідною епохою, а Ю.Хабермас зазначає, що ми можемо тільки говорити про виправлення помилок та внесення поправок у філософію модерну, а твердження про постмодернізм безпідставні.

Існує точка зору, що філософії постмодернізму самої по собі не існує, оскільки він виник якраз з радикального сумніву у можливості самої філософії як деякої світоглядно – теоретичної і жанрової єдності.

Світогляд сучасної людини (постмодерної) вважають не має визначених міцних засад, адже всі форми ідеології розмиті у світогляді немає стійкого внутрішнього ядра. Розчарування в ідеалах та цінностях призвели до посилення нігілізму та цинізму. Етика відходить на другий план, пропускаючи вперед естетику, культ чуттєвих та фізичних насолод. У кожного мислителя (Ліотар, Бодрійяр, Дельоз, Дерріда, Мішель Фуко, Ваттімо, ін.) є свої міркування, пояснення, тлумачення ситуації, що склалася. Загалом, постмодерністська філософія виглядає досить суперечливою, парадоксальною, невизначеною. У методологічному плані вона спирається на принцип плюралізму та релятивізму. Згідно з принципом плюралізму світ немає єдиного центру, він розпадається на множину фрагментів, між якими відсутні стійкі зв’язки.

Постмодернізм відмовляється від категорії буття як фундаменту, єдиним буттям визнає мову. Скептично ставиться до істини, рішуче заперечує сцієнтизм та перегукується з агностицизмом. Він висловлює розчарування в раціоналізмі, в розроблених на його засадах цінностях та ідеалах. Для нього характерне скептичне ставлення до людини як суб’єкта діяльності та пізнання, заперечення антропоцентризму та гуманізму.

Процес створення бази даних є одним з прикладів розв’язування задач з використанням комп’ютера. До цього процесу слід відноситися відповідально. Помилки в проектуванні можуть з’ясуватися після виконання значних обсягів робіт по введенню даних. Це призводить до невиправних втрат часу і коштів.

Робота з базами даних передбачає такі етапи:

1. Постановка завдання. На цьому етапі визначається мета створення бази даних, окреслюється предметна область бази даних, передбачаються потенційні користувачі базою даних. Створюється описова інформаційна модель бази даних, в якій виділяються суттєві ознаки майбутньої бази даних, описуються зв’язки між об’єктами.

2. Створення моделі «сутність-зв'язок», визначення моделі даних.

3. Створення бази даних з використанням однієї з систем управління базами даних або однієї з мов програмування.

4. Введення даних.

5. Тестування бази даних.

6. Експлуатація та корекція бази даних.

Створення нової бази даних

Для створення файлу нової пустої бази даних після запуску програми потрібно:

1. Вибрати Создать файл у вікні Приступая к работе з Microsoft Office Access.

Дата добавления: 2014-01-11