Передумови, причини та етапи утворення СРСР

Для получения корректных метрологических характеристик

Преобразователи следует поверять

(погрешности, доверительного

Передумови утворення СРСР:

§ прихід до влади більшовиків в жовтні 1917 р. та проголошення ними права націй на самовизначення у колишній Російській імперії;

§ однопартійна комуністична влада в Росії та її ідеологія;

§ існування до цього самодержавної влади в Росії з відносинами підданства її регіонів;

§ громадянська війна на території колишньої Російської імперії;

§ встановлення радянської влади в республіках шляхом червоного терору та насильства, командно-адміністративними засобами;

§ потреба в економічних, політичних, культурних зв’язках між республіками, що існували та були зруйновані революціями 1917 р. та громадянською війною;

§ споконвічні історичні зв’язки між українцями, росіянами, білорусами та іншими народами колишньої Російської імперії.

Причини створення СРСР:

Ø Єдиний господарчий комплекс, успадкований від Російської імперії.

Тісні економічні зв'язки.

Ø Перебування при владі в усіх республіках партії більшовиків.

Ø Однакова політична система. Радянська влада.

Ø У національних республіках різними шляхами біль­шовики встановили свою владу. Ідентичність полі­тичних систем також сприяла об'єднанню.

Ø Військово-політичний союз радянських рес­публік (літо 1919 р.).

Ø Міжнародна ізоляція, невизнання провідними країнами світу.

Проекти планів утворення СРСР.

ü План «авто­номізації» Й. В. Сталіна

Передбачав входження національних республік до складу Російської Федерації (РРФСР) на правах автономії (України, Бі­лорусії, закавказьких республік).

На X з'їзді РКП(б) Сталін заявив, що живим втіленням тої форми державного союзу, яка потрібна, є Російська Федерація – запропонував ліквідувати національну державність шляхом автономізації незалежних республік, роз­чинення їх у кордонах Росії. Головним опонентом Сталіна на з'їзді став В. Затонський.

ü Проект В. Ле­ніна про утво­рення СРСР

Передбачав створення союзної держави шляхом укладення союзного дого­вору між рівноправними радянськими республіками.

Кожна республіка також мала отримати право вільного виходу із Союзу. Проект автономізації він відкидав як такий, що утискає права республік, а в створенні конфедерації вбачав недостатній рівень об'єднання.

Статус республіканських компартій як обласних ор­ганізацій єдиної партії плюс підпорядкованість найважливіших республіканських наркоматів московському центру залишалися недоторканними за всіх можливих змін у формі, назві, фасаді.

Ленін усвідомлював, що ідея про двоповерхову федерацію, яку партійне керівництво використало без вагань і суперечок, має тільки декларативну цінність.

Автори монографії „История России. С древнейших времён до начала ХХІ в./Под ред. А. Н. Сахарова”(М.: Астрель, 2006) вважають, що запропонований В. І. Леніним принцип федералізму був зручним у період нестійкого становища Радянської влади, оскільки дозволяв використати національні рухи для зміцнення соціальної бази нового режиму на місцях. Сталінський принцип у більшій мірі відповідав марксистській ідеологічній установці на денаціоналізацію та створення у перспективі унітарної держави. Формально приймаючи ленінський принцип, більшовики реально проводили курс на створення унітарної держави та послідовне згортання прав республік до рівня автономії, як і планував Сталін. Прийняття концепції міцної центральної влади, що мала наднаціональний характер, сприяло відродженню у новому вигляді патріархальних монархічних ідей та вело до консолідації деспотичної влади. У своїй політиці централізації влади партія використала той же набір методів, що і самодержавство – русифікацію національних культур, з одного боку, та включення національних еліт у центральну політичну еліту, з іншого (С. 1024 – 1025).

ü Створення конфедерації радянських республік (керівництво України та Грузії)

Республіки повинні зберегти атрибути самостійності й незалежності та будувати свої відносини на договірних засадах.

Керівні діячі партії у республіках з незалежним статусом ба­жали для себе більшої свободи дій. X. Раковського хвилювало, зокрема, становище, коли центральні наркомати оминали рес­публіканський рівень управління і напрямки зв'язувалися з підвідомчими підприємствами та установами в українських гу­берніях. Це ставило під сумнів доцільність існування харківсь­кого партійно-радянського центру.

Союз РСР утворювався за ретельно розробленим в ЦК РКП(б) сценарієм. Сценарій передбачав зміст і послідовність подій, що мали відбутися, характер висловлювань політичних діячів, яким доручалося виконати заздалегідь намічену роль, форми і місця «народного волевиявлення», зміст конституції союзної держави тощо (Політична історія України. ХХ століття: у 6 т. / Редкол.: І. Ф. Курас (голова) та ін. – Т. 3. – К.: Генеза, 2003).

Етапи створення СРСР:

1. Встановлення радянської вла­ди в національних окраїнах колишньої Російської імпе­рії.

2. Створення радянських національних республік.

3. Створення воєнно-полі­тичного союзу радянських республік Росії, України, Білорусії, Латвії і Литви (1 червня 1919 р.):

– декрет ВЦВК РРФСР "Про об'єднання Радянських республік: Росії, України, Латвії, Литви, Білорусії для боротьби зі світовим імперіалізмом" (з ініціативи України): визнавалась незалежність, право республік на самовизначення, об'єднувалися їхні господарські, фінан­сові та залізничні організації; було створено спільну військову організацію республік;

– у вересні та грудні 1920 р. РРФСР уклала союзні договори з Азербай­джанською та Українською радянськими республі­ками, а у 1921 р. з Білоруською, Вірменською, Грузинською республіками. Латвія і Литва, як і Естонія, у цей час стали суверенними державами. До РРФСР тяжіли дві народні республіки в Серед­ній Азії – Бухарська і Хорезмська.

4. Створення СРСР (30 грудня 1922 р.). i Прийняття Конституції СРСР (1924 р.).

Створенню Союзу РСР передували з'їзди Рад України, Білорусії, Закавказзя й РРФСР, де було прийнято рішення про необхідність об'єднання в Союз на рівноправних засадах.

5. Зростання кількості союзних республік у складі СРСР:

1922 р. – Російська РФСР, Українська СРР, Білоруська СРР, Закавказька РФСР (Вірменська РСР, Азербайджанська РСР, Грузинська РСР).

1924 р. – Туркменська, Узбецька РСР.

1929 р. – Таджикська РСР.

1936 р. – Казахська, Киргизька РСР.

1940 р. – Латвійська РСР, Естонська РСР, Литовська РСР, Молдавська РСР, Карело-Фінська РСР.

Думка італійського історика Джузепе Боффи (История Советского Союза: в 2 т. – Т. 1. – М., 1990): «Сколь бы многотрудным и противоречивым ни был процесс формирования Союза, он представлял собой великое политическое начинание. В результате в эпоху, когда само распространение капи­тализма на весь земной шар, с сопутствующими ему явлениями интернационализации хозяйственной жизни, вызывало кризис, а то и развал старых империй, но одновременно ставило на повестку дня об­разование новых многонациональных формаций, — именно в такую эпоху родилось обширное наднациональное государство. Образование Союза ССР явилось результатом столкновения различ­ных тенденций, столкновения, которое произошло в эпоху, когда ещё можно было мериться силами в открытой дискуссии в компартии».

2. Нова економічна політика.

Початком здійснення нової економічної політики став X з'їзд РКП (б), що прийняв резолюцію "Про заміну продрозкладки продподатком". Сутність непу полягала в проведенні принципово нової економіч­ної політики, заснованої на ринкових відносинах, різноманітних формах власності та економічних засобах управління народним господарством. Неп повинен був підготувати економічну базу для будів­ництва соціалізму в радянській державі.

Основна ідея непу полягала у тому, що це мала бути, на думку Леніна, тимчасова політика радян­ської держави, викликана особливостями російської економіки, її багатоукладністю, відсутністю розви­нутої важкої індустрії, перевагою аграрного сектора над промисловим.

Основні заходи непу у сільському господарстві:

— заміна продрозкладки продподатком, розмір якого визначався напередодні посівної й був удвічі меншим, ніж розмір продрозкладки;

— дозвіл селянинові надлишок продукції прода­вати на ринку;

— дозвіл організовувати кооперативи, а також орендувати землю та використовувати найману працю.

Основні заходи непу у промисловості:

— повернення дрібних та середніх підприємств їхнім власникам;

— проведення децентралізації управління про­мисловістю;

— об'єднання підприємств у трести та переведен­ня їх на господарський розрахунок;

— скасування обов'язкової трудової повинності, створення ринку робочої сили;

— перехід до підрядної оплати праці, скасування зрівняльного принципу;

— дозвіл оренди та використання найманої пра­ці;

— залучення іноземного капіталу шляхом ство­рення концесій та спільних підприємств.

Основні заходи у торгівлі та фінансах:

— відновлення товарно-грошових відносин, доз­віл приватної торгівлі;

— створення умов для діяльності трьох форм торгівлі: приватної, державної та кооперативної;

— організація та проведення ярмарків;

— розвиток кредитної, збутової, продовольчої кооперацій.

Для стабілізації фінансів було налагоджено ви­пуск грошей і конвертованої грошової одиниці – червінця (1 червінець дорівнював 10 золотим кар­бованцям). Було організовано діяльність Ощадного банку, провадилися регулярні держпозики й випус­ки цінних паперів.

Неп істотно змінював вигляд країни, пожвавив її економіку, змінив психологію людини. Проте нова економічна політика породила і безліч проти­річ, розв'язати які радянське керівництво на чолі з Й. Сталіним не спромоглося в рамках цієї політики й відмовилось від принципів і методів непу наприкінці 20-х років.

В радянській історіографії утвердження непу в «командних висотах» економіки розглядалося як свідомо спрямовуваний вищою владою процес. Законодавець нібито завжди знав по­слідовність здійснюваних заходів і надійно прогнозував наслід­ки їх запровадження в життя. Насправді ж партійно-державний центр на чолі з В. Леніном діяв методом проб і помилок. Партія будувала потрібний їй економічний фундамент здійсненням революції у відносинах власності і пошуком госпо­дарського механізму, здатного «оживити» одержавлені засоби виробництва. Підприємство ставало господарюючим суб'єктом, набувало права юридичної особи і діставало можливість самостійних дій на ринку. Суперечливість госпрозрахунку полягала в тому, що держава не могла не тур­буватися про долю власних підприємств, навіть якщо вони господарювали вкрай погано. Ринок, в якому опинилися госпрозрахункові підприємства, був відрізаний від світового ринку монополією держави на зов­нішню торгівлю. (Політична історія України. ХХ століття: у 6 т. / Редкол.: І. Ф. Курас (голова) та ін. – Т. 3. – К.: Генеза, 2003).

Поширених в історіографії поглядів на неп як просту заміну продрозкладки на продподаток сьогодні явно недостатньо. Не випадково в російській історіографії наявна низка праць, автори яких вважають перехід до непу "політичним банкрутством більшовиків", оскільки їхня нова економічна політика не мала "виразного прогностичного аналізу ухвалених рішень". Поряд із науковими дослідженнями російських істориків, зазначає сучасна дослідниця історіографії непу Лариса Шаповал, сучасна українська історіографія непу значно розширила свій проблемно-тематичний діапазон, але основним для неї залишається аграрний сектор. З’ясовуючи мотиви запровадження нової економічної політики, історики виокремлюють фактор масового невдоволення селян. Мають рацію й ті

історики, які вважають перехід від "воєнного комунізму" до непу не лише компромісом влади із суспільством, а, насамперед, пристосуванням політичного режиму до нових умов, оскільки не сталося кардинального перегляду основ самої політичної системи.

3.Внутрішня політика сталінського керівництва в СРСР у другій половині 20-х рр. ХХ ст.

Курс на індустріалізацію було проголошено в грудні 1925 р. на XIV з'їзді ВКП (б). Початок політики індустріалізації було законодавчо закріплено у квітні 1927 р. IV з'їздом Рад СРСР:

· необхідність перетворення СРСР з країни, що ввозить машини та устаткування, в країну, що виробляє та вивозить їх;

· обгрунтовувалася потреба в максимальному розвитку виробництва засобів виробництва (група «А») для забезпечення економічної незалежності країни;

· важливість створення соціалістичної промисловості на основі підвищення її технічного оснащення.

· реконструкція старих промислових підприємств; одночасно будівництво понад 500 нових заводів, в їх числі Саратовський і Ростовський сільськогосподарського машинобудування, Карсакнайській мідеплавильний та ін.; початок побудови Туркестано-сибірської залізниці (Турксиб) і Дніпровської гідроелектростанції (Днепрогес).

· перехід до галузевої системи управління, зміцнювалася єдиноначальність і централізація в розподілі сировини, робочої сили і вироблюваної продукції.

· утворення наркоматів важкої, легкої та лісової промисловості;

· форми і методи управління промисловістю: надмірна централізація, директивне командування і придушення ініціативи з місць; не були чітко розмежовані функції господарських і партійних органів, які втручалися у діяльність промислових підприємств.

Джерела накопичення для індустріалізації:

· надії на отримання коштів від концесій, на зарубіжні кредити не виправдалися; зовнішньоторговельні операції належної виручки не давали;

· внутрішні джерела: з 1931 р. був узятий курс на значне підвищення цін на всі споживчі товари; прямі і непрямі податки (головним джерелом бюджетних надходжень став податок з обороту); позики у населення (з часом стали обов'язковими);

· товарами, якими СРСР оплачував тоді свій імпорт, були головним чином хліб (вивозилися не надлишки, а той хліб, що вилучався з внутрішнього обігу), ліс, нафта, хутра;

· продавалися художні твори з музеїв; за допомогою ДПУ вилучалося золото у приватних осіб, знімалися і переплавлялися бронзові дзвони церков, а також золото із куполів храмів;

· одним з головних джерел накопичення було сільське господарство, яке повинне було сприяти зростанню промислового виробництва; було вирішено форсувати колективізацію з метою безвідплатного отримання хліба, не шляхом продподатку, а через обов'язкові постачання.

Боротьба за владу розпочалася задовго до смерті В. І. Леніна. Основними суперниками у ній виступали Й.Сталін і Л.Троцький. Серйозні зіткнення між ними почалися 1923 р. Всередині самої партії Троцький очолив "ліву опозицію", що різко критикувала бюрократизацію партійного апарату та спроби Ста­ліна зосередити всю повноту влади в своїх руках. Сталін набув собі спільників в особі впливових членів керівництва РКП(б) – Л. Каменева і Г. Зі­нов'єва; усі разом вони намагалися не допустити піднесення Троцького. В січні 1925 р. позицію Троцького було засуджено на пленумі ЦК ВКП (б), його було усунуто з поста військового наркома.

1925 р. сформувалася "нова опозиція", яку очо­лили Каменєв і Зінов'єв. Опозиція спиралася на підтримку однієї з найбільших парторганізацій в країні – Ленінградської. "Нова опозиція" виступи­ла проти монополізації Сталіним права на "ленін­ську спадщину", його гасла про можливість побу­дови соціалізму в окремо взятій країні та перемогу соціалізму в ній за відсутності світової соціалістич­ної революції.

Сталін на той час мав уже значну владу і вплив у партії і під гаслом "захисту ленінізму" розправляв­ся зі своїми черговими супротивниками. За ним йшла більшість членів партії. Лідерів опозиції усунули від партійного і державного управління, керівництва Комінтерном. Ленінградську обласну партійну орга­нізацію очолив С. Кіров (січень 1926 р.). Останній виступ опозиції відбувся в 1927 р. – "платформа 83". На XV з'їзді ВКП (б) (2 – 19 грудня 1927 р.) було завершено розгром троцькістсько-зінов'євської опози­ції. На початку 1928 р. Троцького та ще декількох опозиціонерів було вислано до Алмати. Згодом Троцького вислали з країни до Туреччини.

Проти своїх політичних супротивників Сталін використав адміністративні засоби, звинувачуючи їх в антидержавній діяльності. Генеральний секре­тар ЦК ВКП(б) спирався на підтримку органів безпеки, армії, партійного апарату. Сталіну вдалося знищити залишки внутрішньопартійної демократії й поступово затвердити свою особисту владу в партії і в країні. 1929 р. став роком остаточної перемоги Сталіна в боротьбі за владу. Цей рік був початком затвердження сталінського тоталітарного режиму в СРСР.

В основу цього явища покладено безліч причин: відсутність традицій політичної демократії в країні; низький рівень політичної культури населення; готовність до безвідмовної покори; поступове зрощу­вання партійного і державного апаратів; монополізм політичної влади в руках однієї партії; різка деінтелектуалізація керівництва ВКП (б); перерос­тання диктатури класу в диктатуру партії; гранично централізована система управління економікою.

Відносини між державою та релігією в СРСР у 1920-і рр.

· 23 лютого 1922 р. ВЦВК прийняв декрет "Про порядок вилучення церковних цінностей, що знаходяться у користуванні груп віруючих". Реалізація декрету призвела до кривавих зіткнень представників влади та віруючих. У квітні – травні 1922 р. в Москві пройшов процес 54 священиків і мирян РПЦ, звинувачених у відмові від видачі цінностей, на якому 11 чоловік було засуджено до вищої міри покарання. Тільки за 1922 рік було знищено більше 8 000 священнослужителів, тобто майже стільки ж, скільки було знищено за усю громадянську війну.

· Для подальшого періоду існування Церкви в умовах більшовицького режиму була характерна наявність періодів як тимчасового послаблення гонінь, так і посилення репресій. Широкомасштабна політика гонінь на Російську Православну Церкву з 1924 по 1936 рік призвела до репресій по відношенню майже до 50 000 представників духівництва. Серед них було розстріляно від 5000 до 7000 представників духівництва.

· Одним з головних завдань більшовицького керівництва на початку 1920-х рр. був підрив впливу РПЦ в масах. У 1922 р. розкол в Православній Церкві став фактом. Група священиків Петрограду: А. І. Введенський, А. І. Боярський, Е. Белков та інші – в травні 1922 р. зажадала від патріарха Тихона залишити патріарший престол. Обновленці виступили за організацію суду над "винуватцями церковної розрухи" та оголосили про створення Вищого Церковного Управління (ВЦУ); скликали засновницькі збори своїх прихильників і проголосили утворення групи під назвою "Жива Церква" (негласно заохочувалася владою). У 1923 р. з 123 храмів Петрограду 113 належали обновленцям.

· Питання антирелігійної пропаганди були предметом спеціального обговорення на XII з'їзді РКП(б) у квітні 1923 р. У 1922 р. почався випуск газети "Безбожник". У 1925 р. створюється "Союз безбожників", який у 1929 р. перетвориться на "Союз войовничих безбожників". У ці ж роки розвернули свою діяльність: Суспільство войовничих матеріалістів, наукове суспільство Петрограду марксистів і інші організації.

· У другій половині 20-х рр. головним місцем висилки для священнослужителів був Соловецький табір особливого призначення. До 1926 р. там знаходилися 24 єпископи. 7 липня 1926 р. з'явилася знаменита "Пам'ятна записка соловецьких єпископів", звернена до уряду СРСР. У ній йшлося про необхідність "покласти край сумним непорозумінням між Церквою і Радянською владою, обтяжливим для Церкви і таким, що марно ускладнює для держави виконання його завдань".

· 8 березня 1929 р. ВЦВК та РНК прийняв нову ухвалу про релігійні об'єднання, яким заборонялося здійснювати добродійну діяльність, приватним чином навчати релігії тощо. По країні прокотилася хвиля масового закриття церков. До 1928 р. РПЦ мала більше 30 тис. приходів - 2/3 від дореволюційної кількості. У 1928 р. було закрито 534 церкви, 1929 р. – 1119. У Москві з 500 храмів у 1932 р. залишилося 87 церков. Закриті храми нерідко використовувалися під виробничі цехи, склади, квартири і клуби, а монастирі - під в'язниці та колонії. У 1931 р. було зруйновано храм Христа Спасителя (Москва).

4.Зовнішня політика СРСР у 1920-і роки.

· Зовнішня політика Радянської держави, зберігши спадкоємність політики Російської імперії в реалізації геополітичних завдань, відрізнялася від неї новим характером і методами проведення: ідеологізація зовнішньополітичного курсу, заснована на двох положеннях, сформульованих В.І.Леніним – принцип пролетарського інтернаціоналізму, що передбачає взаємну допомогу в боротьбі міжнародного робочого класу та антикапіталістичних національних рухів у слабкорозвинених країнах (1919 р. – у Москві було створено Комуністичний Інтернаціонал (Комінтерн), використовувався СРСР для втручання у внутрішні справи багатьох держав миру, що загострювало її відносини з іншими країнами; принцип мирного співіснування з капіталістичною системою - визначалося необхідністю зміцнення позицій Радянської держави на міжнародній арені, виходу з політичної та економічної ізоляції, забезпечення безпеки її кордонів; визнання можливості мирної співпраці і, в першу чергу, розвитку економічних зв'язків із Заходом.

· Політика Заходу відносно Радянської Росії була не менш суперечливою. З одного боку, він прагнув задушити нову політичну систему, ізолювати її в політичному та економічному плані. З іншого боку, ставив своїм завданням компенсувати втрату грошових коштів та матеріальної власності, втрачених після Жовтня; «відкрити» Росію для доступу до її сировинних ресурсів, проникнення в неї іноземних капіталів і товарів.

· Введення непу було розцінене європейськими урядами як ослаблення більшовицької політичної системи і чинник, що відкриває можливість для економічного співробітництва. СРСР потребував допомоги розвинених капіталістичних країн для відновлення зруйнованого народного господарства.

· У 1921–1922 рр. були укладені торговельні угоди Росії з Англією, Австрією, Норвегією та ін. У них також містилися зобов'язання відмовитися від взаємної ворожої пропаганди. Одночасно були підписані договори з Польщею, Литвою, Латвією, Естонією і Фінляндією.

· Велике значення мало зміцнення відносин молодої Радянської держави з її східними сусідами. У 1921 р. РРФСР підписав договори з Іраном, Афганістаном і Туреччиною. У цих документах вирішувалися спірні прикордонні та майнові питання, проголошувалися принципи взаємовизнання та взаємодопомоги. Радянський-монгольський договір 1921 р. фактично означав встановлення протекторату Радянської Росії над Монголією і перший досвід «експорту революції». Частини Червоної Армії, введені в цю країну, підтримали монгольську революцію та зміцнили режим її вождя Сухебатора.

· У 1921 р. Радянський уряд запропонував західним державам скликати міжнародну конференцію для врегулювання спірних питань та юридичного визнання Радянської Росії. У квітні 1922 р. відкрилася Генуезька конференція. У ній брало участь 29 держав - Росія, Англія, Франція, Німеччина та ін. Західні держави пред'явили Росії вимоги: компенсувати борги царського та Тимчасового урядів (18 млрд. крб. золотом); повернути націоналізовану більшовиками західну власність на території колишньої Російської імперії; скасувати монополію зовнішньої торгівлі і відкрити дорогу іноземним капіталам; припинити революційну пропаганду в їх країнах. Радянський уряд висунув свої умови: компенсувати збиток, заподіяний іноземною інтервенцією в роки громадянської війни (39 млрд. крб.); забезпечити широке економічне співробітництво на основі довгострокових західних кредитів; прийняти радянську програму загального скорочення озброєнь та заборони найбільш варварських методів ведення війни. Переговори зайшли у безвихідь із-за взаємної неготовності до політичного компромісу. Німеччина через своє важке політичне та економічне становище пішла на співпрацю з Радянською Росією. У Рапалло, передмісті Генуї, був підписаний радянський-німецький договір: політичне визнання Радянської Росії, встановлення з нею дипломатичних відносин та економічного співробітництва; обидві сторони відмовилися від взаємних грошових претензій.

· У 1923 р. виник конфлікт між СРСР та Великобританією. Вона пред'явила Радянському уряду ноту (ультиматум Керзона), в якій протестувала проти розширення впливу Росії на Близькому та Середньому Сході. Через деякий час конфлікт вдалося погасити дипломатичними засобами, сторони заявили, що вважають його вичерпаним.

· Міжнародне визнання СРСР. У 1924 р. Англія, украй зацікавлена в торгівлі з Росією, першою офіційно визнала СРСР; потім – Італія, Франція та інші країни світу. Смуга дипломатичного визнання була викликана трьома причинами: зміною внутрішньополітичної обстановки в країнах Заходу (прихід до влади правосоціалістичних сил), значним суспільним рухом на підтримку СРСР та економічними інтересами капіталістичних держав. З провідних капіталістичних держав тільки США залишалися на позиції політичного невизнання СРСР.

· У другій половині 20-х рр. офіційний зовнішньополітичний курс Радянського уряду був направлений на зміцнення свого міжнародного престижу, розвиток економічного співробітництва із капіталістичними країнами, вирішення проблем роззброєння та міжнародної безпеки. У 1926 р. було підписано договір про ненапад та нейтралітет з Німеччиною. У 1927 р. СРСР виступив з декларацією про необхідність повного роззброєння, у 1928 р. – з проектом конвенції про скорочення озброєнь. Не дивлячись на те, що Захід відкинув ці пропозиції, СРСР приєднався до пакту Бріана–Келога 1928 р., що містив заклик до відмови від війни як засобу рішення міждержавних суперечок. Спроби всіх сторін в 20-і роки забезпечити мир в Європі мали багато в чому пропагандистський характер і були приречені на провал із-за міжнародної ситуації, що складалася.

· Проведення офіційної зовнішньополітичної лінії Радянського уряду ускладнювалося його втручанням (через Комінтерн) у внутрішні справи інших держав: у 1926 р. була надана матеріальна допомога страйкуючим англійським робітникам; підтримка прокомуністичних сил (Мао Цзедуна) в їх боротьбі проти гоміньданівського уряду призвела до розриву радянсько-китайських відносин; влітку–восени 1929 р. у Північній Маньчжурії відбувся озброєний конфлікт між радянськими військами та армією Чан Кайши. Відносини СРСР з Китаєм були відновлені на початку 30-х років під впливом агресії Японії на Далекому Сході. Політика СРСР на Сході та діяльність Комінтерну ускладнювали взаємини із Заходом. Великобританія у 1927 р. розірвала дипломатичні і торговельні відносини з Радянським Союзом. Уряди США, Франції, Бельгії та Канади ввели ембарго на постачання радянських товарів до своїх країн.

· У 1928 р. відбувся VI конгрес Комінтерну, що констатував посилення напруженості в міжнародних відносинах та оголосив соціал-демократів Європи своїм головним політичним супротивником; була проголошена лінія на відмову від всякої співпраці та боротьбу з ними. Ці висновки були помилковими. Фактично вони призвели до самоізоляції міжнародного комуністичного руху та сприяли приходу у ряді країн правоекстремістськіх (фашистських) сил.

5.Реалізація першого та другого п’ятирічних планів. Колективізація на селі.

Перший п'ятирічний план:

Ø був орієнтований перш за все на розвиток важкої індустрії: паливної, металургійної, хімічної промисловості, електроенергетики, а також машинобудування (тих секторів економіки, які були покликані зробити СРСР технічно незалежною державою);

Ø створення гігантських будівельних майданчиків, нових підприємств (Сталінградський, Челябінський, Харківський тракторні заводи, заводи важкого машинобудування в Свердловську і Краматорську, автомобільні заводи в Нижньому Новгороді і Москві; металургійні комбінати Магнітогорський - на Уралі і Коваль - в Західному Сибіру);

Ø поповнення робочої сили переважно за рахунок вихідців із сіл;

Ø нерідкими були випадки самовідданої праці, мужності людей при будівництві та роботі на нових підприємствах;

Ø наприкінці 1932 р. перша п'ятирічка була оголошена завершеною в 4 роки і 3 місяці; аналіз основних показників в промисловості свідчив про те, що до кінця п'ятирічки досягти запланованих цифр не вдалося (замість 17 млн. т чавуну було виплавлено тільки близько 6 млн. т; вироблення електроенергії склало 13,5 млрд квт–год замість 22 млрд за планом);

Друга п'ятирічка (1933–1937 рр.):

Ø створювалася мережа фабрично-заводського навчання (ФЗО), фабрично-заводського учнівства (ФЗУ), бригадного навчання;

Ø стахановський рух 1935 р. (Олексій Стаханов в ніч з 30 на 31 серпня 1935 р. на донецькій шахті "Центральная-ірміно", змінивши організацію праці, добув за зміну (5 годин 45 хвилин) 102 т вугілля замість 7 т за планом; також М. Ізотов, А. Бусигін та ін.); за офіційними даними, у вересні 1936 р. в країні налічувалося 992,6 тис. стахановців, а в січні 1938 р. їх було вже 1593,1 тис. чоловік. У першій п'ятирічці за рахунок зростання продуктивності праці був отриманий 51% прирісту промислової продукції, а в другій - 79%;

Ø виробництво чорної металургії у 1933–1937 рр. зросло в 3 рази, а середньорічний приріст складав 40–60%;

Ø СРСР припинив ввезення сільськогосподарських машин і тракторів;

Ø загальна чисельність робітників в країні зросла з 9 млн. чоловік у 1928 р. до 23 млн у 1940 р., зокрема в промисловості – з 4 до 10 млн., кількість фахівців народного господарства збільшилася з 0,5 до 2,5 млн.;

Рівень життя населення залишався дуже низьким: до початку 1929 р. у всіх містах СРСР була введена карткова система (хліб, потім цукор, м'ясо, масло, промислові товари, картопля); отоварювання по так званих "огорожних документах" і ордерах через закриті розподільники, робочі кооперативи і відділи робочого постачання; в цих умовах великих розмірів набула крадіжка; з 1 січня 1935 р. скасовувалися картки на хліб, з 1 жовтня 1935 р. –на м'ясо, цукор, жири, картоплю; ситуація з продовольством та промтоварами після цього продовжувала залишатися складною.

Численні перекоси в економіці, проблеми підштовхували до пошуку винних у технічних дефектах, аваріях на шахтах та в інших галузях народного господарства.

Офіційним завданням індустріалізації було перетворення СРСР з переважно аграрної країни в провідну індустріальну державу. Хоча основний промисловий потенціал країни був створений пізніше, в роки семирічок, під індустріалізацією розуміють саме перші п'ятирічки. Нарощування індустріальної потужності в 1930-і рр. вважалося в рамках радянської ідеології одним з найважливіших досягнень СРСР. З кінця 1980-х, проте, питання про дійсні масштаби та історичне значення індустріалізації стало предметом дискусій, що стосуються справжніх цілей індустріалізації, вибору засобів для її здійснення, взаємозв'язку індустріалізації з колективізацією і масовими репресіями, а також її результатів і довгострокових наслідків для радянської економіки і суспільства.

У роки радянської влади комуністи стверджували, що в основі індустріалізації був раціональний і здійснимий план. Якщо спочатку закладені в плані темпи прирісту промислового виробництва складали 18–20 %, то до кінця року вони були подвоєні. Не дивлячись на звіт про успішне виконання першої п'ятирічки, насправді, статистика була сфальсифікована, і жодна з цілей не була досягнута навіть близько. Більш того, у сільському господарстві та промислових галузях, залежних від сільського господарства, був різкий спад.

Навпаки, на думку критиків індустріалізації, вона була погано продуманою, що виявилося в серії оголошених «переломів» (квітень-травень 1929 р., січень-лютий 1930 р., червень 1931 р.). Виникла політизована система, характерними рисами якої були господарська «гігантоманія», хронічний товарний голод, організаційні проблеми, марнотратство і збитковість підприємств. Мета визначала засоби для її реалізації. Зневага матеріальним забезпеченням і розвитком інфраструктури з часом стала завдавати значного економічного збитку. Деякі з починів індустріалізації виявилися погано продуманими із самого початку.

Не дивлячись на освоєння випуску нової продукції, індустріалізація велася переважно екстенсивними методами, оскільки внаслідок колективізації та різкого зниження рівня життя сільського населення людська праця сильно знецінилася. Прагнення виконати план призводило до обстановки перенапруження сил та перманентного пошуку причин, щоб виправдати невиконання завищених завдань. Через це, індустріалізація не могла харчуватися одним тільки ентузіазмом і зажадала ряду заходів примусового характеру. Починаючи з 1930 р. вільне пересування робочої сили було заборонено, були введені кримінальні покарання за порушення трудової дисципліни та халатність. З 1931 р. робітники стали нести відповідальність за збиток, нанесений устаткуванню. У 1932 р. стало можливим примусове переведення робочої сили між підприємствами, за крадіжку держмайна була введена страта. 27 грудня 1932 р. було відновлено внутрішній паспорт, який Ленін свого часу засуджував як «царистську відсталість та деспотизм». Семиденний тиждень було замінено на суцільний робочий тиждень, дні якого, не маючи назв, нумерувалися цифрами від 1 до 5. На кожен шостий день доводився вихідний, встановлюваний для робочих змін, так що заводи могли працювати без перерви. Активно використовувалася праця ув’язнених. Прикладом є Біломорсько-балтійський канал, побудований в 1933 р. за допомогою праці більше 200 тис. ув’язнених, який виявився практично даремним. Все це стало предметом гострої критики у демократичних країнах, причому не лише з боку лібералів, а й соціал-демократів.

Індустріалізація в значній мірі проводилася за рахунок сільського господарства (колективізація). Перш за все, сільське господарство стало джерелом первинного накопичення, за рахунок низьких закупівельних цін на зерно та реекспорту за вищими цінами, а також за рахунок т. зв. «надподатка у вигляді переплат на промтовари». Надалі селянство також забезпечувало зростання важкої промисловості робочою силою. Короткостроковим результатом цієї політики було падіння сільськогосподарського виробництва: так, тваринництво скоротилося майже в два рази і повернулося на рівень 1928 р. тільки в 1938 р. Наслідком цього стало погіршення економічного стану селянства. Довготривалим наслідком стала деградація сільського господарства. Внаслідок колективізації, голоду і репресій між 1926 і 1939 рр. країна втратила за різними оцінками від 7 до 13 млн. і навіть до 20 млн. чол., причому ці оцінки включають тільки прямі демографічні втрати.

Деякі критики також стверджують, що, не дивлячись на оголошене підвищення продуктивності праці, на практиці середня продуктивність праці в 1932 р. в порівнянні з 1928 р. впала на 8%. Ці підрахунки, проте, не відображають повної картини: спад був обумовлений напливом мільйонів ненавчених робочих, які жили у поганих умовах. До 1940 р. середня продуктивність праці зросла на 69 % у порівнянні з 1928 р. Крім того, продуктивність сильно варіювалася по галузях.

Що стосується рекордів стахановців, то наголошується, що по-перше, їх методи були наново відкритим потоковим способом збільшення продуктивності, раніше популяризованим Ф. Тейлором і М. Фордом. По-друге, рекорди були в значній мірі інсценовані і були результатом зусиль їх помічників, а на практиці обернулися гонитвою за кількістю в збиток якості продукції. Внаслідок того, що оплата праці була пропорційна продуктивності, зарплати стахановців стали в кілька разів вище середніх заробітків по індустрії, що викликало вороже до них відношення з боку «відсталих» робочих.

Відповіддю на негативне відношення, що росте, до індустріалізації і політику керівництва ВКП(б) з боку частини суспільства, і особливо частини комуністів, стали політичні репресії. Радянська пропаганда також стверджувала, що економічне зростання мало безпрецедентний характер. Дослідження показують, що темпи зростання ВВП в СРСР (згадані вище 4,6%) були у порівнянні з аналогічними показниками у Німеччині в 1930–38 рр. (4,4%) і поступалися зростанню в Японії (6,3 %), проте значно перевершували показники таких країн, як Англія, Франція і США, що переживали в той період «Велику депресію».

Як для СРСР, так і для Німеччини того періоду були характерні авторитаризм та центральне планування в економіці. На перший погляд, це надає ваги поширеній думці, що високими темпами нарощування промислового випуску СРСР був зобов'язаний саме авторитарному режиму і плановій економіці. Проте ряд економістів вважає, що зростання радянської (як і німецької) економіки було цілком завдяки її екстенсивному характеру і забезпечувалося збільшенням норми валового накопичення в основний капітал, норми заощаджень (за рахунок падіння норми споживання), рівня зайнятості та експлуатації природних ресурсів. Висувалися аргументи, що при збереженні непу також були б можливі індустріалізація і швидке економічне зростання.

Предметом дискусій є також взаємозв'язок між індустріалізацією та перемогою СРСР над фашистською Німеччиною у Великій Вітчизняній війні. За радянських часів була прийнята точка зору, що індустріалізація і довоєнне переозброєння відіграли вирішальну роль у перемозі. Критики звертають увагу на те, що до початку зими 1941 р. була окупована територія, на якій до війни проживало 42% населення СРСР, добувалося 63% вугілля, виплавлялося 68% чавуну тощо. Як пише В. Лельчук, «перемогу довелося кувати не за допомогою того могутнього потенціалу, який був створений в роки прискореної індустріалізації». Прихильники традиційної точки зору заперечують, що індустріалізація найбільш торкнулася Уралу та Сибіру, тоді як на окупованих територіях опинилася переважно дореволюційна промисловість. Вони також указують, що чималу роль відіграла евакуація промисловості в райони Уралу, Поволжжя, Сибіру та Середньої Азії. Тільки протягом перших трьох місяців війни було переміщено 1360 крупних (в основному, військових) підприємств.

Колективізація в СРСР:

Ø у грудні 1927 р. відбувся XV з'їзд ВКП(б): йшлося про розвиток всіх форм кооперації, про те, що перспективне завдання "поступового переходу" до колективної обробки землі здійснюватиметься "на основі нової техніки (електрифікація)"; перехід до політики наступу на куркульство (послідовне обмеження експлуататорських можливостей та устремлінь куркульських господарств, їх активне витіснення економічними методами, а не методами розорення або примусової ліквідації).

Ø хлібозаготівельна криза зимою 1927/1928 р. (для Сталіна вона пояснювалася "куркульським страйком" – виступом куркульства, що виросло і зміцніло в умовах непу, проти радянської влади; насправді криза хлібозаготівель виникла як результат ринкових коливань. Скорочення державних заготівель хліба створювало загрозу планам промислового будівництва, ускладнювало економічний стан, загострювало соціальні конфлікти в місті та селі; практикувалося застосування надзвичайних заходів насильства по відношенню до селянських мас, директиви з погрозами на адресу партійних керівників;

Ø стаття Сталіна "Рік великого перелому" (7 листопада 1929 р.): стверджувалося, що в колгоспи нібито пішли основні, середняцькі маси селянства, що в соціалістичному перетворенні сільського господарства вже отримана "вирішальна перемога" (насправді в колгоспах тоді було 6–7% селянських господарств, при тому, що понад 1/3 частини села складала біднота);

Ø порушення законності, свавілля, насильство в ході проведення колективізації викликали відкриті протести селян аж до озброєних повстань (у 1929 р. було зареєстровано до 1300 "куркульських" заколотів);

Ø листопадовий пленум ЦК ВКП(б) 1929 р.: завдання "суцільної колективізації" ставилося вже перед цілими областями;

Ø 5 січня 1930 р. ЦК ВКП(б) ухвалив постанову "Про темп колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву";

Ø форсована колективізація проводилася одночасно з розкуркуленням (у 1927 р. в країні налічувалося 3,9% куркульських господарств (близько 900 тис. господарств в абсолютному численні); 62,7% припадало на частку середняцьких; 22,1% – бідняцьких і 11,3% – пролетарських господарств; у ході насильницької колективізації розкуркулювали і середняків, які не хотіли вступати до колгоспів. Число "розкуркулених" в багатьох районах досягала 10–15% селянських господарств.

Ø 30 січня 1930 р. постанова "Про заходи щодо ліквідації куркульських господарств в районах суцільної колективізації": наказ конфіскації майна куркулів, поділ їх на три категорії - "контрреволюційний актив", "великі куркулі та колишні напівпоміщики", "решта частини"; залежно від категорії вони повинні були заарештовуватися, висилатися разом із сім'ями у віддалені райони або розселятися спеціальними селищами в межах території свого колишнього мешкання (за 1930–1931 рр. на Північ, Урал, до Сибіру і Казахстану було вислано 381 тис. селянських сімей; близько 200–250 тис. сімей встигли розпродати або кинути своє майно, піти в міста і на будівництва; 400–500 тис. сімей повинні були бути розселені окремими селищами; в ході розкуркулення було ліквідовано понад 1 млн. селянських господарств, що склало 4–6 млн. чоловік); з початку 1930 р. за 2,5 місяця (до середини березня) було зареєстровано більше 2 тис. селянських виступів;

Ø 2 березня 1930 р. в "Правді" з'явилася стаття Сталіна "Запаморочення від успіхів": уся відповідальність за "перегини", "викривлення", "чиновницьке декретування" перекладалася на місцевих працівників; досягнутий 50% рівень колективізації оголошувався успіхом і його потрібно було закріплювати;

Ø 1932 р. був оголошений "роком завершення суцільної колективізації": восени в колгоспах значилося 62,4% селянських господарств;

Ø найтрагічнішою сторінкою в історії колективізації став голод 1932–1933 рр.: до літа 1932 р. село зернової смуги Росії та України після напівголодної зими виявилося ослабленим і знесиленим; 7 серпня 1932 р. було прийнято закон про охорону соціалістичної власності – вводився за розкрадання колгоспного і кооперативного майна розстріл з конфіскацією всього майна (до початку 1933 р. в РРФСР по цьому закону було засуджено 54 645 чоловік, з них 2110 – до вищої міри покарання); Особливе місце в трагедії 1932–1933 рр. займала Україна, а також з 1934 р. – Казахстан (померло з голоду близько 1,5 млн. чоловік після м’ясозаготівель держави, ще більша кількість казахів відкочовувала);

Ø завершення колективізації відбулося в роки другої п'ятирічки (у 1937 р. в країні налічувалося 243,7 тис. колгоспів, що об'єднували 93% селянських господарств).

Як вважає російський дослідник О. В. Хлевнюк, курс на форсовану індустріалізацію і насильницьку колективізацію «фактично втягнув країну у стан громадянської війни». Згідно даних з різних джерел, що наводяться ним, в січні 1930 р. було зареєстровано 346 масових виступів, в яких взяли участь 125 тис. чоловік, в лютому - 736 (220 тис.), за перші два тижні березня - 595 (близько 230 тис.), не рахуючи України, де хвилюваннями було охоплено 500 населених пунктів. У березні 1930 р. в цілому в Білорусії, Центрально-чорноземній області, Поволжжі, на Північному Кавказі, в Сибіру, на Уралі, в Ленінградській, Московській, Західній, Іваново-Вознесенській областях, в Криму та Середній Азії було зареєстровано 1642 масових селянських виступи, в яких взяли участь не меншого 750-800 тис. чоловік. На Україні в цей час хвилюваннями було охоплено вже більше тисячі населених пунктів.

З кінця 80-х в історію колективізації було внесено думку окремих західних істориків про те, що «Сталін організував колективізацію для отримання грошей на індустріалізацію шляхом екстенсивного експорту сільгосппродукції (переважно зерновою)». Статистичні дані не дозволяють бути такими упевненими в даній думці.

Радянський історик В. Данилов у період перебудови в Радянському Союзі писав: «Сталінська колективізація селянських господарств по суті своєму була спотвореною формою соціалістичного перетворення, оскільки цілі та засоби створення колективного землеробства значною мірою виявилися підміненими цілями і засобами створення і функціонування командно-бюрократичної системи управління суспільством. Відповідно до початкової ідеї кооперативного плану В. І. Леніна соціалістичне перетворення селянського господарства могло і повинно було здійснюватися на основі товарно-грошових відносин, через розвиток на грунті цих відносин кооперації у всіх її видах і формах. Проте при проведенні колективізації ленінські ідеї використання кооперації були відкинуті, що не тільки заподіяло непотрібні втрати і жертви в ході створення колгоспів, але й виключало їх успішний розвиток. Застій та кризові явища в сільському господарстві були неминучим результатом створеної системи.»

6. Політичний розвиток СРСР у 1930-х роках. Конституція 1936 р.

Політичні репресії 1930-х рр.

• Справа Промпартії. У 1930 році відбувся відкритий процес у справі «Промпартії», державним обвинувачем на якому був призначений прокурор Криленко (розстріляний у 1937). Обвинувачуваними в основному були представники так званої «буржуазної інтелігенції», яким припсувався саботаж індустріалізації СРСР, співробітництво з іноземними розвідками, підготовка іноземної військової інтервенції в СРСР. Іноземним технічним фахівцям приписувалося ведення в СРСР шпигунської діяльності. Процес пройшов не у всьому гладко. Обвинувачуваний Разін дав свідчення про те, що він на випадок інтервенції пропонував на посаду міністра промисловості і торгівлі в окупаційному уряді фабриканта Рябушинського, однак з'ясувалося, що Рябушинський помер за рік до того, як йому «пропонували посаду міністра».
• Справа Трудової селянської партії. Справа так званої «контрреволюційної есерівсько-куркульської групи Чаянова — Кондратьєва» відбулася також у 1930 році. Обвинувачуваним прписувався саботаж в галузі сільського господарства та індустріалізації.
• Справа «Союзного бюро». Відкритий процес над колишніми меншовиками відбувся в березні 1931. Обвинувачуваним приписувався саботаж в галузі планування господарською діяльністю, зв'язок з іноземними розвідками.
• "Пулківська справа" Справа сфабрикована НКВС проти групи радянських вчених по звинуваченню у "участі у фашистсько-троцкістсько-зінов'євскій організації". Їм інкримінувалась спроба терористичних актів проти керівників СРСР, а також шкідництво(зокрема саботаж спостережень сонячних затемнень).

Сигналом до початку масових репресій послужило вбивство Сергія Кірова 1 грудня 1934 р. 1 грудня 1934 р. за ініціативою Сталіна ЦВК і СНК СРСР прийняли постанову «Про внесення змін у діючі кримінально-процесуальні кодекси союзних республік» наступного змісту: Внести наступні зміни в діючі кримінально-процесуальні кодекси союзних республік по розслідуванню й розгляду справ про терористичні організації й терористичні акти проти працівників радянської влади:

1. Слідство по цих справах закінчувати в строк не більше десяти днів;
2. Обвинувальний висновок вручати обвинувачуваним за одні діб до розгляду справи в суді;
3. Справи слухати без участі сторін;
4. Касаційного оскарження вироків, як і подачі клопотань про помилування, не допускати;
5. Вирок до вищої мері покарання здійснювати негайно по винесенні вироку.

При розслідуванні справи про вбивство Кірова Сталін наказала розробляти «зинов'євський слід», звинувативши в убивстві Кірова Г. Є. Зинов'єва, Л. Б. Каменєва та їхніх прихильників. 9 січня 1935 р. в Особливій нараді при НКВС СРСР по кримінальній справі «ленінградської контрреволюційної зинов'євської групи Сафарова, Залуцького й інших» були засуджені 77 чоловік. 16 січня були засуджені 19 обвинувачуваних по справі так званого «московського центра» на чолі із Зинов'євим і Каменевим. Всі ці процеси були грубо сфабриковані. Протягом декількох наступних років, Сталін використовував убивство Кірова як привід для остаточної розправи з колишніми політичними супротивниками, що очолювали різні опозиційні лінії партії в 1920-і роки або, що приймали в них участь. Всі вони були знищені по обвинуваченнях у терористичній діяльності.

27 травня 1935 р. наказом НКВС СРСР у республіках, краях й областях були організовані «трійки» НКВС, до складу яких входили начальник Керування НКВС, начальник Керування міліції й обласний прокурор. «Трійки» ухвалювали рішення щодо заслання або відправлення у таборах на термін до 5 років.

З 1933 р. до 31 грудня 1934 р. проводилося „генеральне чищення“ ВКП (б), продовжена до травня 1935 р. і що виключила 18,3 % з 1916,5 тисячі членів. По її завершенню почалася „перевірка партійних документів“ до грудня 1935 р., що додала ще 10-20 тисяч. А 14 січня 1936 р. оголошено про „заміну партійних документів“, що була здійснена до вересня 1936 р. з виключенням 18 % членів, згідно Єжову.

З 1966 делегатів XVII з'їзду ВКП(б) («З'їзд переможців»), що відбувся в 1934 році (останній з'їзд перед чищенням), 1108 було арештовано й більшість із них розстріляні.

Багато членів партії, що займали досить видне положення, були засуджені (в основному до розстрілу) Військовою колегією Верховного суду СРСР, що виносила вироки після розгляду кожної справи в закритому засіданні протягом 10-20 хвилин без участі обвинувачення й захисту на підставі списків, затверджених особисто Сталіним і його найближчими наближеними. Прецедент розгляду справ подібним чином був створений 4 жовтня 1936 року, коли Політбюро санкціонувало осуд 585 чоловік відповідно до списку, поданому Єжовим і Вишинським.

У період 1936—1938 рр. відбулися три великих відкритих процеси над колишніми вищими функціонерами компартії, які були в 20-і роки пов'язані з троцкісткською або правою опозицією („Московські процеси“). Обвинувачуваним, котрих судила Військова колегія Верховного суду СРСР, ставилося в провину співробітництво із західними розвідками з метою вбивства Сталіна й інших радянських лідерів, розпуску СРСР і відновлення капіталізму, а також організація шкідництва в різних галузях економіки з тією же метою.

У червні 1937 також відбувся суд над групою вищих офіцерів РККА, включаючи Михайла Тухачевського. Обвинувачуваним ставилося планування військового перевороту 15 травня 1937. До складу Спеціальної судової присутності, що приговорили обвинувачуваних до страти, входило 8 чоловік; з них п'ятеро (Блюхер, Бєлов, Дибенко, Алксніс, Каширін) самі розстріляні протягом року.

Поширено версію, що репресії проти військових були викликані свідомою дезінформацією німецької розвідки про нібито існуючі зв'язки. Метою цієї дезінформації було ослаблення Червоної Армії перед війною.

6 вересня 1936 р. наркомом внутрішніх справ замість заарештованого, а пізніше страченого Ягоди був призначений Єжов, під керівництвом якого були проведені Другий і Третій Московські процеси, і «Справа військових». Саме чищення 1937—1938 років асоціюється, у першу чергу, з ім'ям Єжова («Єжовщина»). У цей період вичищені були в тому числі й 2500 співробітників НКВС.

Зі співробітників держбезпеки з 1 жовтня 1936 р. по 15 серпня 1938 р. було заарештовано 2273 чоловік, з них за «контрреволюційні злочини» — 1862. Після приходу Берії за 1939 рік до них додалося ще 937 чоловік. Частина з них була потім звільнена й відновлена в органах.

31 липня 1937 р. Єжов підписав прийнятий схвалений Політбюро наказ НКВС № 0447 „Про операції по репресуванню колишніх куркулів, кримінальників й інших антирадянських елементів. Даним наказом для прискореного розгляду тисяч справ були утворені «оперативні трійки» на рівні республік й областей. До складу трійки звичайно входили: голова — місцевий начальник НКВС, члени — місцеві прокурор і перший секретар обласного, крайового або республіканського комітету ВКП(б). Для кожного регіону Радянського Союзу встановлювалися ліміти по «Першій категорії» (розстріл), і по «Другій категорії» (ув'язнення у таборах на строк від 8 до 10 років). Загальний ліміт на репресії по всій країні становив 268 950 чоловік, з них розстрілу підлягали 75 950 чоловік. Операцію передбачалося провести протягом чотирьох місяців.

Наказ НКВС СРСР № 00515 від 1939 р. пропонував на запити родичів про долю того або іншого розстріляного відповідати, що він був засуджений на 10 років виправно-трудових таборів без права переписки й передач. Восени 1945 р. наказ був скоректований — заявникам стали тепер говорити, що їхні родичі вмерли в місцях позбавлення волі. Тільки наказ КДБ СРСР № 33 від 30.03.1989 р. повністю дозволив повідомляти правду про долі розстріляних. На думку сучасних російських істориків, внаслідок репресій Сталіну вдалося закріпити своє становище в партії, придушити невдоволеність ходом економічних перетворень. Були ослаблені певні сепаратистські тенденції в союзних республіках, автономія яких мала тепер формальний характер. Терор також дозволив зробити своєрідну бюрократичну революцію – жовтневе покоління більшовиків з керівництва країни змінили сталінські висуванці. Терор закріпив становище в суспільстві соціальних груп, що виділилися в ході індустріалізації, колективізації і культурної революції: нового директорського корпусу (керівники підприємств і колгоспів), партійної і державної бюрократії, радянської інтелігенції. Сталінський терор знаменував становлення тоталітарного ладу в СРСР з повним контролем держави над економікою, одержавленням політичної системи, включаючи громадські організації, і всюдипрониклим ідеологічним контролем.

5 грудня 1936 р. VIII Надзвичайний з'їзд Рад прийняв нову Конституцію. Політичною основою СРСР проголошувалися Ради депутатів трудящих (раніше робочих і селян), економічною - соціалістичне господарство і соціалістична власність на засоби виробництва. Згідно Конституції СРСР Радянська держава була федерацією 11 соціалістичних республік (РРФСР, Україна, Білорусія, Туркменія, узбекистан, Таджикистан, Казахстан, Киргизія, Грузія, Вірменія і Азербайджан). Права союзного уряду були істотно розширені.

Значних змін зазнала система держустанов. Згідно Конституції, скасовувалися обласні, республіканські з'їзди Рад, а їх місце зайняли районні, міські, обласні, республіканські Ради - аж до Верховної Ради СРСР. Верховна Рада полягала, як і скасована ЦВК Рад, з двох палат- Ради Союзу і Ради Національностей. У період між сесіями ВС СРСР його функції: покладалися на Президію Верховної Ради, яка могла навіть розпустити ВС СРСР. Після проведених в 1937 р. виборів нових органів влади Головою Президії був вибраний М. И. Калинин (1938-1946 рр.). СНК був позбавлений законодавчих прав, будучи тепер чисто виконавським органом влади. У Конституції 1936 р. вперше з'явилася стаття, що закріплює особливе положення комуністичної партії в системі держустанов СРСР. Згодне 126 статті Конституції найбільш активні громадяни з числа робочого класу і інших шарів трудящих об'єднувалися у ВКП(б), керівне ядро всіх організацій трудящих, як суспільних, так і державних. Згодом Статут партії, прийнятий XVIII з'їздом ВКП(б) в 1939 р., надав право контролю над діяльністю адміністрацій парткомам підприємств, МТС, колгоспів і державних установ.

Зміни торкнулися також виборчого закону, де була проголошена відмова від багатоступінчатих виборів і встановлено загальне, пряме, рівне виборче право при таємному голосуванні. Значно був розширений перелік прав і свобод громадян, де законодавчо закріплювалися недоторканність особи, свобода совісті, свобода слова, друку, зборів і мітингів, таємниця листування, обмежене право особистої власності і ін. Особливе значення мало закріплення соціально-економічних прав: на працю, відпочинок, освіту, матеріальне забезпечення в старості або у разі втрати працездатності по хворобі або нещасного випадку. Разом з тим конституційні права вступали в суперечність з реаліями сталінського соціалізму і не розповсюджувалися на весь радянський народ, наприклад на колгоспників. Повсюдно порушувалася стаття 127 Конституції СРСР про недоторканність особи, в якій мовилося про те, що "ніхто не може бути підданий арешту інакше як по ухвалі суду або з санкції прокурора". Без санкції прокурора був проведений арешт маршала Тухачевського, а санкція на арешт кандидата в члени Політбюро і наркома землеробства Ейхе була "оформлена" через декілька місяців після його арешту. Не дотримувалася і стаття 128, що свідчила, що "недоторканність житла громадян і таємниця листування охороняються законом". Конституція була лише утішним фасадом сталінського режиму. Про це ж свідчила доля членів конституційної комісії: з 31 людини - 17 репресовано (зокрема Бубнов, Бухарін, Криленко, Радек), один покінчив життя самогубствам і ще двоє були вимушені незабаром відійти від участі в суспільному житті країни.

7. Зовнішня політика Радянського Союзу у 1930-і роки.

· Глибока світова економічна криза, що розпочалася у 1929 р., викликала серйозні внутрішньополітичні зміни у всіх капіталістичних країнах. В одних (Англія, Франція та ін.) він привів до влади сили, що прагнули провести широкі внутрішні перетворення демократичного характеру. В інших (Німеччина, Італія) криза сприяла формуванню антидемократичних (фашистських) режимів, що використали у внутрішній політиці соціальну демагогію одночасно із розв'язуванням політичного терору, нагнітанням шовінізму та мілітаризму. Швидкими темпами почали формуватися вогнища міжнародної напруженості. Одне склалося в Європі із-за агресивності фашистської Німеччини та Італії. Друге - на Далекому Сході із-за гегемоністських домагань японських мілітаристів. З урахуванням цих чинників в 1933 р. Радянський уряд визначив нові завдання своєї зовнішньої політики: відмова від участі в міжнародних конфліктах, що особливо мають військовий характер; визнання можливості співпраці з демократичними західними країнами для заборони агресивних устремлінь Німеччини та Японії (політика «заспокоєння»); боротьба за створення системи колективної безпеки в Європі і на Далекому Сході.

· Наприкінці 1933 р. США визнали Радянський Союз і між двома країнами були встановлені дипломатичні відносини. Нормалізація політичних відносин між США і СРСР сприятливо позначилася на їх торговельно-економічних зв'язках.

· У вересні 1934 р. Радянський Союз був прийнятий в Лігу Націй і став постійним членом її Ради. У 1935 р. були підписані радянський-французький та радянсько-чехословацький договори про взаємодопомогу на випадок будь-якої агресії проти них в Європі.

· В середині 30-х років у зовнішньополітичній діяльності радянського керівництва намітився відхід від принципу невтручання у міжнародні конфлікти. У 1936 р. СРСР надав допомогу уряду Народного фронту Іспанії зброєю та військовими фахівцями для боротьби з генералом Ф. Франко. Громадянська війна в Іспанії закінчилася у 1939 р. перемогою франкістів.

· У 1936 р. Німеччина та Японія підписали угоду, направлену проти Радянського Союзу (Антикомінтернівський пакт).

· Західні держави проводили політику поступок фашистській Німеччині, сподіваючись створити з неї надійну противагу проти СРСР і направити її агресію на схід. Кульмінацією цієї політики стала Мюнхенська угода (вересень 1938 р.) між Німеччиною, Італією, Англією і Францією.

· На Далекому Сході Японія, захопивши велику частину Китаю, наблизилася до радянських кордонів. Влітку 1938 р. відбувся озброєний конфлікт на території СРСР в районі озера Хасан. Японське угруповування було відкинуте. У травні 1939 р. японські війська вторглися до Монголії. Частини Червоної Армії розгромили їх в районі р. Халхін-Гол.

· На початку 1939 р. була здійснена остання спроба створення системи колективної безпеки між Англією, Францією та Радянським Союзом. Проте західні держави не вірили в потенційну можливість СРСР протистояти фашистській агресії. Тому переговори ними всіляко затягувалися. Крім того, Польща категорично відмовлялася дати гарантію пропуску радянських військ через свою територію для захисту від можливої фашистської агресії. Одночасно Великобританія встановила таємні контакти з Німеччиною з метою досягнення домовленості з багатьох політичних проблем (зокрема, нейтралізації СРСР на міжнародній арені).

· Розуміючи неминучість війни та свою неготовність до неї, керівництво СРСР різко змінило зовнішньополітичну орієнтацію та пішло на зближення з Німеччиною. 23 серпня 1939 р. у Москві було підписано радянський-німецький договір про ненапад, розрахований на 10 років (пакт Ріббентропа–Молотова). До нього було прикладено секретний протокол про розмежування сфер впливу в Східній Європі. Інтереси Радянського Союзу були визнані Німеччиною у Прибалтиці (Латвія, Естонія, Фінляндія) та Бессарабії.

Література:

1. История России. С древнейших времён до начала ХХІ в. /Под ред. А. Н. Сахарова. – М.: Астрель, 2006. –1263 с.

2. Боффа Дж. История Советского Союза. – М., 1990.

3. Даниленко В. М., Касьянов Г. В., Кульчицький С. В. Сталінізм на Україні: 20 – 30-і роки. – К.: Либідь, 1991. – 344 с.

4. Політична історія України. ХХ століття: у 6 т. / Редкол.: І. Ф. Курас (голова) та ін. – Т. 3. – К.: Генеза, 2003. – 448 с.

5. Загладин Н. В. История успехов и неудач советской дипломатии. – М., 1990.

6. Реабилитация: Политические процессы 30 – 50-х годов / Под общ. Ред. А. Н. Яковлева. – М.: Политиздат, 1991. – 461 с.

7. Открывая новые страницы… Междунар. вопросы: события и люди / Сост. Н. В. Попов. – М.: Политиздат, 1989. – 432 с.

8. Архивы раскрывают тайны… Междунар. вопросы: события и люди / Сост. Н. В. Попов. – М.: Политиздат, 1991. – 383 с.

9. Горинов М. Н., Цакунов В. П. Ленинская концепция нэпа // Вопросы истории. – 1990. – № 4. – С. 20 – 39.

10. Єфименко Г. Г. Радянська модернізація 1920 – 1930-х рр. (До постановки проблеми у світлі аналізу досліджень сучасних російських істориків) // Український історичний журнал. – 2002. – № 5. – С. 3 – 23.

11. Білокінь С. Масовий террор як засіб державного управління в СРСР (1917 – 1941 рр.). Джерелознавче дослідження. – К., 1999. – 446 с. // Український історичний журнал. – 2002. – № 6. – С. 143 – 146.

Лекція №

Білорусь у 1918–1939 рр.

План.

1. Білорусь у 1918 – 1921 роках. Спроби відновлення державності.

2. Радянська Білорусія у 1920-х–1930-х роках.

3.Західна Білорусія під владою Польщі (1921–1939).

1. Білорусь у 1918 – 1921 роках. Спроби відновлення державності.

До 20 листопада 1917 р. на всій неокупованій території Білорусії була встановлена Радянська влада. Швидко й безкровно більшовицький переворот відбувся і в арміях Західного фронту (тут діяла одна із самих численних фронтових організацій партії більшовиків). Переважний вплив партії більшовиків у Білорусії й в арміях Західного фронту підтвердили результати виборів в Установчі збори, які проходили 12–14 листопада 1917 р. У Мінськом виборчому окрузі більшовики отримали 63,1%, у Вітебському – 51% голосів. Тільки в Могильовській

Дата добавления: 2014-01-11