Монополістичний капіталізм – основні ознаки, типи монополістичних об’єднань

Тема 5.1. Становлення та розвиток монополістичного капіталізму в провідних країнах світу

Розділ V (ЗМ 5). Ринкове господарство країн Європейської цивілізації в період монополістичної конкуренції

(друга половина ХІХ ст. - початок ХХ ст.)

План

1. Монополістичний капіталізм – основні ознаки, типи монополістичних об’єднань.

2. Особливості процесу індустріалізації в провідних країнах світу (США, Німеччина, Англія, Франція, Японія).

3. Зовнішньоекономічні зв’язки. Причини Першої світової війни.

Під час індустріалізації відбувається концентрація виробництва і серйозні зміни в самій структурі економіки, організації та управлінні виробництвом – виникають монополії, акціонерні товариства. Це свідчило про завершення недовготривалого періоду вільної конкуренції та початок практикування несумлінної конкуренції, в основі якої лежала боротьба за ринки сировинних та трудових ресурсів, ринки збуту, кредити тощо. Кількість дрібних підприємств у світовому господарстві у кінці ХІХ ст. різко зменшувалася з 50 до 30 %. Структура ринку перейшла в новий стан монополістичної конкуренції.

До основних ознак монополістичної конкуренції необхідно віднести:

– злиття банківського капіталу з промисловим;

– вихід монополій за національні межі;

– неможливість індивідуального входження в галузь виробництва;

– нерівномірний доступ до інформації;

– неоднорідність товару та наявність т. з. брендів (товарних марок, знаків, патентів);

– контроль 3–5 % частки ринку даної галузі у невеликої кількості виробників (продавців).

Важливою закономірністю зростаючої концентрації виробництва і капіталу стало створення різних форм монополій. У першу чергу монополістичні об’єднання виникали в тих галузях промисловості, де концентрація виробництва була найвищою і де підприємці мали шукати нові шляхи підвищення норм прибутку. Це гірничодобувна, металургійна, суднобудівна, електротехнічна галузі промисловості.

Монополії – це великі господарські об’єднання, що перебувають у приватній власності (індивідуальній, акціонерній чи груповій) і здійснюють контроль над ринками за допомогою концентрації матеріальних та фінансових ресурсів, науково-технічного потенціалу з метою отримання монопольного прибутку.

Складалися різні форми монополістичних об’єднань. Найпростіші з них – це конвенції, корнери, пули, ринги. В їх основі лежали короткотермінові угоди про ціни. Такі угоди мали тимчасовий характер, вони розпадалися при зміні умов на ринку. Вищими основними формами монополістичних об’єднань стали – картелі, синдикати, трести, концерни, конгломерати та консорціуми.

Картель (від франц. союз) – це форма монополістичного об’єднання, учасники якого зберігають власність на засоби виробництва, вироблений продукт, мають виробничу та комерційну самостійність, але складають угоду про регулювання обсягів виробництва, умов збуту продукції (розподіляють ринок збуту) і найму робочої сили (як правило, у межах однієї галузі), визначають єдині монопольно високі ціни, умови обміну патентами на нову техніку з метою отримання монополістичного прибутку.

В окремих випадках картельною угодою для кожного підприємства встановлювалася його частка (квота) участі у виробництві або в обсягах продажу. Відповідно до цієї квоти кожен з учасників картелю не повинен перевищувати обсяги виробництва і збуту. За порушення накладався штраф, що направлявся у загальну касу. Встановлювалася також так звана картельна ціна – різновид монопольної ціни, яка встановлювалася з метою знищення конкурентів та забезпечення умов для отримання монопольного прибутку. Картельна ціна була корисною для розвитку монополій.

Картелі були досить широко розповсюджені в Німеччині. Складалися навіть міжнародні картелі в межах однієї галузі.

На сучасному етапі економічного розвитку світового господарства картелі існують у формі патентних пулів, ліцензійних договорів, консорціумів з проведення науково-дослідних розробок тощо.

Синдикат (від грецьк. згода) – це така форма монополістичного об’єднання, учасники якого створюють спільну збутову контору або інший аналогічний орган з метою розподілу замовлень, придбання сировини та реалізації готової продукції.

Синдикат тісніше пов’язував підприємства, що входили до нього. Ці об’єднання підприємств виробляли, як правило, масову однотипну продукцію. Кожне окреме підприємство не продавало власної продукції самостійно, а здавало її синдикату, який здійснював збут через відповідну контору. Таким чином, учасники синдикату хоча і зберігали виробничу самостійність, але втрачали комерційну. Прибуток розподілявся відповідно до частки кожного підприємства в обсязі продажу.

Найбільш широко синдикати були розповсюдженими в Росії, Франції та Німеччині. У сучасному господарстві ці форми монополістичних об’єднань втратили своє значення і частково існують переважно у сфері торгівлі.

Трест (від англ. довіра) – це така форма монополістичного об’єднання, учасники якого втрачають не тільки комерційну, але й виробничу і навіть юридичну самостійність, підпорядковуючись єдиному контролю. Це повне об’єднання підприємств, які випускають однорідну продукцію з метою спільного виробництва та збуту.

Реальна влада в тресті належить правлінню або головній ком­панії. Кожний з власників підприємств отримує певну кількість акцій залежно від величини вкладеного капіталу, тим самим маючи право на участь у правлінні та на відповідну частину прибутку – дивідендів.

У кінці ХІХ ст. класичною країною трестів стали США.

Концерн (від. англ. підприємство, фірма) – це така форма монополістичного об’єднання, в якому формально самостійні під­при­ємства різних галузей виробництва, транспорту, торгівлі, банків та страхових компаній підпорядковані повній фінансовій залежності від власників контрольного пакета акцій.

Ядром концерну є велике промислове підприємство, трест, банк або спеціально створене головне товариство – холдинг. Для концерну характерні децентралізована система управління підприємствами (з основних груп продукції або по регіонах), великий обсяг внутрішньофірмових постачань. Централізованими в ньо­му є, як правило, капіталовкладення та фінанси.

Концерни суттєво поширені в сучасному господарстві, зокрема в Японії.

Розрізняють вертикально-інтегровані концерни, які об’єдну­ють підприємства за ланцюгом випуску готової продукції, та горизонтально-інтегровані, що об’єднують підприємства суміжних галузей.

Конгломерат (від лат. зібраний) – це одна з форм монополістичного об’єднання, в якому під єдиним фінансовим контролем зосереджені компанії, які функціонують у різних технологічно не пов’язаних між собою галузях. Як правило, конгломерати належать одній фірмі і випускають на одній або більше стадіях виробництва різнорідні конкурентні товари або оперують на сегментах ринку, які не перетинаються. Підприємства при цьому мають широку автономію економічної діяльності, лише управління ними централізоване. Структура конгломеративних об’єд­нань нестійка – вони можуть розпадатися або утворювати концерн.

Різниця між багатогалузевим концерном і конгломератом, з погляду самостійного прийняття важливих управлінських рішень, полягає в тому, що у першому лише найсильніші підприємці мають право на участь у спільному фінансовому контролі, який здій­снюють головна фірма або банк; у конгломераті право на участь у спільному управлінні має обмежене коло учасників.

Консорціум – це сучасна форма об’єднання монополій. Консорціум може створюватися для розмежування інтересів монополій, які конкурують у галузі виробництва та збуту певного товару, наприклад нафти. Іноді об’єднуються монополії різних країн для проведення спільних фінансових операцій або надання інвестиційних позик тощо.

Таким чином, організаційні форми монополій різні. Розвиток продуктивних сил, загострення конкурентної боротьби між монополіями викликають до життя нові або змінюють старі форми. Але якою б не була організаційна форма монополістичного об’єд­нан­ня, вона у будь-якому випадку має одну і ту саму мету – забезпечити власникам монополії одержання найбільших прибутків.

Активна підтримка монополій з боку держави свідчила, що у кінці ХІХ ст. капіталізм вступив у вищу фазу свого розвитку – державно-монополістичного капіталізму або імперіалізму.

Імперіалізм має такі основні економічні ознаки, як:

– концентрація виробництва та робочої сили на великих монополістичних об’єднаннях;

– концентрація банківського капіталу;

– злиття банківського та промислового капіталу і створення на цій основі фінансової олігархії;

– вивіз капіталу переважає над вивозом товарів;

– формування міжнародних монополістичних об’єднань;

– завершення територіального та економічного поділу світу.

Особливості процесу індустріалізації у провідних країнах світу (США, Німеччина, Англія, Франція, Японія)

Із завершенням промислового перевороту розпочався етап індустріального розвитку суспільства. Основним його змістом був процес створення великого машинного виробництва в усіх галузях господарства. Індустріалізація забезпечила перевагу промисловості над сільським господарством, важкої індустрії над легкою. Збільшується частка промислових підприємств у виробництві ВНП та національного доходу. Індустріалізація характеризується структурними змінами в господарстві окремих країн. На основі науково-технічних та технологічних винаходів виникають нові галузі виробництва, відбувається вдосконалення і модернізація старих. Характер та терміни індустріалізації залежали від вихідного рівня промислового перевороту, економічних умов кожної країни.

Склалося 3 типи промислово розвинених країн:

– американський – високорозвинений;

– німецький – середньорозвинений;

– англійський – низькорозвинений.

Закінчився період Євроцентризму. Головну роль у світовому господарстві почали відігравати США. Змінюється співвідношення частки світового промислового виробництва між Європою та США:

	США	Європа
1860 р.	23 %	72 %
1913 р.	42 %	53 %

Індустріалізацію як світовий економічний процес зумовив другий етап науково-технічної революції, що розпочався у остан­ній третині ХІХ ст. Темпи технічного прогресу були вражаючими, їхні результати важко переоцінити. Технічні та технологічні відкриття різко підвищили ефективність праці, почалося масове виробництво товарів, знизилася їхня собівартість. Обсяг світового промислового виробництва збільшився в 3 рази, сукупна протяжність залізниць зросла у 3,5 разу, середні темпи зростання економіки провідних країн перевищували 3,5 % річних упродовж 30 років, що було найвищим показником за останні 200 років.

Так, у 1870–1913 рр. промислове виробництво у провідних країнах зросло:

1) Англії – 1,75 разу;

2) Франції – 3 рази;

3) Німеччини – 4 рази;

4) США – 6 разів.

Науково-технічний прогрес відбувався у кількох основних напрямах, які визначали ступінь механізації виробництва, зв’язку та побутової сфери. Електрична революція розпочалася після серії винаходів у Німеччині та США. 1867 року німецький інженер В. Сіменс винайшов динамомашину. 1883 року американець Т. Едісон створив генератор електричного струму, у 1897 році – трансформатор для передачі електроенергії на відстань та електричний двигун. У 1896 р. на Ніагарській гідроелектростанції було встановлено перший турбогенератор, який винайшов англійський інженер Ч. Парсонсон. Були винайдені електрична плавильна піч (1877), електричне зварювання металів (1887), трамвай (1879), електрична лампа (1886) тощо. Відбувся прорив у освоєнні нових видів енергії. 1887 року в Німеччині Н. Отто сконструював карбюраторний двигун внутрішнього згорання, у 1893 році Р. Дизель створив двигун внутрішнього згорання, який працював на солярці. Таким чином, у 1885 році на основі цих винаходів Г. Даймлер та К. Бенц започатковують автомобільну промисловість. Створення двигуна внутрішнього згорання сприяло революційному перевороту у транспорті, військовій техніці, механізації сільського господарства (1906 р. у США з’явилися трактори), збільшило економічну значимість нафти, яка перетворюється у стратегічну сировину (у 1870 р. видобуто 0,8 млн т, у 1890 р. – майже 20 млн т). 1876 року Белл винайшов телефонний зв’язок, Морзе – спосіб передачі інформації на відстань – телеграф, Попов та Марконі – радіо (1895 р.). Ці винаходи лягли в основу індустріалізації сфери зв’язку та створення радіотехнічної галузі промислового виробництва. Відкриття в галузі виробництва хімічної продукції (синтетичні фарбники, пластмаси, кислоти, нові лікарські та парфумерні вироби) дали поштовх для прискореного розвитку хімічної промисловості. Промислового впровадження набули винаходи Д.І. Менделєєва в галузі технології видобутку нафти та кольорової металургії (також винайдення дюралюмінію А. Вільмом), яка забезпечила розвиток авіаційної промисловості (Можайський, брати Райт). Велике економічне значення мали технічні вдосконалення в металургії – конверторний спосіб виробництва сталі (Бесемер – 1856 р. та Томас – 1878 р.), упровадження мартенівських печей, які значно підвищували продуктивність праці. У США був винайдений токарний автоматичний револьверний верстат, створено фрезерний та шліфувальнийверстати, що підвищило якість металообробки. Модернізації зазнала і сфера легкої промисловості (автоматичний ткацький верстат), поліграфії (лінотип), з’явився автомат для виробництва пляшок.

Науково-технічний прогрес та потреба у створенні масового поточного виробництва для задоволення зростаючих потреб ринку зумовили розвиток наукової організації праці як вищого рівня технологічної думки. Гаррінгтон Емерсон (США) пропонує підвищувати ефективність виробництва за рахунок раціоналізації витрат, виробничих операцій, підбору та навчання робітничих та інженерно-технічних кадрів, Фредерік Уінслоу (США) пропонує конвеєрний спосіб організації виробництва на основі хронометражу та відповідної організації робочого місця.

В умовах зростання мілітаризації окремих національних економік з’являються і нові засоби ведення війни – кулемети (Максим), динаміт (Нобель), отруйні гази – іприт та фосген.

Дата добавления: 2014-01-20