Соціально-філософська концепція просвітництва. Просвітництво у Франції

Лекція 9

ПЛАН

1. Просвітництво – антифеодальний ідейний рух.

2. Просвітники Франції.

3. Просвітник Нідерландів.

ХVІІІ століття – це доба соціально-політичних змін, принципово новий етап в історії людства, що розпочався славнозвісною революцією в Англії, тобто державним переворотом 1688-1689 років, коли була обмежена королівська влада і закріплена перемога буржуазії.

Важливою подією тих часів стала Велика французька буржуазна революція 1789-1794 рр., яка мала незаперечний вплив на долі країн Європи і яка означала перемогу доби капіталізму.

Криза феодального суспільства досягла тоді незвичайної гостроти: зруйнувалася економічна система старого суспільства, криза захопила і систему політичної влади – абсолютизм став реакційним, ідеологію феодальних стосунків замінює нова, революційна, буржуазна ідеологія.

Виникає та поширюється ідейний рух – Просвітництво, який був антифеодальним за своїм спрямуванням. Просвітники виступали від імені всього людства. Адже у ХVІІІ ст. відбулося безліч географічних та етнографічних відкриттів – і горизонти людства значно розширилися. Просвітники зробили висновок, що людина стає поганою (аморальною) або доброю (високоморальною) під впливом оточуючого її суспільства, тому різко критикували феодальний суспільний устрій, що порушував людські норми.

Просвітники вважали, що феодалізм відмовляв народові в освіті, в духовному збагаченні, робив суспільство темним, забобонним. Тож нагальною необхідністю було – дати народу знання, нові ідеї, які б зруйнували застаріле світосприйняття і створили нове. Просвітники бачили ідеал людини в її єднанні з природою, прославляли “природну” людину зі здоровими моральними нормами життя.

У межах літератури і мистецтва Просвітництва активно діяли різні художні напрями: просвітительський класицизм, просвітительський реалізм та просвітительський сентименталізм. Кожний напрям мав свою специфіку, але всім їм притаманні спільні риси, а саме:

§ Діячі просвітництва були не лише письменниками, а й філософами, мислителями. Тому література цієї доби проникнута філософською проблематикою, намагаючись розкрити в літературній формі ті чи інші філософські ідеї. Тому саме у ХVІІІ ст. виник жанр філософського роману, філософської повісті.

§ Намагання просвітників впливати на розум і серце своїх сучасників визначили відверту публіцистичність їх творчості. Значне місце в літературі тих часів посідали: нарис, діалог, трактат, есе.

§ Просвітники вважали за необхідне повернутися до принципу античності: “Навчати, розважаючи”, тому література мала не лише вчити, а й виховувати, формувати людину, разом з тим розважаючи її.

§ Головним об’єктом літератури просвітництва стає сучасність. Навіть описуючи історичні події, просвітники дивилися на них, оцінювали їх з позицій сучасності, а історичний колорит обмежували лише зовнішніми аксесуарами.

Значними постатями серед французів-просвітників є Дідро (1713-1784), Руссо (1712-1778), Бомарше (1732-1799), Вольтер, Монтень, а серед німецьких – Шиллер (1759-1805).

Дені Дідро відомий у світі як просвітник Франції, філософ, як керівник (25 років очолював видання французької енциклопедії), як матеріаліст, як письменник. Дені був сином ремісника. Маючи гроші, батько зміг дати синові добру освіту, бачив сина священиком. Але Дені цікавився філософією, мистецтвом, точними науками, літературою. Батько через це відмовляв йому в матеріальній підтримці. І Дідро стає бідняком, котрий має думати, як заробити на кусень хліба. Працює, багато пише. На запрошення Катерини ІІ цілий рік був у Росії. Цариця купила йому будинок у Парижі.

Найвідоміші твори Дідро: роман “Монахиня”, новела “Жак-фаталіст”. Роман спрямований проти релігійних забобонів, а новела несе в собі здорові, реальні погляди на життя.

Сюжет “Монахині” нескладний. Дівчину Сюзанну відправляють до монастиря (хоч вона й не має такого бажання) на виправлення норову, моралі і на науку. А дівчина любить свободу. Монастир для неї, як в’язниця. Та ще й ігуменя переслідує її, відчуваючи до неї протиприродну пристрасть. Монашки, які згубили в монастирі людськість, змушують дівчину віддатися старій. Сюзанна в розпачі. Вона тікає з монастиря й влаштовується на роботу пралею, переховуючись таким чином. Боячись кожного стуку в двері, запевняє водночас, що як тільки її повернуть у монастир, вона за себе не ручається: там є глибокі криниці. Дідро навмисне не показує до кінця долю дівчини, аби сам читач вирішив її.

“Жак-фаталіст” – чудова новела. Чому “фаталіст”? Християнська заповідь каже: “Так визначено згори, що бідний прислуговує хазяїну”. Жак – слуга, а тому служить своєму панові, хоч він і розумніший, і енергійніший, ніж пан. Бо так велено згори. Жака б’ють, сварять нізащо. Бо так велено згори. Жак терпить усе. А читача турбує ця проблема більше, ніж окрема доля Жака.

Жан Жак Руссо – діалектик, просвітник ХVІІІ століття. Якщо Вольтер бореться з церквою, з неосвіченістю, за цивілізацію. Руссо критикує не тільки дворянський клас, а й буржуазію. Жан-Жаку було 10 років, як його покинув батько, а мати померла при пологах. Ким він тільки не працював, де тільки не був, але самотужки вивчився і в 29 років став одним із освічених людей Франції.

Цікавий його трактат “Розмірковування про науки та мистецтво”, в якому автор виступає проти розвитку науки, яка допомагає багатим тримати в руках бідних. Ідеал стану людини – природа (чим ближче до неї, тим людина чистіша, здоровіша.

Якщо більшість просвітників ставили на перше місце розум, то Руссо – почуття, бо тільки з почуттями, за Руссо, людина ближча до природи.

Великою популярністю у філософів світу, в читачів користуються його твори: романи “Нова Елоїза”, “Еміль”, автобіографічна повість “Сповідь”.

Повість “Сповідь” – не тільки приголомшлива правда про просту людину, її почуття, наміри, думки, дії тощо, а й правда життя тогочасної Франції: соціального життя, побуту, звичаїв, дійсності.

“Еміль” – філософський роман, присвячений педагогічним питанням. У ньому Руссо запропонував читачам проект виховання аристократа (?!). Бо, як вважав Руссо, син бідняка жити навчиться сам. У хлопця, якого він в романі виховує 20 років, забрали всі книжки, залишивши тільки книгу про життя Робінзона, бо в ній дані картини тісного співіснування людини і природи. Забрали хлопця з міста, бо “город – это бездна, губящая род человеческий».

Руссо викладає свою систему виховання, піддає критиці соціальну систему феодалізму. Яка ж мета виховання, за Руссо? Дати суспільству корисну людину. А щоб жити в суспільстві, дитина повинна бути не тільки священиком, воякою, суддею, а, в першу чергу, людиною. “Не та людина, що налічує найбільше число літ, а та, що більше відчуває життя” – пише Жан-Жак Руссо. Ці слова можна віднести і до його популярного роману, над яким, як правило, плачуть жінки, – “Нова Елоїза”. Це – роман у листах. Мова йде про історію кохання багатої дівчини Юлії та бідного вчителя Сен-Пре. Вони палко кохають одне одного, але різниця в соціальному становищі не дозволяє їм бути разом. Роман завершується смертю Юлії. Однак це тільки зовнішня, сентиментальна, вразлива сторона роману. А його внутрішня ідея звучить грізно, бо є протестом проти соціальної несправедливості.

“Моя батьківщина там, де моя бібліотека”, - так говорив нідерландський вчений-гуманіст Еразм Роттердамський (1466-1536). Завдяки його енциклопедичним знанням Роттердамського запрошували: австрійський імператор Зигмунд І, польський король Ернст, папа римський (папа Павло ІІІ пропонував йому мантію кардинала). Але всім було відмовлено, бо найбільше Е. Роттердамський цінував духовну незалежність. Тривалий час він товаришував з Томасом Мором – видатним англійським мислителем і державним діячем.

З літературних творів Еразма Роттердамського найбільше значення має твір “Похвала глупоті”. Літературна форма твору не відповідає жодному з традиційних жанрів. Це – своєрідний панегірик (восхваляння), гострий сатирично-гумористичний твір.

Глупота – героїня твору – восхваляє саму себе, але висловлює мудрі і влучні спостереження про суспільні болячки того часу. Твір складається зі вступу і двох основних частин. У вступі Глупота в одязі вченого і з блазенським ковпаком на голові знайомить читача зі своєю особою: хто вона така, хто її батьки, яке її оточення. Так, батько у неї – Плутос; няньки: Пияцтво, Невихованість; подруги: Обжерливість, Лінь, Насолода; товариші: Гультяй, Непробудний Сон. У першій частині Глупота намагається довести свою перевагу над Мудрістю. Друга частина – сатирична, в якій іде конкретний опис різних видів і форм Глупоти у суспільстві: тут і купці, і граматика, і правознавці, і богослови, і царі, і селяни.

Книга одразу здобула велику популярність, видавалася 12 разів, перекладена відразу на англійську, німецьку і французьку мови, а написана була чудовою латинню.

Француз, освічена людина, богослов, знавець латинської, грецької, давньоєврейської мов, лікар за фахом, гуманіст за покликанням, письменник Франсуа Рабле, весела, дотепна людина, жив наприкінці ХV – початку ХVІ ст. Вважають, що під пером Рабле здійснювався великий прогресивний переворот у літературі – народження нового жанру прози: роману. В цьому Франція на певний час випереджає держави Європи.

Славу Рабле здобув романом “Гаргантюа і Пантагрюель. Цей твір – казка-сатира, пародія на лицарські романи, весела і чудернацька книга. Перші дві частини книги – розповідь про народження, виховання, освіту, оточення двох веселих гігантів: Гаргантюа і його сина Пантагрюеля. Розповідь про життя цих велетнів супроводжується їдкою критикою феодального ладу, світогляду людей, їх життя. Автор показує картини істинного, гуманістичного сприйняття світу.

Так, розповідаючи про навчання і виховання Гаргантюа, письменник засуджує метод зубріння наук або схоластичний метод навчання. Трьохрічна дитина завчає напам’ять абетку в прямому і зворотному порядку, вчить напам’ять, без усвідомлення, трактати, які нікому нічого не дають. Після такого навчання хлопчик стає затурканим, неуважним. Батько запрошує іншого вчителя – гуманіста Панократа. Тепер навчання стає широким і всеохоплюючим: фізична гімнастика поєднується з наукою і практикою.

Так виховується майбутній монарх – добрий, розумний керівник держави. На відміну від тупого короля Пікрохоля (котрий збирає військо на війну, навіть не розібравшись, чому це пекар посварився з чужим пастухом), розумний монарх Гаргантюа поділяє думку Платона: “Люди в державі будуть щасливі лише тоді, коли царі стануть філософами, а філософи – царями.

Рабле засуджує і грабіжницькі війни. Той же дурний Пікрохоль здуру розпочав завойовницьку війну, втратив королівство, і, ледве врятувавши своє життя, став поденником.

Ідеальне соціальне життя змальовує Рабле у вигаданому ним Телемському абатстві.

Бомарше (1732-1799). “Як тільки чорні думки до тебе прийдуть, відкупор пляшку шампанського або перечитай “Весілля Фігаро”, - говорили люди ще не так давно, коли не настільки був поширений відеопрокат.

Бомарше написав усього дві комедії із шести п’єс (“Севільський цирульник” та “Одруження Фігаро”). Однак мало знайдеться людей, які не знають цих комедій, а якою популярною стала фраза з пісні “Фігаро – тут, Фігаро – там”. Наскрізь, через складне плетиво інтриг комедій Бомарше, лейтмотивом проходила думка: старій системі феодально-аристократичної Франції настав кінець, бо на арену життя вступає новий господар – капітал.

Життя і діяльність Бомарше припадає на особливий період в історії Франції – Просвітництво. Театр у Франції в той час відігравав значну роль (був провідником ідей просвітництва і гуманізму.

Справжнє ім’я Бомарше – П’єр-Огюстен Карон. Народився в 1732 році в небагатій родині. Батько був годинникарем. Вчився тільки до 13 років (батько забрав зі школи, щоб учився його ремеслу. Але П’єр бешкетував, багато читав. Розгніваний батько вигнав сина з дому і прийняв лише тоді, коли той (у віці 18 років) дав письмову обіцянку вчитися батьковому ремеслу. Хлопець був здібним. Він значно удосконалив механізм кишенькових годинників – і до нього пішли клієнти. Зробили замовлення навіть сам король Людовік ХV та його фаворитка маркіза Помпадур. Справи йшли непогано, і Бомарше почав мріяти про титул дворянина. Одружившись на вдові, яка мала маєток, Бомарше купив за 56 тис. франків посаду королівського секретаря, ставши таким чином де Бомарше (дворянином).

Крім таланту до механіки, Бомарше мав ще здібності музиканта, а тому навчав чотирьох дочок короля грі на арфі. Через впливових людей входить до світу бізнесу. Оскільки мав натуру діяльну, енергійну, пристрасну, розгорнув бурхливу бізнесово-спекулятивну діяльність, добре вивчив “кухню” і людей цієї сфери.

Відчуваючи потребу в літературній праці, почав активно писати. Перші його драми були слабкими й нецікавими. Коли ж бізнесові справи зазнали краху, Бомарше почав захищати себе і свій капітал (виступав, ходив по інстанціях, писав до газет і журналів). А з часом вирішив видавати “Мемуари”, в яких розповів, що насправді відбувалося за кулісами парламенту, суддівства. У Бомарше проявляється неабиякий талант сатирика. Він стає героєм часу. Народ скрізь зустрічає його аплодисментами, впізнає на вулицях.

Успіх треба було закріпити – і Бомарше пише комедію “Севільський цирульник, яка відразу ввійшла у “золотий фонд” класичного репертуару театрів і залишається в ньому до сьогодні. Россіні написав на сюжет комедії оперу, яка стала найулюбленішою на музикальному бомонді.

За своєю фабулою “Севільський цирульник” не має нічого оригінального. Це – історія молодого графа, котрий закохується в прекрасну дівчину, яка живе в будинку ревнивого опікуна. Опікун мріє одружитися з нею, але закоханий молодик з допомогою спритного слуги відбиває дівчину в опікуна й одружується з нею. Хоч схема комедії й банальна, та образи її – оригінальні.

Молодого графа Альмавіва привабила бідненька вихованка Розіна. Граф – іспанський гранд, вельможа, багач, стоїть високо на соціальній драбині, порівняно з Розіною. Зустрівши дівчину, вирішив просто позабавлятися, розіграти легку інтрижку. Розіна з її добропорядністю і родинною мораллю, настоювала на законності стосунків, шлюбу. Так стався нерівний шлюб.

Свою вихованку захищає лікар Бартоло, маючи мету одружитися з нею. Перед нами постає образ реакційного буржуа, скупого, ревнивого, недовірливого. Найголовніше те, що він – ворог усього нового в медицині, науці, житті. Він вважає, що віротерпимість і свобода слова – це щось страшне. Тому, коли сварить слуг, завжди нагадує їм: “Я ваш хазяїн – отож, завжди правий!”. Або запевняє, що виступатиме проти влади, якщо вона визнаватиме вільнодумців. Його основні риси: реакційність, консерватизм, скупість, скнарість – набрали в п’єсі політичного звучання.

Інший негативний тип – приятель Бартоло, монах-органіст Базиль змальовується в стилі класицизму: одна риса – жадоба до золота – висвітлена найяскравіше. В ім’я золота Базиль готовий на будь-яку підлоту, готовий служити і друзям, і ворогам – будь-кому.

Сильний і цікавий у п’єсі образ Фігаро. Це ім’я, як вважають дослідники, походить від французьких слів “fies” i “karon”, які означають “син Карона” (Карон – прізвища Бомарше). Перед тим, як стати цирульником, Фігаро був поетом, драматургом, лікарем, аптекарем. Він – сміливий, енергійний, спритний, розумний, хитрий, наполегливий, людина з низів, яка хоче досягти більшого. Фігаро підкоряє своєю спритністю, чарівністю. Його не лякає ніяка робота. Тай графові Альмавіві він служить тільки тому, що той йому добре платить. Цей образ – типовий для тогочасної Франції та інших країни у певні певний період розвитку соціальних відносин. З одного боку, Фігаро – шахрай, цинік, а з іншого – добра і навіть чуйна людина (коли поєднує закоханих, навіть просльозився). Але найбільше приваблює в цьому образі – гострослів’я. Наприклад, коли його граф запитує чи чесний він, Фігаро відповідає: “Рівно настільки, щоб не бути повішаним”. Або коли граф домовляється з ним, що Фігаро йому допоможе і з радості кидається обіймати слугу, той каже, дивуючись: “Як швидко користь, вигода змусили Вас переступити межу поділу між нами. От що робить пристрасть!” Коли ж Альмавіва ганьбить Фігаро через його погані риси характеру, слуга єхидно підмічає: “Якщо від слуги вимагають благодійництва, то чи знайдуться пани, достойніші слуг?” Про начальство Фігаро робить такий висновок: “Якщо начальство не робить нам зла, то це вже добре”. Таким чином, усі зауваження Фігаро носять викривальний характер по відношенню до хазяїв життя і виявляють глибоку недовіру до морального устрою. Тому комедія Бомарше має й сьогодні вплив на читача і глядача.

Друга комедія Бомарше “Безумний день або Одруження Фігаро” значно складніша, цікавіша і цінніша як літературний твір. Вона має глибокий соціальний і сатиричний зміст. Граф Альмавіва з молодика перетворився на ловеласа, якому наскучило кохання дружини. Він хоче розважитися й намагається спокусити служницю Сюзанну. Графиня Розіна з кокетливої дівчини перетворилася на молоду жінку, яку кинув чоловік і котра страждає. Паж Керубіно (“Ангелочок”) – напівдитина, напівчоловік, готовий закохуватися в усіх жінок, які зустрічаються на його шляху. Епізодичні персонажі – Бартоло, Базиле, суддя Брідуазон – не яскраві (хіба що суддя, дурний, бездарний, безкультурний, який купив собі цю посаду, але не знає, що має робити). Позитивна героїня – Сюзанна – весела дівчина з народу, чарівна, смілива, винахідлива, справжня подруга Фігаро (“Фігаро в спідниці”).

Але найцікавіший, безперечно, образ Фігаро, змальований глибше і яскравіше, ніж у “Севільському цирульнику”, де він був, незважаючи на дотепність і винахідливість, всього-на-всього маленькою людиною, яка займається любовними походеньками графа. Тепер же захищається сам і захищає свою наречену Сюзанну від залицянь графа. Захищаючи Сюзанну, Фігаро починає розуміти, що на його шляху стоїть не одна людина, а ціла система феодальних суспільних відносин. Саме проти цієї системи й виступає Фігаро з усім завзяттям, запалом плебея. Він розсипає їдкі, гострі вислови на адресу привілейованого класу. Він громить і безсоромних адвокатів, і продажних суддів, лінивих придворних і безчесних дипломатів. Фігаро перестає бути шахраєм, а якщо інколи й шахраює, то не задля свого збагачення, а для захисту від суспільства. Афоризми Фігаро (а значить, Бомарше) вбивчі і гострі: “Получать, брать и просить – вот три слова, в которых заключена тайна царедворцев», «С умом и вдруг продвинуться! Шутить изволили! Раболепная посредственность – вот кто всего добивается!», Политика или интрига – похожие понятия и взаимозаменяемые!», «Закон – снисходительный к сильным, неумолимым, слабым» тощо.

Найбільш сильною сценою в п’єсі, її кульмінацією є відомий монолог Фігаро про суспільний устрій і про себе, де Фігаро протиставляє себе графові. Граф дав собі працю тільки ту, що народився, і все. А він, Фігаро? Для того, щоби прожити і прогодуватися, він докладав стільки зусиль та енергії, стільки винахідливості, що керівництву Франції вистачить на століття. Він, син простих і зовсім не знаменитих батьків, захотів іти по життю чесним шляхом, вивчав медицину, хімію, фармацевтику - і що ж? Добився місця тільки ветеринара. Мав хист драматурга – і що ж? Цензура не пропустила вільних демократичних думок, а глупота – будь ласка, на сторінках печаті. Фігаро зрозумів, що такий устрій не справедливий, заснований на гнітові одних людей іншими. І він готовий боротися з таким суспільним ладом.

Отже, комедії Бомарше, їх головний герой Фігаро готували французьку буржуазну революцію, яка здійснилася і розхитала основи існуючої влади країн Європи.

Дата добавления: 2014-01-20