ТЕМА 3. творча діяльність та її мотивація

1. Методологічний аналіз та підстави дослідження творчої діяльності

2. Пошуки національної ідеї в контексті української та світової культури.

3. Шляхи до розуміння індивідуальності особистості

4. Мотивація особистості до творчості

5. Мотив чи ієрархія ціннісних рангів в художній творчості

Дослідник української історії і її сучасних проблем О.Івченко так пише про наші об’єктивні і суб’єктивні труднощі: „Якщо ми продеремося через вмерлі і ще живучі міфи, через хибні думки і відкритий обман, то побачимо, що зараз в Україні немає простих рішень”, немає простих шляхів розв’язання існуючих в Україні труднощів [4, 636]. Як же знайти ключ до вирішення суперечностей в нашому суспільстві? Чи можна їх узагальнити, тобто звести до однієї фундаментальної причини?

Нам здається, що існує загальна причина всіх проблем народу України. Крім того, роздумуючи про її долю, ні на хвилину не треба відривати Україну від світового співтовариства та його проблем.

Усі труднощі, з якими зіткнулася наша держава за десять років незалежного існування, з точки зору методології, можна сформулювати так: спостерігаються суттєві розбіжності між структурами суб’єкта і об’єкта діяльності у всіх сферах життя. А тому постає питання: „В чому причини цих розбіжностей?” Структура об’єкта діяльності (будь то механічний, фізичний, хімічний, біологічний, а тим паче соціальний) настільки ускладнилась, що у сукупного суб’єкта діяльності не вистачає здібностей, щоб ефективно організувати їх взаємодію.

Проблема розбіжностей між структурами суб’єкта і об’єкта діяльності – це не тільки проблема сучасної української історії, а і світової історії, а тому звернемось до роздумів Ортеги-і-Гасета про аналогічні проблеми європейської і світової історії. Ось як він писав ще на початку 30х років XX ст. „Цивилизация по мере своего развития становится все сложнее и напряженнее. Проблемы, которые она ставит перед нами, невероятно запутаны. Людей, способных решать эти проблемы, становится все меньше” [5, ІІІ, 151 ]. І далі він продовжує, що розбіжності між проблемами та існуючими засобами будуть загострюватися до тих пір, поки не знайдуть вихід. Це і є основна трагедія нашої епохи [5,ІІІ,151]. На жаль, пророчий висновок філософа став реальністю. А ось як про сьогоденні проблеми пише сучасний дослідник українських проблем: „Свідомий елемент в розвитку поки що придушений”, в суспільстві відбувається „хаотичне блукання на авось” [4, 637].

Це правдиве зізнання про „блукання на авось” говорить про те, що у народу України та його еліти відсутні здібності як головний засіб вирішення існуючих проблем.

Цікаве спостереження зробив Р.Л. Акофф з приводу того, як спеціалісти відносяться до вирішення проблем. Будь-яку проблему можна вирішувати чотирма принципово різними засобами. Перший – ABSOLUTION – спеціаліст свідомо чи підсвідомо ігнорує існування проблеми. Другий – RESOLUTION – скликаються конференції, складаються програми та плани, угоди, створюються відповідні структури, але проблеми лишаються. Третій – SOLUTION – проблеми вирішуються, спираючись на минулий досвід. Четвертий – DISSOLUTION – змінюється навколишнє середовище і проблема зникає [6, 51-52].

Тепер після висновків Акоффа стає зрозумілим, на якому рівні міжнародна та українська еліта намагається розв’язувати проблеми. Скликаються зустрічі та консультації на вищому рівні, створюються комісії, а по суті імітується їх розв’язання, бо сучасні протиріччя не можна вирішити, спираючись на минулий досвід. Відсутність здібностей у спеціалістів – ось на наш погляд загальна причина існуючих проблем як у лідерів провідних держав так і в Україні.

Так на проблему, поставлену самим ходом об’єктивного процесу, як привести в рівновагу структуру суб’єкта і об’єкта діяльності, методологи можуть дати єдино можливу відповідь: „Розкрити таємницю людських здібностей і скласти умови для якісного підвищення рівня здібностей суб’єкта діяльності”.

Якщо український народ знову не бажає опинитися у хвості світової історії і піти в небуття, то треба всі сили направити на її вирішення, а взагалі виховання особисті проголосити національною ідеєю.

ПОШУКИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ В КОНТЕКСТІ УКРАЇНСЬКОЇ ТА СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

У світовій і українській історії, культурі, існує прихована ідею, яка циркулює в суспільній свідомості: публіцистичних, літературознавчих, психологічних, філософських текстах. Що в житті і культурі є анонімна ідея стало зрозуміло не тільки нам. Про це говорить і О.Забужко [1,10-11]. Отже, задача зводиться до того, щоб реставрувати, „випарити” цю ідею із окремих творів світових і українських письменників, психологів, філософів. В силу специфіки філософського мислення слов’ян – безсистемність – [1,11], ця ідея розтеклася в українській культурі по різних формах суспільної свідомості і не змогла концентруватися в індивідуальних філософських вченнях.

Неприємно, але треба погодитись з висновком О.Забужко, що українська культура не дала жодної „випареної” до кристально-понятійної форми філософської системи [1,12], але за відомим законом діалектики повинен колись відбутися стрибок у філософську глибину і повинна безсистемність перетворитися в системність.

Ми хочемо попередити, що з цією „прихованою” ідеєю на рівні повсякденної свідомості знайома кожна освічена і життєво досвідчена людина. (Ця ідея була відома ще в сиву давнину, коли створювалися міфи і казки). Всі люди об’єктивно різняться між собою діяльнісними здібностями, соціальними якостями, (Під здібностями ми розуміємо не природні задатки а діяльнісні здібності займати ту чи іншу позицію у системі суспільних та виробничих взаємовідносин).

Об’єктивно нараховується чотири рівні розвитку діяльнісних здібностей. До першого рівня відносяться індивіди, які спонукаються стимулом, тобто безпосередньо потребами власного тіла, вони завжди будуть залежними від своїх нерозвинутих потреб та зовнішніх обставин, будуть страждати від своїх здібностей, але ніколи не погодяться, що проблема знаходиться в них самих. Це – залежні особи – раби обставин. До другого рівня відносяться індивіди, які побуджуються мотивом вигоди: економічної, політичної, правової, моральної, світоглядної. Ця людина у різних дослідників отримала різні назви. Так, ще Д.Дефо в романі „Пригоди Робінзона Крузо” назвав тип людини, яка народжувалася капіталістичними умовами, - середнім, Д.С.Мережковський назвав цю людину хамом [9], Ф.М. Достоєвський – бісом [10], Вл.Соловйов – антихристом [11], В.І. Ленін – холуєм [12], всі ці дослідники різних часів та різних світоглядно-політичних орієнтацій були одностайні в тому, що ця людина побуджується вигодою, а не інтересом, як це роблять особистості.

До третього рівня відносяться індивіди, які спонукаються інтересом, який на диво, не розходиться з інтересом будь-якої людини у даному суспільстві. До четвертого рівня здібностей належать індивіди, які спонукаються ідеалом добра та краси. Це генії.

Цей життєвий та літературний факт ще не став предметом пильної уваги науковців: філософів, психологів, педагогів. Де і хто з них чіткою науковою мовою проаналізував ці життєві та літературні явища?

Говорячи словами Гегеля, можна сказати, що ця ідея відобразила „драму світового духу”. Але це була драма за часів Гегеля, а зараз вона переросла в світову катастрофу, на яку людство не звертає уваги.

Проблема творчості стає останнім часом усе більш актуальної. У сучасній західній психотерапії переважає терапія творчістю, через творчу реалізацію, і в нас теж такий підхід одержує усе більше поширення. Це говорить про те, що творчість уже не вважається долею окремих особистостей, зв'язаним з їх талантом чи геніальністю, а визнається природною формою проживання людиною свого життя, і більш того, воно сприяє розвитку здорової особистості. Зокрема, А. Маслоу затверджує, що це навіть необхідна ознака здоров'я, а людина не діє хворий. Можна додати до цьому ще те, що життя у творчості це людський рівень життя, еволюційне нововведення, закладене в людині.

Більшість дослідників зв'язують поняття "творчість" з поняттям "індивідуальності". Наприклад, Яковлева Е.Л. пише: "Творческость реалізація людиною власної індивідуальності". У зв'язку з цим варто небагато пояснити, що ми розуміємо під індивідуальністю.

Індивідуальність має двоїсту природу: біологічну і соціальну. Інакше, індивідуальність поділяється на "індивідуальність індивіда" і "індивідуальність особистості". Ці поняття введені і розробляються у вітчизняній психології Асмоловым А.Г., Петровским В.А. і Леонтьевим Д.А. "Індивідуальність індивіда" це конституціональні особливості, нейродинамические властивості мозку, особливості функціональної асиметрії великих півкуль, динаміка психофізіологічних функцій і сфера органічних потреб. Ми назвали це умовно можливими шляхами розвитку, що обумовлені потребами і задатками індивіда.

Під "індивідуальністю особистості" розуміється сукупність значеннєвих отношений і установок людини у світі, що породжуються в ході его життя в суспільстві при наявності необхідних антропогенетических передумов. Ми позначимо це, як результат наповнення можливостей індивіда конкретним культурно-істориним змістом. При перетворенні "індивідуальності індивіда" у "індивідуальність особистості" залишається незмінним ядро "Я", що у першому випадку характеризується через потреби і потенційні здібності індивіда, а в другому - через мотиваційно-смислову сферу особистості. Це ядро емоційне по своїй природі.

Дійсно, потреби представлені у свідомості індивіда у виді відчуття чи комфорту дискомфорту, що оцінюється їм відповідно позитивно чи негативно. Аналогічно діяльність суб'єктивно переживається й оцінюється у відповідність з тим, наскільки вона здійснюється в напрямку розвитку потенційних здібностей. Нездатність реалізації якоїсь діяльності викликає відчуття дискомфорту.

Подібним чином мотиви, взаємозалежні з визначеними потребами, зберігають емоційний компонент останніх, і змісти визначають значимість подій для суб'єкта в термінах емоцій. Однак емоції, що сигналізують про прагнення "Я", соціалізуються, приводяться відповідно до цінностей суспільства і потребами інших людей, і тому видозмінюються, придушуються й ін., тобто емоції, що споконвічно випробуються дитиною у відповідності зі своїми потребами, потягами, можливостями, у суспільстві постійно модифікуються: одні цінуються суспільством, підтримуються, схвалюються, інші засуджуються, придушуються.

Існують так називані "правила почуттів", тобто нормативне культурне визначення ситуацій і тих емоцій, що у них варто випробувати. Також батьки дуже часто деформують емоції своїх дітей, заохочуючи їх за одні емоційних реакцій, засуджуючи за інші, нав'язуючи ті, котрі самі вважають більш адекватними в якій-небудь ситуації.

Так у "індивідуальності особистості" з'являються "щирі" і "неістинні" емоції. У закордонній психології в такому випадку говорять про автентичність емоційної реакції (дійсності, вірогідності). Оскільки емоційна оцінка є важливим компонентом мотиваційно-змістовних орієнтацій, те можна говорити про "щиру" і "неістинній" мотивації. У даному випадку "щира" та, котра відповідає потребам і здібностям самого індивіда, я "неістинна" виходить з потреб інших людей, соціуму і т.д.

Прикладом останньої може стати діяльність, орієнтована на досягнення соціального статусу, на чи престижність обрана відповідно до вимог батьків і т.д. При цьому "неістинна" мотивація може виходити від самого суб'єкта, але з цінностей суспільства, установок найближчого оточення, засвоєних їм. Отже, діяльність може запускатися "щирими" і "неістинними" мотивами. Що ж стосується творчості, творчої діяльності, то ми вважаємо, що вона можлива тільки за умови "щирої" мотивації, і це зв'язано з особливостями творчого процесу.

Суть творчості ховається в його назві. Прислухаємося до слова "творчість", "діяти", дуже часто замість нього ми вживаємо такі вираження як "відкривати", "робити відкриття", воно має таке однокорінне слово "відчинити". "Відкривати", "відчинити" значить забрати перешкоду між двома просторами і дозволити їх змістам вільно переміщатися, проникати в "сусіднє" простір. Таке розуміння дозволяє ближче підійти до осмислення суті творчого процесу. Діяти це значить дозволити своєї унікальності вийти за межі того простору, у якому вона укладена, здійснити взаємопроникнення індивідуальності і культури. Тут мається, принаймні, два виходи: перший здійснюється в межах суб'єктивного світу, що, як уже було сказано вище, індивідуалістичне.

Дуже часто соціальне не наповняє унікального у внутрішньому просторі людини, а придушує його, закриває, поглинає. У цьому випадку необхідно здійснити взаємопроникнення усередині самого себе, що можливо, якщо людина буде прислухатися до внутрішніх сигналів (як назвала це А. Маслоу). Тоді, співвідносячи інформацію, що надходить у свідомість, зі своїм ядром, оцінюючи її, сполучаючи елементи соціального й індивідуального, вона з'являється в перетвореному виді нова і неповторна. Другий вихід це проникнення індивідуальності у світ через діяльність, через реалізацію своїх здібностей. Метафорично творчість - це народження, що виникає в результаті запліднення ядра "Я" несіннями культури, це механізм росту, збільшення "Я".

А. Маслоу говорив, що у творчих людей их психологічне "Я" стає більше "Я" тілесного. "Способи рости" представлені здібностями індивіда, що задають напрямку росту.

Виходячи з такого розуміння творчості, формулюємо гіпотезу, що тільки "щира" мотивація, яка формується на основі потреб і здібностей індивіда, сприяє творчої діяльності. Чому ж "неістинна" мотивація не має такі властивості? Узагалі говорячи, можливі випадки творчої діяльності, мотивованої "ззовні". Але це можливо тільки тоді, коли мотив "зовнішній" відповідає "внутрішньому".

Такий збіг може бути випадковим, якщо людина втратила зв'язок із самим собою, і може до визначеного ступеня розвити індивіда, але, зрештою, це буде обмежувати його діяльність, заганяючи в рамки необхідного, і творчість як реалізація своєї унікальності вичерпається.

Таким чином, тільки "щира" мотивація дозволяє людині діяти, тільки прислухаючись до самого себе, ми зможемо вибрати той єдиний шлях, під впливом якого ми будемо перетворюватися з крихітного атома "одного з" у нескінченному Всесвіті, здійснювати акт утвору, уподібнюючись Богу, Природі. При цьому мотивацію, ми розглядаємо як обудження, що викликає активність організму і визначає його спрямованість. Мотивація, взята в широкому розумінні, використовується у всіх галузях психології, де досліджуються причини та механізми цілеспрямованої поведінки людини (тварин), діяльності особи.

Разом з тим будь-яка творчість починається з постановки проблеми, задачі, що підлягає вирішенню. Проблема може бути породжена і ходом саморозвитку науки, і потребами удосконалювання технології, і еволюцією мистецтва, що випробує на собі вплив суспільного розвитку в цілому. Логіка виникнення задачі, що вимагає творчого передбачення, може бути цілком усвідомлюваною, але іноді саме виявлення проблеми є справжнім відкриттям і залежить від ступеня обдарованості першовідкривача. Про цьому прекрасно сказав Шопенгауер: талант потрапляє в мету, у яку ніхто потрапити не може; геній потрапляє в мету, тому що ніхто не бачить. І тут ми знову зустрічаємося не з логікою, а з почуттям - мовою неусвідомлюваного психічного. Не знаючи нічого більш, ми почуваємо, що продовжувати дослідження з якогось напрямку не коштує праці; ми почуваємо, що питання само по собі заслуговує на увагу.

Оскільки сверхсвідомість оперує досвідом, накопиченим свідомістю і частково зафіксованим у підсвідомості, вона в принципі не може породити гіпотезу, зовсім вільну від цього досвіду. У голові первісного генія не могла народитися теорія чи відносності задуму “Сікстинської мадонни”. Геній нерідко випереджає свій час, але дистанція цього випередження історично обмежена.

Гіпотеза, що привела до відкриття періодичного закону, не могла виникнути в людини, що не володів обширнейшими знаннями хімічних властивостей і атомної ваги елементів, хоча сам по собі цей запас знань не гарантує народження гіпотези. Саме професіоналізм хіміка дозволив Менделєєву звернути увагу на близькість значень атомної ваги в елементів, хімічно різних між собою, оскільки близькість атомної ваги в подібних елементів була відома і до нього.

Аналіз біографій сімдесятьох знаменитих композиторів показав, что продуктивній творчості передує період старанного навчання. Ніхто з них не створив жодного видатного добутку раніше, ніж після десяти років оволодіння майстерністю.

Мотивація творчості - фактор, у величезній мері визначальний його продуктивність. Очевидно, існують дуже глибокі зв'язки між потребами, свідомістю і неусвідомлюваними проявами вищої нервової діяльності. Уже саме комунікативне походження свідомості робить його неминуче соціальним. Интериоризованный “інший” (точніше: “інші”), суб'єктивно сприйманий як моє внутрішнє “Я”, породжує не тільки здатність уявного діалогу із самим собою, але і принципову можливість думати одне, а говорити інше. Як дотепно помітила психоаналитик Франсуаза Дольто, «не можна брехати підсвідомістю. Воно завжди знає правду». Підсвідомість тяжіє до вітальних потреб, до інстинктивного поводження. Це особливо яскраво виявляється в екстремальних ситуаціях погрози індивідуальному і видовий (батьківський інстинкт) існуванню, коли немає часу для раціонального аналізу обстановки, але необхідно діяти, спираючи на уроджений і раніше накопичений досвід, миттєво використовуючи автоматизовані навички.

Що стосується сверхсознания, то воно у вирішальній ступені належить індивідуальним потребам пізнання і перетворення навколишнього світу. Ампер писав, що “…опублікування одного з його відкриттів - гарний засіб, щоб одержати місце викладача в ліцеї. Але не такі почуття привели його до відкриття... людина, позбавлена відомої любові до науки, не може домогтися успіху, тому що він не в змозі зробити правильний вибір”.

Стосовно мистецтва цю думку ще рішучіше висловив Л.Толстой: “Причиною появи дійсного мистецтва є внутрішня потреба виразити накопичене почуття - причина підробленого мистецтва є користь, точно також як і проституція”. Чи Джон Рескин: дівчина може пектися про загублену любов, але скряга не може пектися про загублені гроші. Любов і творчість, записав у щоденнику М. Пришвін, жадають від людини виходу із себе, щоб любити щось більше себе.

Але надзвичайно винахідливим може бути й інтриган, що задумав оригінальний хід до досягнення своєї мети, і злочинець, здатний поставити в кут самого проникливого слідчого. Справа в тім, що надсвідомість завжди “працює” на задоволення потреби, що стійко домінує в ієрархії мотивів даної особистості. Твердження про те, що “геній і лиходійство - дві речі несумісні” справедливо тільки стосовно творчості в сфері науки, мистецтва і створення нових етичних норм, де абсолютним імперативом є домінування духовних потреб пізнання й альтруїзм.

Тут не слід впадати в одномірність. Великий художник (чи вчений) може бути честолюбний, скупий, грати на бігах і в карти. Він людина, і ніщо людське йому не чуже. Важливо лише, щоб у визначені моменти безкорислива потреба пізнання істини і правди опановувала всією його істотою. Саме в ці моменти домінуюча потреба включить механізми надсвідомості і приведе до результатів, не досяжним шляхом чисто раціональних побудов. Перо генія завжди більш велике, чим він сам, воно не обмежується його тимчасовими цілями, завжди йде далі (С.Цвейг). “Поки не вимагає поета до священної жертви Аполлон...” - Пушкін геніально угадав цю діалектику діяльності надсвідомості.

Ведь підказка, аналогія, що служить безпосереднім поштовхом для миттєвого осяяння - це завжди відгук мотиваційної домінанти на подію, байдужна для тисяч його людей, що спостерігали. Скільки з них розкладали пасьянс як Менделєєв, бачили мавп, що зчепилися хвостами, як Кекуле, чи падаюче яблуко як Ньютон, але нікому ці враження не підказали ні періодичної таблиці, ні формули бензолу, ні закону всесвітнього тяжіння. Випадок благоприятствует підготовленому - це правило творчої діяльності мозку підтверджувалася безліч разів.

Багато винахідників відзначають, что самий первісний здогад виникає у виді розпливчастого образа, а не в чи словах точних математичних знаках. От як описує Достоєвський творчий процес молодого вченого Ордынова: “... у душі його вже помалу вставав ще темний, неясний, але якийсь дивно-отрадньй образ ідеї, втілений у нову прояснену форму, і ця форма просилася з душі його, мучачи цю душу; він ще робко почував оригінальність, істину і самобутність її: творчість уже позначалася силами його; воно формувалося і міцніло”.

Залежність феномена підказки, що безпосередньо провокує осяяння, від мотиваційної домінанти пояснює, чому саме потреби безкорисливого пізнання, прагнення до правди і краси повинні домінувати в ієрархії мотивів особистості, що претендує на відкриття в області науки і мистецтва.

Розглядаючи процес художньої творчості, не можа обійти своєю увагою психологічні його аспекти. Засновник “аналітичної психології” швейцарський психолог К. Юнг відзначав, що психологія у своїй якості науки про щиросердечні процеси може бути поставлена в зв'язок з естетикою.

У свій час про загадковість процесу творчості говорив Кант: “...Ньютон усі свої кроки, що він повинний був зробити від перших початків геометрії до своїх великих і глибоких відкриттів, міг представити зовсім наочними не тільки собі самому, але і кожному інший і предназначить їх для спадкоємства; але ніякий Гомер чи Виланд не може показати, як з'являються і з'єднуються в його голові повні фантазії і разом з тим багаті думками ідеї, тому що сам не знає цього і, отже, не може навчити цьому нікого іншого”.

А. С. Пушкін писав: “Усякий талант нез'ясований. Яким образом скульптор у шматку каррарского мармуру бачить прихованого Юпітера і виводить його на світло, різцем і молотом роздрібнюючи його оболонку? Чому думка з голови поета виходить уже збройна чотирма римами, розміряна стрункими одноманітними стопами? – Так ніхто, крім самого імпровізатора, не може зрозуміти цю швидкість вражень, цей тісний зв'язок між власним натхненням і далекої внешнею волею...”

Деякі теоретики думають, що художня геніальність є форма розумової патології.

Так, Ч. Ламброзо писав: “Який би жорстокої і болісний не виглядала теорія, що ототожнює геніальність з неврозом, вона не позбавлена серйозних основ...” Цю же думку висловлює й А. Шопенгауэр: “Як відомо, геніальність рідко зустрічається в союзі з переважною розумністю; навпроти, геніальні індивідууми часто піддані сильним афектам і нерозумним пристрастям”. Однак, по справедливому судженню Н. В. Гоголя “мистецтво є водворенье в душу стрункості і порядку, а не смущенья і розладу”.

Існує ієрархія ціннісних рангів, що характеризує ступінь схильності людини до художньої творчості: здатність – обдарованість – талановитість – геніальність.

На думку И. В. Ґете, геніальність художника визначається силоміць сприйняття світу і впливом на людство. Американський психолог Д. Гилфорд відзначає прояв у процесі творчості шести здібностей художника: швидкості мислення, аналогій і протиставлень, експресивності, уміння переключатися з одного класу об'єктів на іншій, адаптаційній чи гнучкості оригінальності, уміння додавати художній формі необхідні обриси.

Художня обдарованість припускає гостроту уваги до життя, уміння вибирати об'єкти уваги, закріплювати в пам'яті ці враження, витягати їх з пам'яті і включати в багату систему асоціацій і зв'язків, диктуемых творчою уявою.

Діяльністю в тім чи іншому виді мистецтва, у той чи інший період життя займаються багато хто з великим чи меншим успіхом. Людина художньо обдарований створює добутки, що володіють стійкою значимістю для даного суспільства на значний період його розвитку. Талант породжує художні цінності, що мають неминуще національне, а часом і загальнолюдське значення. Геніальний же майстер створює вищі загальнолюдські цінності, що мають значимість на усі часи.

Дата добавления: 2014-01-11