Показники

Національна економіка – це економічно й організаційно єдина система взаємопов’язаних галузей і сфер діяльності людей, яким властива відповідна пропорційність, взаємообумовлене розміщення на території, обмеженій державними кордонами.

Сучасну національну економіку характеризують низка ознак, які можна звести у декілька груп:

- національний суверенітет;

- ресурсо-виробничі;

- господарсько-організаційні;

- товарообмінні.

В цілому національна економіка виступає як досягнутий під впливом сукупності факторів цілісний організм, який функціонує за певними законами.

Для того, щоб Україна мала національну економіку потрібно провести структурну перебудову економіки з метою розвитку галузей які працюють на потреби держави. Це сільське господарство, машинобудування, машинобудування для легкої промисловості, машинобудування для харчової промисловості, розвиток легкої та харчової промисловості, розвиток галузей, які виробляють складну побутову техніку, скорочення добувної промисловості до потреб, металургії, виходячи з пріоритетів національних інтересів України. Національна економіка неможлива без розв’язання проблеми економічної безпеки. Економічна безпека формується виходячи із забезпеченості природними ресурсами, фінансування коштами, залежить від експорто- та імпорто-орієнтації економіки.

В цілому економіка України, крім структурної перебудови, потребує оновлення основного капіталу, зміни технології і відповідно проведення ряду реформ, покликаних забезпечити ефективності виробництва.

Система національних рахунків як нормативна база макроекономіки. Система національних рахунків в найбільш широкому розумінні – це система показників та понять, яка виражає зв’язки між процесами та явищами макроекономіки. Предметом національного рахівництва є створення, розподіл і перерозподіл національного доходу та продукту в межах економічної системи.

Система національних рахунків (СНР) – це система взаємопов’язаних економічних показників та особлива форма їх представлення яка відображає найзагальніші і найважливіші аспекти економічного розвитку, пов’язане з виробництвом і споживанням продуктів і послуг, розподілом і перерозподілом доходів і формуванням національного багатства країни.

СНР базується на таких принципах:

1. В основу СНР покладена концепція господарського кругообороту, згідно з якою виробництво, розподіл і перерозподіл продукції та доходів, формування національного багатства, розглядаються як різні, взаємопов’язані аспекти процесу відтворення.

2. СНР спирається на розширювальне трактування продуктивності праці згідно з якими продукцією є будь-яка діяльність з виробництва матеріальних благ та послуг, яка приносить доход.

3. В основу СНР покладені припущення про еквівалентність продукту й доходу, тобто про те, що кількісне вираження вартості будь-якого товару складається з витрат на предмети праці й оплату факторів виробництва (заробітна плата, прибуток, амортизація).

Національне рахівництво спирається на:

ü Наявність системи взаємопов’язаних класифікацій основних структурних елементів.

ü Застосування до національних економічних методів бухгалтерського обліку, зокрема принципів подвійного запису та бухгалтерського балансу.

ü Використання ідеї господарського кругообігу як замкнутого кола в економіці, яке забезпечує жорсткі зв’язки між показниками, що визначають балансову рівність сукупних доходів та сукупних витрат по галузях, секторах та національного господарства в цілому.

Основні результати функціонування національної економіки. Національна економіка функціонує в режимі який описано в національних рахунках, тобто її результати оцінюються з точки зору витрат та доходів, відповідно визначають категорію національних витрат і національних доходів.

Національні доходи встановлюють види нагород які отримують виробники факторів виробництва в результаті їх участі у виробництві і розподілі національного продукту. До основних національних доходів відносять:

1. заробітну плату;

2. рентні доходи;

3. процентні доходи;

4. податки на прибутки корпорацій;

5. доходи некорпоративного підприємницького сектора;

6. дивіденди;

7. нерозподілені прибутки корпорацій;

8. амортизація основного капіталу;

9. непрямі податки.

Національні витрати – це види затрачених доходів, які потрібні для створення кінцевих товарів та послуг, інвестицій та споживання. До основних витрат відносять:

1. Споживчі витрати домогосподарств;

2. Валові приватні інвестиції;

3. Державні закупки товарів та послуг;

4. Чистий експорт.

Система національних рахунків у відповідності з міжнародним стандартом включає ряд взаємопов'язаних між собою макроекономічних показників. На макрорівні об'єднує найважливіші економічні показники, визначає найбільш суттєві зв'язки між ними, і на цій основі здійснюються аналітичні розрахунки, які забезпечують зміни макроекономічних пропорцій, враховують вплив різних факторів на соціально-економічні процеси та визначають можливості управління ними.

До макроекономічних показників відносяться: валовий сукупний продукт, національний доход, валовий національний продукт, валовий внутрішній продукт, чистий національний продукт, національний доход, особистий доход, використаний доход. До їх складових структуроутворюючих елементів (мал) входять:

1. Матеріальні затрати (проміжне споживання);

2. Амортизація;

З. Непрямі податки (ПДВ, акцизний збір і т.д.);

4. Нарахування на зарплату (соц. страх, Фонд Чорнобиля і т.д.);

5. Прямі податки (податок на прибуток);

6. Особисті податки громадян;

7. Оплата праці;

8. Рентні платежі;

9. Прибуток;

10. Трансфертні платежі і виплати населенню.

Макроекономічні показники не враховують позаринкову діяльність — працю домогосподарок та інші роботи в домашньому господарстві, які задовольняють власні потреби; товари та послуги тіньової економіки, яка в сучасних умовах виробляє до 65% обсягу ВНП.

Загальна структура валового сукупного продукту представлена схемою (мал.1)

де - С - спожиті матеріальні засоби,

V - необхідний продукт (фонд оплати праці),

М - додатковий продукт (прибуток).

С	V	М	-валовий сукупний продукт
	V	М	-національний доход
	М	-додатковий продукт (прибуток)

Мал 1. Структурна схема валового сукупного продукту

Загальна структура валового сукупного продукту, яка характеризує структуру всіх інших макроекономічних показників представлена схемою (мал 1.)

Валовий внутрішній продукт (ВВП) включає продукцію та послуги, які вироблені резидентами країни протягом року. Розрахунок ВВП відповідно до міжнародних стандартів СНР в Україні ведеться починаючи з 1994 року.

Якщо до показника ВВП додати різницю між надходженням від факторів виробництва (факторними доходами) з-за кордону та факторними доходами, які отримали іноземні інвестори в країні, то одержимо показник ВНД (валового національного доходу).

Валовий національний доход (ВНД) обчислюється методом підрахунку ВНД за витратами на виготовлену в країні продукцію та методом розрахунку доходів, отриманих в результаті виробництва продукції.

										Показники
										ВСП - Валовий сукупний продукт
										ВНП – Валовий національний продукт
									ВВП – Валовий внутрішній продукт
									ЧНП – Чистий національний продукт
								НД – Національний доход
							ОД – Особистий доход
						ВД – Використаний доход

Мал. 1 Структурна схема макроекономічних показників

Витрати на споживання включають витрати домашніх господарств на різні види товарів та послуг: предмети споживання тривалого використання, предмети поточного споживання, споживчі витрати на послуги.

Валові приватні інвестиції складаються з інвестицій на заміщення капіталу, який був зношений у процесі виробництва протягом року (амортизація), і чистих інвестицій (чистого приросту обсягів основного капіталу). За натуральною формою — це будівництво, машини й устаткування, зміни в запасах, житлове будівництво та ін.

Державні витрати в даному випадку об'єднують усі витрати держави, які йдуть безпосередньо на виробництво товарів та послуг. (Послуги державного сектора оцінюються не за їх ринковою вартістю, а за витратами).

Державні трансфертні платежі не включають у ВНД, тому що вони не відображають зростання поточного виробництва.

Урядові трансфертні платежі — це державні виплати індивідам, які не обумовлюються безпосередньо їхньою участю в суспі­льному виробництві. До них належать допомога по безробіттю, пенсії ветеранам, допомога людям похилого віку та хворим. Вони мають задовольняти певний вид потреб, оскільки трансферти не призначені для купівлі державою поточних товарів та послуг і не враховуються при розрахунку ВНД.

Чистий експорт — це різниця між обсягами експорту та імпорту. Він може бути від'ємною величиною.

Заробітна плата — це грошова винагорода за працю робітників і службовців, яка включає додаткові виплати на соціальне забезпечення, соціальне страхування та інші виплати.

Валовий прибуток — це прибуток, який отримують власники одноосібних господарств, товариств (некорпоративний прибуток) та корпорації (дивіденди + нерозподілений прибуток).

Амортизація — це еквівалент величини знецінення основного капіталу за рік.

Непрямі податки встановлюються в цінах товарів та послуг, їх розмір для окремого платника прямо не залежить від його доходів (універсальні акцизи, мито, податок на додану вартість).

Прямі податки встановлюються відповідно до рівня доходності (податок з прибутку).

Чистий національний продукт (ЧНП) — це ВНД, з якого відраховано вартість засобів виробництва, що спрацювались у процесі виготовлення продукції (амортизаційні відрахування):

Національний доход (НД) — це доход, який визначається шляхом відрахування з вартості ЧНП непрямих податків (Нц); - це найважливіший узагальнюючий економічний показник, що визначає такі фактори, як чисельність зайнятих, продуктивність праці, фондоозброєність, фондовіддача та структура участі галузей матеріального виробництва та сфери послуг у формуванні національного доходу.

Особистий доход (ОД) — це доход, отриманий приватними особами. Він розподіляється на споживання, заощадження та ви­плату податків:

Використаний доход — це частка особистого доходу, яка залишається після сплати індивідуальних податків. Він розподіляється на споживання та заощадження. До індивідуальних податків належать: 1) податки з особистого прибутку; 2) податки на особисте майно; 3) податки на спадщину.

Валовий національний розміщений доход являє собою валовий національний доход (ВНД), збільшений на сальдо поточних трансфертів, отриманих резидентами даної країни з-за кордону (С) за відрахуванням поточних трансфертів, переданих резидентами даної країни за кордон (О):

ВНДР = ВНД+(С-О)

Крім того, ВНРД можна отримати, якщо додати кінцеве споживання та національне збереження, яке дорівнює національному нагромадженню.

Чисте кредитування і чисте позичання являє собою різницю між джерелами фінансування інвестицій, валовим нагромадженням та придбанням невиробничих нематеріальних нефінансових активів.

Національне багатство — це сума всіх активів країни за відрахуваннями фінансових зобов'язань.

Використання СНР для макроекономічного аналізу та прогнозування дає можливість: вивчити темпи економічного зростання та коливання економічної кон'юнктури, а також галузеву структуру економіки та її зміни за той чи інший період; проаналізувати структуру використання ВВП на кінцеве споживання, валове нагромадження, чистий експорт.

1.4. Основні елементи соціальної структури національної економіки.

Основне завдання структурної перебудови економіки України – формування сучасної, ефективної, раціональної, екологічно безпечної структури економіки та створення конкурентноздатного вітчизняного виробництва на основі реалізації абсолютних та відносних переваг країни.

Основні цілі структурної перебудови економіки України:

ü формування енергозберігаючої, інноваційної моделі розвитку економіки;

ü реструктуризація підприємств та технологічне оновлення виробництва;

ü посилення соціальної орієнтації економіки;

ü підвищення конкурентоспроможності виробництва та збільшення експортного потенціалу;

ü створення розвиненого цілісного, місткого національного ринку;

ü створення ефективних регіональних структур економіки.

Для удосконалення відтворювальних пропорцій потрібні:

ü модернізація виробництва, його технічне та технологічне оновлення;

ü зниження ресурсомісткості (фондо-, матеріале-, енерго-, працемісткості) виробництва;

ü зміна співвідношення між виробництвом засобів виробництва та предметів споживання на користь останнього;

ü створення умов для розширеного відтворення (інвестування);

ü посилення технологічної цілісності підприємств та галузей, забезпечення закінченого (замкненого) циклу виробництва.

Соціальна структура економіки потребує:

ü подальших змін у системі власності (роздержавлення, приватизація, вдосконалення функціонування державного сектору, розвиток малого і середнього бізнесу) та формування ефективного власника;

ü регулювання доходів населення, створення ефективного мотиваційного механізму високопродуктивної праці, усунення великої диференціації доходів та соціальний захист вразливих верств населення.

Основні шляхи структурної перебудови економіки

1. Американський

— Опора на ринковий механізм (структура економіки змінюється в результаті змін у нормі прибутку).

— Пасивна роль держави, що зводиться в основному до використання традиційних економічних та правових методів проведення структурної політики.

— Породжує значні соціально-економічні проблеми.

— Тривалий за часом

2. Японський -

— Активна роль держави у формуванні прогресивної структури економіки.

— Прискорений процес структурної перебудови.

— Використання прогнозних оцінок окремих елементів структури економіки (з'ясування перспективних і неперспективних галузей, виробництв).

— Визначення пріоритетних галузей і виробництв.

— Розробка державних планів і програм структурної перебудови.

— Селективна державна підтримка

Заходи держави щодо структурного реформування економіки:

— вдосконалення нормативно-правового забезпечення структурної перебудови;

— створення сприятливих умов для реалізації конкурентних переваг, формування реального національного капіталу;

— виділення пріоритетних галузей і виробництв, їх державна підтримка;

— макроекономічна стабілізація, стимулювання прогресивних структурних зрушень в економіці;

— ефективна державна інвестиційна та інноваційна політика;

— розробка макроекономічних прогнозів щодо формування сучасної структури економіки;

— розробка загальнонаціональних та галузевих програм структурних перетворень;

— раціональне залучення іноземного капіталу, здатного забезпечити реформування структури економіки;

— інформатизація суспільства, оволодіння сучасними інформаційними технологіями.

Конкурентні переваги - наявність специфічних ресурсів, використання яких за відповідних умов забезпечує додатковий ефект завдяки нижчим витратам на одиницю продукції.

Конкурентні переваги України:

— кваліфіковані трудові ресурси;

— значні запаси чорнозему, вигідно розташовані сільськогосподарські

— угіддя та сприятливі природно-кліматичні умови;

— значні вільні виробничі площі, використання яких дає можливість нарощувати виробництво з відносно невеликими витратами;

— вигідне географічне положення та транспортна інфраструктура;

— значний науково-технологічний потенціал (наукові школи, унікальні сучасні технології виробництва).

Метод ключових галузей — визначення галузей із сильними зворотними зв'язками, здатних викликати відповідну ланцюгову реакцію економічного розвитку, обумовити позитивні зрушення в економіці і забезпечити реалізацію цілей економічної політики держави.

Пріоритетна галузь (лат. ргіог — перший, перевага) — галузь, розвиткові якої держава надає перевагу, враховуючи її роль і важливість для економіки країни.

Критерії пріоритетності галузі

— Перспективи попиту на внутрішньому ринку

— Зниження ресурсомісткості виробництва

— Експортний потенціал галузі

— Мінімізація залежності від імпорту

— Швидка віддача

— Сприяння соціально-економічному розвиткові держави

— Сприятливий побічний ефект (позитивні екстерналії)

Пріоритети структурної політики України (за використанням конкурентних переваг)

1 група -- наукомісткі та технологічні галузі (ракетно-космічна техніка, літако- та моторобудування, електрозварювання, порошкова металургія, біотехнології, мікроелектроніка, робототехніка, машинобудування, окремі виробництва ВИК);

2 група — галузі та підгалузі агропромислового комплексу (зокрема переробні), що мають унікальні природні основи, традиції виробництва та експорту різноманітних продуктів харчування (харчова, борошномельно-круп'яна, кондитерська, овочево-консервна, комбікормова, галузі легкої промисловості, які спеціалізуються на первинній переробці сільськогосподарської сировини тощо);

3 група — транзитні перевезення вантажів, транспортування нафти, газу, електроенергії, надання міжнародних послуг у галузі транспорту, зв'язку, телекомунікацій;

4 група - рекреаційно-туристичний та оздоровчо-лікувальний.комплекси Карпат, Причорномор'я, Приазов'я, інших регіонів країни;

5 група - види діяльності, пов'язані з забезпеченням здоров'я людини, охороною навколишнього середовища.

Основні напрямки формування реального національного капіталу

1. Створення загальнодержавних компаній Японія, Корея:

— диверсифікація банківського, промислового, торговельного, венчурного капіталів;

— залучення індустріальних та науково-дослідних фірм і установ

2. Опора на потенціал регіонів Німеччина, США:

— концентрація місцевих ресурсів;

— об'єднання різноманітних форм капіталу;

— вихід на національний та міжнародний рівень

Методи (інструменти) структурного регулювання

Прямий вплив:

— Державні плани і програми

— Правове регулювання

— Система державних контрактів та замовлень

— Централізовано встановлені ціни

Опосередкований вплив:

— Податкове регулювання

— Пільгові кредити

— Дотації, субсидії

— Митна політика

— Цільове фінансування сфер, суб'єктів діяльності

— Політика прискореної амортизації

1.5. Національні моделі ринкової економіки країн світу

Характер економічної системи зумовлений продуктивними силами та виробничими відносинами суспільства, а цінності й політичне правління як елементи надбудови є похідними від економічної системи, або базису.

Економічна система грунтується на одній із двох форм виробництва — натуральній або товарній. Тому природно розрізняти натуральні й товарні економічні системи.

Залежно від рівня особистої свободи трудівника існували різні системи натуральної економіки: рабовласницька, кріпосницька, патріархальна селянська сім'я тощо. Усі вони малоефективні, бо відсутній розподіл праці між господарськими одиницями.

На основі товарної форми виробництва можуть складатися ринкові та командні економічні системи. Ринкова економіка грунтується на приватній власності та ціновому механізмі розв'язання основних проблем організації економіки. Іншими важливими принципами тут є свобода підприємництва й вибору; особиста заінтересованість як головний мотив економічної поведінки; конкуренція та обмежена роль уряду в господарському житті.

Командною економікою називають товарну форму виробництва, основою якої є державна власність на матеріальні ресурси й продукти, а всі питання, пов'язані з виробництвом, розподілом та споживанням продукції, вирішують державні планові органи. Цю економічну модель часто ще називають директивно-плановою або адміністративно-командною.

Для кожної країни характерна своя, національна модель ринкової економіки, бо країни відрізняються способами здійснення політичної влади, рівнем економічного розвитку, соціальними умовами, особливостями менталітету нації тощо.

Історія високорозвинених країн засвідчує, що свої цивілізаційні досягнення вони забезпечили головним чином на шляхах формування і реалізації національних моделей економічного зростання. Світовому співтовариству добре відома шведська модель (наявність високих прибуткових податків, що забезпечують максимальну соціальну захищеність громадян країни), японська модель (пріоритетний розвиток наукомісткого виробництва в сполученні із системою «довічного найму» робочої сили), німецька модель (рівність стартових умов і максимум індивідуальної комерційної ініціативи), модель «азіатських тигрів» (імпорт новітніх технологій у сполученні з дешевою робочою силою і активний експорт), північноамериканська модель (максимально припустима лібералізація ринку в сполученні з непохитними підвалинами демократії), французька модель (широке державне регулювання ринку з опертям на приватне підприємництво) і, нарешті, новий феномен у моделюванні національної економіки – китайська модель (оптимальне сполучення централізованих начал і структур малого бізнесу).

Найбільший інтерес викликає феномен шведської моделі національної економіки. Тому важливо детальніше розглянути її сутність і механізм функціонування.

Термін “шведська модель” виник у зв'язку зі становленням Швеції як одного із самих розвитих у соціально-економічному відношенні держав. Він з'явився наприкінці 60-х років, коли іноземні спостерігачі стали відзначати успішне сполучення у Швеції швидкого економічного росту з великою політикою реформ на тлі відносної соціальної безконфліктності в суспільстві. Цей образ успішної і безтурботної Швеції особливо сильно контрастували тоді з ростом соціальних і політичних конфліктів у навколишньому світі.

Зараз цей термін використовується в різних значеннях і має різний сенс у залежності від того, що в нього вкладається. Деякі відзначають змішаний характер шведської економіки, що поєднує ринкові відносини і державне регулювання, в якій переважає приватна власність у сфері виробництва й усуспільнення споживання.

Ще один спосіб визначення шведської моделі виходить з того, що у шведській політиці явно виділяються дві домінуючі цілі: повна зайнятість і вирівнювання доходів, що і визначає методи економічної політики. Активна політика на високорозвиненому ринку праці і винятково великий державний сектор (при цьому мається на увазі насамперед сфера перерозподілу, а не державна власність) розглядаються як результати цієї політики.

Нарешті, у самому широкому змісті шведська модель - це весь комплекс соціально-економічних і політичних реалій у країні з її високим рівнем життя і широким масштабом соціальної політики.

Основними цілями моделі, як уже відзначалося, протягом тривалого часу були повна зайнятість і вирівнювання доходів.

До числа специфічних факторів, властивої саме Швеції, треба віднести незмінний зовнішньополітичний нейтралітет з 1814.,неучасть в обох світових війнах, рекордне по тривалості перебування у влади Соціал-демократичної робочої партії, історичні традиції мирних способів переходу до нових формацій, зокрема від феодалізму до капіталізму, тривалі сприятливі і стабільні умови розвитку економіки.

Успішне функціонування економічної системи залежить від динаміки цін, конкурентноздатності шведської промисловості й економічного росту. Зокрема, інфляція - загроза як рівності, так і конкурентноздатності шведської економіки. Отже, повинні використовуватися такі методи підтримки повної зайнятості, що не приведуть до інфляції і негативного впливу на економіку. Як показала практика, дилема між безробіттям і інфляцією з'явилася ахілесовою п'ятою шведської моделі.

Шведська модель виходить з положення, що децентралізована ринкова система виробництва ефективна, держава не втручається у виробничу діяльність підприємства, а активна політика на ринку праці повинна звести до мінімуму соціальні витрати ринкової економіки. Зміст складається в максимальному зростанні виробництва приватного сектора і як можна більшому перерозподілі державою частини прибутку через податкову систему і державний сектор для підвищення життєвого рівня населення, але без впливу на основи виробництва. При цьому наголос робиться на інфраструктурні елементи і колективні грошові фонди.

Це привело до дуже великої ролі держави у Швеції в розподілі, споживанні і перерозподілі національного доходу через податки і державні витрати, що досягли рекордних рівнів.

За сто років з відсталої (однієї з найбідніших у Європі) країни, яка вона була в середині XIX ст., перетворилася в одну з найбільш розвинутих в економічних відносинах держав.

Перетворенню економіки з відсталої аграрної в передову промислову сприяла наявність великих запасів важливих природних ресурсів: залізної руди, лісу, гідроенергії. Величезний зовнішній попит на шведський ліс і залізну руду, здатність Швеції розробляти ресурси і близькість європейських ринків в епоху високих транспортних витрат були основними факторами розвитку.

Існуюча у Швеції економічна система звичайно характеризується як змішана економіка. У її основі лежать ринкові відносини на конкурентних початках з активним використанням державного регулювання, що складає економічний базис шведської моделі. Під змішаною економікою розуміється поєднання, співвідношення і взаємодія основних форм власності в капіталістичному ринковому господарстві Швеції: приватної, державної і кооперативної. Кожна з цих форм зайняла свою “нішу”, виконує свою функцію в загальній системі економічних і соціальних взаємозв'язків. Переважна більшість (близько 85%) усіх шведських компаній з числом зайнятих понад 50 чоловік належать приватному капіталу. На приватні підприємства припадає 75% зайнятих у виробничому секторі, з них 8% працюють у приналежних іноземному капіталу фірмах. Інша частина припадає на державу і кооперативи, на кожний по 11-13%.

Провідну роль у виробництві товарів і послуг у Швеції відіграє приватний сектор. У його рамках можна виділити великий капітал, що домінує в галузях, що визначають експортну спеціалізацію, насамперед в обробній промисловості. Інша частина приватного сектора складається з дрібних і середніх фірм. За цим критерієм приватні компанії можна розділити на 2 групи. До першої відноситься безліч дрібних фірм,у яких засновник, власник і директор-розпорядник часто одна і таж особа. В другу групу входять великі компанії,зареєстровані на фондовій біржі. За останні десятиліття в структурі власності цієї групи відбулися великі зміни. Помітно знизилася частка акцій, що належать домашнім господарствам (населенню) і приватним індивідуальним особам, у той час як страхові, інвестиційні і нефінансові компанії,фонди,у тому числі державний Загальний пенсійний фонд помітно збільшився. Тобто, інституціональна власність у значній мірі замінила приватних осіб. В даний час 20 найбільших власників портфелів акцій - установи. Особливо зросли частки нефінансових, інвестиційних і страхових компаній.

Разом з тим різко зросла кількість населення, що володіють акціями. Це пояснюється як скороченням портфелів акцій приватних індивідуальних власників, так і швидким ростом компаній, зареєстрованих на Стокгольмській фондовій біржі. Важливу роль відіграла поява нової групи індивідуальних власників акцій після створення різних акціонерно-інвестиційних фондів.

Економіка Швеції характеризується високим рівнем концентрації виробництва і капіталу і монополізації у провідних галузях. На великих підприємствах (з кількістю зайнятих понад 500 чоловік) зосереджене близько 40% зайнятих у промисловості,а на дрібних (до 50 чоловік) - 17%. При цьому ріст концентрації виявляється насамперед на рівні великих фірм. В одній з 20 найбільших компаній працює більш 40% робочої сили в промисловості. На частку 200 найбільших компаній припадає по 75% обсягу виробництва, кількості зайнятих, капіталовкладень і експорту Швеції.

У Швеції склався найбільш могутній фінансовий капітал серед країн Північної Європи. Він знайшов своє організаційне вираження у фінансових групах.

Найважливіша роль державного сектора у Швеції - акумуляція і перерозподіл значних коштів на соціальні й економічні цілі відповідно до концепції шведської моделі. Державний сектор має два рівні власників власності: центральний уряд і місцеві (комунальні) органи влади. Нижній рівень іноді виділяється в комунальну форму власності. Вони, разом складаючи за формою власності єдине ціле, розрізняються як за місцевими в сфері економіки, так і за масштабами діяльності.

Необхідно розрізняти державний сектор і державну власність. Під державною власністю прийнято вважати підприємства, що належать державі чи цілком частково (змішана власність). Питома вага державної власності у Швеції дуже низька. Навпаки, за розміром державного сектора, який можна охарактеризувати як обсяг втручання держави в економічне життя, Швеція займає серед розвитих країн перше місце.

Націоналізовані підприємства в основному сконцентровані в сировинних галузях: гірничодобувної, чорної металургії, а також у суднобудуванні, комунальних послугах і в транспорті. У цих секторах на націоналізовані чи приналежні державі підприємства припадає більше половини всіх товарів і послуг. Їхня основна мета - розширення виробництва з досягненням прибутковості.

Державна власність приймає форму акціонерних компаній або державних підприємств. Останні мають значну свободу дій у фінансових і кадрових питаннях, а також в сфері цін.

Центральний уряд використовує різні економічні інструменти впливу на економіку країни. Основний з них - державний бюджет.

У Швеції більш 50% державних витрат складають трансферні платежі, тобто переведення доходів у приватний сектор (домашнім господарствам і підприємствам), які включають пенсії, житлові субсидії, посібники на дітей, сільськогосподарські і промислові субсидії. Сюди ж входять виплати відсотків за державним боргом.

Все, що залишається після відрахування трансферних платежів із загальних державних витрат, складає державне споживання й інвестиції. На державне споживання припадає біля 90% суми, що залишилася, з якої майже 2/3 витрачається на охорону здоров'я, освіту, тощо.

Особливістю шведської економіки є розвиток кооперативного руху в країні. Він поширений по всій країні і займає досить сильні позиції. Кооперативи сприяли перетворенню Швеції з аграрної в промислово развинуту, процвітаючу країну.

В шведській моделі першочергову роль відіграє соціальна политика, в основі якої повна зайнятість і рівність, які залежать від стабільності цін, економічного зростання і конкурентності, що сприяє перетворенню суспільних відносин в дусі соціальної справедливості, вирівнюванню доходів, згладжуванню класових нерівностей і в підсумку побудові нового суспільства на базі держави добробуту.

Дуже привабливою видається економічна модель США. У нове тисячоліття США вступають як держава, положення якої на вершині глобальної ієрархії є незаперечним. Американський зразок вільного ринку став загальноприйнятим у світі. Американці стверджують, що ліберальна демократія і ринкова економіка є універсальним шляхом у майбутнє. У доповіді, опублікованій 19 січня 2000 р. Федеральною резервною системою США, зазначається, що динамічний економічний розвиток пояснюється бумом споживання, що складає дві третини ВВП країни. Одночасно зростає попит зарубіжних країн на продукцію матеріальних галузей США.

Основу американської моделі становить система всілякого заохочення підприємництва, досягнення особистого успіху, збагачення найактивнішої частини населення. Групам населення з низькими доходами забезпечується прийнятний рівень життя за рахунок часткових пільг і допомоги. Завдання соціальної рівності тут узагалі не ставиться. Державне втручання в економіку є неглибоким і охоплює питання визначення "правил гри" на ринку, підтримання стабільної кон'юнктури й економічної рівноваги, перерозподілу доходів через податковий механізм тощо.

Американська модель ринкової економіки високоефективна за умови, коли населення зростає повільно, що дає змогу поступово нагромаджувати капітал, нарощувати промислове виробництво, підвищувати продуктивність праці у промисловості, а через запровадження нових технологій — і в сільському господарстві; до того ж населення може мігрувати із сільського господарства у промисловість.

Японська модель характеризується значним втручанням держави у господарське життя, спрямованим на створення такого макросередовища, в якому прогресивні галузі зростають найшвидше. Розвиток економіки підпорядкований загальним національним завданням. Розв'язанням соціальних завдань здебільшого займаються корпорації. Цій моделі притаманне певне відставання темпів зростання зарплати порівняно зі зростанням продуктивності праці. За рахунок цього досягаються зниження витрат виробництва й підвищення конкурентоспроможності продукції на світових ринках. Значних перешкод, що стримують майнове розшарування населення, немає, але розрив у рівнях доходів між 10% найбагатшого населення і 10% найбіднішого істотно менший, ніж в інших країнах. Така модель ринкової економіки може скластися лише за винятково високого розвитку національної свідомості, пріоритету інтересів нації над інтересами конкретної людини, готовності населення йти на певні матеріальні жертви задля процвітання країни. У цій моделі законодавча й виконавча влади чітко не розмежовані, не протистоять одна одній, а отже, законодавство й управління краще узгоджені. Схема консультацій різних сил, зокрема узгодження інтересів уряду, бізнесу й праці, добре відпрацьована, і її суворо дотримуються. У країні існує компетентна, віддана національній справі еліта.

Зрозуміло, що деякі національні моделі з часом втратили свої економічні потенції і сьогодні перебувають у процесі модернізації і реконструкції. Так, уповільнення темпів економічного зростання у Швеції пов’язується з високими податками, звідси – пошуки їхнього зниження. Японія вбачає «другий подих» своєї моделі в тому, що корпорації інтенсивно перебудовують свою діяльність і нарощують потенціал конкурентоспроможності. Поставлено завдання зробити англійський другою офіційною мовою в Японії і кардинально змінити імміграційне законодавство – такі неординарні заходи запропонувала створена Кабінетом міністрів країни спеціальна консультативна комісія в складі провідних японських учених, журналістів і діячів культури. Ключем до вивільнення потенціалу, що накопичується, мають сприяти також сукупні результати послаблення валютних обмежень і зменшення невизначеності на внутрішньому ринку.

В Україні процес створення власної моделі економічного зростання явно затягнувся і навіть перейшов у фазу політичних декларацій. З одного боку, чимало слів сказано про необмеженість можливостей України (особливо ресурсного потенціалу і геополітичного фактору), з іншого боку – про техногенну катастрофу, що не залишає надії на виживання нинішньому і майбутньому поколінню в рамках національної території (надзвичайно високе забруднення окремих регіонів ядерними, військовими і промисловими відходами).

В Україні, як і в інших країнах, які рухаються від командної до ринкової економіки, формується перехідна економіка, в якій поєднуються ознаки ринкової та командної економік. Вітчизняна модель перехідної економіки, яка складалась упродовж 90-х років, передовсім характеризується сильною регулятивною роллю держави. Навіть після приватизації значної частки власності держава ще володіє потужним сектором в економіці. Питома вага дрібного й середнього підприємництва залишається порівняно незначною. Досі зберігається тісний зв'язок політичної влади й власності.

Форми приватної власності, які складаються в Україні, помітно відрізняються від тих, які існують у розвинутій ринковій економіці. Основна частина приватизованих, тобто формально приватних, підприємств перебуває під контролем держави і трудових колективів, що означає відсутність ефективного приватного власника.

Високий рівень криміналізації економічного життя, зумовлений конфліктами в ході перерозподілу власності й зростанням корупції, також спотворює вітчизняну модель ринкової економіки.

Однак навіть така перехідна економіка є кроком уперед порівняно з командною. У 2000 р. Україна істотно наблизилася до макроекономічної стабілізації. Обсяг національного виробництва почав зростати. Це дає підстави для сподівань, що з перебігом часу в Україні сформується зріла модель ринкової економіки.

Запитання для самоконтролю

ТЕМА №2: ЕКОНОМІЧНІ ТЕОРІЇ ТА БАЗИСНІ ІНСТИТУТИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ.

Основні поняття і терміни
інститут теорія інститутів суспільні інститути інституціональні елементи господарськісистеми марксизм	меркантилізм монетаризм кейнсіанство фізіократи історична школа неокласичний синтез

План

2. 1 Історичні аспекти теорії розвитку національної економіки.

2. 2. Сучасні напрямки розвитку національної економіки.

2. 3. Інститути національної економіки.

2. 1. Історичні аспекти теорії розвитку національної економіки.

Формування національних економік почалось іще за часів формуван­ня націй у структурі суспільства, а свого розквіту набуло з початком про­мислових революцій, на базі яких виникло масове виробництво з при­таманною йому глибокою спеціалізацією і кооперацією праці. Саме ці процеси зробили більш залежними між собою окремих суб'єктів госпо­дарювання, регіони, галузі, призвели до появи феномену національна економіка" у його сучасному вигляді.

В цей період з'являються перші гіпотези та напрямки економічної думки, що обґрунтовують особливості та шляхи розвитку економічних систем окремих країн. Історично вони не є відокремленими від загально­го шляху розвитку економічної науки.

Так ще у трактатах та нормативних актах мислителів давнини можна зустріти ідеї щодо обґрунтування та пояснення сутності економічних від­носин між людьми („Кодекси царя Хаммурапі". Вавилон), шляхів фор­мування багатства держави („Архашастра", Індія) та його справедливого розподілу між членами суспільства (Вчення Конфуція, Китай), механіз­мів врегулювання господарських процесів („Зведення", Китай), процесів та причин поділу праці у суспільстві (Вчення Аристотеля і Платона, Гре­ція). Значний внесок у дослідження господарських процесів у суспіль­стві внесла християнська економіка. Вона представляла собою комплекс вихідних положень, принципів та правил щодо розвитку господарства, в яких було відбито закономірності взаємодії праці, власності, влади і управління, розкривалася цінність праці, роль віри у забезпеченні добро­буту людини, колективу і суспільства в цілому.

Досить цікавим з точки зору аналізу становлення та розвитку наці­ональної економіки г вчення середньовічного мислителя Іби Хальдуна. Він одним з перших обґрунтував ідею щодо причин, за якими люди об'єднуються у спільності. Він вбачав головні причини у взаємозалеж­ності вдоволення матеріальних та духовних інтересів людей і їх груп, а також у суспільному поділі праці.

Меркантилізм дещо відійшов від основних засад функціонування національної економіки як єдиної економічної макросистеми і зосеред­ив увагу па питаннях зовнішніх взаємодій між економічними системами держав. І навіть у сфері зовнішніх відносин зосереджено увагу пере­важно на процесах обігу та накопичення грошових запасів, ведення зо­внішньої торгівлі, оскільки джерелом багатства вважалися гроші у всіх їх видах.

Класична політична економія надала економічним теоріям та гіпо­тезам дійсно наукового характеру. Вона мала два основні розгалуження: французьку школу (фізіократи) та англійську.

Фізіократи перемістили дослідження зі сфери зовнішнього обігу у сферу внутрішніх економічних проблем, явищ і процесів в державі. Так, наприклад, Ф.Кене розробив першу „Економічну таблицю", яка станови­ла собою спробу кількісного макроекономічного аналізу натуральних та вартісних потоків матеріальних цінностей у національному господарстві країни. Проте у дослідженнях французької школи були значні недоліки: вони визнавали основним джерелом збагачення нації земельні ресурси і залишали поза увагою ефект від взаємодії та постійного розвитку всього комплексу економічних ресурсів нації, шляхів пошуку оптимізації їх ви­користання.

Англійська політична економія дала поштовх до більш комплексно­го аналізу засад функціонування національного господарства. Класи­ки досліджували природу та структуру усіх сфер матеріального вироб­ництва національної економіки у всіх його галузях. Вони дали перше на­уково обґрунтоване визначення процесу функціонування капіталістичної системи господарства на стадії вільної конкуренції, що в той час була притаманна більшості європейських держав; обґрунтувала принципи її розвитку - обмежене втручання держави в економічні процеси, що проті­кають у державі. їх вчення містило цілу низку важливих ідей, що розкри­вали сутність господарської системи держави: уявлення про суспільство як про єдиний живий організм, цілісну систему, що постійно розвиваєть­ся (У. Петті); аналіз переходу від первісного до (для класиків) сучасного суспільства (Л.Сміт); динаміку нагромадження та розподілу матеріаль­них статків у суспільстві (Д.Рікардо).

Першим комплексним вченням про національну економіку вважається марксизм. К. Маркс та його послідовники розглядали суть економічної системи суспільства у діалектичному розвиткові продуктивних сил і ви­робничих відносин (безпосереднє виробництво, обмін, розподіл і спожи­вання), а економічну формацію як спосіб їх вираження і постійної бороть­би з метою подальшого поступального розвитку, що й до цього часу зали­шається об'єктивною істиною суспільного розвитку. Представники даного напрямку прагнули пояснити сутність та природу економічної підсистеми суспільства у тісній взаємодії з іншими її підсистемами, вибудувати струк­туру взаємозв'язків між ними та способів їх оптимізації з метою форму­вання нового типу господарської системи - соціалістичної держави.

Ще одним важливим кроком у дослідженні національної господар­ської системи суспільства є прагнення пояснити механізми взаємодії та взаємозалежності між її структурними елементами та підсистемами: роль держави у суспільстві, принципи ціноутворення, процеси відтво­рення суспільного способу виробництва, обміну, розподілу і споживан­ня, справедливого та істинно демократичного їх розвитку з урахуванням інтересів усіх членів даного суспільства. Проте у працях марксистів щодо аналізу національних економічних систем є значна прогалина. К.Маркс аналізував вище вказані процеси та формування соціалістичної системи господарювання скоріше з позицій розвитку окремих суспільно-еконо­мічних формацій, ані ж з погляду розвитку окремих держав чи їх груп. Його суспільно-економічні формації наділені найбільш загальними риса­ми та відображають тенденції розвитку всього людського суспільства без урахування специфічних рис окремих націй: територія, політико-географічне положення, природні ресурси, рівень розвитку продуктивних сил суспільства, кліматичні умови тощо, що мають досить важливе значення для розвитку національного господарської системи. Тобто у його дослі­дженні економічних систем в одне ціле злились загальне та специфічне.

2. 2.Сучасні напрямки розвитку національної економіки.

Сучасна економічна думка характеризується неоднорідністю, наявніс­тю значного кола напрямків, шкіл та теорій. І це вже пов'язано з прагнен­ням теоретичного відображення економічних інтересів різних суспіль­них утворень та економічних систем суспільства. Більшість з них заро­джується на початку XX ст., в епоху значних економічних, політичних, техніко-технологічних, інформаційних та соціальних перетворень. Цей етап прийнято вважати етапом зародження і становлення національної економіки як галузі наукового знання.

Це період активного пошуку шляхів розвитку народного господарства різних за своєю суттю та особливостями розвитку країн, важелів врегу­лювання основних проблем, що постають перед економікою та суспіль­ством загалом.

Так, неокласичний напрям економічної науки, що виник у 70-ті роки XX ст. зосередив увагу на таких фундаментальних проблемах, як: забез­печення макроекономічної стабільності держави без надмірного втру­чання останньої в господарське життя суспільства та активний розвиток підприємницької діяльності як гарантії конкурентоспроможності держа­ви та її виробників.

Монетаризм відійшов під проблем мікроекономіки і зосередив ува­гу переважно на проблемах макроекономічного розвитку національного господарства, що на думку представників цього напрямку, першочергово залежать від грошового обігу. Саме грошовий обіг за даною теорією є основою зростання ВНП, а його порушення - головною причиною ін­фляційних процесів та виникнення значних диспропорцій в економіці держави. Грошово-кредитна (монетарна політика) разом з законотворен­ням для підтримання належного функціонування ринкового механізму виступають головними механізмами державного регулювання національ­ної економіки.

Кейнсіанство вважається матір'ю вчення про національну економіку. Предметом його безпосереднього дослідження на противагу більшості економічних напрямків є безпосередньо механізм функціонування наці­ональної економіки - вплив конкретних методів і форм регулювання еко­номіки на її стан. Недоліком праць Дж. Кейнса є те, що він не надто ши­роко акцентував увагу на причинно-наслідкових зв'язках, що присутні в національний господарській системі, а занадто надмірно простежував механізми її функціонування.

Найбільший внесок у розвиток національної економіки як наукового знання дали неокласичний синтез та теорія інститутів. Саме вони зорієнтували економічну науку на розмежування загальних закономір­ностей і принципів розвитку економічних систем та виокремлення тих сутнісних рис, що відрізняють крани між собою за рівнем економічного розвитку.

Неокласичний синтез став своєрідним апогеєм розвитку класичної економічної теорії та сучасних напрямів економічної науки. Його основ­ними методологічними принципами стали наступні: прагнення досягати максимальної корисності від економічної діяльності з урахуванням особ­ливостей розвитку економіки на мікро-, мезо- і макрорівнях в умовах об­меженості економічних ресурсів, пошук оптимального поєднання рин­кового та державного регулювання економічних відносин з урахуванням національних особливостей розвитку.

Історична школа в економіці сформувалась у XIX ст. в Німеччині. Саме вона ознаменувала зародження національної економіки як галузі знань та наукового напрямку у системі економічних наук. Основними представниками школи, що зробили значний внесок у дослідження теорії національної економіки стали Г. Шмоллер, В.Зомбарт, М.Вебер, В.Ойкен та ін.

Представники історичної школи досить критично ставились до суто теоретичних, абстрактних теорій та моделей класичної політичної еко­номії. У дослідження економічних явищ і процесів, що протікають у суспільстві вони внесли конкретизацію, динамічність аналізу, людський фактор, поєднання загального і особливого у становленні та розвитку окремих економік, а також методологію комплексного дослідження сус­пільної життєдіяльності. Пошук генетичних підходів до комплексного пояснення економічних структур та механізмів функціонування національної господарської сис­теми, економічні інтереси і стимули, що поєднують у складну систему взаємовідносин суб'єктів національної економіки, а також спонукають їх до зовнішніх економічних відносин, плинність та динамічність у роз­витку різних економічних систем, причини змін у господарській діяль­ності та її мотивах, доцільність державного та громадського втручання в економічні процеси і явища, роль особистості у розвитку економіки країни - це головні теоретичні питання, які досліджувались у рамках да­ного напрямку економічної науки.

Апогеєм узагальненого національно-історичного напрямку в економі­ці стали роботи видатного німецького економіста В.Ойкена. У 1939 році вийшла в світ його найвідоміша праця „Основи національної економії", що й до цього часу вважається теорією та методологією дослідження за­сад функціонування національної економіки. Вихідними положеннями автора виступають не економічна система чи принципи ринку, а еконо­мічний досвід та економічна політика, межі економічної свободи та еко­номічного порядку, що й визначають особливості та рівень розвитку на­ціональної економіки у ретроспективі та перспективі. Автор відзначає, що «економіці внутрішньо притаманна рівновага. Вона установлюється стихійно, як дзеркало водної гладі після кинутого каміння. Небезпечні та довготривалі негаразди найчастіше є справою невдалих політиків. По­трібне не лише „тонке" настроювання економічної системи, оскільки во­на сама прагне до стабільності, а й опікування тим, щоб політичні дії не наносили прямої шкоди. Функція економічної політики не повинна ви­ходити за межі „пристосування"». Тобто дослідження національної еко­номіки повинно виходити першочергово з таких факторів, як: об'єктивне прагнення до самозбереження та саморозвитку, суб'єктивний фактор в протіканні економічних процесів, раціональне поєднання об'єктивного та суб'єктивного начал як пошук шляхів взаємодоповнення ринкового саморегулювання та державного і громадського втручання в господарські процеси.

2. 3. Інститути національної економіки.

Концепція історичної школи стала теоретичною та методологічною базою для становлення інституційного напрямку економічної науки, що не лише підтримав положення історичної школи, а й системно доповнив та уточнив їх з позицій сучасного розуміння засад розвитку економічних систем та окремих національних економік.

Теорія інститутів становить собою комплексне економічне вчення, об'єктами дослідження якого є такі інститути, як корпорація, держава, профспілки, ринок, психологічні, моральні та етичні (звичаї, норми, на­вички, інстинкти тощо) чинники розвитку сучасної цивілізації та окремо взятих національних господарських систем.

Якщо звернутись до представників вітчизняної економічної думки, то ' слід відзначити, що майже до кінця ХІХст. українська економічна школа перебувала під впливом західних вчень і рухалась за ними в одному на­прямку. Па початку XX ст. українська економічна наука подолала кризу класичної політичної економії і впевнено - в деяких випадках навіть випе­реджаючи - вступила на,шлях інваріантності, яким пішла наука Заходу.

Найбільший внесок у дослідження засад розвитку національної еко­номіки зробили видатні українські економісти інституціонального, історичного та неокласичного напрямків - МІ. Туган-Барановський, О.М. Миклашевський, І.В. Вернадський, А.Я. Антонович, 1.1. Янжула, В.Ф. Левитський, Є.Є. Слуцький, В.Я. Железнов, Д.І. Піхно та ін. їх до­слідження та дискусії точились над питаннями, тісно пов'язаними з до­слідженням природи національної економіки, її сутності, місця і ролі кожної з її підсистем, взаємозв'язків з іншими елементами суспільного буття, визначенням особливостей розгортання господарського механізму національної економіки, аналізу господарських комплексів та пропорцій між ними. Навіть визначаючи предмет політичної економії, українські економісти виходять з того, що економічна теорія так чи інакше торка­ється питань національного характеру.

Наприклад, О.М. Миклашевський пише, що „предметом політичної економії є господарське життя, що вивчається з погляду його історичної закономірної доцільності та змінності...". Його думку яскраво доповнює вислів В.Ф.Левитського: „Весь сучасний зміст політичної економії скла­дається із елементів знання, що становлять здобуток окремих економіч­них шкіл. Майже кожна з них представляє собою плід небезуспішних зусиль до з'ясування явищ господарського життя народів".

Загалом більшість представників вітчизняної економічної школи до­сить детально аналізували питання про народний добробут та його до­сягнення, структуру та форми прояву господарського механізму, історич­ні особливості розвитку окремих економічних систем тощо.

Апогеєм становлення та укріплення самої вітчизняної економічної школи та її активним поєднанням з загально цивілізаційним економіч­ним знанням, як зазначалось вище, став інституціоналізм. Подібно до представників західної школи інституціоналізму вітчизняні науковці від­значали той факт, що дослідження предмета політекономії (економічної теорії) не можливе без врахування усіх зв'язків, що виникають у сус­пільстві. З цього приводу Симоненко Г.Ф. пише: „Політична економія не може розглядати народне господарство поза зв'язком з політичними і громадськими установами країни, з її цивільним та адміністративним за­конодавством, поза впливом на економічний побут релігії, пануючого мо­рального світогляду народу і його побутових особливостей, переважаю­чого напрямку ідей у певну епоху, загальних успіхів людського знання та техніки, промисловості особливо, одним словом, - поза зв'язком із всім ходом історичного розвитку..." - інститутами суспільства загалом.

Таким чином, суспільні інститути - це такі його елементи, підсис­теми та взаємозв'язки між ними, що визначають увесь історичний хід даного суспільства.

Інститути національної економіки - це ключові елементи будь-якої економічної системи; механізми упорядкування економічних дій, що становить сутнісну основу економічної системи суспільства. Це поняття є ширшим за „господарський механізм", оскільки відображає не лише форми і способи регулювання та управління економічними процесами, а й способи поєднання ресурсів у суспільному виробництві товарів та по­слуг на принципах виконання інститутами у суспільстві певних лише їм притаманних ролей та функцій. Іншими словами, система інститутів еко­номіки у їх взаємодії та розвитку і є економічна система суспільства.

Поняття "інститут" еволюціонувало від його розуміння як стійких звичаїв мислення (Т. Веблен), правил гри (Т. Парсонс, О. Уільямсон), мов­них символів, традицій і права (У.Гамільтон, Дж. Ходжсонс), організацій (Д.Лафт) до їх розуміння як закріплених правом та організаціями звичаїв, норм і традицій, що становлять основу упорядкованого розвитку елемен­тів та підсистем певного суспільства.

До основних базових інститутів економіки представники інституціо­налізму відносять працю, владу, власність та управління. Вони є спільни­ми для усіх економік, проте конкретні форми їх прояву (у кількісному та якісному вираженні) можуть видозмінюватись і впливати на формування різних моделей національної економіки.

Комбінація базових економічних інститутів - це формування еле­ментів, складних підсистем господарської системи та взаємозв'язків між ними у кожному конкретному суспільстві. Взаємодія та згрупування ба­зових економічних інститутів формує інституціональну матрицю сус­пільства, що є само розвивальною і само підтримувальною підсистемою суспільства поряд з політичною, соціальною, технологічною, демогра­фічною та екологічною суспільними підсистемами.

До інституціональних елементів національної господарської системи відносять: підприємства, робітників, фірми, домогосподарства –мікрорівень національної економіки. У кожному з цих елементів тісно переплі­таються праця, управління, власність та влада, формуючи скелет кожного з елементів.

Інституціональні підсистеми національної економіки можна розподі­лити на два рівні: підсистеми першого і другого порядку. До підсистем першого порядку підносять галузі, сфери суспільного виробництва, - мезорівень господарської системи суспільства. А до другої - законодав­ство, ринок, державу, ринкову інфраструктуру як систему забезпечення реалізації інтересів суб'єктів господарювання, над фірмові утворення, господарський механізм їхньої координації - макрорівень національної економіки.

Ще однією важливою складовою інституційного поля національної економіки є норми, традиції, принципи, звичаї, соціально-психологічні особливості нації (ментальність, характер). Наприклад, принципи ве­дення господарської діяльності, свободи у виборі поля діяльності усі­ма членами суспільства, традиції ведення справ, культура ділової по­ведінки, дотримання засад демократичного соціально-економічного розвитку, слідування визначеним правилам звітності тощо. Вони сто­ять над організаційними формами, що вказані вище, і ставлять їх у за­лежність від себе. І формальні і неформальні інституційні обмеження ведуть до утворення цілком визначених організацій, що структурують взаємодію в суспільстві.

До інститутів національної економіки також відносять податки, гро­шову систему, доходи, планування, виробництво, обмін, розподіл, спо­живання тощо, оскільки вони виступають конкретними формами прояву базових економічних інститутів.

Взаємодії базових економічних інститутів н рамках економічної під­системи певного суспільства визначає основні інститути національної економіки, в яких відбуваються ці взаємодії. До них окрім зазначених вище можна віднести: економічний потенціал держави, господарський механізм регулювання, особливості державного устрою, традиції, мента­літет, характер нації, господарські комплекси та галузі економіки, страте­гію економічного і соціального розвитку держави, особливості реалізації планування та прогнозування розвитку економіки, специфіку входження та місце країни у світовому господарстві, забезпечення безпеки націо­нальної економіки в умовах посилення глобалізації та інтеграції еконо­мічних відносин та ін.

Постійна взаємодія інституціональних рівнів, їх комбінація та генезис - це становлення і розвиток національної господарської системи: ін­ституційні обмеження визначають структуру організаційних форм у цій системі; самі організації як відкриті і складні системи здатні змінювати інституційні обмеження і визначати рівень та специфіку розвитку наці­ональної економіки і суспільства загалом через наявність в інституціональній системі механізмів координації базових економічних інститутів.

Запитання для самоконтролю

1. У яких трактатах та нормативних актах мислителів давнини можна зустріти ідеї щодо обґрунтування та пояснення сутності економічних від­носин між людьми?

2. На чому було зосереджено увагу прихильників меркантилізму?

3. Які основні розгалуження мала Класична політична економія?

4. Що прагнули пояснити представники марксизму?

5. Які теорії зробили найбільший внесок у розвиток національної економіки як наукового знання?

6. Чому саме роботи видатного німецького економіста В.Ойкена стали апогеєм узагальненого національно-історичного напрямку в економі­ці?

7. Інститути національної економіки.

8. Що відносять до інституціональних елементів національної господарської системи?

Список використаної літератури

1. Економічна теорія: Підручник / За ред. В.М. Тарасевича. - К: Центр навчальної літератури, 2Ш6. - 784 с.

2. Задоя A.A., Петруня Ю.Е. Основы экономической теории: Учеб. по­собие. - M.: Рыбари, 2000. - 479 с.

3. Історія економічних вчень (Сучасна економічна думка): Навч. посіб. / За заг.ред. Мочерного C.B. - Львів: Новий світ-2000, 2004. - 480 с.

4. Мочерний C.B. Економічна теорія. Посібник. - К.: Академія, 2001. -656 с.

5. Основи економічної теорії / За ред. C.B. Мочерного. - К.: Академія, 1998.-464 с.

6. Основи економічної теорії. Підручник / A.A. Чухно, П.С. Єщенко,

Г.Н. Климко. - К.: Вища школа, 2001. - 606 с.

7. Основи економічної теорії. Підручник / За ред. проф. C.B. Мочерного.

- Тернопіль: Тарнекс, 1993. - 688 с.

8. Основи економічної теорії. Підручник / Крупка М.І., Островерх ПЛ.,

Реверчук C.K. - К: Атіка, 2001. - 344 с.

9. Основи економічної теорії. Тести. Задачі. Кросворди / За ред. C.B. Мо­черного, O.A. Устенка. - К.: Академія, 1998. - 256 с.

ТЕМА №3: ТЕОРІЯ СУСПІЛЬНОГО ДОБРОБУТУ ТА СОЦІАЛЬНО-РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ.

Основні поняття і терміни
інститут теорія інститутів суспільні інститути інституціональні елементи господарськісистеми марксизм	меркантилізм монетаризм кейнсіанство фізіократи історична школа неокласичний синтез

План

3.1. Економічна теорія добробуту

3.2. Соціальний вибір і функція соціального добробуту

3.3. Соціальна нерівність і перерозподіл доходів

3.4. Фінансування соціальної сфери

3.1 Економічна теорія добробуту

В умовах переходу до ринкової економіки першо­чергової ваги набувають такі категорії як добробут і справедли­вість. Соціальна політика держави будується залежно від розу­міння цих категорій та способів їх вимірювання.

Соціальна політика будь-якої держави передбачає позитивний вплив на прискорення економічного розвитку та підвищення до­бробуту населення.

Слід зауважити, що основою добробуту індивіда є блага, яки­ми він має можливість користуватися. Блага — це дари природи, вироби або послуги, які задовольняють потреби людей, тобто приносять їм користь. Під благом розуміють будь-який об'єкт споживацького вибору, здатний задовольнити певну потребу спо­живача (підвищити рівень його добробуту). Варто нагадати, що будь-яке благо обмежене — повітря в земній атмосфері, прісна вода. Блага, які розглядає економічна теорія, рідкісні, їхні обсяги менші, ніж ті, які бажали б мати споживачі благ. Рідкісні блага називаються ще економічними благами.

В

Дата добавления: 2014-01-11