Конспект лекцій 6 страница

11.1.Суть і характеристика категорій «економічний розвиток» та «економічне зростання». Основні теорії та моделі економічного розвитку.

Економічний розвиток — це процес якісних змін в економічній системі. Економічне зрос­тання може відбуватися без економічного розвитку, однак економічний розвиток без економічного зростання неможливий.

Для характеристики вищезазначених економічних процесів в економічній літературі також використовуються поняття кількіс­ного та якісного зростання. Кількісне зростання, як і економічне, передбачає збільшення валового внутрішнього продукту, яке за­сновується на створенні матеріальних цінностей. При його оцінці ефективність використання наявних ресурсів не береться до ува­ги. На відміну від кількісного, при оцінці якісного зростання зважають як на збільшення обсягу агрегованих показників, так і на тенденції у змінах рівня використання наявних ресурсів та екологічної ситуації.

Графічні моделі економічного розвитку

Існує два основні підходи до геометричного відображення про­цесів економічного розвитку. Перший з них ґрунтується на основ­них положеннях теорії циклічності, другий — теорії систем.

Траєкторія розвитку спочатку мала вигляд прямої, що свідчило про постійність, монотонність змін параметрів функціонування системи. Пошуки наочного зображення саморозвитку привели до пояснення розвитку як повторення вже пройдених етапів і відо­браження його за допомогою кола. Поєднання лінії та кола сфор­мували геометричне зображення економічного розвитку у вигляді хвилеподібної лінії. Такий геометричний образ відображав, з од­ного боку, безперервність економічного розвитку, а з іншого — його циклічний характер. Найпростішим геометричним зображен­ням циклу економічного розвитку є синусоїда, поділена на чотири фази: пік, спад (рецесія), дно (криза), піднесення.

Геометричне зображення економічного розвитку у вигляді спіралі стало хрестоматійним більш як півтора століття тому. Доповнення до спіральної форми економічного розвитку понят­тями ентропія (міра хаосу, безорганізованості) та негентропія (міра організаційності, впорядкованості) визначили систему від­ліку для пояснення руху системи від хаосу до впорядкованості. Процес розвитку розглядається як боротьба двох протилежних тенденцій: організованості та дезорганізованості. Таким чином, спіраль, що звужується знизу вверх, будується у системі коорди­нат на основі ентропії-негентропії.

У рамках сучасної парадигми економічний розвиток — це ди­намічний багатоваріантний циклічний процес, який має спірале­подібну форму та виявляється через кількісні та якісні зрушення у структурі системи за збереження її цілісності.

Показники економічного розвитку

Усі показники економічного розвитку поділяють на дві групи. До першої групи показників належать ті, за допомогою яких можна оцінити кількісні зміни в обсягах виробництва продукції. Основними серед них є показники приросту валового внутріш­нього продукту (ВВП) та ВВП на душу населення, а також показ­ники ефективності функціонування економіки, що обчислюються на підставі ВВП, виробництво основних видів продукції на душу населення (окремих галузей).

Показник темпу приросту ВВП розраховується за фор­мулою:

(11.1)

де ВВП_е, ВВП_е-1,_і — обсяг ВВП у поточному та у попередньому періодах відповідно.

Показник ВВП на душу населення:

(11.2)

де Ч — це чисельність населення.

Індекс якості економічного розвитку:

(11.3)

де S— індекс якості економічного розвитку;

Y— індекс ВВП;

Dу — дефлятор ВВП;

\Y\ — індекс ВВП за модулем.

Чим менше значення індексу якості ВВП, тим нижча якість економічного розвитку.

Показники ефективності функціонування економіки найбіль­шою мірою характеризують рівень економічного розвитку, бо відбивають результативність використання основних факторів виробництва.

Про рівень економічного розвитку судять із виробництва та споживання деяких ключових видів продукції, передусім енерго­споживання на душу населення. Тому цей показник характеризує досягнутий рівень виробництва, можливості подальшого розвит­ку економіки та ступінь задоволення потреб людини.

До другої групи входять показники, які дають змогу оцінити якість економічного розвитку. Всі показники цієї групи поділяють на дві підгрупи. Перша з них дозволяє оцінити економічний розви­ток шляхом «оптимальної» взаємодії соціальних, економічних та політичних чинників, друга — оперує показниками якості життя.

До першої підгрупи показників належать комплексний індекс соціального розвитку та індекс І. Адельман і С. Морріс.

Індекс соціального розвитку було розроблено у 1970 році До­слідницьким інститутом соціального розвитку ООН. Розрахунок індексу здійснюється на базі 16 показників (9 соціальних та 7 еконо­мічних), які мають високий ступінь взаємозалежності. Перелік цих показників наведено у табл. 11.1.

Таблиця 11.1

ПОКАЗНИКИ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ

Очікувана тривалість життя

Частка населення у містах з чисельністю більше 20 000 осіб

Подушне споживання тваринних білків на день

Охоплення населення початковою та середньою освітою

Рівень зайнятості за спеціальністю

Середня чисельність людей на одну кімнату

Кількість газет на 1000 осіб

Відсоток економічно активного населення, яке користується електрикою, газом, чистою водою і т. п.

Виробництво сільськогосподарської продукції у розрахунку на одного пра­цівника чоловічої статі

Частка дорослих чоловіків у чисельності аграрної робочої сили

Подушне споживання електроенергії

Подушне споживання сталі

Подушне споживання енергії в одиницях умовного палива

Частка обробної промисловості у ВВП

Зовнішньоторговельний оборот на душу населення

Частка працевлаштованого населення, що працює за наймом

На відміну від індексу соціального розвитку, до складу індек­су І. Адельман та С. Морріс входять політичні змінні. Перелік соціальних, політичних та економічних показників, які викорис­товуються для розрахунку індексу І. Адельман та С. Морріс, наведено у табл. 11.2.

Загальним недоліком цих підходів до оцінки рівня економіч­ного розвитку є те, що у них робиться акцент на оцінку витрат, які здійснюються для підвищення рівня добробуту населення, а не на безпосередній результат.

Провідне місце у другій підгрупі займає індекс розвитку люд­ського потенціалу, який доповнюється індексом зубожіння та ін­дексом розвитку з урахуванням тендерного розподілу.

таблиця 11.2

СОЦІАЛЬНІ, ПОЛІТИЧНІ ТА ЕКОНОМІЧНІ ПОКАЗНИКИ, ЯКІ ВИКОРИСТОВУЮТЬСЯ ДЛЯ РОЗРАХУНКУ ІНДЕКСУ І. АДЕЛЬМАН ТА С. МОРРІС

Розмір традиційного аграрного сектору

Ступінь дуалізму економіки

Масштаби урбанізації

Фундаментальні основи організації суспільства

Роль вітчизняного середнього класу

Ступінь соціальної мобільності

Рівень грамотності

Розвиток засобів масової інформації

Ступінь культурної й етнічної спільності

Рівень соціальної напруженості

Загальний коефіцієнт народжуваності

Масштаби поширення сучасного світогляду

Рівень інтеграції суспільства та почуття національної єдності

Ступінь централізації політичної влади

Усталеність демократичних інститутів

Ступінь свободи дії політичної опозиції та ЗМІ

Наявність та ступінь конкуренції політичних партій

Основні принципи організації системи політичних партій

Сила робітничого та профспілкового руху

Політичний вплив місцевих еліт

Політичний вплив армії

Ефективність адміністративної системи

Відданість керівництва цілям економічного розвитку

Ступінь політичної стабільності ВВП на душу населення

Середньорічні темпи приросту ВВП надушу населення

Забезпеченість природними ресурсами

Темпи приросту валових інвестицій

Ступінь модернізації промисловості

Організація сільськогосподарського виробництва

Рівень технічного прогресує сільському господарстві

Ступінь розвитку виробничої інфраструктури

Ефективність податкової системи

Ефективність фінансових інститутів

Структура зовнішньої торгівлі

Індекс розвитку людського потенціалу (ІРЛП) (у вітчизня­ній літературі цей показник дістав назву індексу людського роз­витку) — це інтегральний показник, який застосовується ООН для оцінки досягнень країн у рівні соціального розвитку. За своїм охопленням ІРЛП перевищує показник доходу на душу населен­ня. Згідно з методологією його розрахунку дохід розглядається як один з інструментів процесу розвитку людини, однак не його ре­зультат. Саме тому при розрахунку ІРЛП рівень доходу розгляда­ється як одна з граней рівня добробуту, а основна увага зосе­реджується на показниках довголіття та рівня освіченості насе­лення. Значення ІРЛП щодо будь-якої країни дає змогу оцінити її здобутки у напрямі досягнення максимально можливого значен­ня та дозволяє провести зіставлення з аналогічними показниками інших країн.

Для розрахунку ІРЛП для кожного з показників визначено фік­совані максимальні та мінімальні значення:

• очікувана тривалість життя — 25 і 85 років;

• освіченість дорослого населення: 0 та 100 %;

• сукупна частка осіб, що навчаються: 0 та 100 %;

• реальний ВВП на душу населення (за паритетом купівельної
спроможності (ПКС) у дол. СІЛА): 100 та 40 000 дол. ПКС.

Для будь-якого компонента ІРЛП окремі індекси розрахову­ються за формулою:

Індекс = (Фактичне значення х_i - Мінімальне значення х_i) / (Максимальне значення х_i - Мінімальне значення х_i).

Дещо інша формула використовується для обчислення індексу доходу

w = (log y – log y_min) / (log y_max - log y_min)

Підставивши для розрахунків порогові значення, дістанемо такі формули обчислення складових ІРЛП:

1. Індекс очікуваної тривалості життя I_L:

(11.4)

де L — очікувана тривалість життя.

2. Індекс досягнутого рівня освіченості I_N:

(11.5)

2.1. Індекс грамотності дорослого населення І_G:

(11.6)

де g — частка грамотного населення.

2.2. Індекс охоплення навчанням 1_S:

(11.7)

де s — відсоток випускників, що вступили до вищих навчальних закладів.

3. Індекс скоригованого реального ВВП на душу населення

(11.8)

де Y — скоригований реальний ВВП на душу населення, дол. США.

ІРЛП розраховується як просте середнє індексу очікуваної тривалості життя, індексу досягнутого рівня освіченості та індек­су скоригованого реального ВВП на душу населення

(11.9)

Існує два методичні підходи до розрахунку індексу зубожіння залежно від рівня розвитку країни.

Для країн, що розвиваються, індекс зубожіння відображає знедоленість у трьох напрямах:

• знедоленість з погляду тривалості життя — частка населен­ня, що не доживе до 40 років (P₁);

• знедоленість з погляду знань — частка неписьменного дорос­лого населення (Р₂);

• знедоленість з погляду належного рівня життя (Р₃) — просте середнє частки населення, що не має доступу до питної води (P₃₁); частка населення, що не має можливості користуватися ме­дичними послугами (Р₃₂); частки дітей у віці до 5 років, які стра­ждають на відставання у вазі (Р₃₃),

Р₃ = (P₃₁+P₃₂+P₃₃)/3. (11.10)

Індекс знедоленості для країн, що розвиваються, розрахову­ється як

I_P = (P₁+P₂+P₃)/3. (11.11)

Для розвинутих країн індекс знедоленості враховує чотири аспекти знедоленості:

• знедоленість з погляду тривалості життя — частка населен­ня, що не доживає до 60 років (Р₁);

• знедоленість з погляду знань — частка функціонально не­письменного населення (Р₂);

• знедоленість з погляду належного рівня життя — частка на­селення, що живе за межею бідності (Р₃);

• знедоленість з погляду ізоляції або бездіяльності — частка загальної чисельності робочої сили, яка є безробітною більше 12 місяців (Р₄).

Індекс знедоленості для розвинутих країн розраховується як

I_Р = {Р₁ +Р₂ + Р₃ + Р₄)/ 4. (11.12)

Індекс розвитку з урахуванням гендерного чинника (ІРГЧ).

Для розрахунку ІРГЧ використовуються ті самі показники, що й при розрахунку індексу розвитку людського потенціалу. Відмін­ність між ними полягає у тому, що при обчисленні індексу розвит­ку з урахуванням гендерного чинника середні значення тривало­сті життя, рівень освіченості та доходу коригуються відповідно до величини розриву між рівнем досягнень чоловіків та жінок. Також коригуються мінімальні та максимальні значення тривало­сті життя: для жінок — 27,5 та 87,5 роки; для чоловіків — 22,5 та 82,5 роки.

Згідно з теорією сталого розвитку економічний розвиток має забезпечувати не лише підвищення рівня добробуту нинішнього покоління, а й не створювати загроз для задоволення потреб май­бутніх поколінь.

Існує близько 130 індикаторів, які характеризують різні сто­рони й аспекти сталого економічного розвитку. Базовий набір ін­дикаторів поділяють на чотири основні групи:

• соціальні;

• економічні;

• екологічні;

• інституціональні.

Соціальний аспект оцінюється через індикатори рівня зубо­жіння, рівня розвиненості систем перепідготовки та підвищення рівня кваліфікації кадрів, міри доступності в отриманні освітніх і медичних послуг усіма верствами населення тощо.

Економічні індикатори включають кількісні показники еко­номічного розвитку, рівня споживання, забезпеченості фінансо­вими ресурсами й ефективності функціонування фінансових ме­ханізмів. Характеристика економічного аспекту також передба­чає оцінку ступеня оптимальності поєднання державної, корпо­ративної, приватної та муніципальної власності; розвиненості су­купності ринків (товарів і послуг, капіталів, цінних паперів, не­рухомості, робочої сили й ін.), конкурентного середовища та діє­вості антимонопольного законодавства.

Надзвичайно розгалуженим є екологічний аспект сталого еко­номічного розвитку. Він охоплює: забезпечення відновлення гар­монії між людиною та природою; створення реальних можливос­тей для задоволення потреб майбутніх поколінь; здійснення тео­ретичних і прикладних досліджень; розробку практичних методів ефективного та раціонального використання наявних ресурсів; забезпечення екологічної безпеки; перехід на альтернативні дже­рела енергії, удосконалення правових, економічних та адмініст­ративних методів охорони довкілля; цілеспрямоване екологічне виховання населення тощо. Також надається характеристика рівня забезпеченості та раціональності використання водних, земельних й інших природних ресурсів; якість атмосфери й ефективність ви­користання відходів.

На базі інституціональних індикаторів оцінюються політико-правовий, міжнародний та інформаційний аспекти сталого розвит­ку. Політико-правовий аспект передбачає оцінку рівня демокра­тизації, конституційності влади, розгалуженості системи інсти-туційних норм і правил, що визначаються і дотримуються гро­мадянами у повсякденному житті. Інформаційний аспект — рівня інформатизації суспільства, міру пріоритетності інформаційних ресурсів над речовинно-енергетичними, швидкість та ефектив­ність матеріалізації досягнень науки.

В економічній науці існують теорії, що пояснюють причини та чинники економічного розвитку. До основних нале­жать:

1)модель економічного зростання С. Кузнеця;

2) модель економічного зростання Харрода—Домара;

3) модель економічного зростання Дж. Робінсон;

4) модель економічного зростання Кобба—Дугласа;

5) модель економічного зростання Р. Солоу;

6) «золоте правило» Е. Фелпса;

7) модель економічного зростання П. Ромера;

8) інституціональна теорія економічного зростання та розвитку;

9) модель економічного зростання А. Льюїса;

10) революційна теорія залежності;

11) теорія дуального розвитку.

Усі теорії економічного розвитку поділять на дві основні гру­пи. До першої з них відносять теорії, спрямовані на визначення та обгрунтування того чи іншого ключового чинника розвитку. До другої — теорії економічного розвитку, розроблені для країн, що розвиваються.

У теоретичному аспекті всі теорії економічного розвитку пер­шої групи можна поділити на посткейнсіанські, неокласичні, неоінституціональні та теорії ендогенного впливу НТП.

Посткейнсіанські теорії економічного зростання та розвитку

Представники кейнсіанського наукового напряму розробили теорії економічного розвитку та зростання, що істотно вплинули як на розвиток економічної думки, так і на формування економіч­ної політики багатьох розвинутих країн. Спільною рисою для всіх кейнсіанських та посткейнсіанських моделей розвитку є роз­гляд економічного розвитку як процесу, що характеризується кіль­кісними змінами та залежить від обсягів інвестицій.

Основоположники посткейнсіанського підходу до економіч­ного зростання та розвитку — С. Кузнець, Р. Харрод, О. Домар, Дж. Робінсон та інші.

У процесі кейнсіанської революції виникла цілісна макроеко-номічна теорія, що оперувала агрегованими показниками і дослі­джувала умови загальної рівноваги. У цей час ключову роль у формуванні теорії економічного зростання відіграли праці аме­риканського економіста С. Кузнеця.

У своїх працях С. Кузнець зауважував, що теорія економічно­го зростання та розвитку повинна пояснювати механізм розвитку передових промислових держав; причини, що гальмують розви­ток відсталих країн; охоплювати держави з ринковою і плановою економікою, країни розвинуті і ті, що розвиваються; пояснювати вплив на економічне зростання зовнішньоекономічних зв'язків; вплив війн та інтервенцій. Його емпіричні дослідження включали в себе чотири елементи: демографічне зростання, зростання знань, внутрішньодержавну адаптацію до чинників зростання та зовні­шні відносини між країнами.

Основним проявом економічного розвитку С. Кузнець вважав зростання сукупного продукту, яке б передбачало перетворення багатьох аспектів економічного життя. Ці перетворення мали за­чіпати структуру виробництва; галузеву і професійну структуру зайнятості; структуру доходу з погляду факторів виробництва; чисельність, віковий склад і територіальний розподіл населення; міждержавні потоки товарів, капіталу, робочої сили та знань; ор­ганізацію промисловості і державне регулювання. Зазначені пе­ретворення є необхідною умовою економічного зростання, що формують або підтримують економічний розвиток.

У результаті емпіричних досліджень С. Кузнець визначив ос­новне джерело економічного зростання — науково-технічний прогрес, який полягає у розширеному застосуванні науки для розв'язання проблем виробництва, та виокремив показники, що зумовлюють належність держав до сучасної економіки: темпи приросту доходу на душу населення, розподіл робочої сили за галузями та розміщення населення по території.

Починаючи з другої половини XX ст. економістами почали проводитися дослідження, спрямовані на розробку моделей еко­номічного зростання з оптимальним співвідношенням між фак­торами виробництва та визначення умов, які б забезпечували ба­жані темпи і стабільність розвитку. Однією з перших теоретич­них розробок у цьому напрямі була однофакторна модель Хар-рода—Домара. Цю модель визначення темпів економічного зро­стання незалежно один від одного розробили Р. Харрод та О. До-мар. В основі моделі Р. Харрода — рівність інвестицій та заоща­джень, а в моделі О. Домара — рівність грошового доходу (су­купного попиту) і виробничих потужностей (сукупної пропози­ції). Зважаючи на однаковість методичних підходів, ці моделі прийнято розглядати як модель Харрода—Домара.

В основу цієї моделі закладено такі припущення:

• єдиним фактором зростання є капітал, який агрегує в собі потенціал решти факторів виробництва;

• рівність наявних заощаджень запланованим інвестиціям;

• заощадження та інвестиції складають постійну частку у ВВП.
Інвестиції поточного періоду викликають розширення вироб­ництва, яке може бути записано:

o*I=o*s*Y (11.13)

де о — показник капіталовіддачі, яка розраховується таким чином:

(1114)

де s— коефіцієнт заощаджень;

І — обсяг запланованих інвестицій;

Y— ВВП;

К — запас капіталу;

— величина чистих інвестицій;

—зміна ВВП;

— зміна обсягу запланованих інвестицій.

Для того, щоб збільшення інвестицій не супроводжувалося простим нагромадженням капіталу і не почало стримувати еко­номічний розвиток, має виконуватися рівність:

= o*I,

де о * І — потенційне збільшення ВВП, викликане приростом ін­вестицій.

Темп зростання за умов повного завантаження наявних вироб­ничих потужностей змінюється прямо пропорційно 5 та о. Чим більша частка ВВП, яка заощаджується та інвестується, тим біль­шими темпами зростають виробничі потужності і, відповідно, тим вищими темпами буде зростати ВВП. Аналогічно чим біль­ша величина о, тим більше за будь-якої заданої величини інвес­тицій зростання виробничих потужностей, а отже, тим вищими мають бути темпи економічного зростання для запобігання фор­муванню надлишкових виробничих потужностей.

Головними умовами забезпечення економічного зростання та розвитку є забезпечення рівності заощаджень та інвестицій.

На відміну від моделі Харрода—Домара, подальші посткейн-сіанські теорії економічного зростання та розвитку зосереджували свою увагу на проблемах розподілу доходу. Найбільш відо­мою серед цього класу моделей є модель Джоан Робінсон.

Дж. Робінсон будує свою модель не на відношенні рівноваги, а з правил і мотивів, які управляють людською поведінкою. Тип еко­номічної системи визначає специфіку існуючих правил. В основу моделі Робінсон закладено модель економічної системи, в якій виробництво здійснюється приватними підприємствами, споживан­ня — індивідуальними домашніми господарствами, а взаємодія гос­подарських суб'єктів вільна від будь-яких суттєвих обмежень.

Чинники зростання у моделі Робінсон поєднані у сім основних груп:

• технічні умови;

• інвестиційна політика;

• умови формування заощаджень;

• конкурентні умови;

• формування ставки заробітної плати;

• фінансові умови;

• початковий запас товарів виробничого призначення та очі­
кування, які базуються на набутому досвіді.

Робінсон у своїй моделі виходить з такого припущення щодо технічних умов: економіка повністю забезпечена природними ре­сурсами; чисельність робочої сили та її якість, рівень технології — задані умови. Передбачається, що підприємства у своїй сукупності утворюють елементи повністю інтегрованої структури: вони вироб­ляють усе, що необхідно для виготовлення кінцевого продукту. Трудові витрати, таким чином, є єдиним елементом змінних витрат.

Дві особливості притаманні підходу Дж. Робінсон до аналізу інвестиційних рішень: по-перше, підкреслення важливості понят­тя «життєвого начала»; по-друге, — відсутність чіткого визна­чення виду інвестиційної функції, яка використовується. Темпи нагромадження, які виводяться з моделі Робінсон, є результатом намагання фірм вижити у конкурентних умовах, а також їх полі­тики розширення виробництва. Робінсон пов'язує норму нагро­мадження, що проявляється як «життєве начало» або мотиви, з рівнем прибутковості підприємств.

Конкурентні умови визначають спосіб формування цін та їх­ню здатність реагувати на зміну сукупного попиту. Ціна розрахо­вується як сума прямих витрат та «націнки»,⁴ що утворює прибу­ток. В умовах конкурентного середовища розмір «націнки» — величина змінна, а обсяг виробництва та рівень зайнятості у сфе­рі виробництва споживчих товарів буде визначатися наявними виробничими потужностями.

Ставка зарплати у короткостроковому періоді є постійною величиною. У довгостроковому періоді темп її зростання відпо­відає темпам підвищення продуктивності праці. Якщо ставка зарплати зростає швидшими темпами, то це призводить до ін­фляції, яка провокує згортання інвестиційних планів.

Дж. Робінсон виділяє два аспекти фінансових умов. Перший — це різне співвідношення між розподілом схильності до заощаджень фірм та розподіл умов, які визначаються кредитоспроможність фір­ми. Це співвідношення визначається чинником, який характеризує схильність до заощаджень в економіці. Другий аспект фінансових умов пов'язаний з рівнем процентної ставки. Робінсон вважає, що грошово-кредитна політика, яка передбачає зміну процентної став­ки, не може забезпечити регулювання рівня капіталовкладень.

Початковий запас капітальних благ нарівні з технологічними знаннями та характеристиками робочої сили визначають рівень виробничих можливостей. У моделі Робінсон існує два сектори: у рамках першого з них виробляються споживчі товари, другого — товари виробничого призначення для обох секторів.

Темпи економічного зростання залежать від очікувань підпри­ємців, які формуються на основі їхніх уявлень про обсяг попиту у поточному періоді. Обсяг споживання (С) (сукупний попит) та заощаджень (S) мають такий математичний запис:

Y=С + S, (11.15)

С=W+(1-s)*β*P, (11.16)

S = P*(1-(1-s)*β), (11.17)

де W— сукупний фонд заробітної плати;

Р — сукупні валові прибутки;

β — частка заощаджень у прибутках;

s — частка заощаджень у сукупному доході.

У рамках цієї моделі S — одночасно і рівноважний, і фактичний рівень заощаджень, С — запланований або рівноважний обсяг спо­живання. Зважаючи на рівність між заощадженнями та інвестиціями з формули (6.35) можна вивести математичний запис рівноважного рівня доходу:

, (11.18)

де Р — сукупні валові прибутки, які прямо пропорційні розмірам валових інвестицій і обернено пропорційні схильності до заоща­джень з прибутків.

Інвестиційна активність підприємців, а отже і темпи економіч­ного зростання, у довгостроковому періоді залежать від поточних капіталовкладень. Характер цього впливу залежить від того, як формуються довгострокові очікування. Згідно з моделлю Робін-сон, такі очікування базуються на простій проекції поточної си­туації на майбутнє. На основі рівня цін та ставок заробітної плати поточного періоду, фірми обчислюють норму прибутку, яку бу­дуть приносити інвестиції у майбутньому.

Якщо у короткостроковому періоді всі очікування підприєм­ців справджуються, то можна дістати аналітичний запис норми прибутковості у довгостроковому періоді:

, (11.19)

де r — норма прибутковості;

Дата добавления: 2014-01-11