Поняття біблійної моралі: таліон, декалог

В наступну історичну епоху – в Середні віки – спрямування всього духовного життя, громадської думки та філософії докорінно змінилось, оскільки основним життєвим та світоглядним орієнтиром для людей даної історичної епохи тепер була релігія – віддана та непохитна віра в Бога. Відповідно, джерелом моральності вважався Бог: Він створив людину, Він наділив її певними здатностями та властивостями, Він надав їй (у різні способи) найперші настанови на життя, які вміщені в текстах божественних заповідей (для християн – у Біблії). Але це зовсім не означало, що в цей час не виникало серйозних моральних проблем і що філософсько-релігійна думка не намагалась їх осмислити. До таких проблем належали:

- співвідношення божественного – повного та абсолютного – наперед визначення долі кожної людини та людської свободи волі;

- джерела зла в тому світі, що створений милістю виключно благого Бога;

- основ та ознак гріховності певних людей або їх вчинків та ін.

В цілому при вирішенні цих проблем середньовічна філософська думка виробила свої позиції в розумінні моралі:

- найпершим її постулатом було беззастережне прийняття тези про гріхопадіння людини та, відповідно, її неспроможності самій повернутись до чистого, непорочного стану;

- із цієї концепції випливало визнання людини в самому її єстві зіпсованою та гріховною (першородний гріх), тобто зовсім не вільною від моральних вад;

- оскільки лише за допомогою Бога людина могла сподіватись на повернення до втраченого Раю, то така моральна установка спиралась на віру у божественну благодать;

- з іншої сторони, із цього постулату також випливала певна моральна поміркованість та стриманість людини, оскільки у первородному гріху всі люди поставали рівними, значить не існувало підстав для різкого засудження будь-кого.

Християнська мораль містить у собі деяку сукупність норм (правил), покликаних регулювати взаємини між людьми в родині, у громаді віруючих, у суспільстві. Відомі старозавітні заповіді, євангельські «заповіді блаженства» і інші новозавітні моральні наставляння, які у своїй сукупності складають те, що можна назвати офіційною, схваленою церквою кодексом християнської моралі.

Таліон (talion англ. від лат. talio — «покарання, рівне злочину, иtalis — такий же» – через середньоангл. talioun) — правило, яке у розгорнутому вигляді наголошує: «душу за душу, глаз за глаз, зуб за зуб, руку за руку, ногу за ногу, обожжение за обожжение, рану за рану, ушиб за ушиб» (Книга Исхода, 21:24-26). Ймовірно, найбільш раннім формулюванням таліону у законодавстві були закони Хаммурапі, складені у Вавілоні близько 1750 року до н.е. Таким чином дія за правилом таліону повинна бути звернена до того, хто наніс шкоду або на його близьких, при цьому його результати повинні бути співрозмірними нанесеній шкоді. Правило таліону регулювало дії, які є відповіддю на вчинене зло. Дії, які є відповіддю на вчинене добро, визначались правилом вдячності.

Таліон характеризується наступними якостями:

- це правило, яке регулює реактивні дії (дії у відповідь), на відміну від історично близької йому заповіді любові, він нічого не говорить про те, якими повинні бути ініціативні дії (дії, які не передбачають попередньої дії);

- регульовані таліоном дії у відповідь спрямовані на покарання порушника справедливості або на тих, хто може відповідати за порушника. Це може бути не лише рівнозначна фізична шкода, але й, у більш пізніх редакціях, певна матеріальна компенсація;

- за своїм змістом дії, які регулюються таліоном, є взаємними, через яке стверджується рівність;

- таліон не лише спрямований на відновлення порушеної справедливості, він вимагає дотримання справедливості і покарання порушника. При цьому таліон обмежує міру відплати критерієм адекватності злочину і принесеним збитками, вказуючи на невідворотність дій у відповідь у випадку порушення справедливості через неадекватність покарання;

- самим фактом свого існування таліон загрожує, і у цій загрозі полягає його основна санкція;

- стандарт справедливості, який передбачається таліоном, як принцип дії універсальний і надсуб’єктивний.

Таким чином, можна стверджувати, що принцип справедливості таліону ще до пришестя Ісуса Христа сприяв формуванню більш високого рівня людських взаємовідносин, які знайшли свій вираз у «золотому правилі етики». Таліон сформулював його у негативній форму» Не вчиняй з іншими так, як не бажаєш, щоб чинили з тобою». З пришестям Ісуса Христа і виникненням Нового заповіту стало можливим виконувати позитивну формулу: «Чини з іншими так, як бажаєш, щоб чинили з тобою». Християнин покликаний зупинити зло на собі. На християнську інтерпретацію принципу таліона великий вплив справила цитата з криги Левіт (19:18) під час Нагорної проповіді Ісуса Христа. У тій частині проповіді, яку називають «Розвиток Закону», Ісус закликає своїх послідовників: «Вы слышали, что сказано: око за око и зуб за зуб. А Я говорю вам: не противься злому. Но кто ударит тебя в правую щеку твою, обрати к нему и другую» (Матфей, 5:38-39). Дане формулювання стверджує, що необхідно прощати ворогів і тих, хто шкодить християнству.

Декалог або Закон Божий (івр. עשרת הדברות‎, «асерет-а-діброт» — букв. десять речень; грецьк. δέκα λόγοι, «декалог» — букв. десятислів’я) — десять основних законів, які, згідно П’ятикнижжю, були дані самим Богом Мойсею, в присутності синів Ізраїлю, на горі Синай на п’ятидесятий день після Ісходу з Єгипту (Ісх.19:10-25).

Текст десяти заповідей за Синодальним перекладом Біблії:

1. Я Господь, Бог твой, Который вывел тебя из земли Египетской, из дома рабства; да не будет у тебя других богов пред лицом Моим.

2. Не делай себе кумира и никакого изображения того, что на небе вверху, и что на земле внизу, и что в воде ниже земли; не поклоняйся им и не служи им, ибо Я Господь, Бог твой, Бог ревнитель, наказывающий детей за вину отцов до третьего и четвёртого рода, ненавидящих Меня, и творящий милость до тысячи родов любящим Меня и соблюдающим заповеди Мои.

3. Не произноси имени Господа, Бога твоего, напрасно, ибо Господь не оставит без наказания того, кто произносит имя Его напрасно.

4. Помни день субботний, чтобы святить его; шесть дней работай и делай в них всякие дела твои, а день седьмой — суббота Господу, Богу твоему: не делай в оный никакого дела ни ты, ни сын твой, ни дочь твоя, ни раб твой, ни рабыня твоя, ни вол твой, ни осёл твой, ни всякий скот твой, ни пришелец, который в жилищах твоих; ибо в шесть дней создал Господь небо и землю, море и всё, что в них, а в день седьмой почил; посему благословил Господь день субботний и освятил его.

5. Почитай отца твоего и мать твою, чтобы тебе было хорошо и чтобы продлились дни твои на земле, которую Господь, Бог твой, даёт тебе.

6. Не убивай.

7. Не прелюбодействуй.

8. Не кради.

9. Не произноси ложного свидетельства на ближнего твоего.

10. Не желай дома ближнего твоего; не желай жены ближнего твоего, ни поля его, ни раба его, ни рабыни его, ни вола его, ни осла его, ни всякого скота его, ничего, что у ближнего твоего.

Християнська моральна думка ввела в етичну практику такі поняття як гріх, відповідальність, гординя, любов, надія, смиренність.

В той же час для християнської моральності були характерні позиції ригоризму та пуританства. Обидва терміни виникли пізніше, не в середньовіччі, проте вони влучно характеризують особливості саме цієї етичної думки:

- ригоризм означає суворість та характеризується вимогою завжди, за будь-яких обставин дотримуватись і літери, і духу певної моральної заповіді, тим більше, якщо це заповідь божественного походження;

- пуританство походить від англійського слова «чистота» і також характеризується вимогами суворого дотримання загальних настанов християнської віри щодо максимального обмеження будь-яких потреб, сповідування скромності та аскетизму.

В епоху Відродження моральні засади християнства в цілому продовжували бути основними для європейців, проте тут відчутно почали культивуватись індивідуалізм, прагнення особистої духовної досконалості (ренесансний персоналізм) та досить активна реабілітація багатогранності людських потреб і запитів. Це проявилось, зокрема, в намаганні довести, що духовна чистота та користь не суперечать одна одній, що земні (в тому числі – тілесні) потреби людини є цілком законними і важливими навіть з огляду на посмертне, потойбічне життя. Але при тому досить активно продовжувала мати ходіння й думка про принципову моральну амбівалентність людини, оскільки, на думку мислителів Відродження, людина могла сягати Бога, а могла й бути нижчою від худоби. Проте все ж провідним мотивом ренесансної етики була думка про неодномірність людини, про неможливість і недоречність нехтувати земними, тілесними потребами та радощами людського життя.

Дата добавления: 2014-01-11