Сутність концепції сталого туризму

Загальні принципи сталого туризму

Система сучасних дефініцій туризму

Тема 2. Поняття сталого розвитку туризму: сутність, принципи та критерії

Дестинація - це об'єкт (місто, регіон, район, місцевість, місце, заклад), що має туристично-рекреаційні ресурси (унікальні або специфічні), які є привабливими для подорожуючих, доступними завдяки наявності необхідної інфраструктури (зручності, послуги), доведені до споживача у формі сформованого та підготовленого до продаж туристичного продукту сучасними засобами маркетингових комунікацій (наявність логотипа, торгової марки тощо) в системі важелів інтегрованого управління суб'єктами господарювання.

2.1. Туризм на сучасному етапі є одним із найбільш високопри­буткових і динамічних секторів світової економіки. Це визначається його вагомим впливом на різноманітні сфери людського буття, найважливіші соціально-економічні показники. На частку туризму припадає 3,8% ВНП, 7% - загального обсягу інвестицій, майже 11% - світових споживчих витрат, 5% - усіх податкових надходжень, більш ніж 8% - вартості світового товарного експорту, практично третина світової торгівлі послугами [437].

Туризм впливає на такі ключові сектори господарства, як транспорт і зв'язок, торгівлю, будівництво, сільське господарство, виробництво споживчих товарів, освіту, культуру та ін. Він сприяє швидкому соціально-економічного розвитку місцевих громад, регіо­нів і країн.

Соціальний аспект значущості туризму доповнюється його ефективним впливом на регіони та місцеві громади шляхом покра­щання комунікаційних систем, забезпечення робочими місцями, розвитком культури й освітнього рівня місцевого населення. У деяких регіонах, віддалених від промислових і культурних центрів, тільки туризм спроможний виконувати ці функції.

У науковій літературі та міжнародних документах з питань розвитку туризму висвітлено позитивні та негативні тенденції його впливу на місцевість, яка є привабливою для туристів.

Негативним проявом впливу туризму на природне (фізичне) середовище та життєдіяльність людини є погіршення якості води та забруднення повітря, підвищення рівня шуму.

У туристично-розвинених країнах порушення гармонії навко­лишнього середовища обмежують відповідним законодавством. Позитивним прикладом вирішення таких питань можуть бути навіть невеликі острівні держави, в яких при плануванні забудівлі вільних земельних ділянок об'єктами туристичної інфраструктури вводяться правила, які обмежують висоту будинків, що розташовані біля узбережжя, до висоти пальм (Республіка Маврикій) або регламен­тується дозвіл в міру наближення їхнього будівництва до території пляжу (деякі території Індії). У Російській Федерації прийнято Водний кодекс відповідно до якого регулюється забудівля при­бережної зони.

Закон України «Про туризм» за редакцією 2003 p., як і попередній (перший) Закон від 1995 p., проголошуючи туризм одним із пріоритетних напрямів державної політики у сфері економіки та культури, формулює шляхи її реалізації в галузі туризму.

Визначення поняття «туризм» змінювалося з часом залежно від етапу його історичного розвитку, виникнення нових явищ і процесів соціального, економічного й екологічного характеру, а його зміст залежав від того, в межах якої наукової дисципліни воно форму­лювалося.

Так, спочатку туризм був предметом вивчення геогра­фічних наук, які розглядали його найважливіші властивості з позицій просторової мінливості. На цьому етапі наукового розвитку туризм визначали як переміщення людей у просторі з метою товарообміну та пізнання нових місць. При такому підході його ототожнювали з поняттям «туристський рух». Під туристським рухом слід розуміти переміщення потоку людей, які подорожують індивідуально або в групі з використанням різних транспортних засобів, із різними цілями та мотивами.

Вплив вільного часу та способів його використання для поліпшення здоров'я і відновлення життєвих сил людини стали предметом вивчення і таких наук, як медицина, фізична культура та біологія. Вони трактують туризм як вид психофізіологічної активності людини з метою поліпшення стану її організму [139, с 26].

Австрійський юрист П. Бернекер визначає туризм як сукупність взаємовідносин і послуг, пов'язаних із тимчасовою і добровільною зміною мандрівником місця проживання через некомерційні або непрофесійні причини [379].

Сутнісне визначення туризму, в якому наголошується на відносинах, що виникають між туристами та виробниками товарів і послуг, подібне до визначення, яке запропоноване Міжнародною асоціацією наукових експертів у сфері туризму, відповідно до якого туризм є сукупністю відносин і явищ, які виникають під час переміщення і перебування людей в місцях, які відрізняються від їх постійного місця проживання і роботи [67, с 12].

Універсальність форм туристського спілкування дозволяє також більш широко трактувати поняття туризму ж особливий рід міжособистісної діяльності, що в умовах інтернаціоналізації життя перетворилася у форму використання вільного часу, засіб міжособистісних зв'язків у процесі політичних, економічних і культурних контактів, в один із факторів, які визначають якість життя [73, с 5; 366, с. 21].

Економічний аспект туристичної діяльності поряд із просторовим пересуванням людей у визначенні туризму формулює датський вчений Н. Лейпер: «Туризм - це просторова різнопланова діяльність, яка стосується багатьох аспектів життя та різних сфер економіки» [172, с 11].

Одне з перших визначень поняття «турист» належало Комітету експертів з питань статистики Ліги Націй (1937 р.). В останні десятиліття проблему дефініції туриста обговорювали на нарадах Міжнародного союзу офіційних туристичних організацій (Дублін, 1950 p.; Лондон, 1957 р.), на Конференції ООН з міжнародного туризму і подорожей (Рим, 1963 p.), конгресі ВТО (Маніла, 1986 p.), Міжпарламентській конференції з туризму (Гаага, 1989 р.) та інших, що свідчить про теоретичну та практичну значущість поняття «турист», а також про прагнення зробити його більш повним і точним з урахуванням нових тенденцій і явищ.

На сучасному етапі у міжнародній практиці широко вико­ристовують визначення, вироблене Міжнародною конференцією зі статистики подорожей і туризму (Оттава, 1991 р.) і схвалене ВТО та Статистичною комісією ООН. Відповідно до нього турист - це особа, яка подорожує і перебуває в місцях, що знаходяться за межами її звичайного середовища, терміном не більше 12 місяців з будь-якою метою, крім заняття оплачуваною діяльністю у місці відвідування.

Підприємства, що виконують функції вироб­ництва (формування), організації реалізації та споживання турис­тичного продукту, тобто здійснюють діяльність з організації подо­рожей шляхом надання туристичних послуг, доцільно віднести до єдиної галузі - туристичної. У національному класифікаторі України Класифікація видів економічної діяльності ДК 009:2005, чинному згідно з наказом Держспоживстандарту України № 375 від 26 грудня 2005 p., види діяльності, що, складають галузь туризму, займають місце у секції І «Діяльність транспорту і зв'язку», розділі 63 «Додаткові транспортні послуги та допоміжні операції», групі 63.3 «Послуги з організації подорожувань», класі та підкласі 63.30 «Послуги з організації подорожувань». Цей підклас складається з: туристичної діяльності: реалізації та надання комплексу туристичних послуг, до складу яких входять послуги перевезення, розміщення, консультації та планування маршрутів, організація індивідуальних подорожей та інші туристичні послуги (відвідування об'єктів культури, організація відпочинку та розваг, реалізація сувенірної продукції тощо); посередницької діяльності турагентів з реалізації туристичного продукту туроператорів; діяльності екскурсоводів (гідів); продажу та резервування квитків з будь-якою метою (відпустка, відрядження тощо) для подорожування на всі види транспорту [42].

У Системі національних розрахунків відображено розвиток економіки на різних стадіях відтворення, показано рух товарів і послуг, а також стан виробництва та використання валового внутрішнього продукту (валової доданої вартості).

Туристична галузь і туристична індустрія не виокремлені у системі національних рахунків. Однак, як зазначають керівники багатьох держав і фахівці ВТО, сектор туризму розвивається швидкими темпами і має велике значення для окремих країн. У зв'язку з актуальністю цього питання експертами та вченими статистичного відділу Секретаріату ООН разом із ВТО розроблено додаток II «Діяльність, пов'язана з туризмом» до МСГК, який охоплює види діяльності, що характерні для туристичної індустрії, та дозволяє визначати її внесок у національну економіку [138, с 128].

2.2. Формуванню теоретичних поглядів на сталий розвиток туризму передували дослідження Д. Медоуз та його співавторів, здійснені в 1972 р. і присвячені «Межам зростання». Вирішальне значення мали Протокол Монтрьо (Швейцарія), підписаний у 1986 p., і Доповідь Гру Харлем Брундланд (Brundtland Report) — голови Комісії ООН з питань навколишнього середовища та розвитку, яка мала назву «Наше спільне майбутнє» {Our Common Future). Висновки цієї доповіді стали приводом для скликання міжнародних конференцій: у Бергені в 1990 р. і Ріо-де-Жанейро в 1992 р. Декларацію конференції, яка відбулася в Ріо-де-Жанейро як підсумковий документ прийнято представниками 179 країн світу, зокрема й Україною. Результатом цієї конференції (Всесвітнього саміту) в Ріо-де-Жанейро стало прийняття двох надзви­чайно важливих документів: Декларації Ріо або Хартії прав і обов'язків щодо навколишнього середовища (Всесвітня Хартія), яка конкрети­зувала 27 принципів сталого (безупинного) розвитку; Глобальної програми дій «Порядок денний на XXI століття», що визначила перелік заходів і передбачала бюджет витрат на охорону навколиш­нього середовища з 1993 по 2000 pp. [238].

Водночас із загальним динамічним розширенням сектору туриз­му фахівці відмічають подальше розгортання географії подорожей і диверсифікацію туристських маршрутів. Ключовими тенденціями якісних параметрів розвитку стали: поглиблення сегментації ринку; швидкий розвиток нових форм туризму, які пов'язані з ознайом­ленням з природою, флорою і фауною, сільськими районами та культурним надбанням [334, с 3]; підвищені вимоги до якості туристичного обслуговування, проблеми охорони навколишнього середовища; збереження традиційної культури та побуту місцевого населення.

Міжнародні документи Всесвітнього саміту 1992 р. фактично стали тією вихідною точкою, яка поставила перед людством і перед науковою

громадськістю завдання забезпечення безпеки туристського руху та туристичної діяльності, раціонального використання туристично-рекреа­ційних та інших економічних ресурсів, створення відповідних світо­вих інститутів і розробки механізмів оптимізації обсягів і структури споживання цих ресурсів у взаємозв'язку з рівнем економічного розвитку окремих груп країн (розвинених, які розвиваються, з трансформаційною економікою).

У середині XX ст. міжнародна громадськість на чолі з керівни­ками держав світу визначили основні аспекти негативного впливу інтенсивного та неконтрольованого розвитку туризму, пов'язані з процесами глобалізації.

Теорія глобалізації є однією з найважливіших проблем економічної науки. У загальному плані глобалізація означає вихід національних економік за межі національних кордонів. Імпульсом цього процесу була НТР, у результаті якої кожній країні стало невигідно мати власне виробництво. Розпочався процес пошуку власної ніші у світовому господарстві. Цей зростаючий взаємозв'язок набув глобального характеру. Тому в економічному аспекті зміст глобалізації полягає у зростаючій взаємодії між країнами: коли ринки товарів, капіталу, праці стають все тісніше взаємопов'язаними, відбувається значне збільшення масштабів світової торгівлі, валютних потоків, руху капіталу, обміну технологіями, інформацією та ін. Проблеми глобалізації мають декілька аспектів: економічні, екологічні, етнічні, політичні, міжнародні та ін. її зміст складають різноманітні за своїм походженням, сферами прояву і наслідками процеси. Глобалізація виникає на базі розвиненого міжнародного поділу праці, кооперації, інтернаціоналізації різних видів діяльності. Вона створює і розвиває нові глобально взаємозалежні види діяльності в усіх сферах економіки, науки, культури; породжує необхідні їй фінансові потоки, не зупиняючись перед кордонами держав, та призводить до специфічних екологічних й інших глобальних наслід­ків. Глобалізація обумовлює ієрархію держав за їх місцем у системі функціональних зв'язків із зовнішнім для неї світом; змінює місце держави в усьому комплексі відносин, вбудовуючи державу р нову для неї систему глобальних зв'язків і залежностей, розмиваючи традиційний суверенітет держави і доповнюючи його регуляцією по вертикалі від регіону через саму державу - до міждержавної інтеграції і до глобального регулювання.

Для здійснення глобального регулювання необхідні відповідні інституції і правове забезпечення їх функціонування. Впродовж 70-х-90-х років XX ст. у міжнародних організаціях відбулися важливі зміни. Створені з метою виконання досить вузького кола завдань, у період глобалізації вони розширили сферу своєї діяльності. Це організації, прямо пов'язані з фінан­совою та економічною глобалізацією, - Міжнародний валютний фонд (МВФ), Всесвітній банк (ВБ), Організація економічного співро­бітництва і розвитку (ОЕСР), Всесвітня туристська організація, Світова організація торгівлі (СОТ, раніше - ГАТТ - Генеральна угода з торгівлі і тарифів). Нині розвиток глобалізації залежить не від волі й інтересів окремих країн, наприклад, США, Японії, ЄС і найбільших ТНК, але й від міжнародних організацій, впливової міжнародної фінансово-економічної бюрократії, чиї рішення все частіше є не тільки де-факто, але й де-юре обов'язковими для номінально суверенних держав.

У туризмі вихід підприємств за національні межі обумовлений специфікою туристичної діяльності та її продукції - туристичного продукту, що складається з набору товарів і послуг туристичного призначення. Частина цих товарів і послуг виникає у країнах, які генерують туристські потоки, друга частина - у країнах і регіонах, що знаходяться на шляху їх просування (транзитний регіон), третя -у країнах призначення (країни-дестинації). Тому більша частина туристичних підприємств прямо або опосередковано бере участь у міжнародному розподілі праці, зовнішньоекономічних відносинах з приводу купівлі-продажу туристичних продуктів.

Ініціатива інтернаціоналізації виробництва в туризмі значною мірою походить від країн-постачальників туристів, яким вона приносить найбільші вигоди. Більшість ТНК у туризмі є центрами фокусування міжнародних фінансів і базуються в країнах так званої тріади: США - Західна Європа (Німеччина, Франція, Великобрита­нія) - Японія, а з недавніх часів і Гонконг.

Географія щтаб-квартир ТНК підтверджує той факт, що інтернаціоналізація туристичного бізнесу бере початок у країнах, які генерують туристські потоки та здійснюють зарубіжне інвестування. Процеси транснаціоналізації і глобалізації у міжнародному туристич­ному бізнесі найбільш яскраво виявляються в індустрії гостинності, в якій вони набувають форми готельних ланцюгів і мереж (Bass Hotels and Resorts, Best Western, Marriott), а також великі ТНК у формі міжнародних туристичних туроператорів та авіакомпаній.

Предмет дослідження сталого розвитку туризму досить широкий, складний і практично необмежений. Необхідно визнати, що ідеї, концепції і теорії, які нині активно досліджуються, можуть бути лише передумовою сталого розвитку туризму, дискусії про який частіше базуються на твердженнях про цінності, ніж на емпіричних даних. Деякі автори без достатнього обгрунтування стверджують, наприклад, що гірські курорти Середземномор'я є менш сталою формою туризму, ніж екологічний туризм у Центральній Америці, незалежні самостійні, подорожі (самодіяльний туризм) - більш стала форма, ніж організований відпочинок за туристичною путівкою, туризм малого масштабу - завжди кращий стосовно дотримання принципів сталого туризму, ніж масовий туризм [385].

У більшості випадків висновки фахівців щодо важелів забез­печення або віднесення певних форм і видів туризму до його сталого розвитку залежать від рівня інтелекту й освіченості стосовно цих питань, особистих уподобань вчених щодо відпочинку й організації дозвілля, розміру доходів і належності до тієї чи іншої соціальної групи.

Малі форми туризму, тобто невеликі туристські потоки до певної дестинації (як правило, самодіяльний туризм), на перший погляд, повинні здійснювати менший негативний вплив на екологію та соціально-побутовий уклад життя місцевих громад. Однак це не завжди відповідає дійсності, оскільки цей процес майже не піддається контролю й управлінню, туристський рух недостатньо забезпечений необхідною інфраструктурою, економічний ефект від нього незначний.

Важливо визначитися, які з альтернативних напрямів і видів діяльності у структурі господарського комплексу є більш доцільними, наприклад, для України. Один із напрямів - розвиток сільського, зеленого, екологічного та спортивно-оздоровчого туризму, який обумовлює відновлення народних традицій та місцевих промислів, і лише певною мірою негативно впливає на довкілля.

Парадоксально, але на сучасному етапі питання розвитку зеленого й екологічного туризму як прояву сталих («екологічно раціональних») його форм є дискусійним. У цьому сегменті споживачі послуг представлені як мінімум трьома категоріями.

Результати досліджень свідчать, що лише незначна кількість туристів - «темно зелених» (перша група досліджуваних) свідомо віддають перевагу громадському транспорту замість приватного, беруть участь у громадських заходах проти негативного екологічного впливу туризму, порушують питання про необхідність переробки відходів, які виникають у готелях та інших засобах розміщення.

Для певної кількості «зелених» туристів суттєвими є екологічні умови, в яких вони подорожують (друга група). Наприклад, у Німеччині споживачі цього виду туристичного продукту з десяти критеріїв, що характеризують якісний відпочинок під час відпустки, зазначили сім, які пов'язані з довкіллям та екологічними проблемами [393].

За результатами опитування населення Німеччини у 2002 р. щодо екологічних факторів, які обумовлюють остаточне рішення про відпустку у певній дестинації, найбільш важливими виявилися: чисті пляжі (64,5% опитуваних), відсутність сміття у курортній зоні або в довкіллі (59,1%), відсутність ознак урбанізації у сільській місцевості (50,1%), високий рівень охорони навколишнього середовища у місці відпочинку (45,8%), відсутність шуму громадського транспорту або дискотек (51,0%), невелика кількість приватного транспорту та достатньо розвиненого громадського транспорту у дестинації (35,1%), транспортна доступність (29,0%), екологічно чисте житло (41,8%). При цьому вагоме значення має наявність у каталогах туроператорів і турагентів інформації про екологічно чисте житло [384].

Досить значна серед туристів третя група, яка вибрала форму відпочинку на природі у відповідному ареалі, але інтерес до проблем збереження довкілля в яких практично відсутній. Результати досліджень, проведених у Великобританії з цього приводу у 1996 p., свідчать, що значна частина споживачів вважає питання забруднення довкілля несуттєвим. Довкілля не є найбільш важливою проблемою для туриста, туризм не спричиняє негативного впливу на навколишнє середовище, форма організації туру (організовано, через туристичну організацію, або самостійно) немає суттєвого значення у вирішенні екологічних проблем [400].

У вирішенні питань сталості розвитку туризму ключовим фактором стає освіта та рівень якості життя населення. У матеріалах Гаазької декларації з туризму (Гаага, 1989 р.) зазначено, що в міру створення туристичної інфраструктури абсолютною необхідністю стає розвиток на національному рівні загальної туристської освіти для населення в цілому, зокрема, в школах, а також спеціальна підготовка для працівників туризму. Цілий комплекс міжнародних документів, розроблених ВТО і ухвалених її членами (138 країн і територій, а також більш ніж 350 приєднаних членів із громадського та приватного сектору за станом на початок XXI ст.) впродовж 90-х років XX ст. поглиблюють методологічні підходи кожної з компонент сталого розвитку туризму (економічної, екологічної, соціальної). До найважливіших документів належать: Балійська декларація з туризму (1996 р.), Монреальська декларація «До гуманного і соціального бачення туризму», Манільська декларація з соціального туризму (1997 р.), Глобальний етичний кодекс туризму (1999 p.).

З метою надання нового імпульсу реалізації завдань щодо оптимізації співвідношень і еволюції системи «суспільство-природа», визначених у «Порядку денному на XXI ст.» на Всесвітньому саміті в Ріо-де-Жанейро у 2002 р., відбувся Всесвітній саміт зі сталого розвитку в Йоганнесбурзі (Південна Африка). Всесвітнє значення цієї події полягає у меті саміту - розробити конкретні механізми та плани дій, а також графіки їх реалізації на всіх рівнях функціонування соціуму. Вивчення і аналіз рішень саміту необхідні для розробки та коригування національних стратегій сталого розвитку країн і пріоритетних його напрямів, чіткого виконання урядами взятих зобов'язань перед міжнародною спільнотою, народом країни та майбутніми поколіннями.

Рішення Всесвітнього саміту в Йоганнесбурзі (2002 р.) можливо стали основою якісно нового змістовного етапу критичних поглядів на розвиток туризму та механізмів забезпечення його сталості.

Отже, у контексті сталого розвитку туризму ключовим є питання постійного (безперервного) узгодження та гармонізації взаємовідносин людини та її оточення за:

• вектором часу - досягнення короткотермінових і довгостро­кових цілей у вирішенні альтернативних проблем отримання швид­кого та максимального прибутку туристичним бізнесом, викорис­тання туристичних ресурсів у межах відновлюваного процесу або оптимізація цих взаємовідносин;

• вектором простору - задоволення потреб міжнародного туристського руху та міжнародного капіталу у вирішенні проблем географічного просування туристських потоків у все нові місцевості, екологічно чисті та заповідні зони, труднодоступні місця без певних обмежень, поліпшення економічних умов розвитку місцевих громад, консервація окремих потенційних дестинацій і туристичних об'єктів, або ж оптимізація цих альтернативних підходів і мінімізація туристського втручання в умови й уклад життя окремих громад.

Конфлікт інтересів у межах кожного вектора є динамічним і багатофакторним. Тому пошук шляхів вирішення його знаходиться у площині дотримання принципів і критеріїв сталого розвитку туризму, розробки механізму партнерства між усіма зацікавленими сторонами процесу.

Критика негативного впливу туризму на навколишнє середовище збіглася у часі з теоретичною дискусією про сталий розвиток суспільства (sustainable development) і сталий розвиток туризму (sustainable development tourism) та політичними рішеннями по цих взаємопов'язаних питаннях.

У розробку основ концепції сталого розвитку туризму як складової цілісної парадигми сталого розвитку суспільства в цілому в тому вигляді, в якому вона склалася на сучасному етапі, закладено, як мінімум, розуміння збалансованої єдності економічних, соціальних (утому числі демографічних) і екологічних характеристик. Можна впевнено стверджувати, що концепція сталого розвитку -нині є безальтернативною основою моделювання розвитку світу, окремих країн, регіонів і міжрегіональних утворень, окремих галузей (видів економічної діяльності) і секторів економіки, суб'єктів госпо­дарювання.

У Гаазькій декларації з туризму підкреслено глибокий взає­мозв'язок між туризмом і навколишнім середовищем, необхідність здійснювати ефективні заходи щодо сприяння комплексному плану­ванню туристичного розвитку на основі концепції сталого розвитку («підтримуючого розвитку») туризму, яка була викладена в мате­ріалах Всесвітньої комісії з навколишнього середовища та розвитку (доповідь X. Брундланд) та у Програмі ООН з довкілля (ЮНЕП) «Прогноз навколишнього середовища до 2000 року і на наступні роки», схвалених Генеральною асамблеєю ООН [197].

Сутність сталого розвитку туризму відображена, на наш погляд, в основному (але не єдиному) принципі, який було запропо­новано ще в 1988 р. Всесвітньою туристською організацією на основі терміна «сталий розвиток», який запроваджено Міжнародною комісією навколишнього середовища і розвитку (Комісія X. Брундланд).

У Глобальному етичному кодексі туризму (ст. 3) 1999 р. одним із чинників сталого розвитку суспільства визнано туризм.

Отже, сталий розвиток туризму - це такий розвиток, який дозволяє задовольнити потреби туристів у теперішньому часі, враховуючи інтереси туристської дестинації щодо збереження цієї можливості у майбутньому. При цьому передбачається управління усіма видами ресурсів таким чином, щоб економічні, соціальні й естетичні потреби задовольнялися з підтриманням культурних і екологічних цінностей, без заподіяння шкоди біологічному різно-маїттю і системам життєзабезпечення [419].

Визнання важливості сталого розвитку туризму та вирішення проблем між ключовими партнерами, у тому числі урядами, міжна­родними організаціями, неурядовими організаціями та приватним сектором міжнародного туризму зумовило розробку в 1995 р. міжна­родного документа «Порядок денний на XXI століття для індустрії подорожей і туризму». У різних країнах світу багатьма громадами, основним джерелом доходу яких є туризм, були розроблені відповідні програми на місцевому рівні.

Комісія зі сталого розвитку на сьомій сесії ООН запропонувала створити багатосторонню Робочу групу з туризму, якій було доручено координувати здійснення міжнародної програми з цього питання. Ця Робоча група стала тим новаторським механізмом, що забезпечує проведення на основі співробітництва між урядами та міжурядовими організаціями заходів, спрямованих на досягнення сталого розвитку туризму.

Перша нарада Робочої групи була скликана Всесвітньою туристською організацією в Коста-Ріка (січень 2000 р.), де її члени визначили пріоритетні питання, що охоплюють широке коло аспектів сталого розвитку туризму. Однак через відсутність необхідних фінансових ресурсів прогрес уповільнився.

Принцип сталого розвитку туризму як основне вихідне поло­ження концепції, сформульований у доповіді Генерального секретаря ООН комісії зі сталого розвитку ООН припускає, що сталий туризм зумовлює управління всіма ресурсами таким чином, що економічні, соціальні й естетичні потреби можуть задовольнятися при одночас­ному збереженні культурної самобутності, основних екологічних процесів, біологічної розмаїтості та систем підтримання життя [334].

Основним завданням сталого розвитку туризму проголошено задоволення найбільш важливих для життя потреб і прагнень людини

засобами реалізації функцій туризму як специфічного виду діяль­ності. Важливо підкреслити, що сталий розвиток передбачає наяв­ність передумов задоволення потреб усіх людей і надання усім можливості задовольняти свої прагнення до кращого життя однако­вою мірою, в якому туризм посідає важливе місце стосовно змістовного використання вільного часу.

2.3. Сутність концепції сталого розвитку туризму містить у собі два ключові взаємопов'язані положення. По-перше, це необхідність задоволення потреб, у тому числі пріоритетних, усіх верств насе­лення, зокрема, малозабезпечених і соціально незахищених, як пра­вило, через соціальні форми туризму. При чому в туризмі практично рівною мірою виявляються економічні, соціальні й естетичні потреби людини. По-друге, це наявність ресурсних обмежень, що обумовлює здатність довкілля задовольняти нинішні та майбутні потреби людства. Основною складовою обмежень у сталому розвитку є при­родне навколишнє середовище. Однак для туризму вагомими є також такі складові обмежень, як економічні, культурологічні, соціально-побутові, - ті, що обумовлені організацією суспільства, станом технологій, рівнем культури й освіти населення.

Сталий розвитку туризму Грунтується на характерних для цього процесу принципах. Вони сформульовані ВТО та Всесвітньою радою з подорожей і туризму та сконцентровані на чотирьох клю­чових компонентах - екологічній, економічній, культурологічній сталості, а також сталості місцевих громад з усією різноманітністю прояву їхньої життєдіяльності. У міжнародних документах і спе­ціальній літературі вони мають описовий характер.

Сутність загальних принципів сталого розвитку туризму, на наш погляд, така:

1. Еволюційний характер та довготривалість розвитку. Людство дійсно здатне та зобов'язане надати розвитку довготривалий харак­тер, для того щоб воно відповідало потребам нинішніх людей, не позбавляючи при цьому майбутні покоління можливості задовольняти свої потреби у відпочинку та подорожах. Еволюційність - одна з передумов довготривалого характеру розвитку, оскільки різкі стрибкоподібні (революційні) зрушення в туризмі без достатнього підготовчого етапу та забезпечення інституційними структурами, інфраструктурою та кадрами, зміна уявлення представників туристичного бізнесу та самих туристів про туристські цінності може призвести до зворотного напряму його розвитку - негативного та несталого.

2. Екологічна коректність (ефективність) туристського руху та туристичного бізнесу, сприяння збереженню та поетапному відтворенню цічісності природного середовища та культурної спадщини. Обсяги туристського руху на певну таксономічну одиницю або дестинацію не можуть збільшуватися необмежено навіть при всіх інших незмінних умовах навколишнього середовища. Це аксіома, яку сьогодні вже не потрібно доказувати. При чому екологічна компонента притаманна не тільки розумному (раціональному) використанню дикої природи (природно-заповідний фонд) у туризмі, але й туристичним об'єктам, заснованим на використанні цих ресурсів - ландшафтні
парки, міста-музеї, етнографічні музеї, палаци та замки з прилеглими парковими зонами та ін. Принцип передбачає, таким чином, раціональне використання туристичних ресурсів і підтримання біорозмаїття.

3. Гармонійність (збалансованість) усіх складових елементів сталого розвитку туризму як соціо-еколого-економічної системи. Наявні обмеження у сфері експлуатації природних туристично-рекреаційних ресурсів певною мірою відносні, оскільки пов'язані зі здатністю біосфери справлятися з наслідками людської діяльності, структурою комплексу галузей певного регіону та ступенем пріоритетності туризму в ньому, рівнем соціальної організації, а також
ступенем досягнень науки та техніки. Тому вагомість і ступінь розвитку кожної складової туристичної системи з часом може змінюватися, але до певних меж, за якими можливі але недопустимі негативні наслідки
для будь-якої з них.

4. Соціальна справедливість доступу різних поколінь (генерацій) до туристичних ресурсів: природних і штучних, економічних, культу­рологічних і соціально-побутових. Реалізація принципу соціальної справедливості передбачає виконання декількох завдань: постійна диверсифікація пропозиції туристичних послуг і туристичних про­дуктів, регіональна диверсифікація туристичного бізнесу, регулю­вання руху капіталу, демографії, соціальних завоювань щодо структури доходів різних верств населення, обсягу та структури вільного часу, доступу до послуг охорони здоров'я, освіти, спорту і туризму, культури та розваг. Принципово важливими для вирішення, на наш погляд, повинні бути дві полюсні проблеми: розвиток соціального туризму та окремих його сегментів, зорієнтованих на малозахищені верстви населення, отже, задоволення елементарних потреб всіх людей; розвиток на науковій основі спеціалізованих, у тому числі екстремальних видів туризму, і, таким чином, узгодження способу життя людей, які мають високий рівень доходів, з еколо­гічними можливостями дестинацій.

5. Динамічний характер розвитку. Сталий розвиток туризму являє собою не постійний гармонічний стан, а процес об'єктивних закономірних змін, в якому масштаби використання ресурсів, напря­ми інвестицій, орієнтація наукового, технічного та культурно-осві­тянського розвитку й інституційних перетворень повинні узгоджу­ватися у площині можливостей задоволення туристських потреб теперішніх і майбутніх поколінь.

Всесвітній саміт з питань сталого розвитку в Йоганнесбурзі, здійснюючи імплементацію принципів, розроблених в Ріо-де-Жанейро, доповнив їх принципом попередження та підкреслив необхідність інтеграції трьох фундаментальних принципів сталого розвитку -«забруднювач платить», «принцип попередження», «принцип спільної, але диференційованої відповідальності» [357, с.36-45].

Отже, традиційними принципами вирішення проблем економічної політики сталого розвитку туризму повинні стати достатність, спра­ведливість, ефективність, збалансованість, динамічність, довготривалість і попередження. Дотримання принципів сталості розвитку передбачає вирішення трьох глобальних економічних проблем - розміщення ресурсів, їх розподіл і масштаби використання, кожна з яких є окремою ціллю, і, як слушно зазначає відомий американський вчений Г. Дейлі, вирішення однієї з них не вирішує інших [114, с 265].

З метою диверсифікації економічної політики сталого розвитку на туристичну сферу загальні її принципи можуть бути конкрети­зовані як: регулювання масштабів туристської діяльності та їх обмеження до оптимальної величини; платність за використання туристичних ресурсів; диференціація розміру плати за ресурси залежно від їх цінності; ефективне партнерство державних (централь­них, регіональних і місцевих), громадських і бізнес-організацій, а також інших зацікавлених сторін у регулюванні сталим розвитком туризму; спільна, але диференційована відповідальність за порушення норм використання і умов використання туристичних ресурсів; інтегрований підхід; програмний підхід; екологічний підхід; культу­рологічний підхід до планування й управління туристичною діяльністю.

Дата добавления: 2014-01-11