Особливості і етапи мирного врегулювання після ІІ світової війни (ІІ пол.1940-х – середина 50-х рр.) в Європі

Першою проблемою, яку вдалося владнати на основі компромісів в межах співробітництва країн антифашистської коаліції, було врегулювання відно­син з колишніми союзниками Німеччини в Європі.

Це здійснювалося в три етапи.

Перший етап - відбувався ході другої світової війни: на Московській конференції міністрів закордонних справ, на конференції у Теге­рані, в Ялті та у Потсдамі. Згідно рішень цих конференцій підготовку мирних договорів було покладено на Раду міністрів закордон­них справ (РМЗС) 5 великих держав (США, Великобри­танії, Франції, СРСР та Китаю). Основою мирних договорів мали стати угоди про перемир'я. До вироблен­ня цих нових документів величезної ваги було залучено тільки країни, які підписали капітуляцію.

Другий етап - попередньої роботи над цими дого­ворами. Відбулися засідання РМЗС у Лондоні (11 вересня - 2 жовтня 1945 p.), Нарада міністрів закордонних справ СРСР, Великобританії та США в Москві (16-26 грудня 1945 p.), II сесія РМЗС у Парижі (квітень - липень 1946 p.) та мирна конференція у Парижі (липень - жовтень 1946 p.). На цьому етапі постійно виникали конфлікти між за­хідними державами й СРСР. Їх було подолано шляхом взаємних поступок та компромісів.

Третій етап - завершення підготовчого процесу та укладення 10 лютого 1947 p. в Парижі мирних договорів з колишніми союзниками Німеччини в Європі.

У договорах було накреслено заходи, спрямовані на демократизацію й дефашизацію цих країн, передбачав­ся їх вступ до ООН.

Територіальні угоди у більшості випадків обумовлю­вали повернення до передвоєнних кордонів.

Італію було позбавлено усіх колоній, вона зобов'язу­валася знищити свої військові укріплення на кордонах.

Воєнні угоди передбачали встановлення лімітів для національних армій цих країн, виведення окупаційних військ з їхніх територій, крім Угорщини та Румунії, де за­лишалися радянські війська для підтримання комуніка­ційних зв'язків з Австрією.

Економічні угоди передбачали часткову виплату ре­парацій. Долю Австрії вдалося вирішити аж у травні 1955 p., коли СРСР, США, Англія та Франція уклали у Відні Дер­жавний договір з цією країною, за яким вона проголошу­валася нейтральною.

Велике значення мало встановлення загальноприйнятого режиму судноплавства по Дунаю. У 1948 p. на конференції у Белграді, в якій взяла участь і Україна, зав­дяки перевазі прибічників СРСР (США, Англію та Фран­цію було виключено з числа запрошених) було вироблено рішення, вигідні для СРСР. До системи судноплавства увійшов тільки сам Дунай - без приток та каналів.

Згідно з рішеннями Потсдамської конференції було створено Раду міністрів закордонних справ (РМЗС) п'яти великих держав для підготовки мирних угод з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією та Фін­ляндією.

Першій сесія РМЗС (з 11 вересня до 2 жовтня 1945 р. в Лондоні). Істотним результатом роботи сесії стала принципова домовленість про те, що в основу мирних угод з Бол­гарією, Угорщиною, Румунією та Фінляндією будуть по­кладені угоди про замирення.

Робота Лондонської сесії РМЗС закінчилася фактично безрезультатно, бо не було підписано протоколів, які б зафіксували узгоджені рішення.

Для того, щоб перебороти суперечності, в Москві, фор­мально поза межами РМЗС, з 16 по 26 грудня 1945 р. пройшла нарада міністрів закордонних справ СРСР, США та Великобританії.

На нараді було узгоджено процедуру підготовки мир­них угод, запропонованих Потсдамською конференцією.

Основна робота з підготовки мирних угод розгорнула­ся на другій сесії РМЗС (в Парижі з 25 квітня до 16 травня і з 15 червня до 12 липня 1946р.)

Першою проблемою була економічна. В пропозиціях США й Великобританії містилися умови щодо «свободи торгівлі» та «рівних можливостей». Західні країни наполягали на виплаті репарацій переможеними країнами в доларах США, що означало узалежнення торгівлі й економіки цих країн від західних держав у цілому й від США зокрема. Радянський Союз як держава, що зазнала найбільших збитків від переможених країн, претендував на переважну частину репарацій. СРСР висловив готовність отримати репараційні виплати у вигляді товарів.

Питання про режим судноплавства Дунаєм розгляда­лося з ініціативи СРСР як справа власне придунайських держав, яку не можна вирішувати, в мирних угодах з ними.

Обговорювалося питання колишніх італійських колоній (Лівії, Еритреї, Сомалі).

ý З 25 липня по 15 жовтня 1946 р. в Парижі відбувалася мирна конференція представників 21 держави.

Серед територіальних проблем конференція розгляну­ла претензії Греції на 1/10 болгарської території. Створена конференцією комісія ухва­лила постанову РМЗС про збереження існуючого болгаро-грецького кордону.

Широко обговорювалася на конференції й проблема репарацій.

ý Паризька конференція, підтвердивши переважну біль­шість узгоджених у межах РМЗС рішень, не виконала, проте, одне з головних завдань - подолання суперечнос­тей, що містилися в цих рішеннях.

Для цього було скли­кано третю сесію - РМЗС, що пройшла з 4 листопада по 12 грудня 1946р. у Нью-Йорку. Територіальні пункти угод відновлювали довоєнні кор­дони європейських держав з невеликими змінами. Узгоджено було позиції з репараційного питання.

Нью-Йоркська сесія Ради міністрів за­кордонних справ завдяки взаємним компромісним пос­тупкам сторін ухвалила остаточно узгоджені рішення за всіма статтями проектів мирних угод з країнами - ко­лишніми союзниками гітлерівської Німеччини.

ý Мирні угоди з Італією, Болгарією, Угорщиною, Румунією та Фінляндією були підписані 10 лютого 1947 р, в Парижі й набрали чинності 15 вересня 1947 р. Структура договорів була схожа для всіх країн. Вони складали з т.зв. блоків:

1. Територіальні постанови.

2. Політичний блок. – Зміст блоку - підготовка країн до демократичних перетворень і заборона нацистських організацій в цих країнах.

3. Військовий блок. – Було вирішено, що протягом 3 місяців, війська, що окупували ці країни, мали бути виведені. Для кожної країни окремо визначалися кількість і якісний склад збройних сил.

4. Економічний блок. – переважно стосувався репарацій.

15 травня 1955 року міністра закордонних справ СРСР, Великобританії, Франції та США підписали Державний договір про відновлення незалежної і демократичної Австрії. Кордони встановлювались на момент 1 січня 1938 року. Австрії заборонялося мати зброю масового знищення.

26 жовтня 1955 року австрійський парламент прийняв конституційний закон про нейтралітет Австрії.

Причини і наслідки ІІ світової війни.

Друга світова війна відображала боротьбу за вплив держав Вісі, що прагнули до панування в усьому світі і альянсу чотирьох великих держав (Великобританія, США, СРСР і Китай), що був основою широкої антигітлерівської коаліції і являв собою тимчасове поєднання ідеологічно несумісних країн.

Кожен день шестирічної війни був позначений втратою приблизно 2-3 тисяч людських життів. За підрахунками Гергарда Вайнберга (автор книги про другу світову війну), загалом під час війни загинуло приблизно 53 мільйони людей. Люди гинули не тільки внаслідок бойових дій, але і в результаті репресій проти мирного населення, зокрема цілеспрямованих дій проти окремих етносів.

Причини другої світової війни:

1) стосовно Німеччини: її підштовхували до війни такі чинники: а)німецький націоналізм, поєднаний з ірредентизмом (слово «ірредента» походить з італійської мови і означає «невоз’єднана», «необ’єднана»). Ірредентизм спрямований на об’єднання в рамках однієї держави етносу, частини якого перебувають в межах інших держав. В основі німецького ірредентизму полягала та обставина, що багато німців проживали на територіях, що входили до складу Польщі, Чехословаччини, Данії, Франції та ін., у тому числі через несправедливий територіальний перерозподіл на терені Європи згідно Версальського мирного договору; б) з виникненням нацизму його прихильниками на перший план було поставлено поклоніння так званій «колективній волі нації». Це була, фактично, найбільш крайня версія реалізму (тобто «силова політика» - «макполітік», «реальполітік»), історичні корені якої походять від ідеології пруського мілітаризму, в основі якого століттями була ідея «Натиску на Схід» (Дранг нах Остен»); в) психологічне невдоволення німцями несправедливими умовами Версальського миру.

2) держави-переможці дозволили і навіть сприяли переозброєнню Німеччини. Якби ці держави виступили одразу єдиним фронтом проти країн-агресорів, то війни вдалось би уникнути чи принаймні набагато зменшити її жахливі наслідки. Однак, англійці втратили надію на успішну співпрацю із США, де після війни на зміну прихильнику ведення активної зовнішньої політики президенту В. Вільсону прийшли президенти (Гардінг, Кулідж, Гувер), що представляли республіканську партію, яка сповідувала принципи політики «ізоляціонізму» (насамперед, невтручання у європейські справи), а демократ Ф. Рузвельт, президент США у 1933-1945 був змушений тривалий час продовжувати цю політику з огляду на громадську думку в США. Тому англійці вирішили зробити Німеччину (через її посилення) противагою Франції для дотримання балансу сил в Європі (фактично реалістський підхід), а потім і противагою щодо СРСР (Загалом, у 30-х рр. ХХ ст. для провідних західних країн було притаманне бажання відвернути від себе нацистську агресію, спрямувавши її на Схід). Франція займала антинімецьку позицію, бажаючи перешкодити вступу (включенню) Німеччини до системи міжнародних відносин. Проте, в 30-х рр. Франція перебувала у фарватері британської зовнішньої політики, одним з негативних наслідків чого стала політика «умиротворення» - політика поступок агресивній державі без відшкодування з розрахунком на те, що ця держава зупиниться на певному етапі цієї експансії. Ініціаторами політики «умиротворення» були перш за все британські політики 9особливо англійський прем’єр Н. Чемберлен), які не заперечували проти порушення Німеччиною обмежувальних умов Версальського мирного договору і загарбання німцями ряду територій і країн – вільного міста Данціга, Австрії, Західної Чехії (Судети). Проте, німці захопили всю Чехію у березні 1939 р. Хоча Німеччина дала гарантії британським і французьким політикам, що не буде розширювати свою експансію в Європі, проте у вересні 1939 р. і Великобританія, і Франція виявилися втягнутими у другу світову війну.

Основні політичні причини війни (не пов’язані лише з однію конкретною країною):

1) мультиполярний (багатополюсний) характер міжнародних відносин після 1-ї світової війни у Європі (ряд істориків вважали і вважають це основним чинником). Розпад Австро-Угорської імперії призвів до виникнення нових держав, що часто між собою ворогували. Існував проект створення так званої Дунайської федерації – об’днання малих і середніх країн (румунів, сербів, угорців, чехів, частини поляків), проте вирішили, що він передчасний. Таким чином, об’єднання Європи почалось лише після 2-ї світової війни, і почалося із заходу)район Бенілюксу), а не із центру. У 1989 р. американський дослідник (італійського походження) Пітер Кальвокорессі і його колеги Гай Вінд і Джо Прітчет опублікували книгу саме стосовно цієї проблематики (мала два видання) «Тотальна війна. Причини і перебіг 2-ї світової війни».

2) колапс (крах) міжнародної економічної системи в кінці 20-х – на початку 30-х рр. (нв Великобританія, ні США не могли виконувати роль економічного лідера.

3) Слабкі інституційні бар’єри війні (слабкість Ліги Націй). Вині були насамперед британські політики, що були проти встановлення цих бар’єрів (французи ж, наприклад, хотіли створити постійну армію при Лігі Націй (цю ідею висловив, зокрема, Леон Буржуа)). Самі ж французи були недостаньо сильними, щоб встановити ці бар’єри.

4) Психологічні чинники (на державному і національному рівні аналізу): гіпернаціоналізм, мілітаристська пропаганда у ряді країн Європи (Німеччина, Франція, Угорщина, Польща, Італія). Кожна країна виходила на міфологізацію своєї історії («ми найкращі, але ми принижені, обділені, цю несправедливість слід якнайшвидше усунути і можна це зробити з допомогою посилення свої власної могутності). Звідси поставали витоки зневаги до демократії, парламентського урядування (процедур). Війну може почати (будь-який) харизматичний лідер (якому вірять).

5) На індивідуальному рівні аналізу: Гітлер з його особливостями харизми, з його бажанням завоювати весь світ силою, встановити ієрархічну структуру націй (а деякі навіть знищити) – деякі дослідники: «уособлення диявола в людській подобі». Але він зумів переконати німців у тому, що він є символом величі німецької нації (будівництво доріг, подолання безробіття, територіальна експансія).

Наслідки 2-ї світової війни:

1) величезні руйнування і людські жертви;

2) перерозподіл сфер впливу держав, зміна кордонів (лише СРСР приєднав територію площею приблизно 600 тис. кв. км. – майже як територія України). Франція отримала 500 тис. кв. км, Англія – 270 тис. кв. км. Польща отримала ще більше німецьких земель, ніж до війни. Розпочався розкол Німеччини.

3) Кінець 2-ї світової війни спричинив недовіру і невпевненість у міжнародних відносинах, насамперед між союзниками по антигітлерівськй коаліції.

4) Двозначні компроміси, які були досягнуті на Ялтинській конференції, приховували серйозні відмінності між союзниками (проблема поділу сфер впливу у повонній Європі). Декларація про звільнену Європу передбачала організацію вільних виборів, які в Схвдній Європі спочатку були проведені, але після поразки комуністичних сил у ряді країн лідерів їх противників, що перемогли, було репресовано і провели нові вибори, на яких «перемогли» вже комуністи. З іншого боку, США встановили свій вплив в Італії і Японії, не надавши СРСР можливості рівної участі у союзних контрольних органах.

5) Війна призвела до виникнення нової, глобальної системи міжнародних відносин. (виникла ООН – більш справедлива і ефективна організація, ніж Ліга Націй, для Китаю було зарезервоване місце постійного члена Ради Безпеки ООН (центра прийняття рішень).

6) 2-га світова війна прискорила розпад колоніальних імперій і появу нових держав (у Індонезії, наприклад, почали виникати ще під час війни збройні загони, що вели боротьбу проти Англії, співробітничаючи при з японцями).

7) Після війни сила впливу СРСР і США різко перевищили вплив інших держав (хоча до війни ці дві країни були відносно слабкими в порівнянні з Німеччиною – у СРСР маса військової техніки була застарілою, а в США був тільки флот – авіації і сухопутної армії майже не було.

Таким чином, збулось пророцтво французького мислителя Алексіса де Токвіля (1835 р.): Америка і Росія будуть тримати в своїх руках долю принаймні половини людства.

Отже, загалом, серед факторів, що спричинили початок другої світової війни, слід зазначити:

протиріччя Версальсько-Вашингтонської системи;

встановлення в кількох країнах тоталітарних фашистських режимів, які трималися на політиці войовничого шовінізму та расизму; найагресивніші з них – Німеччина (для нацистської ідеології характерне й гасло реваншизму) та Японія - прагнули до світового панування;

США, Англія, Франція й СРСР сприяли економічній підготовці Німеччини до війни (капіталовкладення США у німецьку промисловість до початку війни сягали 1 млрд. дол.; Німеччина отримала кредити на 27 млрд. марок, з них 70% - американські);

приходу фашистів до влади сприяв розкол у міжнародному робітничому русі, зумовлений політикою СРСР у Комінтерні;

у другій половині 30-х pp. загострюються суперечності між двома коаліціями великих держав;

помилки у зовнішній політиці ряду демократичних країн Заходу та СРСР.

Друга світова війна своїм результатом мала повну зміну системи міжнародних відносин, перерозподіл сил та сфер впливу у світі. Головна зміна полягала у трансформації системи міжнародних відносин з мультиполярної до біполярної. Це відбулося через ряд факторів.(роздруківка).

Дата добавления: 2014-01-11