Вплив теорії добробуту на соціально-ринкову економіку

Довгий час існувала думка, що рішення, які ухвалюються окремими політиками, політичними або державними організаціями, мають приносити максимальну користь суспільству. У. Вексель у 1897 році вперше визначив політику як взаємовигідний обмін між громадянами й суспільними структурами. Пізніше цю думку було відображено у теорії суспільного вибору, представником якої був Дж. Бьюкенен. Він досліджував шляхи обмеження державного регулювання, вважаючи, що суспільний вибір - це політичний ринок, на якому взаємодіють політики, виборці та державні чиновники. Продавцем виступає політик, покупцем - виборець, а держава має виконувати посередницькі функції. Політики пропонують пакети різних програм, а виборці, коли вони вибирають одну із цих програм, розплачуються своїми голосами. Купівля-продаж передвиборних програм становить суть сучасної представницької демократії. Ринок працює погано, але це не означає, що держава буде "працювати" краще. Конкуренція політиків за голоси виборців веде до посилення втручання держави в економіку. Через державні програми відбувається перерозподіл доходів від різних груп населення на користь середнього класу, а невеликі, але тісно згуртовані політичні групи беруть верх над широкою, але розсіяною більшістю. Щоб підтримати ефективність регулювання, треба вести мову не про те, які підходи кращі, а кардинально вдосконалювати сам механізм прийняття рішень на політичному рівні. Завдання полягає у тому, щоб підготувати нову систему розроблення політичних рішень, схожу на ту, яка виникає при виборі рішень на товарному ринку.

На думку Дж. Бьюкенена, на цих ринках існує різниця у мотивах поведінки, а головне - "неоднакова структура" ринкової й політичної систем. Політичні рішення - це вибір альтернативних варіантів (як і на товарних ринках). Такий обмін є не зовсім раціональним, адже частіше податки сплачують одні, а блага за рахунок податків отримують інші. Лише на політичному ринку замість принципу "один долар - один голос" діє принцип "одна людина - один голос". Саме з цим принципом теоретики суспільного вибору пов'язують високу вірогідність появи у сфері політики результатів, які не можуть бути оптимальними з погляду суспільства.

Отже, економічна теорія добробуту стала поступово трансформуватись у теорію суспільного вибору, в рамках якої здійснюється позитивний аналіз того, як формуються й реалізуються різноманітні суспільні переваги. Ця проблема економічної науки має тісний зв'язок з теорією держави й права, правилами голосування, поведінкою виборців тощо.

Дж. Бьюкенен писав: "Політика - складна система обміну між індивідами, у якій останні намагаються колективно досягти своїх власних цілей, оскільки не можуть реалізувати їх шляхом звичайного ринкового обміну. Тут немає інших інтересів, крім індивідуальних. На ринку люди міняють яблука на апельсини, а в політиці погоджуються платити податки в обмін на блага, необхідні всім і кожному - від місцевої пожежної охорони до суду". Він досліджував проблему вибору такого механізму, який би мінімізував негативні наслідки перерозпо-дільних процесів і максимізував позитивні. Держава у Дж. Бьюкенена виступає у вигляді "держави, що передає". Ця функція виявляється у політиці перерозподілу доходів. На його думку, інститути мають існувати для того, щоб реалізувати особисті цілі індивідів. Отже, основним джерелом перетворень є людина, а індивідуальний добробут стає фундаментальною проблемою соціально-економічного розвитку.

А. Сен, аналізуючи механізми державного вирішення соціальних проблем, зауважував, що вони, як правило, не дають бажаних результатів. На його думку, головною проблемою теорії добробуту в умовах ринку є проблема оптимізації, яку розуміють як максимальну продуктивність затрат праці, що досягається при раціональному використанні ресурсів.

Дослідження змінення підходів до проблеми добробуту як цільової спрямованості розвитку суспільства і як критерію ефективності цього розвитку дає можливість стверджувати, що найбільш загальними цільовими цінностями соціальної системи є: ефективність, як стверджував Парето, справедливість як рівність можливостей, розподілені цінності, рівномірність розподілу доходів, соціальний добробут. Їх реалізація має забезпечувати організаційну ефективність розвитку суспільства, що визначається рівнем та якістю життя його членів, їхньою соціальною безпекою, а також створенням умов для еволюції людини, суспільства й природи.

Щодо визначення причин суперечностей і неспроможності деяких теорій можна зауважити таке:

1) соціально-економічна дійсність дуже багатогранна й може мати безліч варіантів розвитку, швидкість її змін часто випереджає темпи її усвідомлення й тлумачення, - цим пояснюється різноманітність підходів різних учених до вивчення тих самих проблем і висвітлення їх з різних поглядів;

2) вплив суб'єктивних факторів на соціальні процеси є значущим, особливо це помітно при дослідженні підходів у соціальній політиці, при вивченні поведінки господарських суб'єктів, окремих індивідів у процесі реалізації їхніх потреб, інтересів, цілей;

3) не можна забувати, що проблеми зростання добробуту - це відображення фундаментальних проблем економічного вибору, які не можуть бути вирішені через безмежність потреб і ресурсів;

4) при всіх спробах певним чином кількісно і якісно описати саме поняття добробуту немає однозначного рішення, частіше дають визначення соціально прийнятних стандартів і не можна з певною мірою достовірності встановити, якими будуть параметри цього поняття у найближчому майбутньому [2].

3.3. Соціальна політика держави як основа підвищення добробуту громадян У Конституції України зазначено, що національна економіка розвивається на основі соціально-орієнтованої моделі. Це означає, що головним завданням на шляху соціально-економічного прогресу в державі має стати забезпечення передумов реалізації прав і свобод громадян, утвердження середнього класу й подолання бідності населення. Сьогодні в національній економіці є такі критерії соціальних гарантій: мінімальний розмір заробітної плати, мінімальний розмір пенсій за віком, індексація доходів населення. Для забезпечення цих гарантій держава має сприяти розвитку соціальної сфери й проводити виважену соціальну політику. Соціальна сфера є підсистемою національної економічної системи, яка охоплює явища, процеси, види діяльності й об'єкти, що стосуються забезпечення життєдіяльності суспільства, людини, задоволення її потреб, інтересів. Соціальна політика - це діяльність держави щодо створення та регулювання соціально-економічних умов життя суспільства, усунення негативних наслідків функціонування ринку, забезпечення соціальної справедливості й соціально-політичної стабільності у країні. Соціальна політика є системою правових, організаційних, регуляторно-контрольних дій держави з метою узгодження соціальних цілей з цілями економічного розвитку. Соціальна політика є елементом життєздатності, стабілізації, розвитку та консолідації суспільства. Соціальна політика держави втілюється у суспільних програмах і соціальній практиці та охоплює: регулювання соціальних відносин у суспільстві, забезпечення ефективної зайнятості, розподіл і перерозподіл доходів, формування стимулів до високоефективної праці; забезпечення розвитку соціальної інфраструктури, захист навколишнього середовища. В основі соціальної політики мають лежати принципи: - раціональності (досягнення оптимального співвідношення мети соціальної політики й засобів її реалізації); - соціальної справедливості (створення однакових можливостей для всіх членів суспільства); - соціальної безпеки (передбачення певних життєвих ризиків). Об'єктами соціальної політики є: ринок праці та зайнятості, система соціального забезпечення й захисту населення; елементи соціальної інфраструктури, громадяни як споживачі. Суб'єктами соціальної політики є: держава, яка відповідає за створення й здійснення цієї політики, органи законодавчої та виконавчої влади. Для оцінювання соціальної політики використовують ряд показників: - соціально-демографічні (кількість населення, його склад за віком, статтю, соціальним станом, особливості відтворення й міграції населення); - узагальнені показники добробуту населення (валовий національний продукт на душу населення, обсяг фондів невиробничого призначення, сукупні ресурси для споживання); - показники, що характеризують умови і оплату праці (темпи скорочення ручної праці, підвищення кваліфікації робітників, оплата праці); - показники розвитку сфери послуг; - показники зростання доходів і споживання населення (динаміка й структура реальних доходів населення, обсяг продажу товарів на душу населення; споживання продуктів харчування й непродовольчих товарів); - показники, які оцінюють результативність соціальної політики (рівень та якість життя населення). Рівень та якість життя є інтегрованими показниками соціально-економічного розвитку країни. Рівень життя населення відображає міру задоволення матеріальних, соціальних і духовних потреб людей, що забезпечується сукупність матеріальних і соціальних умов життя. До основних елементів, що визначають рівень життя, належать: рівень і структура споживання матеріальних благ; рівень споживання послуг, рівні охорони здоров'я, освіти, культури, соціального забезпечення, фізкультури, а також рівень забезпечення житлом. Для визначення і оцінювання рівня життя у країнах ООН запропонувала у 1990 році застосовувати поняття "індекс розвитку людського потенціалу" або "індекс людського розвитку (ІЛР)". ІЛР формують такі складові: тривалість життя населення; рівень освіти, обсяг валового внутрішнього продукту (ВВП) на душу населення. При цьому для кожної компоненти задано граничні (мінімальні й максимальні) значення, за якими оцінюється рівень життя населення в тій або іншій країні, тобто рівень цивілізованості країни. Так, граничні значення тривалості життя становлять від 25 до 85 років; рівня освіти - від 0 до 100% (стосовно кількості років, що провів у режимі навчання "середній громадянин" після 15 років); ВВП на душу населення - 200...4000 доларів США. Отже, рівень життя населення за показником ІЛР вважається низьким, коли ІЛР є меншим за 0,5, і відносно високим, якщо ІЛР становить 0,9 - 1 [7]. Для формування заходів та оцінювання результативності соціальної політики у світовій практиці використовують також показник індексу вартості життя, який являє собою індекс роздрібних цін спеціального набору товарів і послуг, що входять у бюджет середнього споживача ("споживчий кошик") і становлять прожитковий мінімум. Поняття якості життя конкретизує категорію "рівень життя". В ООН, наприклад для оцінювання якості життя запропоновано індекс якості життя, який характеризує: рівні освіти й медичного обслуговування, тривалість життя, ступінь зайнятості населення; його платоспроможність, доступ до політичного життя та ін. Конкретними показниками якості життя є кількість автомобілів, телевізорів, квадратних метрів житла, лікарняних ліжок на одну людину (на одну тисячу населення), якість медичного обслуговування тощо. Одним з найважливіших показників рівня життя населення, його добробуту є реальні доходи населення, на основі яких прогнозуються загальний обсяг, структура й динаміка споживання населенням матеріальних благ і послуг, склад і джерела доходів населення, розміри й рівні диференціації доходів окремих соціальних груп. З метою забезпечення відповідного життєвого рівня держава підтримує ті верстви населення, які можуть зазнавати негативного впливу ринкових процесів, тобто соціально захищати населення. Соціальний захист охоплює заходи щодо надання правової, фінансової, матеріальної допомоги окремим громадянам (найбільш незаможнім верствам населення), а також створення соціальних гарантій для економічно активного населення. Практично соціальний захист населення є комплексом законодавчо закріплених гарантій, які протидіють дестабілізуючим життєвим факторам: інфляції, економічному спаду, безробіттю. Отже, соціальний захист - це система законодавчих, економічних, соціальних і соціально-психологічних гарантій. Метою державної політики є забезпечення істотного підвищення рівня життя громадян нашої країни. Його показники слід орієнтувати на рівень добробуту населення, досягнутий у розвинутих країнах. Виконання такого завдання передбачає прийняття відповідних програм на довгострокову перспективу, конкретизованих на кожний визначений період. При цьому слід усвідомлювати: таких результатів можна досягти лише за умов, що Україна за рівнем економічного розвитку досягне потенціалу розвинутих держав. Прийняття виваженої програми, спрямованої на досягнення значного підвищення добробуту українських громадян, слід віднести до важливих чинників розвитку нашої країни. Її виконання має забезпечити консолідацію суспільства, інтеграцію інтересів громадян і владних структур, зміцнення їхньої співпраці, активізацію розвитку творчої активності населення. Важливо й те, що виконання перелічених завдань сприятиме підвищенню відповідальності уряду. Необхідно активізувати діяльність не тільки з розроблення, а й із забезпечення фінансування та виконання прийнятих програм. Засобом досягнення поставлених цілей є передусім забезпечення поступального розвитку економіки. Гострі соціальні проблеми, що спостерігаються в нашій країні, мають розв'язуватися шляхом прискорення структурної перебудови економіки, нарощування виробничого потенціалу, оновлення технічної бази господарського комплексу, підвищення конкурентоспроможності й ефективності національного бізнесу, активізації участі громадян у виробничих процесах та ін. Державна фінансова політика спрямовується на виконання цілого комплексу завдань. У першу чергу, це забезпечення економічного зростання, що відображається в динаміці показників приросту ВВП. Втім досягнення високих темпів приросту ВВП уряд не розглядає як кінцеву мету. Не менш важливим є раціональне використання досягнутих результатів. Збільшення доходів як наслідок забезпечення високого приросту ВВП має спрямовуватись на зміцнення фінансового потенціалу вітчизняного бізнесу, підвищення його конкурентоспроможності й ефективності, забезпечення зростання оплати праці зайнятих. Причому такі результати мають сприяти збільшенню доходів державного й місцевих бюджетів, що дасть змогу забезпечити соціальні виплати з боку органів державного управління в розширених обсягах. Стратегічною метою бюджетної політики в Україні згідно з прогнозом показників зведеного бюджету України за основними видами доходів, видатків і фінансування на 2008 - 2010 роки, схваленим Постановою № 1359 Кабінету Міністрів України від 25 вересня 2006 р., є побудова конкурентоспроможної, соціально орієнтованої ринкової економіки та інтеграція її в європейське співтовариство. До основних цілей державної бюджетної політики віднесено досягнення високого рівня життя громадян, підвищення конкурентоспроможності економіки, забезпечення ефективної та справедливої влади, перетворення України на інтегровану у глобальні процеси та шановану у світі державу. Для досягнення перелічених цілей необхідно передусім забезпечити високі темпи зростання реального ВВП шляхом зниження індексу споживчих цін, значного збільшення фонду оплати праці, забезпечення прискореного зростання експорту й стабілізації імпортних операцій. Таким чином, забезпечення істотного підвищення добробуту громадян України є можливим лише при збільшенні темпів економічного зростання. Досягнення стабільного приросту реального ВВП у 6,5.7 % на рік дасть змогу розв'язати складні соціальні проблеми, які нагромадилися за останні роки в нашій країні, а також створити сприятливе макроекономічне середовище для розвитку вітчизняного бізнесу й підвищення його конкурентоспроможності. На особливу увагу заслуговують питання посилення соціальної спрямованості розвитку економіки, реальний її приріст слід орієнтувати на розв'язання соціальних проблем за рахунок підвищення інвестиційної активності та конкурентоспроможності вітчизняних підприємств. Закладання передумов стабільного динамічного соціально-економічного зростання потребує зосередження уваги на комплексі пріоритетних завдань економічної й соціальної стратегії: 1. Розвиток національного конкурентного середовища й внутрішнього ринку. Політика розвитку національного конкурентного середовища й внутрішнього ринку має відігравати провідну роль у зміцненні функцій конкуренції як головного чинника підвищення ефективності економіки й стимулу економічного розвитку та соціальної відповідальності бізнесу. Держава має створювати й гарантувати правила гри на національному ринку, підтримувати збалансованість відносин між суб'єктами господарювання, рівність їхніх прав та економічних свобод. 2. Інвестиційно-інноваційний розвиток національної економіки. Формування інвестиційно-інноваційної моделі розвитку національної економіки - безальтернативний шлях до скорочення значного відставання рівня життя населення України від життєвого рівня населення розвинених країн світу, радикального підвищення продуктивності використання національного ресурсного потенціалу. Зниження енергетичної залежності, подолання суперечностей між завданнями економічного та соціального розвитку. 3. Підтримка експортної діяльності й поліпшення структури експорту з України. З метою принаймні часткового розв'язання проблеми негативного сальдо зовнішньої торгівлі має бути розроблено комплекс інструментів для підтримання розвитку експорту орієнтованих виробництв і вдосконалено структуру товарного експорту щодо збільшення в ньому частки товарів з високим рівнем додаткової вартості. 4. Посилення захисту внутрішнього ринку. Врегулювання величини зовнішньоторговельного сальдо й забезпечення адекватної реакції національної економіки на підвищення внутрішнього споживчого й інвестиційного попиту потребуватимуть проведення виваженої політики імпортозаміщення й захисту внутрішнього ринку, зокрема шляхом застосування засобів нетарифного регулювання та вдосконалення методів митного контролю. 5. Модернізація орієнтирів соціальної політики. Вихід з небезпечної ситуації протиставлення завдань соціального і економічного розвитку потребуватиме відповідної модернізації орієнтирів і пріоритетів соціальної політики держави у сферах реформування політики щодо заробітної плати, реформування ринку праці, поліпшення якості послуг соціальної сфери й підвищення ефективності їхнього надання, запобігання подальшій соціальній поляризації. 6. Реформування економічних відносин у агропромисловому комплексі. Підготовка сільгосппідприємств та індивідуальних господарств до діяльності в умовах повноцінного функціонування ринку землі й запобігання можливим негативним тенденціям, пов'язаним з відставанням аграрного сектору в ринковому реформуванні, потребує здійснення комплексних ринкових перетворень у агропромисловому секторі країни, зокрема створення дієвих економічних механізмів стимулювання й підтримання розвитку аграрного виробництва, впровадження ринкових механізмів регулювання цін на аграрних ринках, заохочення розвитку інфраструктурних елементів аграрного ринку. 7. Реформування житлово-комунального сектора та сфери природних монополій. Досвід останніх років показав необхідність перебудови житлово-комунального господарства в напрямі радикального поліпшення якості послуг, ефективного використання державних капіталовкладень у цей сектор і диверсифікованості джерел інвестицій, упровадження сучасних ефективних інструментів регулювання діяльності природних монополій. 8. Розвиток партнерських відносин між владою та бізнесом. Сформувати суспільний консенсус і впровадити дієздатну політику соціально-економічних реформ не можна без створення механізмів реального партнерства між державою й структурами бізнесу у сферах формування державної економічної й соціальної політики, соціальної відповідальності бізнесу, реалізації соціально значущих інвестиційних проектів.

ЛЕЦІЯ 5. ХАРАКТЕРИСТИКА ЕКОНОМІЧНОГО ПОТЕНЦІАЛУ 5.1. Суть і склад економічного потенціалу 5.2. Характеристика економічного потенціалу 5.3. Тіньова економіка, структура й природа її виникнення   5.1. Суть і склад економічного потенціалу Економічний потенціал країни - це складна за змістом і багатоаспектна за значенням структура. В теорії й на практиці господарювання він трактується неоднозначно. Найбільш поширене трактування економічного потенціалу - це кількісно-якісна характеристика наявності й можливості використання всіх видів ресурсів, які має держава для свого економічного та соціального прогресу та розвитку. Економічний потенціал країни вчені-економісти розглядають з таких позицій: - натурально-речового складу; - сучасного стану та перспектив його розвитку й виконання; - організаційних форм управління цим потенціалом; - окремих його складових, що розташовані й функціонують як на власній (національній) території, так і за її межами; - вкладу окремих організаційно-правових форм господарювання, передбачених законодавством, у підсумкові результати господарювання в країні, в процеси пошуку, добутку, транспортування, перероблення, виробництва, споживання та нагромадження всіх видів ресурсів. Економічний потенціал країни може бути подано у вигляді комплексу взаємозв'язаних потенціалів як складових структури національної економіки. Найчастіше як критерії класифікації потенціалів використовують види економічних ресурсів, сфери діяльності, напрями їхнього використання (рис. 4.1). Природно-ресурсний потенціал характеризує природні багатства національної економіки, уже залучені в господарський оборот, а також доступні для освоєння при існуючих технологіях і соціально-економічних відносинах. Виробничо-технологічний потенціал - сукупність засобів виробництва (будинки, спорудження, обладнання і устаткування), а також існуючі технології їхнього використання в економічній діяльності. Трудовий потенціал - трудові ресурси країни, включаючи підприємницькі спроможності. Його обсяг та якість визначаються кількістю активного працездатного населення, його освітнім і професійно-кваліфікаційним рівнем. Науково-технічний потенціал - можливості, які є в розпорядженні країни в галузі науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок (НДДКР). Це досягнення фундаментальної та прикладної науки, нові технології, дослідно-експериментальна база, а також науково-технічні й конструкторські кадри високої кваліфікації. Внутрішньо-економічний потенціал - частина загального економічного потенціалу країни, орієнтована на задоволення внутрішніх потреб національного виробництва та соціальної сфери. Експортний потенціал - здатність національної економіки виробляти продукцію, конкурентоспроможну на світових ринках, експортувати її в достатніх обсягах за світовими цінами. Економічний потенціал країни також може бути визначений сукупністю галузей народного господарства, підприємств, установ, які виробляють промислову, сільськогосподарську, будівельну продукцію, надають різні послуги виробничого й невиробничого призначення. Цей принцип покладено в основу класифікації економічного потенціалу країни за сферою діяльності [8]. Економічний потенціал країни може характеризуватися досягнутими результатами від використання наявних економічних ресурсів. Цей потенціал оцінюється системою показників, які кількісно і якісно характеризують ресурси, що використані в обороті, й потенціальні. При цьому кількісні значення показників, які входять до системи, є динамічними в часі, що свідчить про змінність уявлень про розмір та якість економічного потенціалу національної економіки. Найбільш універсальною характеристикою оцінювання економічного потенціалу є показник ВВП. Він визначає не тільки сучасний стан розвитку національної економіки, але й особливості її галузевої й територіальної структури, ефективність функціонування окремих її сфер, галузей і регіонів, ступінь залучення в світові інтеграційні процеси. Слід виділити чинники, що впливають на розмір і структуру економічного потенціалу держави, його динаміку за кожний конкретний період часу: - обсяг і доступність ресурсів; - досягнутий країною рівень технічного розвитку, що визначає якість і продуктивність технологічної бази економіки; - нагромаджений країною потенціал в області прикладних і фундаментальних наукових досліджень, рівень підготовки кадрів, що характеризує якість трудових ресурсів країни. У результаті сукупної дії цих чинників у складі економічного потенціалу країни формується трудовий, природно-ресурсний, науково-технічний, експортний та інші потенціали господарської системи країни. Кожний з цих потенціалів має свої особливості й закономірності розвитку, свої якісні та кількісні характеристики. Важливою складовою економічного потенціалу є національне багатство. Національне багатство - це сукупність нагромаджених і створених матеріальних, природних, культурних і соціальних благ, які держава має на певний момент часу. При оцінюванні елементів національного багатства використовуються як натуральні, так і вартісні вимірники. Національне багатство містить загальний обсяг основного капіталу (виробничого й невиробничого), всіх матеріальних обігових коштів, природних багатств, запасів і резервів, історико-культурних цінностей, а також особистого майна населення країни та його інтелектуальний потенціал.

5.2. Характеристика економічного потенціалу Природно-ресурсний потенціал - це можливість країни використовувати сукупні природні багатства у господарській діяльності. За оцінками економістів, із загального обсягу природно-ресурсного потенціалу України 44,4% припадає на земельні ресурси, 28,3% - на мінеральні, 13,1% - водні, 9,5% - рекреаційні, 4,2% - лісові, 0,5% - біологічні. Україна не забезпечує себе повністю мінеральними ресурсами, проте має значний природно-ресурсний потенціал (5% природних ресурсів світу). На території нашої країни розміщується понад 7 тис. розвіданих родовищ з 94 видів корисних копалин. Україна має значні запаси залізної й марганцевої руди, кухонної солі, кам'яного вугілля, бокситів, мідних руд, ртуті, цементної сировини. Одним з найцінніших ресурсів в Україні є земля. За її забезпеченістю в розрахунку на одного жителя Україна має один з найвищих показників (0,65 га), в той час як у Великобританії - 0,12 га, в Європі - 0,26 га, у світі - 0,29 га [8]. Виробничо-технологічний потенціал - це наявні й приховані можливості підприємств щодо залучення та використання чинників виробництва для випуску максимально можливого обсягу продукції. Україна є досить розвинутою індустріальною державою з потужною промисловою базою, однак у галузевій структурі переважають виробництва з видобутку та первинної переробки сировини. Основний капітал в Україні характеризується високим рівнем морального й фізичного зношування, що істотно обмежує нинішні можливості виходу країни на новий рівень економічного розвитку. Під час переходу до ринкової економіки 1990 - 2000 рр. Україна щороку втрачала в середньому 18,5% вартості знов утвореного капіталу й лише з 2000 р. спостерігається часткове відновлення раніше втрачених позицій (середньорічний темп зростання становить 7,1%) [8]. Про неефективність виробничого потенціалу нашої країни свідчить характеристика технологічної бази та її розвиток, для цього аналізуються шість технологічних укладів національної економіки. Найбільш передові технологічні уклади (п'ятий і шостий) у структурі національної економіки України становлять відповідно 5% і 1%. Трудовий потенціал як інтегрована динамічна система, яка містить демографічну, економічну й соціальну підсистеми, об'єднані спільністю трудової діяльності. В Україні економічно активне населення (віком від 15 до 70 років) за січень - вересень 2008 року становило 22605,1 тис. осіб, з них працездатного віку - 20819.5 тис. осіб. Зайняте населення працездатного віку - 19465,9 тис. осіб, тобто рівень безробіття - 6,5% [8]. З метою відображення зростаючого значення кваліфікованої праці й інтелектуальної діяльності у відтворенні суспільного життя останнім часом в економічній літературі активно використовується поняття "людський потенціал" як сукупність знань, здібностей і кваліфікації, здатність кваліфікованої робочої сили створити прибуток, а також "інтелектуальний капітал" для характеристики інтелектуальної праці. Розвиток висококваліфікованої робочої сили є найефективнішим способом досягнення економічного зростання, найважливішим ресурсом суспільства. Віддача від працівників, що займаються інтелектуальною працею, в декілька разів вище, ніж від основних робітників. Науково-технічний потенціал національної економіки складається історично, залежно від досягнутого рівня розвитку продуктивних сил. Ефективність сучасної економіки визначають уже не матеріальні товари, а інтелектуальні чинники - знання, інформація, високі технології. Складовими частинами науково-технічного потенціалу країни є: 1) матеріально-технічна база науки (наукові організації, науково-дослідні лабораторії, експериментальні заводи та ін.); 2) наукові кадри - дослідники, конструктори, винахідники, науково-технічний персонал; 3) фонд винаходів і відкриттів - банк наукових знань і відкриттів, еталонів, наукової інформації та ін.; 4) організаційно-управлінська структура наукової сфери - система управління, фінансування, планування науково-дослідних і проектно-конструкторських робіт. Науково-технічний рівень країни визначається також на основі інноваційного потенціалу всієї національної економіки. Інноваційний потенціал визначається здатністю фундаментальної науки забезпечити нововведеннями процес оновлення продукції. Кількісну характеристику інноваційного потенціалу в можна виразити за допомогою відношення де V - кількість освоєних зразків нової продукції; N - кількість створених зразків нової продукції. Показник - характеризує стан (рівень) інноваційних процесів та інноваційної діяльності в країні. Інноваційні процеси обумовлюють створення й впровадження нових технологій, техніки і розроблення нових матеріалів, розвиток нових галузей і виробництв. Метою інноваційної діяльності є впровадження інновацій у виробництво. У країнах з розвинутою ринковою економікою інноваційною діяльністю займаються 70 - 80% підприємств. В Україні цей показник в останні роки становить 15 - 20%. Можливість реалізації науково-технічного й інноваційного потенціалу країни залежить від ефективності науково-технічної й інноваційної політики держави. Науково-технічна політика - це політика держави щодо формування й створення умов, сприятливих для ефективного науково-технічного розвитку країни. Умовами ефективного науково-технічного розвитку вважають: - раціональну мотивацію використання результатів НТП у виробництві; - соціальну ефективність впровадження результатів НТП (соціалізація економіки, поліпшення умов праці, охорона навколишнього середовища та ін.); - конкуренцію в науково-дослідній сфері й захист авторських прав; - інтеграцію науково-дослідних, виробничих і фінансових структур; - державну підтримку розвитку НТП й інноваційних процесів. За кількістю науковців (1774 особи) у розрахунку на мільйон жителів Україна значно відстає від Росії (3319 осіб), Фінляндії (7992 особи), Швеції (5416 осіб), середнього показника Європейського Союзу (2607 осіб). Проте найважливішим показником є рівень фінансування науки, за яким Україна з показником 1,16% ВВП значно відстає від середньосвітового показника (2,36%), Швеції (3,98%), США (2,67%). Це призводить до того, що в Україні виробляється лише 6,5% конкурентоспроможної продукції, тоді як в Японії - 67%, США - 78% [12]. Рівень розвитку й динамізм інноваційної сфери - науки, нових технологій, наукоємних галузей і компаній - створює основу для стійкого економічного зростання. Однак позитивні зрушення в зростанні ВВП в Україні, починаючи з 2000 року, не забезпечили науково-технічного прогресу, що спричинено недоліками в системі державного й корпоративного управління, нерозв'язаністю проблем структурної перебудови, прибуткового ведення господарства. Економічні та фінансові дисбаланси, невідповідність функціонування економіки завданням технологічного розвитку не дозволяють мобілізувати науково-технологічний потенціал. Наша країна відстає не тільки за показниками формування науково-технологічного потенціалу, а й за параметрами його результативності. Сьогодні на Україну припадає лише 0,004% від загальносвітової кількості щорічних патентних заявок, 0,04% від загальносвітових доходів від продажу ліцензій і 0,05% від загальносвітової вартості високотехнологічного експорту [12]. За цими показниками відставання від країн технологічних лідерів на одного працівника сфери НДДКР досягає двох-трьох порядків. По суті, це вже не просто відставання, а системний розрив. Для економічного зростання країни на практиці слід використовувати різні стратегії, а саме: o стратегію переслідування (копіювання), що полягає в освоєнні випуску конкурентоспроможної продукції, яку вже виробляють у розвинутих країнах; ця стратегія має застосовуватися для виробництва побутової техніки, у двигуно- і автомобілебудуванні, хімічній промисловості; o стратегію лідируючих технологій, що передбачає використання власних науково-технічних досягнень на основі нагромадження основного капіталу для створення нових видів продукції й технологій, формування попиту на них і виходу на нові ринки; застосування цієї стратегії є доцільним в оборонній, аерокосмічній, суднобудівній промисловості, хімічному, важкому і енергетичному машинобудуванні, індустрії інформаційних технологій, інших наукоємних виробництвах; o проривну стратегію, яка полягає у створенні принципово нових видів продукції, що випереджають сучасні зразки на одне-два покоління; ця стратегія базується на концепції "обганяти не доганяючи", має селективний характер і застосовується в науково-технічних установах і на інноваційних підприємствах на основі підвищення частини інноваційного нагромадження. Спільним для перелічених стратегій є досягнення нового технологічного рівня.

5.3. Тіньова економіка, структура й природа її виникнення Тіньова економіка - це уклад економічних відносин, що охоплює невраховані, нерегламентовані й незаконні види господарської діяльності. У кожній країні є така складова економічної діяльності, що не укладається в сформовані й узаконені норми. Цей сектор економіки в різних країнах називається по-різному: у Франції - "підземна", "неформальна" економіка; в Італії - "таємна", "підводна"; в Англії -"неофіційна", "підпільна", "схована"; у Німеччині -"стіньова". За сферою діяльності до тіньової економіки різні автори відносять різні види діяльності. Одні вважають, що тіньова економіка охоплює насамперед кримінальну діяльність; інші думають, що тіньова економіка як особливий сектор утворюється тими, хто ухиляється від сплати податків. У Німеччині до тіньової економіки спочатку зараховували лише фінансові таємні угоди. В ООН фахівці, що займаються національними рахунками, тіньову економіку поділяють на три види діяльності: приховану (або тіньову), неформальну (або неофіційну) й нелегальну. Прихована діяльність характеризує дозволену законом працю, що офіційно не оголошується або її результати занижуються з метою відсторонення від уплати податків. Неформальна діє на законній підставі й націлена на виробництво товарів і послуг для задоволення власних потреб домашніх господарств (наприклад, власними силами індивідуальне будівництво). Нелегальна - це діяльність, що здійснюється найманими робітниками без юридичного оформлення договору. У структурі тіньової економіки зазвичай виділяють три види діяльності. Неофіційна економіка охоплює легальні види діяльності, пов'язані з виробництвом товарів і послуг, які не фіксуються офіційною статистикою. Така діяльність значного поширення набула в сфері послуг (ремонт квартир; надання житла в курортній місцевості; підготовка учнів для вступу у вищі навчальні заклади, що здійснюється приватно, без юридичного оформлення договорів та ін.). При цьому одержувачі доходів приховують їх від оподатковування. Фіктивна економіка - це діяльність, пов'язана з одержанням обґрунтованих вигід суб'єктами господарювання. Сюди відносять: - приписки, що здійснюють керівники підприємств у державному секторі економіки; - хабарництво; - шахрайські способи одержання грошей. Підпільна економіка - це заборонені законом види економічної діяльності. До їхнього числа відносять: - незаконне виробництво й збут товарів і послуг; - виробництво зброї, наркотиків, контрабанду; - діяльність осіб, що не мають юридичного права займатися цим видом діяльності (лікарі, адвокати, які практикують без ліцензії). Всю тіньову економіку щодо зв'язку з виробництвом можна поділити на дві частини: та, що пов'язана з виробництвом товарів і послуг, і та, що функціонує в сфері перерозподілу товарів і послуг, створених поза цією сферою. Відповідно до видів тіньової економіки можна виділити три групи її суб'єктів. Перша група містить найбільш кримінальні елементи тіньової економіки: торговців наркотиками та зброєю, бандитів, грабіжників, найманих вбивців. Сюди ж можна віднести корумпованих представників органів влади, що беруть хабарі, торгують державними посадами й інтересами. За різними оцінками на частку діяльності цих суб'єктів припадає від 5 до 25% всієї тіньової економіки. Друга група складається в основному з тіньовиків-господарників. До їхнього числа можна віднести підприємців, комерсантів, банкірів, промисловців й аграріїв, дрібних і середніх бізнесменів, включаючи "човників" (організаторів власної справи). "Човники" становлять величезну армію. За даними МВС України, в 1996 р. вони здійснили 30 млн рейсів у зарубіжні країни. Якщо припустити, що кожний з них зробив за рік у середньому по три поїздки, то загальна кількість "човників" становить приблизно 10 млн [5]. Після 1998 р. "човниковий" бізнес різко скоротився. Тепер більша частина товарів, які закуповують "човники", надходить в Україну через легальних перевізників і на кордоні проходить стандартні процедури "розтаможування". Ця група суб'єктів змушена йти в "тінь" головним чином тому, що витрати при їхній діяльності з існуючими правилами й законами економічної гри перевищують відповідні вигоди й доходи. Третя група - це наймані робітники як фізичної, так і розумової праці. До них можуть приєднуватися як дрібні, так і середні державні службовці, доходи яких, за існуючими даними, до 60% становлять хабарі. У цієї категорії осіб нефіксована діяльність є другорядною (неформальною) зайнятістю. Слід визначити особливості поведінки окремих груп суб'єктів тіньової економіки. По-перше, кримінальні структури, як правило, діють на відміну від тіньовиків-господарників у сфері розподілу й перерозподілу доходів. Основними засобами "присвоєння" ними частки цих доходів є позаекономічні форми, пов'язані з насильством: вимагання, шантаж, забезпечення так званого "даху" дрібним і середнім підприємцям за певну плату, погрози, замовні вбивства. Тіньовики-господарники є законними власниками створюваних доходів. Вони лише відводять частку доходів з-під дії законів і правових норм. Звичайно такі кроки є змушеною мірою, зумовленою невиконанням прийнятих зобов'язань партнерами; відвертим обманом, який існує на практиці при здійсненні угод; використанням силових методів ведення справ. По-друге, поведінку кримінальних груп тіньовиків обумовлено невпорядкованістю умов господарювання. Чим більше плутанини в економіці, чим слабкіша влада, тим краще для них. Такі умови господарювання дозволили кримінальним структурам взяти під свій контроль 90% підприємств й організацій, які стали основним полем для одержання кримінальних доходів. Для "консервації" такої ситуації активно використовується підкуп посадових осіб, поширюється організована злочинність. Тіньовики-господарники, навпаки, зацікавлені в послабленні впливу кримінальних елементів: тільки плата за "дах" приводить до подорожчання товарів і послуг приблизно на 30%, що істотно знижує доходи тіньовиків-господарників. Положення тіньовиків-господарників ускладнюється тим, що на них чиниться тиск з обох боків. З одного боку, на їхні доходи зазіхають кримінальні структури, змушуючи їх для збереження граничного рівня доходів порушувати юридичні норми господарювання; з іншого боку, вони перебувають під наглядом правових органів, покликаних припиняти різного роду порушення. По-третє, поведінка суб'єктів цих груп тіньової економіки є різною. Тіньовики першої кримінальної групи віддають перевагу незаконним (або частково законним) засобам "відмивання" кримінальних грошей, тому що їхня легалізація неминуче веде до розкриття всієї злочинної діяльності. Представники другої групи зацікавлені в легалізації своїх доходів шляхом змінення діючих правових норм і законів. Відмивання "брудних" грошей і легалізація тіньовиків-господарників - це процеси, що перехрещуються, але не є тотожними. Якщо перший процес межує зі злочинністю, то другий можна віднести до незначних відхилень від закону, що переборюється шляхом змінення певних норм господарювання. Економічна теорія злочинної й правоохоронної діяльності почала складатися наприкінці 1960-х років як відповідь економістів на різке посилення злочинності в країнах Заходу. Творцем нової теорії вважається американський економіст Г. Беккер. У своїй статті "Злочин і покарання, економічний підхід", опублікованій у 1968 році, він виклав основні принципи нового підходу до вивчення злочинності й боротьби з нею. Його ідея полягала в тому, що правовий лад суспільства є полем протиборства раціональних правопорушників і захисників порядку. Потенційні злочинці розсудливо зважують можливий дохід від злочину, порівнюючи його з можливими втратами від покарання. Вони вибирають той вид діяльності (законної або незаконної), що максимізує їхній добробут. Вартові порядку ведуть себе в такій же мірі раціонально. Вони вибирають такі методи боротьби зі злочинністю, які дозволили б мінімізувати сукупний збиток рядових членів суспільства. Звичайно масштаби й динаміка тіньової економіки визначаються такими факторами: - загальним станом економіки; - рівнем життя населення; - обмеженням, що виходять від держави. Ці загальні фактори можна деталізувати. Найважливішими чинниками, що впливають на розширення тіньової економіки, є: - податковий тягар; - зменшення одержуваного доходу; - збільшення масштабів безробіття; - необгрунтоване посилення державних обмежень підприємницької діяльності; - невпорядкованість в економіці; - відсутність чіткої законодавчої бази. Найбільш точно суть і природу виникнення нелегальної економіки встановив провідний перуанський економіст Зрнандо де Сото. Він сформулював такі принципові положення: Нелегальна економіка - це стихійна реакція народу на неспроможність держави задовольняти основні потреби зубожілих мас. "Чорний" ринок - це реакція мас на систему, що традиційно ставить їх у положення жертв свого роду правового і економічного апартеїду. В існуючій системі приймаються закони, які роблять нездійсненним природне прагнення народу мати роботу й дах над головою. У цих умовах маси перестають дотримуватись законів, виходять на вулиці, щоб продати те, що можуть, створюють власні магазини, там, де немає роботи, вони знаходять її, навчаючись ремеслам, про які більшість з них до тієї пори не мала поняття. Залучені в тіньову діяльність живуть більш благополучно, коли порушують закон, порівняно з тим, якщо поважають його. Можна стверджувати, що незаконна діяльність процвітає, якщо правові обмеження перевищують деякий соціально прийнятний рівень і при цьому держава не має достатньої силу щодо примушування. Особистості самі по собі не є "тінями", тіньовими є їхні дії й діяльність. Ті, хто діє нелегальним образом, не становлять певний сектор суспільства. Люди прагнуть попасти у тіньову економіку, коли витрати при дотриманні закону перевищують вигоди при його порушеннях. Встановивши причини явища, можна визначити тіньову економіку як притулок для тих, для кого витрати у разі дотримання існуючих законів при веденні звичайної господарської діяльності перевищують вигоди від діяльності в тіньовій сфері, причому це поняття характеризує насамперед інституціональні межі, які визначають в нелегальній економічній діяльності. Відомо, що розміри тіньової економіки визначити досить складно. Тіньовики не повідомляють статистичні органи, який у них господарський обіг. Переворот відбувся в 1993 р., коли відповідно до затвердженої ООН нової версії національних рахунків всім державам було рекомендовано враховувати тіньову економіку в обсязі виробництва. З тих пір Держкомстат країни почав освоювати методи її обліку. В 1995 р. частку тіньової економіки в Україні оцінили на рівні 20%. В 1996 р. вона становила 23% ВВП. За даними експертних висновків, частка нелегального сектора в Росії становить не менш 40%, в Україні - 50%. У західних країнах офіційно вона оцінюється в 5-10%. У Росії тіньова економіка стала поширюватися з 1988 р., коли почалося дерегулювання виробництва, а з 1991 р. з розпадом радянської економіки, вона набула найбільш широких масштабів. Держкомстатом РФ установлено, що розмір ВВП у період реформ щорічно зменшувався на 9-10%.   ЛЕКЦІЯ 6. ЕКОНОМІЧНИЙ ПОТЕНЦІАЛ ОСНОВНИХ ГАЛУЗЕЙ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ 6.1. Потенціал промислового виробництва 6.2. Потенціал АПК 6.3. Потенціал транспортних послуг 6.1. Потенціал промислового виробництва   За показниками розвитку Україна належить до індустріально-аграрних країн світу. Промисловість виступає провідною сферою економіки» країни, визначає рівень її економічного розвитку, можливості участі у світогосподарському житті. Вона включає біля 20 галузей (підгалузей). Промисловість – це високорозвинена й визначальна галузь матеріального виробництва. Від рівня її розвитку залежить технічне переозброєння й інтенсифікація всіх галузей економіки, підвищення рівня життя населення, зміцнення обороноздатності країни. Цим визначається особлива роль промисловості в розвитку й підвищенні ефективності всієї економіки держави. Промисловість визначає масштаби й темпи розвитку інших галузей матеріального виробництва – транспорту й зв’язку, будівництва, торгівлі й громадського харчування й ін. За принципом кінцевого споживання продукції промисловість поділяються на підприємства групи А (виробництво засобів виробництва) й підприємства групи Б (виробництво предметів споживання). Основним завданням промисловості – є найбільш повне задоволення суспільних потреб у високоякісній продукції, забезпечення технічного переоснащення та інтенсифікації виробництва. Для вирішення цього головного завдання необхідно: - збільшувати виробництво, поновлювати асортимент та підвищувати якість промислової продукції; - здійснювати структурні перетворення у промисловості на користь галузей «Групи Б», тобто підвищувати темпи зростання виробництва предметів споживання; - раціонально використовувати основні фонди, виробничі потужності, матеріальні, трудові та фінансові ресурси, - створювати умови для технічного переоснащення та реконструкції основних фондів; - підвищувати рівень організації виробництва у галузі та інше. Державна промислова політика — цілісна система заходів, інвестиційно-структурних перетворень, що підкріплюються відповідни­ми механізмами реалізації (стимулювання, регулювання та контролю через відповідні інститути держави та ринку), спрямованими на розв’я­зання стратегічних і тактичних завдань розвитку реального сектору: зростання виробництва, підвищення конкурентоспроможності національ­ної економіки та окремих галузей. Об’єктом промислової політики виступає весь індустріальний комплекс країни як єдиний організм. Цілі промислової політики: - підтримка галузей індустрії, які забезпечують майбутнє економічне зростання; - модернізація традиційних галузей; - досягнення соціальної прийнятності економічних процесів у депресивних, неперспективних галузях. Світовий досвід переконує, що залежно від ситуації, яка складається у реальному секторі, держава може вдаватися до тактики «пристосуван­ня» або тактики «активного формування», здійснювати галузевий або горизонтальний підходи до реалізації цілей промислової політики. Тактика «пристосування » — поступове скорочення виробництва у певній галузі з метою попередження занадто великих соціаль­них потрясінь. Тактика «активного формування» — активне стимулюван­ня державою ринкових процесів, впровадження нових технологій, підпо­рядкування розвитку певних галузей суспільним цілям. Галузевий підхід — захист та стимулювання розвитку окре­мих галузей, протекціонізм у міжнародній торгівлі. Горизонтальний підхід — створення загальних сприятливих умов для забезпечення конкурентоспроможності підприємств на світовому ринку. Варіанти проведення промислової політики для України: 1. Орієнтація на експорт — підтримка галузей, продукція яких користується попитом на світовому ринку, насамперед сировинних галузей. 2. Орієнтація на імпортозаміщення — підтримка галузей, що випускають продукцію, здатну замінити імпортні товари та витіснити іноземних конкурентів. Ставка робиться на прямі іноземні інвестиції. 3. Орієнтація на відновлення відтворювального процесу в промисловості — сприяння галузям, які реально виготовляють про­мислову продукцію, що користується попитом. Об’єктами державного регулювання є міжгалузеві народногосподарські комплекси. Міжгалузевий народногосподарський комплекс (МГНГК) – сукупність (система) підприємств, що економічно, технологічно та організаційно взаємопов’язані між собою і випускають готовий до кінцевого споживання певний вид продукції МГНГК в економіці України: – Паливно-енергетичний. – Металургійний. – Військово-промисловий. – Машинобудівний. – Транспортний. – Хіміко-лісовий. – Аграрно-промисловий. – Комплекс будівельних матеріалів. – Соціальний. В Україні існує потужний потенціал промисловості, розвинута ви­робнича інфраструктура. Але МГНГК, що склався за поділом праці ми­нулої моделі соціально-економічного розвитку, не відповідає потребам розбудови незалежної Української держави. Суб’єкти державного регулювання промисловості в Україні: Міністерство економіки; Міністерство палива й енергетики; Національна комісія регулювання електроенергетики та ін. Стратегічна мета промислової політики Української держа­ви — формування перспективних і конкурентоспроможних національних комплексів та виробництв. Недоліки промислового комплексу України: - не задовольняє кінцевого споживчого попиту; - не інтегрований у світо-господарські процеси економічного, технологічного, науково-технічного розвитку; - низький рівень переробки сировини; - спрацьованість виробничих фондів; - несприйнятливий до нововведень; - низька інноваційна активність Негативні наслідки функціонування існуючого МГНГК: - висока собівартість продукції; - низька якість продукції; - відсутність системи вивчення кон’юнктури ринку; - незадовільна маркетингова діяльність; - неконкурентоспроможність продукції української промисловості. Основні завдання державного регулювання промисловості: - формування конкурентного національного ринку промислової продукції; - стабілізація основних показників промислового виробництва; - структурна перебудова промисловості; - технічне і технологічне оновлення галузей промисловості; - підвищення конкурентоздатності вітчизняних товарів промислового виробництва; - розвиток імпортозамінного та експортного виробництва; - забезпечення екологічності промислового виробництва; - зменшення бартеризації промисловості; - виведення з експлуатації зайвих основних фондів. Основними формами державного регулювання промисловості є: - Кредитно-грошове регулювання - Зміна розміру облікової ставки, норм обов’язкових резервів; податкові, кредитні, експортні пільги - Макроекономічне планування та програмування - Визначає цілі й пріоритети розвитку промисловості в цілому та окремих МГНГК; зосереджує ресурси на стратегічно важливих, перспективних напрямках промислового виробництва; визначає орієнтовані обсяги промислового виробництва; орієнтує підприємницьку діяльність у бажаному для суспільства напрямі - Розміщення держконтракту і держзамовлення - Стимулює виробництво; сприяє прогресивним структурним зрушенням в економіці; забезпечує поповнення державного матеріального резерву Важелями державного впливу на розвиток промисловості є: - інвестиційно-інноваційна політика держави, бюджетне фінансування; - державне регулювання цін на продукцію промислового виробництва; - політика прискореної амортизації; - пряме державне управління галузями, що перебувають у дер­жавній власності; - розпорядження і використання об’єктів державної власності; - державний контроль за діяльністю суб’єктів природних монополій; - державна підтримка міжгалузевої кооперації; - залучення іноземних інвестицій; - державна експертиза якості товарів, їх відповідність міжнародним стандартам. Предметом державного регулювання в промисловості є виробництво промислової продукції. Залежно від типу галузі й форми власності державне регулювання промислового виробництва ведуть у вигляді прямого державного управління об’єктами (підприємствами) і регулювання їхньої підприємницької діяльності. За показниками розвитку Україна належить до індустріально-аграрних країн світу. Промисловість виступає провідною сферою економіки» країни, визначає рівень її економічного розвитку, можливості участі у світогосподарському житті. Вона включає біля 20 галузей (підгалузей). Промисловість – це високорозвинена й визначальна галузь матеріального виробництва. Від рівня її розвитку залежить технічне переозброєння й інтенсифікація всіх галузей економіки, підвищення рівня життя населення, зміцнення обороноздатності країни. Цим визначається особлива роль промисловості в розвитку й підвищенні ефективності всієї економіки держави. Промисловість визначає масштаби й темпи розвитку інших галузей матеріального виробництва – транспорту й зв’язку, будівництва, торгівлі й громадського харчування й ін. За принципом кінцевого споживання продукції промисловість поділяються на підприємства групи А (виробництво засобів виробництва) й підприємства групи Б (виробництво предметів споживання). Основним завданням промисловості – є найбільш повне задоволення суспільних потреб у високоякісній продукції, забезпечення технічного переоснащення та інтенсифікації виробництва. Для вирішення цього головного завдання необхідно: - збільшувати виробництво, поновлювати асортимент та підвищувати якість промислової продукції; - здійснювати структурні перетворення у промисловості на користь галузей «Групи Б», тобто підвищувати темпи зростання виробництва предметів споживання; - раціонально використовувати основні фонди, виробничі потужності, матеріальні, трудові та фінансові ресурси, - створювати умови для технічного переоснащення та реконструкції основних фондів; - підвищувати рівень організації виробництва у галузі та інше. Державна промислова політика — цілісна система заходів, інвестиційно-структурних перетворень, що підкріплюються відповідни­ми механізмами реалізації (стимулювання, регулювання та контролю через відповідні інститути держави та ринку), спрямованими на розв’я­зання стратегічних і тактичних завдань розвитку реального сектору: зростання виробництва, підвищення конкурентоспроможності національ­ної економіки та окремих галузей. Об’єктом промислової політики виступає весь індустріальний комплекс країни як єдиний організм. Цілі промислової політики: - підтримка галузей індустрії, які забезпечують майбутнє економічне зростання; - модернізація традиційних галузей; - досягнення соціальної прийнятності економічних процесів у депресивних, неперспективних галузях. Світовий досвід переконує, що залежно від ситуації, яка складається у реальному секторі, держава може вдаватися до тактики «пристосуван­ня» або тактики «активного формування», здійснювати галузевий або горизонтальний підходи до реалізації цілей промислової політики. Тактика «пристосування » — поступове скорочення виробництва у певній галузі з метою попередження занадто великих соціаль­них потрясінь. Тактика «активного формування» — активне стимулюван­ня державою ринкових процесів, впровадження нових технологій, підпо­рядкування розвитку певних галузей суспільним цілям. Галузевий підхід — захист та стимулювання розвитку окре­мих галузей, протекціонізм у міжнародній торгівлі. Горизонтальний підхід — створення загальних сприятливих умов для забезпечення конкурентоспроможності підприємств на світовому ринку. Варіанти проведення промислової політики для України: 1. Орієнтація на експорт — підтримка галузей, продукція яких користується попитом на світовому ринку, насамперед сировинних галузей. 2. Орієнтація на імпортозаміщення — підтримка галузей, що випускають продукцію, здатну замінити імпортні товари та витіснити іноземних конкурентів. Ставка робиться на прямі іноземні інвестиції. 3. Орієнтація на відновлення відтворювального процесу в промисловості — сприяння галузям, які реально виготовляють про­мислову продукцію, що користується попитом. Об’єктами державного регулювання є міжгалузеві народногосподарські комплекси. Міжгалузевий народногосподарський комплекс (МГНГК) – сукупність (система) підприємств, що економічно, технологічно та організаційно взаємопов’язані між собою і випускають готовий до кінцевого споживання певний вид продукції МГНГК в економіці України: – Паливно-енергетичний. – Металургійний. – Військово-промисловий. – Машинобудівний. – Транспортний. – Хіміко-лісовий. – Аграрно-промисловий. – Комплекс будівельних матеріалів. – Соціальний. В Україні існує потужний потенціал промисловості, розвинута ви­робнича інфраструктура. Але МГНГК, що склався за поділом праці ми­нулої моделі соціально-економічного розвитку, не відповідає потребам розбудови незалежної Української держави. Суб’єкти державного регулювання промисловості в Україні: Міністерство економіки; Міністерство палива й енергетики; Національна комісія регулювання електроенергетики та ін. Стратегічна мета промислової політики Української держа­ви — формування перспективних і конкурентоспроможних національних комплексів та виробництв. Недоліки промислового комплексу України: - не задовольняє кінцевого споживчого попиту; - не інтегрований у світо-господарські процеси економічного, технологічного, науково-технічного розвитку; - низький рівень переробки сировини; - спрацьованість виробничих фондів; - несприйнятливий до нововведень; - низька інноваційна активність Негативні наслідки функціонування існуючого МГНГК: - висока собівартість продукції; - низька якість продукції; - відсутність системи вивчення кон’юнктури ринку; - незадовільна маркетингова діяльність; - неконкурентоспроможність продукції української промисловості. Основні завдання державного регулювання промисловості: - формування конкурентного національного ринку промислової продукції; - стабілізація основних показників промислового виробництва; - структурна перебудова промисловості; - технічне і технологічне оновлення галузей промисловості; - підвищення конкурентоздатності вітчизняних товарів промислового виробництва; - розвиток імпортозамінного та експортного виробництва; - забезпечення екологічності промислового виробництва; - зменшення бартеризації промисловості; - виведення з експлуатації зайвих основних фондів. Основними формами державного регулювання промисловості є: - Кредитно-грошове регулювання - Зміна розміру облікової ставки, норм обов’язкових резервів; податкові, кредитні, експортні пільги - Макроекономічне планування та програмування - Визначає цілі й пріоритети розвитку промисловості в цілому та окремих МГНГК; зосереджує ресурси на стратегічно важливих, перспективних напрямках промислового виробництва; визначає орієнтовані обсяги промислового виробництва; орієнтує підприємницьку діяльність у бажаному для суспільства напрямі - Розміщення держконтракту і держзамовлення - Стимулює виробництво; сприяє прогресивним структурним зрушенням в економіці; забезпечує поповнення державного матеріального резерву Важелями державного впливу на розвиток промисловості є: - інвестиційно-інноваційна політика держави, бюджетне фінансування; - державне регулювання цін на продукцію промислового виробництва; - політика прискореної амортизації; - пряме державне управління галузями, що перебувають у дер­жавній власності; - розпорядження і використання об’єктів державної власності; - державний контроль за діяльністю суб’єктів природних монополій; - державна підтримка міжгалузевої кооперації; - залучення іноземних інвестицій; - державна експертиза якості товарів, їх відповідність міжнародним стандартам. Предметом державного регулювання в промисловості є виробництво промислової продукції. Залежно від типу галузі й форми власності державне регулювання промислового виробництва ведуть у вигляді прямого державного управління об’єктами (підприємствами) і регулювання їхньої підприємницької діяльності.   Визначення потреби держави в промисловій продукції здійснюється за єдиною загальноприйнятою методикою, але з урахуванням специфіки виду продукції. Основним методом, що використовується, є балансовий метод. При цьому складаються два види балансів: - засобів виробництва – якщо визначається потреба у засобах виробництва; - предметів споживання. Схема та зміст балансу розглянуто у відповідному розділі (Розд.6). За балансовим методом, щоб визначити потребу держави у виробництві промислової продукції необхідно: - розрахувати загальну потребу у продукції (частина «Розподіл»), - виявити та розрахувати усі окрім виробництва джерела ресурсів даного виду продукції, - використовуючи метод «балансової ув’язки» визначити необхідний обсяг виробництва. Фактичний обсяг виробництва промислової продукції залежиться від наявності та ступеня використання всіх виробничих потужностей, наявності та використання трудових ресурсів, забезпеченості матеріальними та фінансовими ресурсами. При цьому максимально можливий випуск продукції визначається розміром виробничої потужності. Це випливає із визначення. Виробнича потужність (М) – максимально-можливий випуск продукції даної структури в одиницю часу. Розмір виробничої потужності залежиться від наступних трьох факторів: - кількості обладнання, яким розпоряджається підприємство (Nобл_і), - продуктивності одиниці обладнання в одиницю часу (Аобл_і), - часу використання і – групи обладнання (tобл_і). Ця залежність виражається наступною формулою: М = ∑ Nобл_і* Аобл_і* tобл_і, (6.1.)   (перша складова – екстенсивний фактор, дві інші – інтенсивні фактори) З формули випливає, що виробнича потужність – динамічна величина. Це пов’язано зі зміною кількості обладнання, яке може бути виведено із експлуатації або придбано тобто введено в експлуатацію. У зв’язку з цим для визначення розміру виробничої потужності використовується ряд показників ресурсної частини балансу виробничих потужностей, який представлено у таблиці 6.1.     Таблиця 6.1. Баланс виробничих потужностей

Показники	Умовні позначення
1. Виробнича потужність на початок планового року	Мп.р.(Мвхідна)
2. Збільшення потужності в т.ч. за рахунок а) оргтехзаходів; 6) введення нових потужностей.	М ввод
3. Вибуття потужності	М виб
4. Виробнича потужність на кінець планового року (п.1 + п.2 - п.3)	Мк.р.(Мвихідна)
5. Середньорічна виробнича потужність (М вход + М середнеріч. ввод. - М середньорічні виб.)
6. Випуск продукції
7. Коефіцієнт використання виробничої потужності	К вик

Середньорічна потужність планового року визначається:

(6.2.)

Якщо терміни введення (виведення) в дію обладнання не визначені, то при розрахунку середньорічного введення (виведення) використовується коефіцієнт 0,35: М середньорічна ввод = М ввод * 0,3

Дата добавления: 2014-01-11