Головні проблеми містобудівної практики в СРСР 30-40-х років ХХ ст

Лекція 11

Порівняння проектів реконструкції Москви й Берліна.

Ставлення до архітектурно-містобудівної спадщини у спробах створення урядових центрів міст СРСР на прикладі Ленінграда, Києва та Єревана.

Контрольні запитання:

1. Які спільні й відмінні риси простежуються в архітектурно-містобудівних реконструктивних перетвореннях столичних міст найбільших тоталітарних держав Європи?

2. Надати порівняльного аналізу проектам реконструкції й розвитку Москви, Ленінграда, Києва, Єревана.

3. Визначити зміст поняття “історичної вартості руїн” стосовно архітектурних концепцій, що розроблялися у нацистській Німеччині.

Рекомендована література: [1 – 1, 3, 4; 2 – 11, 12, 13, 27, 29, 40, 46, 49, 53, 61, 62, 64, 110;]

Генеральний план реконструкції Москви (1935)

1932 року було створено Архітектурно-планувальне управління (АПУ) Московської Ради (Мосради), на яке покладалася ціла низка завдань: упорядкування загального та районних планів міста Москви, їх детальна розробка, відведення ділянок під забудову, а також усі питання архітектурно - художнього оформлення міста, – затвердження проектів будівель і споруд, планування парків, садів, скверів, скульптурно - художнє оформлення вулиць і майданів і т. ін. При президії Мосради було утворено Архітектурно-планувальний комітет у багаточисельному складі, - до нього, зокрема, увійшли видатні майстри радянської архітектури та мистецтва: архітектори В. М.Семенов (заст. начальника АПУ), В. О. Веснін, М. Я. Гінзбург, Н. А. Ладовський, К. С. Алябян, Б. М. Іофан, О. В. Щусєв, письменники О. М. Толстой, О. О. Фадєєв, скульптор І. Шадр (Іванов) та багато інших.

Роботи з проектування генплану забудови міста очолив видатний радянський планувальник Володимир Миколайович Семенов (1974-1960).

Розробці генплану передував конкурс на кращий проект - концепцію реконструкції Москви (1931). Головними підходами до реконструкції міста виявились наступні:

- проекти, які пропонували зберегти стару Москву й законсервувати її як місто-музей, а поруч створити нове місто;

- проекти, які пропонували зруйнувати місто, що склалося, й збудувати Москву наново;

- проекти, які пропонували зберегти в головних рисах радіально-кільцеву структуру міста та доповнити її на засадах послідовного розвитку.

Одержав перемогу останній підхід до реконструкції, проте цікаву радикальну ідею трансформації замкненої радіально-кільцевої структури міста у “відкриту” лінійну запропонував, зокрема, архітектор М. О.Ладовський, у проекті під девізом “Парабола”. За його задумом Москва повинна була одержати переважний розвиток у північно-західному напрямі, головні функціональні зони одержували розвиток за параболічною кривою, віссю якої було визначено напрям розвитку загальноміського центру. Ідея трансформації замкненої урбаністичної структури на відкриту для росту й розвитку на двадцятиліття випередила аналогічні задуми містобудівників на Заході. Саме ідею “розриву” радіально-кільцевої планувальної структури м. Москви було використано в реалізованому генплані 1935р. (південно-західна вісь), але це відбулося вже значно пізніше, наприкінці 40-х – у 50-ті роки.

“Не тільки планувати, але й планово забудовувати, – писав 1932 року В. М. Семенов, – працювати за реальними строками у 10 – 15 років, займатися не лише розширенням, але, головним чином, реконструкцією Москви”.

Робота над генпланом Москви створювала взірець, на який орієнтувалися архітектори - планувальники усіх інших радянських міст. На час розробки генплану реконструкції Москви вже був накопичений достатній планувальний досвід. Цікаво, разом з В. М. Семеновим, простежити основні етапи його набуття:

“Три основних періоди обіймають нашу довоєнну планувальну практику. Перший був, по суті, не містобудівним, а землеустроєм міста – переважно зведеним до розширення території.

Другий період (кінець 20-х – початок 30-х років) можна характеризувати як період архітектурного планування, але місто як ціле ще не підпорядковує власній композиції кожний ансамбль і будівлю, існує ще в свідомості не кожного планувальника. Це був перехідний період до дійсно містобудівного мислення.

Початком третього етапу є робота зі створення генпроекту реконструкції радянської столиці, саме з цього часу пересічний радянський архітектор почав уявляти собі місто цілісним організмом, що має власну тектоніку, композицію, якій необхідно підкоряються окремі будівлі й цілі ансамблі”.

Генплан реконструкції та розвитку Москви було затверджено 10 липня 1935 р. на строк дії у 25 років. Він став першим в історії містобудування документом, в якому план реконструкції найбільшого столичного міста було розроблено на основі науково обґрунтованої програми. Генеральний план передбачав збільшення чисельності населення Москви з 3,66 млн. мешканців 1935 р. до 5 млн. 1960 р. й розширення міської території з 28,5 до 60 тис. га, а також проведення системи заходів з перебудови вулиць, майданів, набережних, обводнення, благоустрою, розвитку міського транспорту, зокрема – першого в СРСР метро. Вперше в генплані 1935 р. було передбачено створення довкола Москви лісопаркового захисного пасу, - в радіусі до 50 км місто оточувалося мало забудованими, щедро обводненими територіями. Подібний документ – такого масштабу та довгострокової дії у світовій історії містобудування було створено вперше.

Першою величезною підготовчою роботою з реалізації засад генплану м. Москви було будівництво каналу імені Москви (р. Москва – р. Волга), – у 1932-1937 роках. Найбільша гідротехнічна споруда свого часу (самий лише канал мав у довжину 128 км) не залишилася поза увагою архітекторів. Було створено величні “водні ворота” столиці, вхід до каналу з р. Волги було позначено велетенськими скульптурними зображеннями Леніна і Сталіна (1937), скульптор Сергій Дмитрович Меркуров ( 1881-1952), далі розташовувалися водосховища й шлюзи, серед останніх найбільш виразне образне рішення шлюзу №3 так званого Яхромського гідровузла (1937), архітектор Володимир Якович Мовчан (1899-1972). Башти керування шлюзом (гідротехнічної споруди для підйому та спускання суден каналом) було увінчано виконаними з кованої міді колумбовими каравелами. Саме вони символізували оволодіння морською стихією. Реалізація проекту каналу, окрім рішення технічного завдання водозабезпечення, дозволила зробити м. Москву спочатку “портом трьох морів”, а потім, вже в повоєнні часи, – після будівництва Волгодонського каналу (р. Волга – р. Дон), – “портом п’яти морів”. Визначною спорудою каналу імені Москви став Північний порт, - Хімкінський річковий вокзал (1937), арх. Олексій Михайлович Рухлядєв (1882-1946). Спроектований виразною метафорою величезного багатопалубного судна, вокзал вирішений як чітка багаторівнева система функціональних просторів з відкритими зовнішніми оглядовими пішохідними галереями. Початок і завершення річкових мандрівок позначено триярусною баштою, увінчаною високим шпилем з п’ятикутною “кремлівською” зіркою.

Заходи зі створення нової міської водної інфраструктури рекламувалися як реалізація “сталінського плану соціалістичного перетворення природи”. Обводнення Москви та приміських територій створило нову великомасштабну транспортну й рекреаційну інфраструктуру; радикальне збільшення масштабів міських річкових водних поверхонь викликало необхідність нового архітектурно-містобудівного рішення набережних та пов’язаних із загальноміською транспортною мережею мостів. Радикально збільшувався масштаб загальноміських транспортних зв’язків. Перш за все це торкалося радіальних та кільцевих магістралей. Наприклад, вул. Горького (колись і тепер Тверська) отримала нові лінії забудови у 52 м замість 18 м дореволюційних часів. Забудова, що історично сформувалася, зносилася або (частково) пересувалася на нові лінії. Заплановано було й створення потужної транспортної мережі метрополітену, розпочате спорудженням перших двох ліній.

Реалізація генплану Москви викликала великі проблеми у збереженні пам’яток архітектури та містобудування, нерідко нові вулиці й проспекти “пробивалися” крізь тіло історичних кварталів, з суцільним знесенням забудови, що сформувалася історично. Проблему поглиблювало ще й те, що у масштабах СРСР приклад і зразок реконструкції Москви наслідувався у десятках найбільших міст, а отже втрати архітектурно-містобудівної історичної спадщини ставали величезними. Перш за все це стосувалося сакральних будівель та комплексів, що без жалю видалялися з міської тканини.

Формування нових містобудівних вузлів

у реконструкції центру м. Москви

Зі схваленням генплану м. Москви починається рішуча реконструкція центрального району столиці і перш за все її історичного ядра, – найближчих околиць Кремля. Ця територія функціонально розглядається як приналежність нового урядового центру, з поєднанням окремих ізольованих просторів у єдиний великомасштабний комплекс. Першими кроками зі створення цього містобудівного комплексу стали роботи з реконструкції Красної площі та Манежного майдану. Знесення забудови кварталів Охотного ряду, давнього міського торговельного центру, звільнило великий простір для зведення великих будівель Ради Міністрів СРСР (1934-1935), арх. Аркадій Якович Лангман (1886-1968), та урядового готелю “Москва” (1935-1938), арх. О. В. Щусєв.

Красна площа реконструюється як головний простір для проведення найбільших військових і спортивних парадів та демонстрацій трудящих. Для уможливлення вільного проходу площею колон техніки, військових та демонстрантів було знесено каплицю Казанської Божої Матері побіля будівлі Історичного музею. Набув сучасного вигляду мавзолей Леніна біля Кремлівської стіни на Красній площі (тимчасового дерев’яного мавзолея було замінено постійною гранітною будівлею, спроектованою видатними радянськими зодчими О. В. Щусєвим і К. С. Мельниковим, останній є автором проекту прозорого саркофагу вождя). Масштабний площі мавзолей, з монументальною ступінчастою композицією об’ємів з червоного та чорного граніту й урядовою трибуною над головним входом, став ядром урядового некрополю, що за новою радянською традицією витіснив головну в минулому торговельну функцію Красної площі. Планувалося й радикальне перероблення протилеглого до Кремля боку майдану, де замість головного універсального магазину передбачалося збудувати величезний комплекс Наркомважпрому (радянського міністерства важкої промисловості). Розглядалося навіть питання про знесення храму Василія Блаженного (що на думку “вождя усіх народів” заважав вільному пропускові колон військової техніки під час парадів).

Втім, серед конкурсних пропозицій Наркомважпрому (Наркомату важкої промисловості) заслуговує на увагу проект арх. Леонідова Івана Ілліча (1952-1959), – в ньому просторові домінанти кремлівського ядра сміливо доповнено на Красній площі трьома пов’язаними між собою висотними об’ємами – баштами-хмарочосами у формах видовженого ступінчастого паралелепіпеда, трилисника та сполученого з видовженим конусом циліндра. Блискучому концептуальному архітекторові-проектувальнику І. Леонідову вдалося створити пластичну єдність, цілком співмірну ключовій домінанті Красної площі – храмові-монументу Василія Блаженного. У цьому рідкісному випадку нова традиція авангардної архітектури виявилась глибинно пов’язаною з традиціями давньоруської архітектури.

Проте занадто радикальні реконструктивні заходи сформували на довгі роки здебільшого зневажливий підхід до містобудівної спадщини дореволюційних часів й завдали чималої незворотньої шкоди забудові, що склалася історично, не тільки в Москві, але й багатьох інших містах країни. Москва поступово втрачала яскраві риси міста-пам’ятки давньоруського містобудування.

Міська реконструкція другої половини 30-х – початку 40-х р. р.

Спроби вирішення урядового центру м. Києва

Реалізація генплану м. Єревана

Зі створенням генплану м. Москви розпочинаються роботи зі складання генпланів розвитку й реконструкції найбільших міст СРСР. На відміну від завдань створення нових промислових міст і великих промислових районів, які з успіхом вирішувалися протягом 20-х – початку 30-х років, у проектуванні генпланів міст головними стають цілі реконструкції та перетворення загальноміських центрів. Іноді такий центр розбудовується, подібно до нового громадського адміністративного центру м. Харкова, на нових територіях, як це було зроблено також у реалізації генплану м. Ленінграда (1935), автор генплану арх. Лев Олександрович Ільїн (1880-1942), автор пропозицій з розвитку центру (1940) арх. Лев Варфоломійович Баранов (1909-). За новим генпланом м. Ленінград одержало розвиток на південь, південний захід та схід, з виходом великого сельбищного району на південному заході на береги заливу. Новий центр міста-“колиски революції” створено на південь від історичного ядра. Величезна площа Кірова з партійно-урядовим центром, арх. Троцький Ной Абрамович (1895-1940), є зразком спроби побудови представницького адміністративного ансамблю, виконаного на засадах “соцреалізму”. Гіпертрофований об’єм урядової будівлі з велетенським ордером монументального фасаду увінчано скульптурним фризом з радянською символікою. Таке вирішення створювало відчужений відносно масштабу людини простір.

Проте, у спробі реконструкції центрів міст, що склалися історично, виникали такі ж проблеми, що й підчас формування урядового центру Москви: перш за все, архітекторам-містобудівникам потрібно було визначатися у ставленні до історичної спадщини. Зразком такої реконструкції може слугувати спроба створення нового урядового центру м. Києва. Це завдання виникло з перенесенням столиці з Харкова (1934). Проектування велося поспіхом, що не могло не призвести до суттєвих принципових помилок і згубно позначилося на історичній забудові центру давньоруського міста. Новий урядовий центр було розраховано розпочати від комплексу Софії Київської і спрямувати за жорсткою віссю планувальної симетрії в бік дніпрових схилів Володимирської гірки. В жертву формальній ідеї було принесено пам’ятку національної культурної спадщини – Михайлівський золотоверхий монастир, якого було безжально знесено. (Золотоверхий собор Михайлівського монастиря було поспіхом відбудовано на руїнах первинних фундаментів лише наприкінці ХХ ст.).

У всіх конкурсних варіантах (між іншим – таких відомих майстрів радянської архітектури, як брати Весніни або І. Фомін) урядовий центр одержував просторове розкриття на схід уздовж планувальної вісі, з композиційною кульмінацією на кромці дніпрових схилів та неодмінним монументом Леніна. Частково реалізований був варіант арх. Йосипа Григоровича Лангбарда (1882-1951), з напівциркульним в плані адміністративним майданом біля Володимирської гірки, з досить важкими й незграбними представницькими формами велетенського ордера. До 1941р. встигли збудувати лише половину запланованого комплексу обласних партійно-урядових організацій, що лишився незавершеним.

Будівництво урядового центру продовжено в іншому місці, – поблизу Маріїнського палацу, у складі монументальних будівель Наркомату внутрішніх справ (1935-1937), арх. І. Фомін, і Верховної Ради УРСР (1937-1939). Монументальний будинок НКВС (тепер – будівля Кабміну України) слід було б орієнтувати головним курдонером в бік Хрещатика, проте урядовим замовником узгоджено варіанта з головним фасадом, оберненим в бік вулиці, що різким ухилом збігає до Хрещатика. Варіанта з тунельним заляганням магістралі та організацією над нею масштабного будівлі майдану, розкритого в бік дніпрових схилів, реалізовано не було, тому жорстко симетричну композицію довелося неорганічно “прив’язувати” до різкого перепаду природного рельєфу, з влаштуванням несиметричного, збільшеної висоти цоколя. Замість вирішення простору головної вулиці міста, монументальна будівля виявилась орієнтована на глухий схил придніпровського парку. Втім, навіть у несприятливих умовах зорового сприйняття ця остання будівля видатного майстра радянської архітектури вражає монументальністю пластики стилізованого велетенського ордеру на увігнутому видовженому головному фасаді, зі стрункими подвійними колонами бічних ризалітів і виваженістю стилізовано-спрощених масштабних деталей. Попри всі недоліки містобудівної ситуації, цей твір є найвищим творчим досягненням майстра “червоної дорики”, який весь свій творчий шлях присвятив пошукам спрощеного монументального ордеру як найвиразнішого втілення образу епохи. Його творча формула-гасло у створенні архітектурної форми “єдність, сила, простота, стандарт, контраст та новизна” лишилася заповітом майбутнім поколінням зодчих.

Більш вдалим є розташування іншої головної урядової будівлі, - будинку Верховної Ради УРСР, арх. Володимир Гнатович Заболотний (1898 – 1962), – до речі, він одержав за цей твір державну, – Сталінську, – премію 1941 р.). Триповерхову споруду орієнтовано головним фасадом в бік Маріїнського (тепер – президентського) палацу. Проста композиція з центральним куполом сесійної зали та чотирма кутовими ризалітами монументально акцентує зовнішній простір з розкриттям пішохідної еспланади на дніпрові схили.

Зразком органічного поєднання у радянському містобудуванні національних архітектурних особливостей з потребами сучасної реконструкції є реалізація генплану м. Єревана (столиці Вірменії). Необхідність відбудови міста після землетрусу 1925 р. викликала розробку нового генплану, архітектор – Олександр Ованесович (Іванович) Таманян (1878-1936). Реалізацію генплану можна вважати прикладом вдалого сполучення планувальної схеми з блискучою архітектурною розробкою головних міських вузлів та ансамблів. Видатний вірменський архітектор (якому вдячними співгромадянами встановлено в м. Єревані пам’ятника) так визначив власний, по суті, - національно-романтичний, - метод: “Я намагався знайти такі форми, що відповідали б кліматичним умовам й характеру природи країни, а також віддзеркалювали б народну творчість Вірменії.” Планувальна схема генплану м. Єреван блискуче пов’язувала простір міста з панорамою Араратської долини, над якою височить легендарна біблійна гора.

Двома ключовими творами О. О. Таманяна, що визначають архітектурно-містобудівне вирішення головних вузлів центру міста є комплекси Будинку уряду Вірменської РСР (1926-1940) й Національного Театру опери та балету.

Архітектура Будинку уряду поєднує традиції класицизму з традиціями вірменського традиційного зодчества. Видовжені об’єми будівлі з ретельно планувально визначеними висотними акцентами та ризалітами органічно включають витримані в національній стилістиці пластичні аркади. Монументально-декоративні властивості місцевого рожевого туфу в облицюванні фасадів поєднано з віртуозною майстерністю вірменських різьб’ярів у камені.

У Національнім Театрі опери та балету ім. Спендіарова (1926-1939) великим сценічним простором поєднано головний зал на 1,5 тис. глядачів з концертним залом. Будівля продовжує національні традиції спорудження великих центричних громадських й сакральних будівель (що йдуть від храму Звартноц), – у сполученні традиційної форми з новітньою функцією.

Дата добавления: 2014-01-11