Буддизм. Господарство країн Стародавнього Сходу та його відображення в економічній думці

Індія

Китай

Господарство країн Стародавнього Сходу та його відображення в економічній думці

Цивілізація Європи не виникла осторонь довгого шляху загальнолюдської цивілізації. У її становленні та розвитку помітну роль відіграли китайська та індійська цивілізації. Водночас вони зберігають свою самобутність і перспективність розвитку в умовах інформаційно-технологічної революції. Діалог триває.

З усіх існуючих у наш час народностей китайська — одна з найдавніших. З давніх-давен китайці були одним із найосвіченіших і найкультурніших народів.

До початку нашої ери Китай уже був могутньою державою — серединною імперією. Чисельність населення та економічна могутність дозволяли відчувати власну безпеку. Щоб захиститися від нападів кочовиків, було зведено Велику китайську стіну. А відносно безпечне географічне положення, чудові ґрунтові, водні, кліматичні умови давали можливість вирішувати питання не тільки сьогодення, а й майбутнього.

Китайська цивілізація виникає в зоні так званого пшеничного поясу, в долині річки Хуанхе, а процес колонізації прямував на південь. Розвивається поливне землеробство, що стає панівним завдяки будівництву великих зрошувальних систем. Технологія вирощування рису відрізняється від вирощування пшениці. Тут кожний росток має бути посаджений окремо, потребує індивідуального, до того ж професійного догляду. Технологія поливного землеробства, як і вирощування рису, консервативна, зрошувальні системи будуються на тривалий період, що нараховує століття, а інколи й тисячоліття. Вони потребують постійного нагляду та ремонту, які не може здійснювати сільська община. Тож необхідне втручання потужного інституту — держави (монарха, деспота, магараджі) з глибокою централізацією управління, що зумовлює форму землекористування і землеволодіння.

Сановник Лі Кун (царство Вей, V—IV ст. до н. е.) доповідає трону: «Зараз родина з п’яти їдців обробляє наділ орної землі у 100 му. Щороку збирає врожай з одного му — 1,5 даня зерна. Весь урожай становить 150 данів зерна. Після сплати земельного податку в розмірі ¹/₁₀ врожаю залишається 135 данів. Одна людина щомісяця з’їдає 1,5 даня. Щоб прогодувати 5 осіб протягом року, потрібно 90 данів». Існують й інші дані. Зокрема, в енциклопедії «Люй Ши Чунь Го» (ІІІ ст. до н. е.), написаної трьома тисячами придворних, зазначено: «¼з поля вищої якості одна людина годує 9 осіб, з поля нижчої якості — 5 осіб». У 72 р. н. е. один хлібороб годував 7 осіб. Проте необхідно враховувати, що чисельність населення зростала. Про демографічний тиск на орні землі свідчать такі дані:

Рік	Населення	Рілля	Демографічний тиск на землю, люд./год
2 р. н. е.	59,6 млн	¼	0,9
	46 млн	¼	3,2
	22 млн	¼	1,35
	214 млн	58,4	1,6
	264 млн	58,4	0,45
	288 млн	58,4	0,20
1830—1840	400 млн	58,4	0,15
	970 млн	¼	0,10
	1,3 млрд	¼	?

Дані вказують на значну диференціацію в розмірах рілля на душу населення. Певну роль у цьому відіграла зміна клімату в 1-му тис. до н. е. Клімат — один із факторів, що визначає розвиток цивілізації. Зсув кліматичних коливань відбувається зі сходу на захід зі швидкістю 0,6 градуса довготи на рік. Кульмінація похолодання залізного віку припала на 900—250 рр. до н. е. Зародження китайської цивілізації відбулося наприкінці епохи за найсприятливіших умов. Давньокитайське рільництво не потребувало зрошування. Однак з часом природні умови середньокитайської рівнини змінювалися — стало значно сухіше і холодніше. І тільки зрошування уможливило землеробство. Збіднення природних умов життєзабезпечення необхідно було компенсувати за рахунок продуктивного антропогенного фактора. І для цього існували відповідні умови: розвинена культура рільництва, висока щільність населення. М. І. Вавілов відзначав повну своєрідність культури, абсолютно унікальний склад культурних рослин, оригінальні агротехнічні навички, самостійність давнього східноазійського рільницького центру, що побудував своє сільське господарство на самостійних видах і родах рослин.

Як уже зазначалося, китайська цивілізація бере свій початок у пшеничному поясі — в долині річки Хуанхе. Тут відбувалося вирубування лісів, що призвело до руйнування ґрунтового багатства. Постала загроза екологічної кризи, тому колонізація півдня, перехід до поливного рільництва та лесового господарства були життєвою необхідністю. У цьому — подвиг китайського народу, що знайшов вихід з екологічної кризи, від якої загинуло багато цивілізацій. Потрібно було втручання держави. Крім того, на соціальному становищі народу позначилося зростання тиску демографічного фактора і клімату на життєвий простір. Ось уривок з трактату Бао Цзінь Яна «Про безвладдя (IV ст.): «Конфуціанці кажуть: небо породило народ, а потім насадило государів ¼чи не люди, зацікавлені в такому стані речей, виголошують подібні промови? Адже сильні підкорюють слабких, мудрі обманюють нерозумних ¼до цього не має жодного стосунку синє небо. У первинному хаотичному просторі безіменне вважалося найблагороднішим, а живі істоти вважали за щастя задоволення своїх бажань ¼простий народ своєю працею і своїми повинностями годує чиновників, але аристократія щаслива і сита, а народ бідний¼ Раніше, в древні часи не було ні государів, ні підданих. Люди рили колодязі й пили з них, оброблювали поля і тим харчувалися, сонце вставало, і вони йшли працювати, сонце сідало, і вони спочивали.

…Коли ця епоха прийшла у занепад, з’явилися знання і мудрість, що використовують вишукані хитрощі. Дао-Шлях і Дао-Благо було відкинуто. Повага і презирство дістали свій порядок. Ті, що живуть у достатку та розкоші, височіють ще більше, а ті, хто нічого не має, втрачають останню вигоду — такий сенс “ритуалів”, з’явилися пояси і шапки чиновників, імператорський ритуальний шовковий одяг для вшанування Темного Неба і Жовтої Землі.

¼Багатії нагромаджують коштовності. Вони збирають золото і нагромаджують гори з нього. Вони піддаються розбещенню і беззаконню на спустошених ними землях і повстають проти основи-кореня-Великого начала. Вони все більше віддаляються від днів предків і відвертаються від первинної краси, примножуючи надлишки ¼Відтоді, як з’явився розподіл на государів і підданих, народ все більше страждає від зла і свавілля влади»

Автор трактату — один з учителів даосизму, засновником якого вважають Лао-Цзи. Даосизм керується принципом наслідування природності й дотримання другого постулату — недіяння, тобто непротидії природному перебігу речей. У даосизмі ключова постать — «немовля» — досконалий мудрець, він — єдиний з природою. Про значення даосизму говорив ще Чингізхан: «Якщо завойовник визнає даосизм — Китай буде покорений». Уривок свідчить про те, що підґрунтя для соціальних вибухів було. Незадоволення низів мало породити страх у панівної верстви. Інструментом згладжування невдоволення виступає етико-політичне вчення — конфуціанство. Філософ епохи Джань Го, Мен Цзи (372—289) пояснив причину складання Конфуцієм літопису «Весна і осінь»: «Світ прийшов у занепад, попередня мораль втрачалася¼ підлеглі вбивали правителів, сини — батьків».

У перекладі з китайської «конфуціанство» означає «вчення освічених людей», «релігію вчених». Конфуцій чітко вказує на зв’язок з давньою культурою: «передаю, а не створюю». Проте насправді конфуціанці здійснили грандіозний переворот в ідеології китайців. Центральна категорія Лі означає титулований ритуал. А це вже певний устрій суспільства і норми поведінки людини. Як видно, ідеї правлять світом. У конфуціанстві існують два аспекти упорядкування: держава та самовдосконалення.

У давньому Китаї поважають науку, знання, мудрість. Населення поділяється на верстви: чиновники і народ. Останній, своєю чергою — на вчених, рільників, ремісників і торгівців. Службова піраміда складалася з 9 рангів і 31 щабля. Щоб обійняти посаду вищу за 5-й ранг, необхідне погодження імператорського двору. Для цього претендент мав скласти державний іспит, що, ясна річ, сприяло розширенню системи освіти. Проте жорсткий табель рангів, розписаний до дрібниць, робить освіту консервативною. Головне в ній — виховати обов’язок. Складається адміністративна система управління, система жорсткого ритуалу та ієрархії. У ній немає місця для ініціативності, пошуку, творчості. Це своєрідна чорна діра, що поглинає, придушує підприємливість, свободу і закріплює обов’язок підкорення імператору, чиновнику, храму.

Платню як громадські, так і військові чиновники отримують зерном. Тут достатньо розвинені торгівля, міське ремесло, але, як і в Римі, ринково-грошові відносини в аграрній галузі замирають. Панує державне регулювання зерна. Земля — власність держави в особі імператора. Землероб має наділ і сплачує земельний податок зерном. Консерватизм технології, консерватизм системи управління, консерватизм світогляду загальмували розвиток китайської цивілізації, яка мала суттєві досягнення на ранньому етапі.

Специфічною рисою релігійного життя Китаю є існування трьох інституціоналізованих релігій — даосизму, релігійно-філо­софського конфуціанства та буддизму. Але буддизм у Китаї має свої особливості — це китаїзований буддизм. Він прийшов сюди у формі Махаяни. Махаянство применшує роль індивідуального, спасіння всіх є справою кожного, а тому необхідно прагнути не до нірвани, а до просвітлення, набуття досконалої мудрості та великого співчуття. Саме цим пояснюється активне поширення буддизму в Японії, Кореї, В’єтнамі та інших азійських країнах, які через буддизм потрапляли під вплив китайської цивілізації. Про значення конфуціанства, про його місце в менталітеті народів Азії свідчить той факт, що азійська модель економічного розвитку дістала назву «конфуціанський плюралізм». Його вчення про родину відображене в аграрній реформі КНР, коли запровадження сімейного підряду стало символом піднесення її економіки.

Для створення сприятливих умов стабільності господарського устрою потрібні закони й релігія, сформовані звичаями. Величезний вплив на формування звичаїв, традицій раціонального мислення мав Конфуцій (551—478 рр. до н. е.).

Конфуцій проповідує первісні засади: багатий народ — багата держава; він заперечує розкіш, виступає за помірність споживання, збереження ритуалів, за серединний шлях, суворе і чесне вико­нання обов’язків, самовдосконалення.

Ринкові відносини — торгівля, лихварство — підривали родоплемінний устрій і общину. Приватна власність не повинна бути культом — на перше місце Конфуцій ставить доброчинність, етику. Кожен має виконувати свої обов’язки. На запитання: «Що є життя?», — Конфуцій відповів: «Не роби людині того, чого не бажаєш собі». Це саме положення сформульоване у давньоіндуїстських джерелах, можливо, воно було запозичене Китаєм.

Співвідношення між правителем і народом таке: імператор — вершник, чиновники і закони — вуздечки й віжки, народ — кінь. Щоб добре управляти кіньми, треба правильно їх гнуздати, рівно тримати віжки. Стимулом слід уважати розмірність сили коней і нагляд за узгодженим бігом останніх; за таких умов правителю не треба ні кричати, ні хльостати віжками, ні підганяти іншим стимулом — коні й самі побіжать. Правитель, за Конфуцієм, має бути мудрецем. Управління, політика, етика — основне в конфуціанстві.

Великого значення конфуціанство надає родині, тому виникають родинний капіталізм, сімейний підряд (ментальність китайця відрізняється від ментальності німця, росіянина, українця). З 1880 р. його вивчення в японських університетах стало обов’яз­ковим.

Конфуцію належить вислів: «Все тече так само, як вода. Час збігає, не зупиняючись». Про значення конфуціанства свідчить такий історичний факт: у 1974 р. КНР обрала шлях ринкових відносин (Ден Сяо Пін). З боку лівих радикалів лунала приголомшлива критика на адресу Конфуція. Але, як казав Конфуцій, «якщо справи правителя правильні, то за ним підуть люди без будь-яких наказів, якщо неправильні, то народ не підкориться йому, попри заклики».

Багатомовна країна, що є однією з колисок людської цивілізації, з прекрасними умовами (клімат, ґрунти, річки, океан, багаті рослинний і тваринний світи, надра), високою щільністю населення. У долинах річок — зрошуване землеробство, що дає високі стабільні врожаї злакових, овочів, плодів, бавовни, цукрової тростини, чаю, кави. Розвинене тваринництво. Це країна коштовного каміння, прянощів. В океані — перлини, риба, водорості. Надра створили сприятливі умови для розвитку ремесел. Кастовість стимулювала у ремісників високий професійний рівень і збереження навичок майстерності через передавання у спадщину.

Розпад родоплемінного устрою в умовах специфіки аграрних відносин (земля — власність сусідської общини), а також звичаї і традиції закріпили владу родоплемінної аристократії (магараджів), земля стає їхньою власністю. Доля багатьох членів общини — страждання і злидні, хвороби. Проте різкого розшарування в сусідській общині немає, а поза общиною панує голод. Це країна сусідських общин з традиціями родоплемінного устрою; міста не набули значного поширення. Тому й релігія тут своєрідна — індуїзм. Це не тільки релігія, це — складова система світогляду, світосприйняття, що включає в себе тісно переплетені, взаємозначущі філософський, соціальний та релігійний компоненти.

Особливе місце в житті людини посідає духовність. Індус повинен завчити Веду, яка має надлюдське походження. Вона є одкровенням і законом прабатька людства і всього космосу — Ману. Це не продукт, породжений міжособистісними, міжлюд­ськими відносинами, вона не залежить від авторитету. Обов’язок індуса, його повинність — дхарма — виконувати закони Веду, закони Ману. Трактування Веди, за законами Ману, — обов’язок брахманів — вищої касти. Закон Ману — друга каста — кшатрії — воїни-управлінці, що охороняють безпеку народу. До системи каст уходять також сіячі та орачі, пастухи, ремісники, торгівці ринку. Усі вони належать до своєрідної общини, пов’язаної родоплемінними традиціями і звичаями. Каста — становий інститут у саморегулюванні соціальної системи. Індуська держава — «надбудова», яка справляє мінімальний вплив як на окрему людину, так і на суспільство загалом.

Індуська цивілізація багато в чому позначилася на розвитку людства своєю стародавньою культурою. Це — писемність, матеріальна культура, державність, філософія — від теїзму до софістики, матеріалізму.

Головний моральний обов’язок індуса — додержання вчення про карму (обов’язок, призначення), тобто вимог Веду. Характер і доля людини — результат її дій у цьому або минулому житті, але не виключається і вплив учинків інших. «Людина, що страждає, і страждає несправедливо, здається індусу такою, що сплачує борг або нагромаджує капітал для іншого життя. Людина, яка насолоджується здоров’ям і багатством, має усвідомлювати, що вона витрачає більше ніж заробила і що їй слід сплатити борг, докладаючи нових зусиль».

Людина після її народження вводиться до складної структури суспільства як одна з його комірок. Кожен має сусідів — вищих і нижчих, у кожного члена касти є свої права та обов’язки. Краще виконати погано свою карму, ніж добре чужу. Є покарання у переродженні — людина може перевтілитися в образ собаки або черв’яка.

Для індуса є беззаперечною істиною те, що душа людини після смерті переселяється в інше тіло, навіть тварини чи рослини (душа безсмертна).

Філософія релігії індусів — відчувати себе частиною Всесвіту, додержувати її космічних законів. Релігія — це життя, життя — це релігія. Філософія Індії ґрунтується на дусі, який є вищим за просту логіку. Життя не можна осягнути лише логічним розумом, самосвідомість — не верховний суддя. За межами свідомості — інтуїція, одкровення, космічна свідомість. Бог — це надсвідомість.

В індійській філософії не існує ідентифікованих понять суб’єкта та об’єкта, зла і добра, причини і наслідку. Веданта виходить з того, що причина криється у наслідку, а отже, їх протиставлення не має підґрунтя. Наслідок не є заново виробленим чи створеним, це лише новий вияв, так само як і причина ніколи не зникає. Є тотожність суб’єкта й об’єкта, є їх синтез. «Веданта ґрунтується переважно на синтезі суб’єкта та об’єкта, на ототожненні причини і наслідку, Я і Це є характерною ознакою Веданти, що відрізняє її від усіх інших філософій».

Особливе місце Веданта відводить знанням. «Вражений лихами і минущістю цього світу, він вирішує оголосити, що навіть Логос є лише результатом незнання, і визнати знищення цього незнання вищою метою, вищим благом людини ¼що доброта і доброчинність, віра і справи необхідні як підготовка, навіть як обов’язкова умова для досягнення того найвищого знання, що повертає душу до її джерела, до її батьківщини, відновлює її істинну природу і її істинне Я у брахмані».

Життя — обертання чотирьох епох: від Золотого віку до сучасності по низхідній; занурення в обман, неробство, бруд і хвороби. Завершується все це світовою катастрофою. Гине все. Так само, як у християнства та ісламу (Судний день). Проте народжується Брахма — і знову все спочатку. Чергування світових епох не припиняється. Світ не має ні початку, ні кінця. Тут немає церкви, бо хто візьме на себе керівництво космічним світосприйняттям? Немає дуалізму добра і зла. Немає поняття перворідного гріха. Людина — частина живої й неживої природи. Нескінченний абсолют. На одному полюсі чиста матерія, на другому — чистий дух, в якому розчинилася матерія. Нескінченне становлення: у каміння, у рослини, які відрізняються тим, що в них є часточка Вищого Духу (на сьогодні встановлено, що рослини бачать, чують, розмовляють), у тварини і на порядок вище — у людини. Але є й ті, що пройшли великий шлях духовної досконалості. Удосконалюючи себе, людина поліпшує світ, сприяє зростанню духовності, але вона не може змінити його призначення. Тут основа кастового поділу. Є чотири сенси життя: матеріальний, біологічний, інтелектуальний і духовний. Соціальна практика індуїзму — касти, карма (шлях, призначення), драхма (просвітлення, рух до духовного).

Проте ортодоксальний індус має спочатку стати господарем, а це вже раціоналізм. А созерцательне життя в лісі чи печері він може розпочати лише після виконання цього обов’язку. Тому певною мірою необґрунтованими є ідеї, що для індуса первинні духовні, а не матеріальні, економічні інтереси. Очевидним є те, що місіонерська діяльність протестантизму в Індії не могла давати добрих плодів, як і те, що не марксизм-ленінізм, а гандизм відігравав панівну роль в ідеологічній боротьбі Індії в ХХ ст., і в цьому велике значення кастовості та духовності.

В індуїзмі існує найсуворіша релігійна регламентація буденних справ і думок, самоконтроль віруючого (це у християн Бог на небесах читає справи у день Страшного суду).

Індуїзм мав вплив на іудаїзм, християнство, іслам. І якщо єресі цих релігій їх потрясали, то в індуїзмі їм немає місця, тому що немає Тори, Євангелія, Корану.

Індуська цивілізація зазнала важких історичних випробувань: магометанське завоювання з його пропагуванням Корану; християнське місіонерство, що намагалося зруйнувати устої індійського суспільства; багатовікове британське панування. Це була боротьба двох цивілізацій. Європейська цивілізація грабуванням та насиллям намагалася підкорити Індію, нав’язати європейську мораль. Певною мірою ринкові відносини тут розвивалися, спостерігався поступ промисловості, але за індустріальну цивілізацію народи Індії заплатили високу ціну — мільйони загиблих ремісників. Утім діалогу філософії Схід—Захід не було. Панував культурний імперіалізм.

Індія початку XXІ ст. — це країна з понад мільярдним населенням, що з успіхом упроваджує інформаційні технології.

Давні пророки, мудреці Індії намагалися не копіювати, а творити. Сьогодні Індія встановлює зв’язок сучасного знання з давнім надбанням, і тому вона може стати одним з важливих рушіїв загальнолюдського прогресу.

Один з коренів буддизму — у ментальності індусів, в їхній надзвичайній чутливості, сприйнятливості, палкому фанатизмі. Засади буддизму сформував Шак’ямуні, який залишив царський дім, дізнавшись про те, що життя приносить людині страждання, хвороби, смерть; пройшов посвячення у сентаїтів-відлюдників, але відповіді на свої запитання, одвічні запитання людства, не знайшов. Шак’ямуні усамітнюється, і в нього настає просвітлення, він стає Буддою — істотою, наділеною досконалими моральними, розумовими та фізичними якостями.

Своє вчення Шак’ямуні розділив на три частини: теорію, або догматику; моральність, або аскетику; практику, або споглядання. Його вчення — логічний висновок брахманізму-індуїзму про ницість життя; рід людський приречений на страждання. Якщо в індуїзмі поглинання душі закінчується Брахманом, то в буддистів поглинання душі у нірвані. Спільним для цих релігій є й учення про переселення душ. Однак існує й багато відмінностей.

Буддизм заперечує центр буття, світову душу, Брахмана. Брак постійності у світовому і земному житті — одна з максим буддизму. Це велике Зло («вогонь, що пожирає весь світ»): «складне рано чи пізно має розпастися, те, що народилося, — померти». Явища зникають одне за одним, минуле, теперішнє й майбутнє знищуються, все минає, над усім тяжіє закон руйнування. Перед смертю всі рівні: багатий і бідний, шляхетний і ниций. Тіло людини — творіння чотирьох стихій: землі, води, вогню та вітру «Протягом усього життя тіло слугує джерелом пристрастей, хвилювань і мук. Настає старість, і з’являються хвороби — старий б’ється у передсмертних муках». Однак і смерть не звільняє людину від страждань. Вона знову народжується і знову помирає. Це «колесо, що обертається вічно».

Отже, буття є стражданням, і щоб його припинити, треба знищити саме буття, «погасити його в нірвані».

Існує чотири істини: істина страждань, істина походження страждань, істина припинення страждань, істина про шлях, що веде до припинення страждань.

Будді приписують творчу силу, сенс вічного буття — вона може спускатися до душі істоти тваринного і навіть рослинного царства і знищується в нірвані — такі догмати Шак’ямуні.

Той, хто хоче врятуватися, повинен додержувати правил, охороняти життя будь-якої живої істоти, поважати чужу власність. Забороняються спиртні напої, земні втіхи, прикраси, надмірність у їжі. Пропагується життя у добровільній бідності. Це доля значної частини суспільства доіндустріальної епохи.

«Утримуйся від усілякого зла, твори добро, тримай у вузді свої думки» — такі засади вчення.

Як видно, витоки цього світосприйняття в Законах Ману. Утім там підвалини — касти, а в буддизмі їх немає, хоч він проголошує рівність людей за походженням. Мораль Шак’ямуні: «Сидіти ліпше, ніж ходити, спати ліпше, ніж не спати, найліпше — нірвана». В японському буддизмі нірвана може бути досягнута в цьому земному житті, а не тільки в «чистому».

Буддизм формує стійкість у боротьбі зі стражданнями, нечутливість до несправедливості, общинний колективізм, самовдосконалення, самореалізацію. Ці риси найяскравіше виявляються у японців, в’єтнамців, корейців.

Різновид буддизму — ламаїзм (Тибет, Монголія, Бурятія). Це так званий північний буддизм. Існує й китаїзований буддизм.

Китайський буддизм (чень-буддизм, дзен-буддизм) має особливості, які відрізняють його від індуського буддизму (махаяни). За махаяною всі живі істоти володіють природою Будди, а тому ставлення до них дбайливе, і рільництво є недозволеним втручанням в їхнє існування. Тому касти брахманів і кшатріїв не мають обов’язку хліборобства.

У Китаї, навпаки, рільництво — обов’язок. Китайська формула життя — «день без праці — день без їжі». Саме тому буддизм Індії не міг бути підтриманий китайськими імператорами. Не могла спрацювати й теза індійського буддизму про те, що врятування індивіда можливе тільки за врятування всіх.

Дата добавления: 2014-01-11