Українська та зарубіжна політична думка щодо проблеми походження українців

Проблема походження українців є однією з найбільш актуальних в українській та зарубіжній політичній думці. Це пояснюється вагомістю питань, які ця проблема вирішує – від культурно-iсторичної спадщини великокняжого Києва до витоків східнослов’янських народів, а відтак - їх ролі в утворенні давньоруської державності та подальших історичних процесах на східноєвропейських землях. Отже, проблема завжди знаходилась в колі наукових інтересів багатьох поколінь дослідників – від київських літописців, які так чи інакше були дотичні до неї, до сучасних авторів. Причому, на кожному історичному етапі питання походження українського народу тлумачилося по-різному – залежно від рівня розвитку науки, обсягу наявного в дослідників фактичного матеріалу, ідеологічних позицій, панівної на той час політичної кон’юнктури тощо.

Так, історики царської Росії, відображаючи імперські тенденції тодішньої офіційної ідеології, твердили, що державу Русь заснували росіяни, які нібито були найдавнішим слов’янським етносом, а українці і білоруси – відгалуження від росіян. Зокрема, у «Синопсисі» – основному підручнику Російської імперії (1674-1836) – період Київської Русі трактувався як перший етап російської державності. Своєрідно інтерпретували етнічну єдність східних слов’ян російські історики М. Карамзін, М. Погодін та С. Соловйов, твердячи, що Київська Русь була першим центром Російської держави, яка пізніше злилася з Володимиро-Суздальським князівством, тоді як згодом цей центр перемістився до Москви і, нарешті, до Петербурга.

М. Карамзін вважав це закономірним процесом державотворення, а М. Погодін навіть стверджував, що в давньому Києві й на Київщині в часи руської державності й до монголо-татарської навали 1240 р. жили росіяни та їх предки. Після завоювання Київських земель монголо-татарами росіяни нібито переселились на Середню Оку й Верхню Волгу, а на спустошену Київщину не раніше останніх десятиліть ХV ст. прийшли з Прикарпаття українці.

Слід зазначити, що концепція давньоруської народності, набувши ствердження на державному рівні російської імперії, набула надалі, протягом 1930-х рр., значення офіційної й в умовах радянського режиму. Розробниками цієї теорії в нових умовах були В. Мавродін, А. Насонов, Б. Рибаков, Л. Черепнін та ін. Причому, якщо ще на початку 1950-х років вона (концепція) піддавалась дискусії науковцями, то після її схвалення й офіційного проголошення в «Тезах ЦК КПРС до 300-річчя возз’єднання України з Росією» (1954 р.) було покладено край всіляким дискусійним підходам її сприйняття. Оскільки у цій концепції тодішні ідеологи знайшли відповідне обґрунтування національної політики радянської держави (а саме – тенденції на зближення народів в єдиній соціалістичній спільноті), то невизнання запропонованої партією доктрини розцінювали як політичну незрілість, а її критику прирівнювали до державного злочину.

Так, згідно з нею, вся етнічна історія українців відповідно до суспільно-економічних формацій та їхніх окремих етапів поділялась на два періоди і шість етапів. Перший період охоплює час від XII до середини XVII ст. – формування феодальної суспільно-економічної формації. Саме вона стала базою для етнічних процесів, які беруть свій початок від давньоруської народності – спільного кореня російської, української та білоруської народностей. У межах першого періоду зароджувалися первісні ознаки української народності та відбувалася її консолідація. У другому періоді (друга половина XVII – середина XIX ст.) українська народність переростала у буржуазну націю. З середини XIX ст. буржуазна нація консолідувалася, а за радянських часів, перетворилася на соціалістичну націю.

Зазначимо, що радянська модель єдиної давньоруської народності була позбавлена деяких одіозних моментів її тлумачення, характерних, скажімо, для царської консервативної історіографії. Так, враховуючи складність національних процесів в радянському суспільстві та відштовхуючись від декларативно проголошеної тези щодо рівності всіх народів в СРСР, вона не акцентувала на виключній ролі російської народності в історії давньоруської державності на східнослов’янських землях. І водночас радянська, як і будь яка інша інтерпретація концепції єдиної давньоруської народності, відзначалась недосконалістю – як через нівелювання (або навіть фальсифікацію) особливостей етнічних процесів Київської Русі, так і спроби підпорядкування впливів українського етносу загальним (характерним для всіх східнослов’янських народів) тенденціям розвитку. Специфікою радянської моделі єдиної давньоруської народності вважається до того ж жорстка прив’язка до соціально-економічних формацій, ігнорування відносної автономності етносу як соціальної системи.

Останнє, зокрема, завжди критично сприймалось представниками західної, і насамперед американської і канадської історіографії. Щодо загальної дискусії з приводу концепції єдиної давньоруської народності, то вона була започаткована з др. пол. ХІХ ст. і продовжена далі, на початку ХХ ст. демократично орієнтованими українськими (М.Костомаров, П.Куліш, М.Максимович, В.Антонович, П. Житецький, А. Кримський, I. Ягiч, О. Шахматов М.Грушевський) і навіть деякими російськими (В.Ключевський, М.Струве) науковцями і публіцистами. В СРСР цій концепцію протистояла офіційна радянська історична наука на чолі з академіком М.Покровським, хоча розгром цієї школи в 1936 р. унеможливив подальші зусилля в цьому напрямку, обмеживши коло опонентів концепції переважно українськими діаспорними науковцями.

Проголошення незалежності України надзвичайно активізувало наукові дослідження в аспекті походження українців, хоча будь-які новітні висновки в даному відношенні не можуть не базуватися на надзвичайно багатому археологічному, етнографічному, лінгвістичному і навіть політологічному доробку, досягнутому українськими дослідниками в попередні десятиліття і навіть століття.

Так, на сьогодні можна стверджувати на достатнє коло концептуальних розробок, які обґрунтовують принципово нові порівняно з концепцією єдиної давньоруської народності положення. Розгляд деяких з них має особливе значення щодо наукових поглядів на походження українського народу та його ролі в давньослов’янській історії.

Це, наприклад, ранньослов’янська концепція походження українців як окремого етносу. Її представники вважають, що історію українців як окремого етносу слід починати від середини І тис. н.е., тобто безпосередньо від розпаду праслов’янської етномовної спільності. З цього часу на українських етнічних землях між Київською Наддніпрянщиною, східними Карпатами та Прип’яттю протягом 1500 років розвивався один етнос, який від часів пізнього Середньовіччя має назву українського.

Біля витоків цієї концепції стояв, зокрема, М. Костомаров, що, надрукувавши 1861 р. статтю «Дві руські народності» (1861), фактично відкидав офіційну тезу про давньоруську народність і стверджував на існування південноруської, сіверської, великоруської, білоруської, псковської й новгородської народності. М. Костомаров наголошував на відмінностях у тенденціях державного устрою українців і росіян, доводив, що «малоросійське плем’я» йшло до федерації, а «великоруське – до самодержавства».

Новий напрям у розробці проблем етногенезу українського народу в межах ранньослов’янської концепції започаткував наприкінці ХІХ ст. український археолог чеського походження В.Хвойка. Досліджуючи пам’ятки трипільської та наступних культур, вчений дійшов висновку, про автохтонність землеробського населення Подніпров’я з давніх-давен. Це дало йому змогу висунути й розвинути ідею про поступальний етнічний розвиток українців із часів трипільської культури через скіфські племена до сучасних українців.

Ще одна схожа до цього теоретична позиція була розроблена наприкінці ХІХ ст. канадсько-українським ученим Я.Пастернаком, що, обґрунтовуючи ідею самобутності українців, стверджував про відсутність будь-яких спільних рис і тенденцій розвитку останніх зі слов’янам. Українці, на його думку, безпосередньо зародилися на базі трипільської культури, еволюціонувавши пізніше у скіфське плем’я неврів, потім в антів, а відтак і у спільноту часів Київської Русі.

Характерно, що ця позиція має на сьогодні тенденцію до відродження, щоправда, у модифікованому вигляді. Визнаючи окремі етапи етнічної історії, зокрема зафіксовані етнонімами, її прихильники, власне, заперечують етногенез як певний момент зародження етносу: на їхню думку, етнос (у даному разі українці) існує стільки, скільки існує людина сучасного типу, причому тривалість цієї історії може мати різну амплітуду коливання – від 30-40 тис. років (за Ю.Шрамко) до 6-7 млн років (за Ю. Копержинським).

Додамо до цього й позицію, що претендуючи сьогодні на концептуальне завершення (із назвою арійсько-трипільської концепції), стверджує через розвідки своїх прихильників (Ю.Шилов, С.Плачинда та ін.), що саме на теренах сучасної України утворилася перша людська цивілізація, а її творцями були українці, які з часом передали здобутки своєї культури більш відсталим народам.

Близькою до вказаної концепції за деякими параметрами є й теорія автохтонності М. Грушевського, обгрунтована ним на початку XX ст. в статті «Звичайна схема “руської історії” і справа раціонального укладу історії східного слов΄янства», 1904 р.

Так, заперечуючи постулат про єдину давньоруську народність, вчений відносив етнічну основу українців до населення, що мешкало на території України ще за добу пізнього палеоліту. Росіяни ж та білоруси, на його думку, мали свою етнічну основу і свою територію формування.

Початком історичних часів для українського народу Грушевський вважав ІV ст. н. е., тобто добу антів (середина І тис. н.е.), наполягаючи на існуванні безперервної лінії етногенетичного розвитку від антів до сучасних українців. На його думку, цілком сформований «україноруський народ» існував уже за часів Київської Русі, а сама ця держава за національним змістом була українською. М.Грушевський категорично відкинув ідею тотожності і спадкоємного зв’язку київської та московської державностей, доводячи що після занепаду Київської держави її спадкоємицею стала не Володимиро-Московська Русь, а Галицько-Волинське князівство, а пізніше – Велике князівство Литовське.

Слід визнати, що сучасні вітчизняні вчені, а також представники діаспорної української науки (Л. Залізняк, Г. Півторак, В.Баран, Я.Дашкевич та ін.) багато в чому підтримують погляди М. Грушевського, розвиваючи, уточнюючи й доповнюючи їх деякими новими положення. Так, історик української діаспори 1960-х рр. М. Чубатий у книзі «Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східнослов'янських націй» (Нью-Йорк; Париж, 1964) стверджував, що Київська Русь була державою не якоїсь єдиної давньоруської народності, а державою українців-антів, які були пануючою нацією серед решти східнослов’янських народів. Л. Залізняк наголошує на провідній ролі склавинів в етногенезі українців, воднораз погоджуючись, що частина розгромлених степовиками-аварами антів злилася зі спорідненими північними сусідами – склавинами – і взяла участь в етногенезі українців. Я.Дашкевич пов’язує етногенетичні процеси серед слов’янства з часами хозарського наступу та приходу норманів (VII-IX ст.), їх результат – із зародженням української нації, котра з утворенням Київської держави стає панівною нацією.

Такі підходи (кожний із вищевикладених окремо) мають свою специфіку, хоча визначальними показниками (критеріями) часу зародження українського етносу з усіма його характерними ознаками представники ранньослов’янської концепції вважають культурно та етноісторичну безперервність його розвитку та відсутність суттєвих змін населення. Вони вказують на те, що вже від самого початку н.е. (від племен зарубинецької культури на Наддніпрянщині) в ареалі від сучасного Києва до Канева простежуються місцеві етнографічні риси, які згодом стали характерними ознаками української побутової культури.

Розглядаючи питання етнічної належності Київської Русі, представники цієї концепції вважають, що вона виникла як рання українська держава. Дослідники звертають увагу на те, що ця держава спочатку охоплювала лише землі на Середній Наддніпрянщині, тобто не виходила за межі території, на якій жили праукраїнці. Лише значно пізніше вона стала величезною й типовою середньовічною імперією, але її державотворчим і консолідуючим етносом були південні русини, які пізніше отримали етнонім українці. При цьому, як зазначає Л. Залізняк, історична закономірність утворення політичних об’єднань-держав полягає в тому, що започатковує їх один конкретний етнос, якому й належить ця держава, незважаючи на можливі розширення її тери­торії в майбутньому за рахунок земель інших етносів.

На думку Г. Півторака, є підстави вважати, що вже наприкінці XII ст. українська народність, у розумінні її представниками радянської етнологічної школи, в основному сформувалась і мала дві гілки: галицько-волинську, що зберегла за собою традиційну назву Русь, і наддніпрянську, для якої з’являється назва Україна. Матеріальна і духовна культури України виросли безпосередньо з культури праукраїнських союзів племен і Київської Русі. Українська людність XVI-XVIII ст. усвідомлювала себе прямим нащадком Київської Русі. Цю тяглість історичної свідомості не перервали ні монголо-татарська навала, ні бездержавність українського етносу в ХІУ-ХУІ ст.

Щодо білорусів і росіян, то вони як етноси, на переконання Г. Півторака і багатьох інших представників ранньослов’янської концепції, утворюються пізніше. Білоруський етнос формувався, починаючи від VIII-IX ст. на землях, заселених до приходу слов’ян балтськими племенами. Осередком виникнення і розвитку біло­руського етносу і національної державності, на думку білоруських істориків, було Полоцьке князівство X-XIII ст. (наприкінці XI ст. Полоцьк перший із давньоруських міст досягнув фактичної незалежності від київського князя).

Складним і суперечливим було формування російського етносу. Він фор­мувався у стратегічно вигідному регіоні між Середньою Окою і Верхньою Волгою на перехресті великих торговельних шляхів. Цей регіон у середині І тис. н. е. заселяли корінні фіно-угорські племена. Слов’янське населення тут почало з’являтися не раніше VIII ст. Багатоетнічний склад населення і своєрідність історичного процесу, який протягом значного часу тривав в умовах монголо-татарського ярма, спричинилися до того, що формування російського етносу розтягнулося більш ніж на три століття (друга половина XII - кінець XV ст.).

Таким чином, як стверджують представники ранньослов'янської концепції, становлення російського етносу відбувалося далеко від Києва й усієї первісної Русі – Середньої Наддніпрянщини і не має до неї жодного стосунку. До Київської Русі росіяни причетні лише тим, що їхні землі деякий час напівформально входили до складу цієї держави. В умовах спільної держави, природно, відбувалися помітне руйнування племінної замкнутості, зближення і консолідація різних племен і народів. Проте ступінь цієї консолідації та її наслідки і досі викликають жваві дискусії.

Слід зазначити, що попри значну актуальність на сьогодні ранньосло’янської концепції походження українців, вона не обмежує всіх існуючих на сьогодні в українській історіографії підходів. Так, достатньо широкою підтримкою користується києво-руська концепція, прихильники якої, не відвертаючи чинник формування українського етносу на етапі Києвської Русі, пов’язують водночас його зародження лише з переддержавною історією (V –VIII cт.), а крім того – визнають чинник значного переплетення культур ранньослов’янського суспільства, що не відвертає впливів на культури Києвської Русі, поряд з українським, інших, і насамперед російського етносу.

По суті ця концепція зароджується ще в 1960-70-х рр. (М. Брайчевський), хоча на той період (навіть з урахуванням її поміркованого порівняно з ранньослов’янською теорією спрямування) вона не могла знайти офіційного визнання. На сьогодні її підтримують В.Балушок, С.Конча, інші дослідники, причому В.Балушок, наприклад, основним індикатором появи етносу вважає етнічну самосвідомість, яка сформувалась, на його думку, в період Київської Русі і спричинила появу відповідного етноніма. Таким чином, етнос, який виникає на землях Південної Русі в кінці ХІІ – на початку ХІІІ ст., є українським, хоча ним не обмежуються впливи давньоруської культури і свідомості.

С.Конча також підтримує дану позицію, подаючи наступну, орієнтовану на хронологічний аспект схему етногенезу:

І. Передісторія українців: 1) слов’янська спільнота – до ІV–V ст. н.е., 2) велике розселення слов’ян – V–VІІ ст., внаслідок якого відбувається дезінтеграція слов’янської етномовної єдності.

ІІ. Початок етногенезу українців: 1) припинення процесу міграцій і консолідація слов’янських груп у рамках співплемінностей (племен) – VІІІ – Х ст., 2) розмивання племінних кордонів в епоху відносної єдності Русі – кінець Х – початок ХІІ ст., фіксація деяких мовних явищ, що можуть бути трактовані як українські, 3) концентрація основної маси населення Південної Русі в межах Галицько-Волинських земель у зв’язку з тиском з боку кочовиків – ХІІ–ХІІІ ст.

ІІІ. Завершення етногенезу: 1) оформлення специфічних особливостей української мови – XIV–початок XVI ст., 2) зворотна колонізація Наддніпрянщини і лісостепової смуги – оформлення важливих етнографічних особливостей і завершення формування українського етносу в межах його основної етнічної території – XV – XVI ст.

Слід додати до вищевикладеного існування (або, з іншого боку, збереження) в сучасній українській історіографії й ще більш стриманих підходів, які (з погляду на ранньослов’янсу або навіть києво-руську концепцію) не можуть не сприйматися в якості відгоміну сталих (характерних для радянської доби) позицій. Це так звана пізньосередньовічна концепція походження українців, прихильники якої – загальновизнані в українському суспільстві науковці – П.Толочко, М.Котляр твердять, що свій історичний шлях українці почали лише після розпаду давньоруської народності у XIV – XV ст.

Такі підходи по суті повертають науковців до теорії єдиної давньоруської народності. І, хоча вони критично спримаються молодим поколінням дослідників, а також більшістю представників діаспорної історіографії, продовжують посідати певне місце в українській історичній науці, стикаючись при цьому не тільки з дослідженнями радянської доби, а й новітніми винаходами сучасних російських вчених (С. Самуйлова, О. Дугіна), що, відповідаючи ідеологічним потребам сучасного керівництва РФ, відмовляють українцям і білорусам в їх етнічній самобутності, а, отже, і в праві на створення національних суверенних держав.

Так, узагальнюючи вищевикладений матеріал, неможливо не прийти до висновків, що проблема походження (етногенезу) українців залишається на сьогодні не тільки поліваріантною за своїм тлумаченням, а й не звільненою від політичних нашарувань як наслідків ідеологічного диктату минулого та деяких партійно-політичних впливів сьогодення. Складність проблеми, водночас, полягає в тому, що багато питань з цієї галузі залишаються відкритими, вимагаючи подальших неупереджених та не пов’язаних з чиїмись інтересами досліджень.

Саме такі орієнтири стоять на сьогодні перед українською історичною наукою, що має слугувати новим об’єктивним розвідкам, виховному та громадянському процесу. Так, вивчаючи етногенез народу, досліджуючи його генетичне коріння у товщі тисячоліть, пошуковці будують міцне підґрунтя для становлення українця як громадянина сучасної європейської держави. Як зазначає з цього приводу один із сучасних вчених Ю.Фігурний, «кожен народ, який претендує на провідне місце в цивілізаційному історичному процесі, хоче, щоб його інтелектуальна еліта дослідила свої витоки і створила власну родовідну книгу – етногенез нації. Це є одним з наріжних каменів надійного підмурівка потужної політичної нації й держави»[10]. З цим по суті повинна пов’язуватись й позиція кожного сучасного дослідника, моральними імперативами якого повинні стати чесність, об’єктивність, відповідальність перед сучасними і наступними поколіннями.

[1]Етнічність історично-етнографічних регіонів України. – режим доступа: http: //referatnik. org. ua /index.php?action = eferat&referat = 4924

[2] Півторак Г. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов. http://litopys.org.ua/pivtorak/pivt.htm.

[3] Залізняк Л. Від склавинів до української нації.: Навч. посіб. з етнології українців для студентів та викл. гуманіст. ф-тів. – К.: Б-ка українця, 1997. – 256 с.

[4]Окрім трьох – українського, білоруського, російського етносу, науці відомий четвертий східнослов'янський етнос – псково-новгородці, що постали з ільменських словен, а у ХV-ХVІ ст. були асимільовані росіянами в процесі експансії Московського князівства на захід

[5] В ХІІ ст. Київська Русь розпадається на 12 князівств (земель), в ХІІІ ст. на теренах Русі налічувалося - 50 князівств, в ХІV ст.. – 250.

[6]Розгалужені торговельні зв’язки Полоцька й Смоленська, що пов’язували їх через Двіну з Балтійським морем, створювали економічне підгрунтя для дуже ранніх самостійницьких тенденцій у полочан і смоленчан. У кінці ХІ ст. Полоцьк перший з давньоруських міст досяг фактичної незалежності від київського князя. У середині ХІІ ст. за доби феодальної роздробленості самостійну політику почав проводити Смоленськ. З цього часу обидва прабілоруські центри переорієнтували свою економіку і політичні впливи в західному напрямку: Двіною до Риги і далі до ганзейських міст Західної Балтії.

[7] У березні 1169 року організував розгром Києва. Захопив і нещадно зруйнував місто, знищив та спалив не лише житлові квартали, а й значну кількість церков та монастирів. Вивіз з Києва ікону Пресвятої Богородиці. Посадив на київський престол Гліба Переяславського. Втручався у внутрішні справи південно-руських князів.

[8] Моска, бувши заснованою 1147р. батьком А.Боголюбського Юрієм Долгоруким, стає з ХІV ст. центром «збирання руських земель».

[9] Слово «Україна» вперше згадується в літописах 1187 р. як географічне позначення Київського порубіжжя.

1 Фігурний Ю. С. Український етнос як один із важливих концентрів українознавства: Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства – К., 2003. – Т. І. – С. 346

Дата добавления: 2014-01-11