Західно-українська Народна Республіка

Державне відродження на західних українських землях – Галичині, Буковині й Закарпатті, які входили до складу Австро-Угорщини, відбувалося відокремлено, але під сильним впливом подій на Наддніпрянській Україні. Поразка Австро-Угорщини у Першій світовій війні поставила питання про подальшу долю народів, що її населяли. В основу перемир'я та мирних переговорів між Антантою й Центральними державами було покладено “14 пунктів” президента США В. Вільсона – програму справедливого повоєнного світовлаштування, що передбачала право націй на самовизначення; автономний розвиток народів Австро-Угорщини та захист їх прав; створення незалежної польської держави, яка мала включити землі з етнічним польським населенням.

Австрія пропонувала вирішити проблему шляхом перетворення монархії на федеративну державу, в якій кожний народ на території свого проживання створив би власний державний організм. Про це йшлося у маніфесті австрійського цісаря Карла від 16 жовтня 1918 р. Однак залишалося незрозумілим, хто буде при владі у Галичині - поляки чи українці. Проблема Східної Галичини полягала в тому, що будучи частиною колишньої польської держави Речі Посполитої, розділеної у ХVІІІ ст. між Австрією, Німеччиною й Росією, вона перебувала під значним польським політичним і культурним впливом, але мала переважно українське населення. Тож українські делегати в австрійському парламенті наполягали на поділі Галичини на польську (Західну) й українську (Східну) і у випадку визнання належності Східної Галичини до Польщі передбачали з'єднання західноукраїнських земель із Наддніпрянщиною.

3*

З огляду на неминучий розпад Австро-Угорщини 18 жовтня 1918 р. у Львові зібралися представницькі збори у складі українських послів до австрійського парламенту та крайових сеймів Галичини й Буковини, лідерів політичних партій, представників єпископату української греко-католицької церкви з метою сформувати тимчасовий сейм, виробити план вирішення українського питання і подати його Відню, щоб мирним і законним шляхом перебрати владу. Збори конституювалися як Українська Національна Рада й ухвалили постанову про утворення Української держави на території Галичини, північної Буковини і Закарпаття у федеративному зв'язку з Австрією. Українська Національна Рада мала виробити конституцію на основах загального, рівного, таємного й прямого голосування з пропорційним представництвом національних меншостей у всіх державних органах та правом національно-культурної автономії. Президентом Української Національної Ради було обрано Є. Петрушевича, голову Української Парламентарної Репрезентації в Австрії. Було також створено Львівську делегатуру Української Народної Ради на чолі з К. Лівицьким, уповноважену вести справи Галичини. Їй підпорядковувалися Центральний військовий комітет у Львові, управи партій та їх крайові установи.

У дебатах на зборах висловлювалася думка (соціал-демократи, деякі націонал-демократи й радикали) про необхідність негайного з'єднання західноукраїнських земель з Придніпрянською Україною. Однак гору взяла думка Української Парламентської Репрезентації про несвоєчасність об'єднання західної і східної України. По-перше, через слабкість, несконсолідованість і непевність державності Наддніпрянщини; по-друге, проголошення такого об’єднання означало б розрив з Австрією; по-третє, це автоматично означало вступ в українсько-російську війну з непрогнозованими наслідками; по-четверте, планувалося, що західноукраїнська держава дістане можливість участі в Паризькій мирній конференції; було очевидним прагнення країн Антанти відновити лад в Російській державі та її територіальну цілісність.

Сталося так, що головним противником відродження української державності в Галичині стала не Австро-Угорська імперія, яка вже доживала свої останні дні, а відроджувана Польща. 28 жовтня в Кракові була створена Польська ліквідаційна комісія, яка в своїй декларації проголосила, що вся Галичина переходить до Польщі. Приїзд польської комісії до Львова з метою перебрати на себе владу в краї, планувався на 1 листопада 1918 року.

У зв'язку з цим 30 жовтня Українська Парламентарна Репрезентація поставила перед австрійським урядом вимогу про передачу влади в Східній Галичині й північній Буковині в руки Української Національної Ради. У цей же час таємний Український військовий комісаріат, організований групою молодих українських політиків – прихильників рішучих воєнних дій, готувався до захоплення влади у Львові. Коли австрійський намісник у Галичині відмовився передати владу Українській Національній Раді, було вирішено взяти її силою. Воєнну операцію очолив сотник Д. Вітовський.

Операція по захопленню українцями Львова була проведена в ніч на 1 листопада 1918 року. Вона була блискавичною й безкровною. Австрійський намісник і міський комендант були заарештовані, всі урядові будинки, казарми і важливі об’єкти у Львові зайняті українськими частинами. Те ж саме було зроблено у повітових містах, у результаті чого упродовж короткого часу українці взяли владу в усій Східній Галичині.

Того ж дня Українська Національна Рада проголосила самостійність Української держави. 9 листопада Українська Національна Рада проголосила назву нової держави – Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), а її львівська делегатура сформувала перший уряд – Державний Секретаріат (який згодом почав називатися Радою Державних Секретарів ЗУНР) на чолі з Костем Левицьким. 13 листопада Українська Національна Рада прийняла “Тимчасовий основний Закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської імперії”.

Розпад Австро-Угорщини сприяв піднесенню національного руху на українському Закарпатті, яке у 1526 р. увійшло до складу Австрійської держави разом з Угорщиною. Після проголошення незалежності Угорщини Закарпаття увійшло до її складу. У жовтні 1918 р. прийнято закон про створення з чотирьох закарпатських адміністративно-територіальних одиниць Руської Країни з губернатором у Мукачеві й “руським міністерством” у Пешті. Однак українці краю заявили про своє бажання приєднатися до ЗУНР. Враховуючи рішення народних рад українців Закарпаття Українська Національна Рада ЗУНР 3 січня 1919 ухвалила постанову про включення Закарпаття до ЗУНР і послала туди свої військові частини, підтримані закарпатськими добровольцями. Водночас на Закарпатських народних зборах у Хусті 21 січня 1919 р. (420 делегатів) підтверджено волю про приєднання до України.

Проголошення ЗУНР стало також детонатором революційних процесів на Буковині. У жовтні 1918 р. буковинська делегація Української Національної Ради заявила про себе як про Український крайовий комітет. За його наказом три стрілецькі сотні виступили проти австрійської адміністрації і роззброїли австрійську варту у Чернівцях. 3 листопада на центральному майдані міста відбулося Буковинське Народне віче, на яке з'їхалося близько 40 тис. українців. Більшість учасників віча проголосувала за приєднання до Української держави, щойно проголошеної у Львові. Головою Українського крайового комітету було обрано О. Поповича, відомого письменника і громадського діяча.

Західноукраїнська Народна Республіка (разом з Буковиною й Закарпаттям) охопила територію близько 70 тис. кв. км. з шестимільйонним. населенням. Однак скоро українські землі Закарпаття були зайняті угорськими, румунськими і чеськими військами, а Буковину вже у першій половині листопада 1918 р. зайняли румуни. Таким чином, фактично під управлінням західноукраїнського уряду перебувала територія площею близько 45 тис. кв. км. з чотиримільйонним населенням (близько 75% українців, 12% поляків, 11% євреїв, 2% інших національностей).

Українська Національна Рада оголосила для меншостей національну автономію з правом їх участі в уряді й 18 листопада призначила державних секретарів у справах польських, єврейських і німецьких. Однак поляки одразу посіли ворожу позицію до української держави й розпочали проти неї збройну боротьбу, керовану створеним у Львові Польським Комітетом Народовим. Бої за Львів тривали з перемінним успіхом до 21 листопада 1918 р., коли українські військові частини були змушені залишити Львів. Майже водночас зі Львовом розгорілися бої за Перемишльську фортецю і контроль над Бориславсько-Дрогобицьким нафтовим басейном. Польські військові організації створювалися практично всюди, де поляки становили компактну меншість серед населення Галичини. Вони брали у свої руки керівництво воєнними діями, не очікуючи команди польського уряду. Скоро сутички переросли у війну між ЗУНР та новоствореною польською державою за володіння Східною Галичиною.

Покинувши Львів, український уряд разом з командуванням переїхав до Тернополя, а в кінці грудня - до Станіслава. У Тернополі розгорнулася робота по реорганізації Української Галицької армії.

Переможний листопадовий виступ українців розхолодив більшість його керівників, внаслідок чого створення регулярної галицької армії розпочалося із запізненням. Лише 13 листопада було видано указ про мобілізацію громадян до Галицької армії. Того ж дня прийнято рішення про обласну організацію війська, поділ краю на три військові області й на 12 округів на чолі з окружним військовим комендантом. Їх завданням було насамперед проводити набір і постачання на фронт боєздатних частин.

Організація УГА відбувалася упродовж грудня–січня, вже у ході українсько-польської війни. Формувалися її корпуси, бригади, курені. Ядром УГА став легіон Українських січових стрільців, сформований у складі австрійської армії напередодні Першої світової війни. З огляду на брак командних кадрів, особливо вищої ланки, в УГА було залучено багато німецьких та австрійських офіцерів. У другій половині листопада УГА налічувала 25 тис. воїнів, у січні – 60–70 тис., а через півроку вже 100 тисяч. Такі досить значні національні сили вдалося створити завдяки патріотизму широких верств населення Західної України.

Державотворчі процеси в ЗУНР суттєво відрізнялися від аналогічних процесів у Наддніпрянській Україні. Для них були характерні певний консерватизм, відсутність соціальних експериментів, повага до законів. В основу державотворення було покладено австрійські зразки, без їх кардинальної ломки. За винятком ряду законів, що накреслили головні підстави державного ладу ЗУНР, до ухвалення основних державних законів майбутнім сеймом, зберігали чинність австрійські закони, якщо вони не суперечили створенню нової Української держави.

Вже перші кроки державотворчої діяльності нової влади засвідчили її прагнення збудувати правову державу та демократичне суспільство. У республіці всі нації користувалися рівними правами у громадському житті. Гарантувалася свобода слова, недоторканість особи, право на збори та організацію спілок і товариств. Було ліквідовано цензуру. У березні 1919 р. було оголошено амністію політв'язням, засудженим до 1 листопада 1918 р. тощо.

Внутрішній суверенітет в ЗУНР відповідно до Тимчасового основного закону від 13 листопада 1918 р. належав народові, який мав здійснювати його через своє представництво на основі рівного, безпосереднього, таємного й пропорційного голосування. До часу вибору парламенту суверенне право народу здійснювала Українська Національна Рада.

Українська Національна Рада здійснювала функції законодавчої влади. Перші кроки державотворчої діяльності показали, що в її складі недостатньо представлені повітові міста й села. Тому на початку січня 1919 р. склад Української Національної Ради був доповнений до 150 депутатів за рахунок представників повітів і сіл. Більшість місць у Раді належала націонал-демократам, менш численною була фракція їх політичних опонентів – радикалів. Однак націонал-демократи поступилися певною кількістю своїх місць іншим партіям, щоб забезпечити їм повноцінну участь у законодавчій і виконавчій владі. Це дало можливість сформувати уряд національної єдності.

Більшість делегатів Української Національної Ради мала юридичну освіту, депутатський та фаховий досвід. Практично увесь склад Ради був українським, оскільки національні меншості, хоч і мали гарантоване представництво в Українській Національній Раді, не брали в ній участі. Поляки бойкотували вибори, а євреї не хотіли бути втягнутими в українсько-польський конфлікт.

Особливу увагу Українська Національна Рада приділила Закону про вибори до сейму ЗУНР, який був прийнятий 15 квітня 1919 р. Він передбачав загальні, прямі, таємні вибори по національних куріях. Активне виборче право визнано для всіх громадян, що досягли 20 років, пасивне виборче право – з 28 років. Відповідно до загального перепису населення на українську курію припадало 160 місць в сеймі (70,8%), на польську – 33 (14,6%), на єврейську – 27 (11,9%) й на німецьку – 6 (2,7%). У межах кожної курії, поділеної на виборчі округи, національні виборчі партії розподіляли між собою мандати на основі пропорційної системи. Перші вибори були призначені на червень 1919, але не відбулися з огляду на воєнні події.

Законом від 4 січня 1919 р. створено окремий “Виділ” (Президію) Української Національної Ради з 10 членів (у тому числі президента

Української Національної Ради), який колегіально мав виконувати функції глави держави. Українська Національна Рада призначала і відкликала центральний орган виконавчої влади – Раду Державних Секретарів. Після відставки у грудні першого уряду на чолі з К. Левицьким, його замінив уряд С. Голубовича.

Рада Державних Секретарів ЗУНР створила нечисленний, але ефективний апарат, в якому на початок 1919 р. 85% службовців мали освіту, що відповідала профілю діяльності відповідного секретаріату, а 80% – практичний досвід роботи в австрійських урядових інституціях.

На відміну від східноукраїнських урядів ЗУНР незабаром уже мала місцеві органи влади – повітові національні ради та їх виконавчі органи – повітові комітети. На місцях обиралися також державні повітові комісари. Місцеві органи управління спиралися на старі австрійські моделі й комплектувалися з українців, а також досить часто – з польських спеціалістів. Для забезпечення громадського порядку створювалися правоохоронні органи. Зокрема, формувалася нова жандармерія та міліція, переважно на добровільних началах.

Незважаючи на війну, західноукраїнській державі вдалося забезпечити на своїй території стабільність і порядок, уникнути загрози поширення голоду і епідемій, забезпечити функціонування шкіл, пошти, телеграфу та залізниці. Доказом зрілості національної влади був той факт, що за весь час польсько-української війни на території ЗУНР не було жодного випадку репресій цивільного польського населення та єврейських погромів.

Визначним досягненням стало швидке й ефективне створення адміністративного апарату внаслідок схильності галичан до суспільної організації, що дуже розвинулася у довоєнні десятиліття.

Реформи Української Національної Ради були поміркованими. Законом про шкільництво 13 лютого 1919 р. розпочато формування системи народної освіти. 15 лютого прийнято закон “Про мови”, за яким на території республіки українська мова проголошувалася державною, а її вживання у державних установах вважалося обов'язковим. Водночас національним меншинам було надано право усного і письмового діалогу “їх материнською мовою” з державними та громадськими структурами.

В основу своєї аграрної політики Національна Рада поклала принцип приватної власності на землю. Законом від 14 квітня 1919 р. велика земельна власність передавалася у розпорядження земельного фонду, з якого мали бути виділені паї у власність безземельним і малоземельним селянам. Наділення землею мало розпочатися після завершення війни, повернення солдат і полонених додому. Питання про винагороду за землі, що переходили до цього фонду, мав вирішити найближчий сейм. Передбачалося, що частина земельного фонду мала залишитися у власності держави для створення зразкових господарств при хліборобських школах і на потреби розбудови міст. Водночас суворо каралося самочинне захоплення землі – ув'язненням на шість місяців і додатковим штрафом на суму до 10 тис. крон. Ліси мали бути одержавлені, а пасовища передані громадам.

У результаті світової війни сільське господарство було підірвано, залізничний транспорт зруйновано, не вистачало продуктів харчування тощо. У цих умовах уряд був змушений монополізувати продаж зерна, хлібопекарських виробів, інших продуктів сільського господарства. Здійснювалися заходи щодо раціонального вживання та розподілу продуктів харчування, посилено боротьбу з розкрадачами та спекулянтами. Після певної підготовки в республіці було проведено грошову реформу. З четвертого квітня в обіг запроваджувалася нова валюта – гривні й карбованці. Однак стримати інфляційні процеси не вдалося. Врешті війна звела нанівець усі реформаторські заходи української влади.

Влітку 1919 р. з огляду на тяжке військове становище політичний режим ЗУНР зазнав кардинальних змін – встановлено режим Диктатури ЗУНР. Виділ Української Національної Ради і державний Секретаріат передали усю військову і цивільну владу уповноваженому диктаторові, яким став президент Української Національної Ради Є. Петрушевич. Таким чином, влада диктатора поширювалася лише на виконавчу владу й представництво держави, не торкаючись законодавчих і судових функцій. Під час перебування Диктатури на території УНР на схід від Збруча (липень – листопад 1919 р.) диктатор виконував верховну владу над Українською Галицькою армією через свою Військову Канцелярію. Всі інші справи управління здійснювалися через міністрів (головноуповноважених).

Ще 10 листопада 1918 р., у розпалі боїв за Львів, Українська Національна Рада уповноважила уряд вжити необхідних заходів щодо об’єднання українських земель в одну державу. 1 грудня 1918 р. у Фастові делегації ЗУНР та Директорії УНР ухвалили договір про взаємовідносини двох українських держав. У ньому представники ЗУНР заявляли про свою волю об'єднатися з УНР в одну державу. З січня 1919 р. відповідний закон було підписано Президентом Української Національної Ради. 22 січня у Києві на Софійській площі було урочисто проголошено злуку ЗУНР і УНР в соборну та суверенну державу. Наступного дня в Києві розпочалися засідання Трудового конгресу України, у яких брали участь і 65 депутатів від західноукраїнських земель.

Проголошення української соборності було великим історичним актом, що продемонстрував споконвічне прагнення українського народу до возз’єднання в єдиній державі, започаткував новий етап національно-визвольного руху – боротьбу за соборну Україну. Однак фактично воно було символічним актом. У резолюції Трудового Конгресу відзначалося, що остаточно питання про державний устрій країни, у тому числі про Злуку українських земель, мають прийняти Українські Установчі Збори, які так і не зібралися. Тож злука мала лише політичний й ідеологічний, а не державно-правовий характер. Всі документи про злуку не утворювали нової, об'єднаної з двох тогочасних держав Української Народної Республіки, а лише проголошували утворення її й накреслювали шлях до такого створення.

Залучення Західноукраїнської Народної Республіки до боротьби за українську незалежну державу надали цьому процесу нових якісних рис. Невелика за своєю територією й населенням Галичина дала українській революції численну когорту національно свідомих лідерів.

З моменту проголошення “Акту про Злуку” ЗУНР була перейменована у Західноукраїнську область Української Народної Республіки (ЗО УНР). Президент Української Національної Ради ЗУНР мав входити до Директорії як 6-й член, але ця постанова не була реалізована. Побудова й організація влади ЗУНР також не змінилася. Перебудова державного апарату в областях з австрійським законодавством була під час війни неможлива.

Однак були і більш глибокі причини такого стану. Між урядами УНР і ЗУНР існували серйозні суперечності з питань стратегії й тактики боротьби. Галичина розглядалася керівниками ЗУНР як тил у боротьбі з більшовиками, як резервуар господарських засобів, необхідних для Наддніпрянської України у її боротьбі, як з'єднувальний місток для контактів із Заходом. З точки зору міжнародного права домагання державної незалежності з боку ЗУНР мало законні підстави на основі наслідків світової війни та розпаду Австро-Угорської імперії. Тож Паризька мирна конференція вважала галицьке питання міжнародною проблемою і не виключала позитивного для українців рішення. Сприятливе розв'язання цієї проблеми могло стати відправною точкою для будівництва Української соборної держави.

Мало значення також виховання галицьких і наддніпрянських українців у різних культурно-політичних середовищах, різне розуміння політичних проблем, різні методи діяльності, що ускладнювало взаємовідносини між ними. Якщо у складі керівництва УНР провідне місце посідали представники лівих партій з притаманною їм схильністю до соціальних експериментів, західноукраїнський уряд спирався на ліберальні партії з виразними консервативними традиціями.

Після того, як під ударами польських військ керівництво ЗУНР разом з Галицькою армією перейшло через Збруч, війська ЗУНР і УНР об'єдналися для спільного походу проти більшовиків. Однак співпраця була нетривалою. Подальші розходження між обома урядами виявилися у їх ставленні до російської Добровольчої армії та Польщі. У той час як керівництво УНР вирішило у боротьбі з добровольцями й більшовиками спертися на допомогу Польщі й Румунії, галицькі провідні політики були за порозуміння з Денікіним, на якому наполягали й великі держави. Врешті така позиція призвела до переходу Української Галицької Армії на бік Денікіна та договору Петлюри з Пілсудським від 21 квітня 1920 р., що було вимушеним і єдино можливим кроком на шляху продовження збройної боротьби українського народу проти більшовицького поневолення і за встановлення української державності, хоч він і не був сприйнятим і зрозумілим для політичних кіл ЗУНР у силу їх традиційного галицького регіоналізму.

Суперечності у відносинах урядів УНР та ЗУНР виявилися також у роботі їх спільної місії на Паризькій мирній конференції. Головним завданням зовнішньополітичної діяльності уряду ЗУНР було здобуття міжнародного визнання та завершення війни з Польщею. Українсько-польська війна за Східну Галичину привернула значну увагу Паризької мирної конференції. По-перше, вона була одним з перших збройних конфліктів після завершення світової війни. По-друге, в умовах поширення більшовизму Східна Галичина могла перетворитися на плацдарм для більшовицького наступу на захід. По-третє, війна безпосередньо торкалася новоутвореної Польщі, яка була визнана великими державами у січні 1919 року й мала їх значні симпатії. Конференція прагнула не лише припинити війну у Східній Галичині, а й повернути якомога швидше цей регіон під контроль стабільного уряду.

У листопаді 1919 р. внаслідок поразки на фронті Диктатура була змушена покинути територію УНР й емігрувати за кордон. 20 листопада 1919 р. великі держави прийняли рішення про надання Польщі мандату на управління Східною Галичиною на 25 років, після чого його долю мав вирішити плебісцит. Союз між Петлюрою та Пілсудським; Ризький договір, за яким Радянська Росія погодилася на приєднання Східної Галичини до Польщі; внутрішня консолідація Польщі; стабілізація радянського режиму та інші фактори сприяли рішенню конференції послів великих держав від 15 березня 1923 р. про включення Східної Галичини до складу Польщі при збереженні для неї режиму автономії.

Поразці ЗУНР сприяла низка факторів. Перш за все міжнародні умови, пов'язані з відновленням Польської держави та поширенням більшовизму, зацікавленістю Франції у створенні сильної Польщі та усіх великих держав у формуванні “санітарного кордону” проти більшовизму.

Однак, оцінюючи українську державність у Східній Галичині, необхідно відзначити її значення у створенні українського державного правопорядку, у демонстрації здатності українців на власну державність. В основі діяльності державного проводу ЗУНР також лежали консервативні ідеї, що заперечували кардинальну ломку попереднього режиму, але водночас мали місце незаперечне почуття патріотизму й національна свідомість, сформовані в умовах громадянського суспільства Австро-Угорщини.

Окупація Буковини Румунією також була узаконена великими державами. Згідно з Сен-Жерменським і Севрським договорами вся Буковина була включена до складу Румунії у серпні 1920 р. Проти окупаційного режиму виступили широкі верстви населення краю. Поступово їх опір набув форм збройної боротьби. Вже за часів окупації у містечку Кіцмані було здійснено спробу проголосити окрему республіку. У січні 1919 р. на Хотинщині вибухнуло збройне повстання, у результаті якого місцеві підпільники оволоділи Хотином. Утворена ними Хотинська Директорія видала розпорядження про мобілізацію у повстанську армію. Повстанці захопили майже 100 населених пунктів. Але сили були нерівними. Наприкінці січня 1919 р. повстанські загони чисельністю 4 тис. чол. і близько 50 тис. біженців перейшли через Дністер на територію УНР.

Що стосується Закарпатської України, то у березні 1919 р. у результаті пробільшовицької революції в Угорщині угорський радянський уряд проголосив тут Русько-Українське народне комісарство, надав краю автономію та не заперечував проти приєднання його до радянської України. Радянська влада на Закарпатті проіснувала 40 днів. Користуючись слабкістю угорського уряду, румунські війська у липні 1919 р. захопили південно-західну частину краю, а чехословацькі – західну з Ужгородом.

Коли надії закарпатських українців на злуку із ЗУНР не здійснилися, 7 травня 1919 р. було створено об'єднану Центральну Руську Раду в Ужгороді, яка 8 травня проголосила злуку Закарпаття з Чехословаччиною. Спираючись на це рішення, Паризька мирна конференція у травні 1919 р. остаточно ухвалила рішення про передачу Закарпатської України Чехословаччині. Це рішення було підтверджено Сен-Жерменським мирним договором з Австрією від 10 вересня 1919 р. і не викликало заперечень ні Директорії УНР, ні ЗУНР. Договір передбачав надання чехословацьким урядом Закарпатській Україні якнайширшої автономії з власним сеймом, що мав повноваження у питаннях мови, шкільної та позашкільної освіти, релігії та місцевого самоуправління. Урядовці Закарпаття мали призначатися по можливості з місцевого населення. Закарпатська Україна мала бути представлена у празькій Палаті Послів й Сенаті (ст. 10–13 Сент-Жерменського договору). Ці положення були також включені до конституції Чехословацької Республіки від 29 лютого 1920 р., однак положення про запровадження автономії в ній не було зафіксовано. Боротьба за здійснення цієї автономії становила зміст політичного життя закарпатських українців упродовж наступних 20 років.

Дата добавления: 2014-01-11