Історичні типи міжнародного порядку

У науці про міжнародні відносини існує згода щодо того, що сучасний міжнародний порядок і сучасна система міждержавних відносин ведуть свій початок із 1648 року, коли Вестфальський мирний договір поклав кінець Тридцятирічній війні в Західній Європі і санкціонував розпад Священної Римської імперії на 35 самостійних держав. Саме з цього часу в якості головної форми політичної організації суспільства повсюдно стверджується національна держава (у західній термінології - "держава-нація"), а домінуючим принципом міжнародних відносин стає принцип національного (тобто державного) суверенітету. До цього часу, як підкреслював відомий юрист-міжнародник ХІХ сторіччя Ф. Мартенс, міжнародні відносини характеризувалися роз'єднаністю їхніх учасників, безсистемністю міжнародних взаємодій, головним проявом яких виступали короткочасні збройні конфлікти або тривалі війни (5).

Вестфальський договір мав на меті закріпити сформоване в результаті війни співвідношення сил і, закріпивши кордони національних держав, створити протидію їхньому прагненню встановити своє панування над територіями одна одної (1, с. 52). Таким чином, разом із державою-нацією і правовим закріпленням національно-державного суверенітету в міжнародних відносинах закріплюється система політичної рівноваги. Основний її зміст - поступка між принципом суверенітету і принципом загального інтересу. У процесі свого функціонування дана система змушує кожного з акторів обмежувати свої експансіоністські устремління, щоб не виявитися в ситуації, коли подібне обмеження буде нав'язане йому іншими. Одним із головних засобів підтримки рівноваги є той або інший вид коаліції: або об'єднання "усіх проти одного", або - коли цей "один" завбачливо оточив себе союзниками, - коаліція блокади, у яку вступають ті, хто хоче зберегти сформоване співвідношення сил. Коаліція спрямована на страхання (настрашку (лякання) -- "устрашения) держави, яка потенційно в тій або іншій формі порушує політичну рівновагу. У випадку невдачі настрашки, засобом приборкання такої держави, використовуваним коаліцією, стає локальна війна за обмежені цілі. Таким чином, у цій системі одностороннє використання сили є чинником створення безладдя, тоді як її колективне використання розглядається як інструмент підтримки порядку (4, р. 676-677).

Надалі поняття політичної рівноваги набуло більш широкого змісту і стало означати: а) будь-який розподіл сили; б) політику якоїсь держави або групи держав, спрямовану на те, щоб надмірні амбіції іншої держави були приборкані за допомогою узгодженої опозиції тих, хто ризикує стати жертвами цих амбіцій; в) багатополярну сукупність, у яку час від часу об'єднуються великі держави з метою стримати надмірні амбіції однієї з них (6).

Ідея рівноваги як принцип міжнародних відносин і міжнародного права проіснувала до 1815 р., коли поразка Наполеона і тимчасова перемога монархічних реставрацій були закріплені на Віденському конгресі в принципі "легітимізму", який означав у даному випадку спробу переможців відновити феодальні порядки (1, с. 52-57). З цього не випливає, що механізм рівноваги надалі вже не використовується для підтримки порядку. Навпаки, у наведеному вище широкому розумінні він стає чи не універсальним засобом, який у тому або іншому ступені знаходить своє застосування аж до наших днів.

"Легітимізм" як виправдання збройних інтервенцій європейських монархій із метою насадження феодальних порядків не міг зберегтися тривалий час. Вже в другій половині XIX в. валиться створений у результаті Віденського конгресу Священний союз, а до кінця сторіччя в Європі відбувається формування двох основних військово-політичних угруповань - Троїстого союзу й Антанти, що розв'язали на початку XX в. першу світову війну. Її підсумком стали новий розкол Європи і світу в цілому, Жовтнева революція й утворення СРСР. До трьох вимірів міжнародного порядку, на які вказував С. Гоффманн, додався четвертий - ідеологічний вимір. Це аж ніяк не сприяло стабілізації міжнародних відносин, доказом чого стала друга світова війна. У результаті розкол Європи і світу поглибився, тому що утворилися два противостоячих один одному табори, дві суспільно-політичні системи, що сповідають протилежні ідеології. Хибка стабільність між ними підтримувалася за допомогою "холодної війни" і взаємного страхання, що підкріплюється зростаючим ядерним арсеналом обох сторін і ведучого до невтримної гонки озброєнь, що ставала усе більш обтяжною для їхніх економік і для світової економіки в цілому. У структурному відношенні міжнародний порядок, що сформувався після другої світової війни, постає як явно виражений біполярний устрій, який ускладнюється по усіх вимірах цілим рядом обставин, більш докладно про які буде сказано далі. Тут же відзначимо, що ситуацію, яка склалася в міжнародних відносинах у повоєнний час і яка зберігалася аж до кінця 80-х років, навряд чи правомірно розглядати як співіснування двох типів міжнародного порядку - капіталістичного і соціалістичного. По суті, кожна із систем функціонувала за однією і тією ж схемою, відповідно до якої держава-гегемон фактично підкоряла своїм інтересам діяльність своїх "клієнтів" як усередині системи, так і за її межами.

У цілому типи міжнародного порядку, які спостерігаються в історії коливаються в межах двох класичних моделей: моделі "стану війни" і моделі "ненадійного миру" або "порядку, що порушується" (4, р. 674-675). Відповідно до першої з них, сутністю міжнародних відносин є війна або підготовка до неї. Так звані загальні норми -- крихкі крихкі, тимчасові, вони пропорційні підтримуючій їх силі, підпорядковані минущому збігу інтересів. Прихильники цієї моделі (Фукідід, Макіавеллі, Гоббс, Руссо, Кант, Гегель) сходяться в думці, відповідно до якої в міжнародних відносинах не існує спільного розуму, який приборкував би амбіції кожного актора, а є лише інституційна раціональність: пошуки найкращих засобів для особливих цілей, розрахунок сил, які призводять не до гегемонії, а до конфліктів. Водночас вони розходяться у своїх оцінках подібного типу міжнародного порядку, а отже, і шляхів його подолання і заміни новим, більш довершеним.

Гоббс, наприклад, вважав стан війни цілком терпимим, хоча і розрізняв індивідуальну війну "усіх проти всіх", що випливає із самої людської природи, і війну між державами, котра не обов'язково загрожує виживанню кожної людини, особливо якщо мова йде про сильні держави. Звідси його заклик до відмови від індивідуальної свободи людей на користь держави--Левіафана ((давньоєвр. -- Лів'ятан) 1) за Біблією велика морська потвора, схожа на крокодила; 2) назва головного твору Т. Гоббса; 3) П е р е н о с н о -- щось величезне, страхітливе. -- І.Ж.). Гегель бачив у війні необхідний і сприятливий, хоча і суворий засіб проти занепаду громадянського суспільства і вважав, що в остаточному підсумку конфлікти між цивілізованими суспільствами трансформуються в якийсь ритуал, що не загрожуватиме їхній безпеки. На противагу такому підходові Кант розглядав війни як нетерпиме явище. Ідеальним станом суспільства він вважав мир між окремими особами в природному стані і мир між державами. Але вічний мир, із його точки зору, може наступити лише в дуже віддаленому майбутньому.

Що стосується другої моделі, то вона є реакцією на виникнення держав-націй із їхнім принципом суверенності, втрату абсолютного авторитету християнської церкви і римського папи. Міжнародні відносини розглядаються в ній як середовище, у якому є сили, спроможні гарантувати мінімум порядку. Такі сили формуються з держав, що об'єднуються на основі спільних інтересів, яки спричиняють їх до створення загальних правових норм. Так, із погляду Локка, світова політика не є станом війни. На противагу Гоббсу він вважав, що природний стан людини означає не "війну всіх проти всіх", а особисту свободу і рівність людей і, крім того, відсутність єдиного союзу і спільного суверенна. Остання обставина створює можливість зловживання, тому держава покликана додержуватися і захищати принципи природного права і захищати від зловживання ними. Для держав є "природним" визнання взаємних зобов'язань, поваги одна до одною і взаємодопомоги, війна ж є продуктом зловживання суверенітетом і завдає загальної шкоди. Проте війни практично неминучі, тому міжнародний порядок завжди є ненадійним.

Кожна з наведених моделей відбивала частину дійсності свого часу. У певній мірі це залишається вірним і для наших днів, хоча варто підкреслити, що останні десятиліття ХХ ст. привнесли були в міжнародний порядок істотні зміни. Тоді ж достатньо чітко розглядали два якісно різних етапи повоєнного міжнародного устрою: період "холодної війни" і тогочасний період, початок якому поклали зміни в Росії й у країнах Східної Європи і який характеризували як перехідний. Роздивимося кожний із них.

Дата добавления: 2014-01-11