Поле безпеки і його трансформації

а). Біполярність і лякання: епістема поля безпеки.

У науковій літературі поки ще слабко розвинені аналіз як проблеми безпеки з позицій її інституціонального контексту, тобто в термінах її "поля", так і процесів "досягнення безпеки", хоча деякі роботи вже беруть під сумнів висновки, які беруть свій початок у 60-е рр. про існування жорсткого причинно-наслідковго зв'язку між безпекою і питаннями оборони, зокрема, між відношенням до ядерної зброї і до радянського супротивника. Військовий статус, звернений до використання сили, змінюється з появою ядерного лякання і біполярності в 60-і рр., тому що змінилося саме відношення до примуса; лякання сприяло в наших суспільствах евфемізації (тут у розумінні пом'якшення. -- І.Ж.) сили або, точніше, її трансформації з вираженого репресивного насильства в більш структурне і символічне насильство. Як підкреслює Шеллінг, "стратегія не зводиться до науки про військову перемогу, вона стає мистецтвом примусу, погрози або лякання". Вона стає тотальною, глобальною, спрямованою на придушення волі супротивника; вона віддаляється від солдата і переходить до дипломата. Дискурс, символіка, накопичення одержують перевагу над маневром: холодна війна робить збройну сутичку неможливою і навіть непотрібною. "На місце дії приходить погроза, на місце рішення - лякання". Немає сумніву, що тільки сьогодні, із відходом у минуле нерозривно пов'язаних один з одним біполярності і ядерної стратегії, можна зрозуміти все значення символічної влади, схованої в стратегічному дискурсі про лякання, а також те, до якого ступеня він модифікує класичне розуміння війни.

Поле безпеки заміняє війну й у багатьох відношеннях змінює механізм влади. По-перше, грань між тими, хто вирішує, тими, хто застосовує силу, і тими, хто говорить про застосування сили, стає усе більш проникною. Використання дискурсу вже є зброєю. А політичний керівник, стратег і університетський учений, що спеціалізується на питаннях оборони, продукують дискурси, що зовсім не відрізняються один від одного за своїм змістом. Це створить ефект "аллодокса"¹ (¹Ставлення дискурсу про владу і її символіку до насильства ніколи не виявлялося настільки явно, як у міркуванні про лякання, хоча стратеги ніколи не задавалися питанням про символічну владу їхніх власних міркувань) в університетських учених, що не володіють полістатусністю. Вони підтримують ілюзію, ніби беруть участь у дискусії на рівних, у той час як їхній соціальний стан дозволяє їм грати лише маргінальну роль. Тільки політичний діяч або генерал-стратег дійсно мають авторитет, що дозволяє трансформувати ординарний дискурс в авторитетний дискурс, у "серйозний" дискурс. По-друге, це створює дихотомію серед військових (на рівні керівництва) між тими, обов'язок яких полягає в тому, щоб міркувати над умовами "відсутності війни" на центральному театрі, і тими, кому доручено вести "опосередковані війни" на периферійних театрах. Перші повинні управляти випробуванням волі, погрозою, непевністю, тоді як другі продовжують виконувати своє військове ремесло, просто замінюючи ідею "комуністичної загрози" старим поняттям партизанської війни. Звідси виникає ієрархизація, що сприяє "стратегістам" на шкоду класичним військовим, які продовжують виявляти цікавість до використання конвенціональних сил і до колоніальних, визвольних і навіть партизанських війн. Професійне просування перших не залишає ніяких сумнівів. Протягом багатьох років генеральські погони завойовуються не в екзотичних війнах за кордоном, а в дискусіях про лякання.

Основна стратегічна думка спрямовується, отже, на вивчення конфліктності, щоб поширити її на нові області, пов'язані з технологією, економікою, психологією, прийняттям рішень і т.д., розмірковуючи над цим "дивним світом, який створений озброєннями, але не має іншого призначення, крім як перешкоджати їхньому ефективному застосуванню, і який виконує це призначення тільки в тій мірі, в якій можливість їхнього застосування продовжує існувати". Широко відомо, що Шеллінг, Люттвак, Арон розкрили основу модифікації соціальних відносин, пов'язаних з удосконалюванням військової машини. У ту епоху розширення нуля безпеки одержало обгрунтування в роботах Кана про ескалацію, Уолца і Роузкранса про поняття біполярної стабільності. Вони створили умови "консенсусу" навколо даного уявлення, хоча зміни, що відбуваються в образі і змісті конфліктів, знову і знову підривали пануючу парадигму стабільного періоду, тобто "відсутності війни". Але "світогляд" успішно нав'язувався всім акторам поля (у західній сфері), тому що давало їм реальні можливості для обгрунтування своїх дій стосовно зовнішніх акторів. Біполярна стабільність була більш ніж світоглядом, вона служила "міфом", що сприяє накопиченню символічного капіталу, трансформуючи банальні епізоди у священні символи і вписуючи будь-яку подію в ту саму інтепретацію, - міфом, що дозволяв дискурсу діяти як влада. Дійсно, він дозволив уселити (внушить), що дискурс про загрозу - це новий капітал (змістом якого є дослідне знання), який заміняє застосування грубої сили, і що професіонали управління загрозою повинні зберігати у своєму арсеналі примусову дипломатію "відсутності війни". "Розповідність" дискурсу, його "промовистість" виступає тут формою символічної влади з нерівною інтенсивністю, тому що його змістом стає його форма.

б). Реконверсія знань і розповідність.

Для часткової руйнації змісту цього стратегічного міфу в обох його вимірах - лякання і безпеки - треба буде, щоб цілком зникнуло те, що було його основою: радянський ворог. Дійсно, повна несподіванка подій 1989-90 р. для спеціалістів-міжнародників, які знаходилися під чарівністю рейганізма з його баченням супротивника як абсолютного зла, обумовила необхідність пошвидше створити такий дискурс, що дозволив би "пояснити" світ і управляти його "змістом". У цей час уже стало ясно, до якого ступеня ідея безпеки визначається тільки своєю протилежністю - ідеєю загрози. Зникнення загрози парадоксально більше лякає професіоналів безпеки, які без своєрідної зосередженості на образі ворога мають тенденцію розглядати будь-яку подію соціальної дійсності як потенційну загрозу.

Антропологи показали, у якому ступені випадок, непередбаченість жадають від суспільства рятунку від непевності. У свою чергу поле безпеки має ту особливість, що воно сформовано "професіоналами управління загрозою", виробниками знання-влади з пари "безпека/небезпека", а також квазиструктурною необхідністю з їхнього боку вірити в передбачувальні спроможності дискурсів соціальної науки і МВ¹ (¹Реагуючи на конфлікти, що продовжуються, на суперечливу поведінку населення Центральної Європи, а також на критику своїх положень, ці аналітики відповідають нагадуванням, що кінець Історії - це кінець змісту Історії, а не кінець процесів пристосування. Тому немає нічого протиприродного в тому, що конфлікти не зникають - це навіть закономірно, - проте, будучи позбавлені змісту, вони згаснуть самі собою, коли видихаються їхні діючі особи). Проте віра в передбачуваність, невідривна від позиції радника государя, яку займають виробники дискурсу про міжнародний порядок, повною мірою зіткнулася з непередбаченим. Лише деякі почали припускати, що стало вже неможливо обмежувати зміст світу рамками одного і того ж дискурсу і нав'язувати глобальну, централізовану, єдину точку зору. Більшість же, навпроти, знаходиться в пошуку нових теологій підміни. Цей критерій є, втім, одним із найбільше операціональних для оцінки теоретичних зусиль, розпочатих деякими дослідниками різномаїття, розсіювання, транснаціоналізації, дисперсійних просторів і переривчастостей, - зусиль з політизації досягнення безпеки, які націлені на значні узагальнення і на впровадження проблематики, пов'язаної зі змістом світу і безпеки, що легітимізує світ, у його першорядних функціях. Дискурси, що тут розглядаються, складають частину цього зусилля, розпочатого з метою політизувати сферу безпеки, щоб повернути світу "певний" глобальний зміст із метою відтворення нового глобального міфу. Цей міф - "не те, що є нереальним, а те, що унеможливлює відрізнити реальне від нереального". А для маніпулювання цією уявлюваною дійсністю варто звертатися за допомогою до локальних знань, щоб додати їй правдоподібність. Поширення цих дискурсів про міжнародний порядок піде, таким чином, або за лінією "забезпечення безпеки", що має ціллю заспокоїти населення, або за лінією "небезпеки", що переслідує ціль стривожити його, щоб виправдати патерналізм.

Дата добавления: 2014-01-11