Додаткова

Основна

План

1. Предмет і структура курсу «Українська мова (за професійним спрямуванням)».

2. Нормативні документи про державний статус української мови.

3. Мова як генетичний код нації, засіб пізнання, мислення, спілкування, як показник рівня культури людини.

4. Стилі сучасної української літературної мови.

5. Особливості мовної організації офіційно-ділового стилю.

6. Типи мовлення.

Література до теми

1. Ділова українська мова: Навч. посіб. – За ред. О.Д. Горбула. – К.: Знання, 2002. – С. 3-10.

2. Загнітко А.П., Данилюк І.Г. Українське ділове мовлення: фахове і нефахове спілкування. – Донецьк: ТОВ»ВКФ «БАО», 2011. – С. 4-9.

3. Зубков М.Г. Сучасна українська ділова мова. – 4-те вид., доп. – Х.: Торсінг, 2003. – С. 9-15.

4. Красюк В.Л. Ділова українська мова: Навч.-метод. посіб. – Черкаси, 2002. – С. 6.

5. Культура фахового мовлення: Навчальний посібник / За ред. Н.Д. Бабич. — Чернівці: Книги –ХХІ, 2011. – С. 14-40.

6. Сербенська О.А. Культура усного мовлення: Практикум. – К.: 2004. – С. 16-17.

1. Антоненко-Давидович Б. Як ми говоримо. – К.: Либідь, 1991. – 253 с.

2. Білецький А.О. Про мову і мовознавство: Навч. посіб. – К.: АртЕк, 1998. – С. 86-120.

3. Волкотруб Г.Й. Стилістика ділової мови: Навч. посіб. – К.: МАУП, 2002. – С. 5-28.

4. Караванський С. Секрети української мови: Наук.-попул. розвідка з додатком словничків репресованої та занедбаної української лексики. – К.: УКСП «Кобза», 1994. – 152 с.

5. Культура української мови: Довідник / За ред. В.М. Русанівського. – К.: Либідь, 1990. – С. 8-32.

6. Півторак Г. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов: Міфи і правда про трьох братів слов'янських зі «спільної колиски». – К.: ВЦ «Академія», 2001. – С. 5-123.

7. Пономарів О.Д. Стилістика сучасної української мови: Підруч. – К.: Либідь, 1993. – С. 6-19.

8. Чак Є.Д. Барви нашого слова. – К.: Рад. шк., 1989. – С. 155-166.

Словники

1. Ганич Д.І., Олійник С.І. Русско-украинский и украинско-русский словарь. — К., 1990.

2. Головащук І.С. Складні випадки наголошення. Словник-довідник. — К., 2001.

3. Єрмоленко С.Я. Новий російсько-українській словник-довідник. — К., 1999.

4. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.)/ Уклад. і голов. ред. В.Т.Бусел. — К., Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005.

1. Предмет і структура курсу «Українська мова (за професійним спрямуванням)»

Предметом вивчення практичного курсу «Українська мова (за професійним спрямуванням)» є правила і принципи функціонування мовних одиниць (залежно від комунікативної ситуації, інтенцій мовця, екстралінгвальних чинників і под.), загальні принципи культури професійного мовлення.

Завдання навчальної дисципліни:

§ сформувати чітке і правильне розуміння ролі державної мови у професійній діяльності;

§ забезпечити досконале володіння нормами сучасної української літературної мови та дотримання вимог культури усного й писемного мовлення;

§ виробити навички самоконтролю за дотриманням мовних норм у спілкуванні;

§ розвивати творче мислення;

§ виховати повагу до української літературної мови, до мовних традицій;

§ сформувати навички оперування фаховою термінологією, редагування, коригування та перекладу наукових текстів.

Обсяг програми. Програму дисципліни «Українська мова (за професійним спрямуванням)» складено відповідно до Державних стандартів гуманітарної освіти в Україні. На вивчення дисципліни відводиться 108 годин: з них 18 годин — лекційні, 54 години — практичні заняття. Тривалість навчання – 1,5 роки. 3, 4 семестри – заліки, 5 – екзамен.

Зміст програми. Програма складається з 5 розділів: «Теоретичні і практичні засади культури фахового мовлення (менеджера туристичного бізнесу)», «Етика ділового спілкування та закономірності його застосування у сфері туристичного бізнесу», «Лексичний аспект сучасної української літературної мови у сфері фахового спілкування», «Нормативність, кодифікованість і правильність фахового спілкування», «Типологія професійних документів: прикладний аспект».

2. Нормативні документи про державний статус української мови

1. Нормативну базу, що визначає статус і порядок застосування (використання) мов в Україні та стосується питання, що є предметом аналізу, становлять зокрема:

1) Конституція України 1996 р. [I];

2) Рішення Конституційного Суду України (№10-рп/99) від 14 грудня 1999 року (справа про застосування української мови) [II];

3) Закон УРСР „Про мови в Українській РСР" (№ 8312-ХІ) від 28 жовтня 1989 року (із подальшими змінами і доповненнями) [III];

4) Закон України „Про національні меншини в Україні" (№ 2494-ХІІ) від 25 червня 1992 року [IV];

5) Закон України „Про звернення громадян" (№ 393/96-ВР) від 2 жовтня 1996 року (в редакції від 20 січня 2005 року) [V];

6) Закон України „Про затвердження Конституції Автономної Республіки Крим" (№350-XIV) від 23 грудня 1998 року [VI];

7) Закон України „Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин" (№ 802-IV) від 15 травня 2003 року [VII];

8) кодекси:

а) Кримінально-процесуальний кодекс України від 28 грудня 1960 року (у редакції від 15 березня 2006 року) [VIII (a)];

б) Кодекс про адміністративні правопорушення (№ 8073-Х) від 7 грудня 1984 року (у редакції від 23 лютого 2006 року) [VIII (б)];

в) Цивільний процесуальний кодекс України (№ 1618-IV) від 18 березня 2004 року (у редакції від 16 березня 2006 року) [VIII (в)];

г) Кодекс адміністративного судочинства України (№ 2747-IV) від 6 липня 2005 року [VIII (г)];

9) а також норми Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" (№ 280/97-ВР) від 21 травня 1997 року (із подальшими змінами і доповненнями) [IX] та інших законів України (які не впливають принципово на суть аналізу питання).

2. Конституцією України [I] встановлено, що:

· державною мовою в Україні є українська мова (ч. І ст. 10);

· в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України (ч. 3 ст. 10);

· застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом (ч. 5 ст. 10);

· виключно законом визначається порядок застосування мов (п. 4 ч. 1 ст. 92).

Публічними сферами, в яких застосовується державна мова,
охоплюються насамперед сфери здійснення повноважень органами
законодавчої, виконавчої та судової влади, іншими державними
органами та органами місцевого самоврядування (мова роботи, актів,
діловодства і документації, мова взаємовідносин цих органів тощо). До сфер застосування державної мови можуть бути віднесені також інші сфери, які відповідно до частини п'ятої статті 10 та пункту 4 частини першої статті 92 Конституції України визначаються законами. Зокрема, відповідно до чинних законів питання застосування української мови визначено щодо розгляду звернень громадян; діяльності Збройних Сил України та Національної гвардії України; видання друкованої продукції, призначеної для службового та ужиткового користування, що розповсюджується через державні підприємства, установи та організації (бланки, форми, квитанції, квитки, посвідчення, дипломи тощо); висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації; оформлення митних документів тощо.
Володіння державною мовою є обов'язковою умовою для прийняття
громадянства України. Згідно з чинним Законом Української РСР "Про мови в Українській РСР" (8312-11) від 28 жовтня 1989 року службові особи державних органів, установ і організацій повинні володіти українською мовою.

3. Рішенням Конституційного Суду України [II] визначено, зокрема, що:

· українська мова як державна є обов`язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, діловодства, документації тощо);

· поряд із державною мовою при здійсненні повноважень місцевими органами виконавчої влади, органами Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування можуть використовуватися російська та інші мови національних меншин у межах і порядку, що визначаються законами України.

4. Закон „Про мови в Українській РСР" [ІІІ] визначає, зокрема, що:

· українська мова має юридичний статус державної (ч. 1ст. 2);

· у роботі державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій, розташованих у місцях, де більшість громадян, що проживають у місті, районі чи їх сукупності (тобто більшість населення відповідних адміністративно-територіальних одиниць чи населених пунктів), становлять особи, які належать до інших (ніж українська) національностей, можуть використовуватись – поряд із українською – національні мови цих національностей або мова, прийнятна для всього населення (ч. 2 і 3 ст. 3);

· громадяни мають право звертатися до державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій українською чи іншою мовою їх роботи, російською мовою або мовою, прийнятною для сторін (ч. 2 ст. 5);

· акти місцевих органів державної влади та управління приймаються і публікуються українською мовою, а в разі необхідності – публікуються й іншою національною мовою (ч. 2 ст. 10);

· офіційні назви державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ та організацій утворюються і подаються українською мовою, а з правого боку (чи внизу) ці назви можуть подаватися в перекладі іншою мовою (ст. 37);

· топоніми – назви населених пунктів, адміністративно-територіальних одиниць, вулиць, майданів, річок і т. ін. – утворюються та подаються українською мовою, а також можуть передаватися національною мовою більшості населення тієї чи іншої місцевості (ч. 1 ст. 38).

5. Законом України "Про освіту" (1060-12) в редакції від 23 березня 1996 року (100/96-ВР) (стаття 7) та Законом України "Про загальну середню освіту" (651-14) від 13 травня 1999 року (стаття 7) встановлено, що мова освіти, мова навчання і виховання в загальноосвітніх навчальних закладахвизначається Конституцією України та Законом Української РСР "Про мови в Українській РСР". Зокрема, ним встановлено, що мовою виховання в дитячих дошкільних установах, мовою навчання і виховання в загальноосвітніх школах, професійно-технічних училищах, середніх спеціальних і вищих навчальних закладах є українська мова.

3. Мова як генетичний код нації, засіб пізнання, мислення, спілкування, як показник рівня культури людини

Соціальна взаємодія реалізується через різні форми соціальної комунікації — мовної комунікації у світі повсякденності.

Мова являє собою знакову систему, що є засобом спілкування і мислення. Мова є засобом пізнання світу, збереження і передачі інформації. Тому знання мов і їхнє практичне використання говорить про культуру особистості. Розвиненість національної мови, тобто її багатомірність, словниковий склад, внутрішня розчленованість на одиниці різних рівнів свідчать про рівень національної культури. Функціонально вона забезпечує вираження певних почуттів, настроїв, емоцій. Ми розглядаємо мову, насамперед, як ту частину культурного менталітету, що складає сферу духу, цінностей і значень.

Особистістю стають у процесі праці і спілкування. Особистість у слов’янській православній літературі розуміється як єдність тіла, духу і душі, як феномен визначення культури та релігії: «индуист — человек, стремящийся к должному, к радости; конфуцианец — человек действия и долга; христианин — человек любознательный и риторический; мусульманин — человек любовный и деятельностный; иудей — стремится к знанию и мудрости; буддист — самоуглублен и некорыстен». При цьому зовсім зрозуміло, що «кожна мовна особистість у спілкуванні наділена комунікативними, соціальними і психологічними ролями, сукупність яких створює варіанти мовної поведінки, що втілюються в нескінченній розмаїтості висловлень і текстів».

Міжкультурне спілкування є моделлю всякого спілкування, умовами якого є наявність деякої єдності, а також наявність розбіжностей — якби не було розбіжностей між людьми, не виникла б потреба в спілкуванні чи обміні інформацією, почуттями, думками, що супроводжуються оцінкою співрозмовника й самооцінкою.

У науці вже більш двохсот років дискутується питання про співвідношення мови й етносу. Й. Гердер і В. Гумбольдт надавали мові провідного значення у формуванні національної специфіки, В. Боас порушував питання про «глибоке вивчення психології народів світу» засобами лінгвістичного аналізу, Е. Сепір вважав модель соціального поводження залежною від специфіки відображення та позначення в знаках мови. Але існували й протилежні точки зору: для Б. Бауера мова була «посередником» між нацією і культурою, Карлаццо-Амарі вважав націю результатом містичної долі, взагалі заперечував будь-яку роль мови у формуванні нації.

Функція національної мови полягає в тому, що в мові представлена нація чи народність як цілісність, а в ній — етапи історичного розвитку з культурними традиціями, нормами, системою цінностей, рівнем духовного надбання. Слід зазначити, що в більшості випадків національна мова і національності збігаються. Але існують і суперечності: за етнічним походженням — людина однієї національності, а за культурою й мовою, якою користується, — інша. У масштабах суспільств, що формуються з представників різних етносів, постають проблеми асиміляції ряду мов або функціонування двомовності, тримовності як норм демократичного державного правління. Часом питання рівноправності найбільш розповсюджених мов набувають політичного характеру.

4. Стилі сучасної української літературної мови

Літературна мова реалізується в усній і писемній формах і поділяється на стилі. Мовний стиль – це сукупність засобів, вибір яких зумовлюється змістом, метою та характером висловлювання. Саме слово "стиль" походить із латинської мови (stilus) означає "загострена паличка для писання". Сукупність лексичних, фразеологічних, морфологічних і синтаксичних, орфоепічних та акцентуаційних засобів у певній сфері та формі взаємин мовців становить поняття функціонального стилю. Оскільки суспільні функції мови часто переплітаються, то й функціональні стилі мають як специфічні елементи, так і міжстильові загальномовні засоби.

Найдавнішим серед стилів є розмовний. Пізніше, із появою письма, почали формуватися художній та діловий.

Розрізняють стилі писемної форми мови та стилі усної форми мови. У писемній мові виділяють вісім стилів: науковий, публіцистичний, інформаційний, художній, офіційно-діловий, виробничо-професійний, епістолярний та конфесійний. В усній формі мови виділяють два стилі: розмовно-побутовий і ораторський. Але треба зазначити, що усі стилі мають усну та писемну форму вираження.

Кожний стиль має:

1) сферу поширення та вживання (коло мовців);

2) функціональне призначення (регулювання стосунків, повідомлення, вплив, спілкування);

3) систему мовних засобів (лексику, фразеологію, граматичні форми, типи речень);

4) характерні ознаки (форма та спосіб викладу);

5) підстилі, тобто різновиди.

Стилі усного мовлення:

1. Розмовний стиль обслуговує повсякденне усне спілкування людей у побуті та на виробництві. Розрізняють неформальне та формальне спілкування. Перше – нерегламентоване, його мета і характер визначаються особистими (суб'єктивними) стосунками мовців. Друге обумовлене соціальними функціями мовців, регламентоване за формою і змістом.

Основні ознаки:

1) безпосередня участь у спілкуванні;

2) усна форма спілкування;

3) невимушеність спілкування;

4) використання несловесних засобів (логічних наголосів, тембру, пауз, інтонації);

5) використання позамовних чинників (рухи, жести, міміка);

6) емоційна реакція.

Основні мовні засоби: емоційно-експресивна лексика, прості, переважно короткі речення, часте використання займенників, фразеологізми, діалектизми, професійні та просторічні слова.

Розмовний стиль поділяється на:

Дата добавления: 2014-01-11