Розгляд суспільства під кутом зору взаємин еліти та маси, “добірних людей” та “смердів”

Із яких причин і через що спустошена земля наша?” “Хто, куди і як має провадити” українське суспільство?

Основа аналізу суспільного життя у творчості Д. Донцова – розгляд його як втілення волі до влади, “пасії володарства”. На відміну від Ф. Ніцше, у понятті “жадоби панування” Д. Донцов акцентує не ті моменти, які ставлять особистість “по той бік людської спільноти”, а “твердий постулят сильної досередкової дисциплінуючої сили в суспільстві, постулят сильної всередині влади, яка б не давала розпастися збитий докупи національний організм”. Ця влада покликана “дбати про утримання насамперед спільноти”. “Першорядне значення моменту влади у суспільстві” є провідною ідеєю пам’яток української старовини – літописів Київської Русі, “Слова” митрополита Іларіона, козацьких Хронік, гетьманських та полковницьких універсалів, церковної літератури князівської та козацької доби, “Історії Русів”. Донцов виділяє основні характеристики ідеї влади в українській ментальності від Київської Русі до початку ХІХ ст. Це має бути, по-перше, сильна влада, здатна “надати суспільному організмові якнайбільше сили”, потяг до величі і слави народу. По-друге, вона має бути “сильна назовні” – тобто грізна для зовнішніх ворогів, а також “сильна всередині” – тобто стверджувати дисципліну й сувору караючу місію всередині спільноти. І, нарешті, вона має стверджувати “свою” владу, незалежність народу, щастя “окремої своєї вітчизни”.

Фундаментальний принцип аналізу української історії в Д. Донцов:

Не в географічному положенні, не в народові,

а в провідній верстві українського суспільства слід шукати причини занепаду Української держави.

Цей занепад став наслідком дії не випадкових причин, а “вічних законів злету й упадку провідних каст”.

Суперечності та проблеми новітньої історії України породжені тим, що в ХІХ ст. українська інтелігенція зреклася духу історичних традицій, зокрема княжого Києва та козаччини, “старокиївських традицій нашої кастової гієрархічної культури”.

Причина цього повороту – “ різниця ментальності двох рас, каст, внутрі одної і тої самої нації”. Духовне обличчя народу, вважає він, залежить передусім від його расової субстанції. Лише людина великої “біологічної потенції” може виконувати соціальну функцію провідної верстви.

Серед різних расових типів населення України Донцов виділяє два основні типи, які заклали основу для верств еліти та маси.

Він стверджує: у третьому тисячолітті до н. е., на територію України прийшли люди “двох культурних кругів, хліборобського й номадського”:

o “номади” (дослівний смисл цього слова – кочовики), це “великі формотворці, будівничі нації, організатори суспільності” – саме з них виросла провідна верства княжого Києва.

o “остійці”, або “провансальці” – творці “культури хліборобського субстрату”, підлегла верства.

Д. Донцов. «Дух нашої давнини»:

Ідеалом “остійців”є “віта мініма”: замість напружуватися, щоб жити, вони живуть, щоб не напружуватися. Для “остійця” характерна втеча від визначеної, чітко окресленої позиції, безтенденційність. Разом з тим він терплячо сприймає чужі готові форми, тому женеться за модою, легко піддається стороннім впливам. Його інтереси – матеріальні та приземлені, він любить запевнений сталий заробіток, “жадний на гроші, працьовитий і діяльний, коли сподівається заробітку, інакше лінюх, для ідеї працювати не любить”. Має обмежені власними інтересами цілі, любить затишність власного кута, легко замиловується дріб’язками. Коли він “народний діяч” – то організатор хорів і різних святочних імпрез. Коли сперечається – лається. У громадському житті єдина мрія “остійця” – державна допомога, звідки його любов до державних посад, пенсій, до соціалізму з бюрократією. Для нього характерна колективістська поведінка, бо він не впевнений у собі і на самоті почувається дискомфортно. “Він гешефтяр, аферист, спекулянт на вищих ідеалах, легко “переорієнтовується”, готовий служити кожній силі”. Найвища мета “остійця” – досягнення особистого й родинного добробуту.

Культура, витворена цією верствою, може бути по-своєму багата і стародавня, але це культура селянська за своєю суттю, тобто культура нижчої верстви.

Трагедія нашого часу полягає у тому, що “наша інтелігенція намагається з культури підрядної кляси, з принципів рідного провансальства зробити… “гравітаційний осередок для національної культури взагалі”.

Суспільне життя, засноване на такій культурі, втрачає свою опору – це суспільство без провідної верстви. Трагедія України – це втрата провідної верстви і перетворення її в «народ дроворубів та водоносів».

Уся наша історія аж до середини ХІХ віку, свідчить, що ідея ієрархічності, “кастового” взаємопідпорядкування була непорушним правилом національного життя України.

Нормальне, здорове суспільство – це природна досконала цілісність, у якій кожна верства виконує свою функцію та займає своє місце, воно не може існувати без провідної “касти”, бо за самою природою суспільство є аристократичне.

Тому єдиним історично перспективним шляхом для України може бути повернення “з народу дроворубів і водоносів” до організаційно, культурно і духовно сильної ієрархічної суспільності, на чолі якої стояла б провідна верства.

Це верства “людей особливого типу ” – “фанатики, аскети, подвижники типу Мономаха… Дмитра Вишневецького, Івана Богуна, Івана Вишенського, що є в вічній тривозі, в напруженні всіх сил духа і серця, байдужі на свої тілесні потреби”.