Загальна характеристика фінансів Скандинавських країн

Скандинавськими країнами називають п'ять держав, які розташовані на території Скандинавського півострова. Три з них — Швеція, Норвегія та Фінляндія — становлять особливо значний інтерес у плані організації фінансів, оскільки тут сформовано модель загального добробуту із найвищими соціальними стандартами та гарантіями з боку держави. В окрему групу ці країни об'єднують не лише фінансові, а й економічні, соціальні, політичні, а також історичні національні ознаки.

Передусім для усіх країн характерною є значна перерозподільна роль держави — 55—65 % ВВП. Саме за часткою державних витрат у ВВП Швеція, Норвегія і Фінляндія займають перші три місця серед усіх країн (нині цей показник дорівнює відповідно 66, 61 і 56 %). Рівень оподатковування у Скандинавських країнах традиційно один із найвищих серед промислово розвинутих держав. Наприклад, частка податків у ВВП Швеції на початку 90-х років становила 61 %, що є максимальним загальносвітовим показником.

Соціальна сфера є пріоритетом фінансової політики. Крім того, що велика частка соціальних послуг у Скандинавських країнах є безкоштовними, вони дуже різноманітні за формами і доступні всім громадянам. У державному секторі економіки та у бюджетній сфері зайнята значна частина працездатного населення. Приблизно кожен третій швед, норвежець, датчанин, і кожен четвертий фін належать до державних службовців або працюють на підприємствах, що знаходяться у державній власності. Цей показник становить у Швеції — 32 %, у Норвегії і Данії — близько 30, у Фінляндії — 25 %. Це найбільші масштаби зайнятості у державному секторі економіки серед розвинутих країн. Відповідно, соціально-економічна активність держави стосовно постачання суспільних благ та перерозподілу доходів відображається в унікальних пропорціях державних фінансів та ознаках фінансової політики. Приведемо коротку характеристику окремих з них.

Швеція. У 2004 р. у країні розпочався черговий економічний підйом, який продовжувався і в 2007 р. У 2006 р. приріст ВВП становив 4,4 % — це найбільші темпи зростання, починаючи з 1970-х років, і одні з найвищих серед країн ЄС. Збереження сприятливої економічної кон'юнктури дало змогу укріпити стан державних фінансів, проводити ефективну політику доходів та державних витрат. З 1998 р. державний бюджет зводиться з позитивним сальдо. У 2006 р. було отримано профіцит державного бюджету, який за розмірами наблизився до 18 млрд крон. Це посприяло також швидкому скороченню державного боргу.

У країні досить низький, як для європейської держави, рівень оподаткування податком на прибуток корпорацій і одночасно чи не найвищі ставки оподаткування особистих доходів громадян. Однак ці платежі повертаються громадянам через розгалужену систему програм соціальної підтримки, що не викликає у платників відчуття надмірного податкового тягаря. Підтвердженням цього є досить незначний за європейськими мірками обсяг тіньової економіки. Тобто у Швеції на практиці впроваджена модель фіскального обміну, в якій значну частку благ, які споживає особа, разом із товарами ринкового характеру, становлять блага, забезпечувані державою.

Податки на доходи стягуються за трьома категоріями. Перша — податок на доходи від трудової діяльності (у першу чергу, зарплати і пенсії). Місцева частина цього податку стягується за ставкою 26—35 % залежно від муніципалітету (найнижчі ставки зазвичай у передмістях великих міст, а найвищі — у сільській місцевості на півночі країни), а загальнонаціональна — за ставкою 20 % при сумі доходу від 292 до 441 тис. крон у рік і за ставкою 25 % при сумі доходу більше 441 тис. крон у рік. Друга — податок на доходи від капіталу. Тут діє базова ставка ЗО %. Третя категорія — податки з бізнесу, або податки на прибуток корпорацій, які сплачуються за ставкою 28 %.

Крім того, всі працівники, або їх работодавці, платять багато внесків у різні системи соціального страхування, зокрема 7-відсотковий податок до пенсійного фонду. Серед непрямих податків основне місце займають податок на додану вартість (ПДВ) і акцизи.

Пенсійна система країни до 1994 р. окремими рисами нагадувала радянський варіант. Обов'язковий для отримання пенсії трудовий стаж становив ЗО років, перевищення стажу не враховувалося, рівень зарплати конкретного пенсіонера до виходу на пенсію теж у розрахунок не брався. Пропрацювавши ЗО років, кожен, незалежно від роду занять, міг розраховувати на отримання від держави пенсії у розмірі близько 60 % від середньої зарплати по країні.

Зменшення рівня народжуваності і скорочення чисельності працездатного населення змусили розпочати у 1994 р. реформу пенсійної моделі й у Швеції. У 1999 р. у країні була остаточно розроблена нова пенсійна система, до якої були включені всі громадяни країни, які народилися після 1953 р. Система почала складатися з трьох рівнів — розподільного, накопичувального і добровільного. Для вкладників з'явилась можливість вибирати, де зберігати гроші — у державному пенсійному фонді, або в приватних. При цьому, якщо спочатку таких приватних фондів було всього п'ять, то вже через чотири роки їх кількість збільшилася у сто разів. Зараз у Швеції нараховується близько 700 пенсійних фондів. Власні кошти у них накопичують близько 65 % майбутніх пенсіонерів, а 35 % залишають накопичення у державному пенсійному фонді. Це вважається цілком високим показником, адже навіть у США, де чи не найбільш поширена система приватних пенсійних фондів, не ризикувати і довіряти гроші державі віддають перевагу лише 28 % потенційних пенсіонерів.

Державний сектор економіки зараз порівняно невеликий, більше 9:10 продукції промисловості Швеції проводиться приватними компаніями. Дещо інша ситуація у сфері послуг: держава зосередилася на соціальних питаннях — сфері освіти, охорони здоров'я і соціального забезпечення. На відміну від більшості європейських країн, 95 % установ, що надають медичні послуги у Швеції, — державні.

Приватизація підприємств державного сектору у Швеції просувається досить повільно через різні причини. По-перше, немає особливої необхідності в отриманні коштів від приватизації, бо бюджет є традиційно профіцитним. По-друге, немає необхідності збільшувати конкурентоспроможність державних компаній, оскільки вони цілком конкурентоспроможні і рентабельні. Більш того, багато державних підприємств є прибутковими структурами комерційного типу, а їхні акції виведені на біржу; лише власником більшості цих акцій є держава.

Норвегія — північна країна, багата природними ресурсами. Економіка країни розвивається як завдяки високотехнологічним галузям господарства, так і за рахунок добре розвиненої експортно орієнтованої нафтової і газової промисловості. Постачанням нафти Норвегія забезпечує вельми відчутний обсяг у загальносвітовому видобутку, поступаючись в обсягах лише Росії і Саудівській Аравії. Норвегія належить до країн, залежних від зовнішньої торгівлі, частка якої у ВВП становить близько 70 %. У 2004 р. ВВП Норвегії становив 183 млрд дол. за паритетом купівельної спроможності. У перерахунку на одну особу це 40 тис. дол., що є одним із найбільших показників у світі. Зростання ВВП у 2004 було зафіксоване на рівні 3,3 %.

Особливістю фінансів держави є те, що зовнішнього боргу у країни немає. Норвегія є чистим зовнішнім кредитором, надаючи значні фінансові ресурси у борг іншим країнам. Потреби у запозиченнях також немає — вистачає власних постійних джерел доходів. Якщо у 1994 р. зовнішній борг Норвегії становив 39 млрд дол., то вже у 2003 р. країна не мала зовнішнього боргу.

Проблеми бюджетного дефіциту сьогодні в країні немає навіть попри традиційно високий рівень державних витрат та соціальних зобов'язань уряду. При цьому бюджет вдається виконувати з профіцитом навіть без урахування надприбутків від експорту нафти. У 2004 р. профіцит державного бюджету становив 17,2 млрд дол. за доходів на рівні 134 млрд дол. У 2005 р. профіцит становив 26 млрд дол.

Основні прямі податки у Норвегії — податок на прибуток корпорацій і податок на доходи фізичних осіб. Базова ставка податку на прибуток корпорацій —28 %. Особливі умови діють для нафтових компаній. Там частина прибутку обкладається стандартним податком на прибуток у розмірі 28 %, а інша части на — спеціальним нафтовим податком у розмірі 50 %. Це пояснюється високим рівнем прибутковості нафтового бізнесу. Податок на доходи фізичних осіб стягується за прогресивною шкалою залежно від рівня доходів, мінімальна ставка з 2005 р. — 12 %. Серед непрямих податків основним є ПДВ, ставка якого з 1 січня 2005 р. — 25 %. Є ще дві знижені ставки: 11 % на продукти харчування і 7 % на послуги пасажирського транспорту і послуги у сфері кіно і телебачення. До 1 січня 2005 р. ставки ПДВ становили відповідно 24 (базова), 12і6%.

У бюджеті основними джерелами доходів були відрахування на соціальне страхування (19 %), податки на доходи і на майно (33 %), акцизні збори і податок на додану вартість (31 %). Основні витрати спрямовувалися на соціальне забезпечення і житлове будівництво (39 %), освіту (13 %) і охорону здоров'я (14 %). У 2004 р. доходи державного бюджету сягали 134 млрд дол., а витратні —117 млрд дол.

Нафта становить майже третину від усього норвезького експорту і саме завдяки цьому в Норвегії створено особливий державний фінансовий інститут, який консолідує нафтові доходи з метою їх використання у далекому майбутньому. Ця структура схожа на відомий російський стабілізаційний фонд. її було створено за рахунок надприбутків від продажу нафти, як резерв на той час, коли нафтові родовища виснажаться. Більша частина ресурсів фонду розміщена за кордоном. Спочатку фонд називався Норвезьким нафтовим фондом. Його створили у 1990 р. з метою запобігання негативному впливові різноманітних коливань світової ціни нафти на економіку та державні фінанси країни. З січня 2006 р. фонд став норвезьким урядовим пенсійним фондом, пройшовши деяке реформування. На консолідований банківський рахунок фонду надходять податки, що збираються з нафтовидобувних і частково з нафтопереробних компаній, платежі за державні ліцензії на право освоєння нафтових надр Норвегії.

Серед основних завдань Пенсійного фонду — страхове забезпечення пенсійних виплат і соціальних витрат. Доречно зауважити, що цими витратами розпоряджається спеціальна урядова структура, а не сам Пенсійний фонд. З 2007 р. заявлена вартість Фонду становила майже півтора трильйони норвезьких крон (це приблизно 240 млрд дол.). Якби накопичення фонду можна було конвертувати в наявну валюту та одноразово видати населенню, то кожному дісталося б більше 50 тис. дол.

Фінансові ресурси норвезького урядового Пенсійного фонду передані урядом в управління центральному Норвезькому банку, який інвестує основну їх масу виключно за кордон, подалі від норвезького внутрішнього ринку. В уряді Норвегії небезпідставно вважають, що така політика оберігає національну економіку від надмірного споживчого тиску та зайвої інфляції, при цьому абсолютно не заважаючи накопичувати засоби для майбутніх поколінь або на випадок яких-небудь надзвичайних обставин у майбутньому. Частина отримуваного фондом прибутку (лише декілька відсотків) надходить до бюджету Норвегії, формуючи відчутну його частину (до 9 %), яка спрямовується на соціальні програми та страхове забезпечення пенсій. Але основні зароблені на умілих інвестиціях засоби зараховуються до самого фонду, який за прогнозами має збільшитися до 2010 р. майже вдвічі.

Виникнення державної власності у Норвегії в минулому було пов'язане з наданням інфраструктурних і соціальних послуг. Після Другої світової війни відновлені за бюджетні кошти активи перейшли у власність держави. Найважливіші сфери діяльності норвезьких державних підприємств такі: телевізійні послуги, пошта, залізничний транспорт, авіація, виробництво і розподіл електроенергії, металургія, добувна промисловість, перш за все нафтова. Хоча у Норвегії здійснена часткова приватизація, державний сектор, як і раніше, залишається дуже значним. Навіть у галузях, де уряд пішов на роздержавлення з метою пожвавлення ринку і зростання конкуренції, він, як і раніше, продовжує відігравати важливу роль. За 1980—1997 pp. було реформовано 50 державних підприємств, зокрема шляхом перетворення повністю державних підприємств у частково державні. У 1999—2001 pp. у країні було приватизовано повністю або частково ще 19 підприємств, головним чином в обробній промисловості. Серед акцій, з якими здійснюються операції на фондовій біржі в Осло, зараз 40 % доводиться на акції державних компаній.

Фінляндія — одна з найбільш економічно розвинених європейських держав, член Євросоюзу з 1995 р. Менше двох століть тому Фінляндія входила до складу Російської імперії і здобула незалежність лише після Жовтневої революції 1917р.

З 1994 p. фінська економіка переживала період швидкого і стійкого економічного зростання після подолання глибокої кризи початку 1990-х років. Накопичений потенціал позитивних тенденцій, сприятлива зовнішньоекономічна кон'юнктура і внутрішня соціально-економічна стабільність надали можливість країні зберегти позитивну динаміку найважливіших макроеконо-мічних показників. Проте одним із серйозних наслідків реформ є високий рівень зовнішньої заборгованості країни, яка збільшилася після кризи початку 1990-х років і з того часу практично не знижується.

У 2004 р. ВВП країни становив 151,2 млрд дол. за паритетом купівельної спроможності. У перерахунку на одну особу це 29 тис. дол. Зростання ВВП у 2004 р. було зафіксоване на рівні 3 %. Сума зовнішнього боргу в 2005 р. сягала 175 млрд євро.

Із середини 1990-х років одним із пріоритетів державних витрат є розвиток науки. Рівень видатків на науково-дослідні роботи у відсотках відносно ВВП є одним з найвищих у світі (1999 р. — 3,19 %, 2000 р. — 3,29 %). Значна частина асигнувань з державного бюджету на науково-дослідні роботи розподіляється через Фінське національне агентство з розвитку технологій та Академію Фінляндії, яка функціонує під егідою міністерства освіти.

Встановлені у Фінляндії податки є дещо меншими, ніж у сусідніх країнах — Швеції, Данії і Норвегії. Корпоративний податок (податок на прибуток підприємств) справляється за ставкою 29 %, причому ним обкладаються не всі підприємства, а тільки юридичні особи, що мають статус окремого платника податків (акціонерне товариство, кооператив, фонд). Податок на доходи індивідів — прогресивний податок, який підлягає сплаті державі й обчислюється із сукупних трудових доходів фізичних осіб. Закон про шкалу оподаткування доходів приймається щорічно. Мінімальна ставка становить 13%, а максимальна — 36 %.

Найважливіший із непрямих податків — податок на додану вартість, базова ставка якого — 22 %. За ставкою 8 % обкладаються продаж ліків, книг, а також кінопрокат, фізкультурні заходи, послуги пасажирського транспорту. Деякі види діяльності, такі як експортні операції, продаж періодичних друкованих видань і банківські послуги, ПДВ не обкладаються. До встановлюваних парламентом комунальних податків належать: податок на доходи, на нерухомість, а також церковний (на утримання євангельсько-лютеранської або православної церков).

Сільське господарство, перш за все рослинництво, у Фінляндії, як і в багатьох інших країнах, збиткове. Тому тут прийнято закони про субсидування цієї галузі народного господарства. Субсидування може застосовуватися і відносно деяких інших галузей, наприклад промисловості, що працює на експорт. Проведення такої політики, а також політики митних зборів після вступу Фінляндії до Європейського Союзу значною мірою почало залежати від рішень цієї організації.

Більшість державних компаній Фінляндії діють у різних галузях — від гірничодобувної промисловості до банківської справи. Переважно вони були створені після Другої світової війни. Державний сектор у Фінляндії в післявоєнний час розвивався в умовах недостатнього розвитку ринку капіталу, внаслідок чого варіант створення державної власності став єдиним виходом для підйому промисловості й економіки взагалі. Уряд не націоналізував підприємства, а створював нові.

Незважаючи на орієнтацію на ринкові відносини, у 1980-х роках у Фінляндії ідея приватизації ще розглядалася як радикальний крок. Проте з початку 1990-х років рішення про продаж державних підприємств все більше втілюються в життя. Уряд почав переглядати свою політику у сфері державної власності і приватизовувати найбільші компанії, що раніше знаходилися в повній власності держави. У більшості приватизаційних операцій держава зберегла за собою мінімальний пакет акцій. За період 1978—2000 pp. у країні пройшло 26 приватизаційних процесів, які принесли фінському уряду 10,4 млрд дол. доходів (у цінах 1996 p.). Ці ресурси були спрямовані на фінансування освіти, зокрема університетів, на зменшення державного боргу. Водночас отримання доходів від продажу активів не було головним завданням приватизації. Завданням ставилося створення процвітаючої ринкової моделі економіки, максимально наближеної до західноєвропейських стандартів.

Загальної програми приватизації у Фінляндії немає, справи з кожним конкретним підприємством вирішуються індивідуально. У цілому виділяються три групи підприємств:

1) спеціального призначення, які можуть бути лише частково приватизовані, залишаючись у цілому під контролем держави (сфера повітряного транспорту, телерадіомовлення, національні лотереї і стадіони);

2) стратегічно важливі, частка держави в яких може знижуватися нижче 50 % (в основному хімічна і металообробна промисловість);

3) які можуть бути повністю передані в руки приватного власника (паперова промисловість, інженерні компанії, банківський сектор).

Тема 19

Дата добавления: 2014-01-11