V. Навчальні матеріали. IV. Організаційно-методичні вказівки

IV. Організаційно-методичні вказівки

ІІІ. Навчально-матеріальне забезпечення

ІІ. Навчальна та виховна мета

І. Навчальні питання

1. Характеристика уряду "мінімально-переможної коаліції".

2. Дві базові моделі переговорного процесу: "прихованої рівноваги " та "сигналізуючої рівноваги».

3. Оцінка стабільності коаліційних урядів у країнах Західної Європи.

Навчальна мета: довести до майбутніх фахівців у галузі міжнародних відносин важливість набуття навиків в порівнянні політики різних держав.

Виховна мета: переконати студентів у своєї особистої відповідальності за належне застосування знань для розв’язування проблем у сфері міжнародних відносин.

Рекомендована література:

1. Романюк А. Порівняльний аналіз політичних систем країн Західної Європи: інституційний вимір. – Львів: Тріада плюс, 2004. – 392 с.

2. Гетьманчук М., Харченко В. Дослідження політичних систем країн Західної Європи – важливе завдання української політичної науки // Збірник наук. праць "Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку". – Львів: Вид-во НУ "Львівська політехніка". Вип.16. 2005. – С.152 – 154.

3. Політична система суспільства: особливості становлення, тенденції розвитку / За ред. Ф.М.Рудича: Навч. посібник для студентів вищих закладів освіти. — К.: Освіта. — 456 с.

Наочні посібники:

Слайд-транспаранти:

“Основні етапи розвитку порівняльної політології”.

Технічні засоби навчання:

Графопроектор «Полілюкс».

Викладач лекційним методом викладає матеріал з теми. При викладанні матеріалу рекомендується застосовувати метод розповідь-бесіда, що надає викладачу можливість шляхом опитування (усного) контролювати засвоєння студентами викладеного матеріалу з даного розділу дисципліни.

Методом творчих рекомендацій викладач добивається закріплення студентами знань з теми, що викладається. Основну увагу слухачів треба звернути на необхідність знань студентами усіх норм, що визначають завдання, принципи та основні інститути міжнародних відносин.

У науковій літературі, присвяченій теоріям коаліцій, прийнято вважати, що започаткував цей напрям політичної науки Уільям Райкер своєю працею "Теорії політичних коаліцій"359. У своїх напрацьованих пропозиціях він використав абстрактні математичні розрахунки, які грунтувалися на положеннях теорії ігор і абстрагувалися від суспільно-політичних та ідеологічних чинників. Розвиваючись вони зазнали значного впливу з боку теорій "раціонального вибору", які вимагали максимального врахування головними акторами дії різноманітних чинників у просторі "максимального" та "мінімального" еквілібріумів360.

Існує декілька основних підходів до класифікації моделей коаліційної політики. На думку А.Антошевського, з загальної сукупності теорій можна виділити два основні напрями: "формальний" та "емпіричний". "Формальні" теорії опираються на засади, що коаліційна політика є формою гри, учасники якої застосовують у ній відповідні стратегії, які спрямовані на максималізацію "прибутків" і мінімізацію "втрат". "Емпіричні" теорії враховують не лише арифметичні/математичні змінні, а й цілу низку інших чинників: політичні традиції; довготривалі стратегії партій, які є потенційними учасниками можливих урядових коаліцій; систему взаємовідносин у політичних партіях і внутрішньопартійні конфлікти; амбіції лідерів та відносини між партійними елітами; характер політичного режиму; внутрішні та зовнішні події тощо361. Т.Шмачкова вважає, що всі теорії коаліцій варто розглядати як "формальні" і треба поділити на дві групи залежно від: а) параметрів впливу, або розмірів акторів, які поєднують свої зусилля заради творення коаліції у різноманітних конфігураціях; б) ступеня політичної близькості між акторами у ситуації сприятливій для коаліційної взаємодії362. Насправді, обидва підходи досить подібні, тому що вони стосуються тих самих моделей, відрізняючись між собою лише трактуванням індикаторів. На наш погляд, існуючі моделі теорій коаліцій можемо сепарувати на дві групи: 1) "прагматичні", коли при формуванні коаліцій передусім враховують показники кількості місць, які мають партії-потенційні учасники коаліції; 2) "ідеологічні", коли враховують ступінь ідеологічної близькості (сумісності) можливих партнерів по коаліції.

1. Характеристика уряду "мінімально-переможної коаліції"

Базовою для першої групи є модель - "мінімально-переможної коаліції", яка передбачає, що уряд може бути сформований на основі мінімальної кількості учасників. Обов'язкова умова: щоб їхні об'єднані зусилля хоча б забезпечили мінімальну, але більшість у парламенті. Як зазначають М.Галлахер, М.Лейвер і П.Майер: "...мінімально-переможні коаліції не везуть із собою пасажирів, вони складаються лише з партій, законодавчі голоси яких суттєві для отримання більшості"363. У цій моделі контроль за урядом трактується як своєрідна "нагорода" для тих, хто отримує право його формувати. Відповідно мінімальний склад пояснюється прагненням зменшити кількість учасників, між якими цю "нагороду" треба буде ділити. Як видно з табл. 29, кабінет Діхаена опирається лише на 55,3 % депутатських місць чотирьох політичних партій з одинадцяти, як пройшли до парламенту. Тобто, вихід зі складу коаліції навіть одного учасника, якому може належати найменша кількість голосів, призводить до відставки кабінету. Найширше використовується такий тип урядових коаліцій у Німеччині.

Характеристика уряду "мінімально-переможної коаліції" на прикладі урядового кабінету Бельгії від 23.06.1995 364

Ном. за пор.	Назва партії	К-сть місць	% місць	К-сть мін.посад	% посад
	Християнсько-народна партія		19,3		33,3
	Християнсько-соціалістична		8,0		13,3
	Соціалістична партія		13,3		20,0
	Партія соціалістів		14,7		33,3
	Разом (150)		55,3

Політичні партії у моделі "мінімально-переможної коаліції" розглядають своє входження до уряду як самодостаню мету. Це означає, що партія, увійшовши до уряду, вже виконала своє політичне завдання і подальшу ЇЇ діяльність в уряді треба розглядати лише як інструментальну, як умову збереження за собою місця в уряді і наступного разу після чергових парламентських виборів. За цієї суто прагматичної лінії поведінки програмні положення і попередні політичні декларації, заяви, звернені до громадськості, будуть впливати на поведінку партії, але реально відіграватимуть другорядну роль.

Наступна модель формування коаліційного уряду передбачає, що критерієм під час прийняття рішення про входження до коаліції повинна слугувати ідеологічна близькість майбутніх партнерів по коаліції - "коаліції мінімального радіусу дії". Під "радіусом дії" розуміється ідеологічна близькість політичних партій у межах "ліво-правого" партійного спектра. Подібні коаліції будуть "ідеологічно потужнішими" у тому розумінні, що вони сладатимуться з партій, які займають максимально близьку позицію з питань ідеології у партійному спектрі. Отож, у цій моделі вступ партії до коаліції розглядається як механізм, який допоможе партії досягнути раніше проголошених політичних цілей, а коаліційна взаємодія у складі уряду не буде їм суперечити.

Протиставлення цих двох моделей у "чистій формі" дещо умовне. На практиці обидві моделі частіше всього виступають у змішаному варіанті, відрізняючись лише тим, яка з двох констант виявиться домінуючою - "прагматична" чи "ідеологічна". Тобто, "мінімально-переможні" коаліції формуватимуться передусім з розрахунку перспективи отримання влади, проте вони будуть й ідеологічно компактними. З огляду на це, Абрам де Сваан виділив "мінімально збігаючу переможну коаліцію". Він зазначив, що діяльність політичних партій у парламенті зумовлюється прагненням визначити напрями політику уряду відповідно до партійних пріоритетів і зобов'язань перед виборцями: "...учасник намагається стати причиною виграшної коаліції, до якої він належить і від якої він сподівається проведення політики максимально наближеної до його власної"365. Чим меншою буде ідеологічна відстань між можливими партнерами по коаліції, тим більшими будуть шанси створити коаліцію. Для цієї моделі коаліцій притаманне об'єднання мінімальної, але достатньої кількості для отримання у парламенті підтримки більшості полі­тичних партій, які перебувають максимально близько між собою у "ліво-правому" спектрі, за умови, що ідеологічний критерій буде визначальним у процесі формування коаліційного уряду.

Подібної аргументації дотримується і Грофман, який вважає, що немає значення як багато вимірів характерно для конкретної партії. Процес урядового формування керується бажанням партії створити коаліцію з мінімальною ідеологічною різницею і реалізується шляхом окремих послідовних етапів: " На першій стадії кожний актор шукає форми для створення протокоаліції для себе і для актора, який є ближчий до нього у N просторі. Якщо виграшна коаліція ще не сформувалась, то процес переходить до другої стадії, в якій кожна протокоаліція шукає об'єднання з такою самою протокоаліцією"366. Процес повинен продовжуватись доти, доки не буде сформовано урядову коаліцію. Теоретично Грофман визнає, що коаліційному уряду не потрібний контроль над законодавчою більшістю, практично ж він постійно звертається до критерію більшості депутатів від політичних партій, які є членами урядових коаліцій у парламенті.

Ян Бадж і Майкл Лейвер, аналізуючи цей тип моделі коаліційної політики, дійшли висновку, що найкращі можливості формування урядової коаліції з ідеологічно близьких партій має центристська партія - "ефективний політичний диктатор"367. Вони вважають, що центристська партія має найкращі можливості щодо залучення ідеологічно близьких партнерів. На підставі дослідження партійних програм, урядових декларацій та цілісної діяльності коаліційних урядів восьми країн - Бельгії, Данії, Італії, Люксембургу, Нідерландів, Німеччини, Норвегії та Швеції вони констатують, що "...майже всі утворені коаліції на практиці включають партійний контроль середнього законодавця у "ліво-правому" вимірі, або найбільшої "центральної" партії у багатовимірному політичному просторі. Це є доказом важливості безпосередніх політичних узгоджень при формуванні урядових коаліцій. Якби політика не була важливою, то партійний контроль не займав би специфічного місця у формотворчому процесі."368 На їхню думку, додатковими чинниками, які сприяють формуванню такої моделі коаліційного уряду, є розмір можливої коаліції та величина самої центристської партії369. Роль центристської партії у формуванні коаліційного уряду Пауль Варвік пояснює тим, що сучасний вимір політичного простору у Західній Європі продовжує переважно характеризуватися як ліво-правий. За цих умов: "..найбільш ймовірно, що центристська партія (партія; яка контролює центристського законодавця) сформує уряд.... З поваги до коаліційних партнерів теорія зазначає, що вони швидше всього складатимуться з партій, які ідеологічно близькі до центристської, тому що в інших випадках їм доведеться обороняти і втілювати в життя політику, яка буде дуже далекою від їх власної. Якщо центристська партія не є форматором, то потреба досягнення згоди у політичних питаннях призводить до того, що коаліцію формуватимуть лише ідеологічно близькі партії. Тоді для коаліційних партнерів очікування (сподівання) полягають у тому, що ідеологічна близькість до форматора збільшує шанси коаліційного урядового членства"370.

Пітер Майер провів дослідження щодо наявності зв'язку між виборцями та політичними партіями. Він вивчав партійну ідентифікацію виборців, зміни, які відбуваються у самих політичних партіях та у міжпартійних взаємовідносинах у більшості країн Західної Європи. Він простежив зміни ідео­логічної дистанції між головними партіями "лівого" та "правого" спектра провідних європейських країн від 1983 р. до 1993 р.

На підставі даних табл. ЗО, бачимо, що відбулося суттєве зменшення ідеологічних відмінностей між головними партіями лівого та правого спектра в 11 з 13 європейських країн. Особливо значні зміни відбулися у Бельгії, яка з кінця 60-х років, як ми вже зазначали, мала дуже відчутне напруження у багатьох соціо-політичних поділах. Значне зменшення протистояння відбулося в Австрії, Ірландії та Сполученому Королівстві. З табл. 30 видно

Зміна ідеологічної дистанції у "ліво-правому" спектрі між політичними партіями держав Західної Європи371

Ном. за пор.	Назва країни	Назва партії			Зміна у %
	Австрія	5РО-ОУР	2,8	1,7	-39,3
	Бельгія	Р5/5Р- Р5С/СУР	3,4	2,0	-41,2
	Данія	ЗБ-Соп	3,5	3,6	+ 2,9
	Іспанія	Р5ОЕ-РР/АР	4,8	3,9	-18,8
	Ірландія	ЬаЬ.-РР	2,7	1,9	-29,6
	Італія	РСІ/РБ5-ОС	3,8	4,2	+ 10,5
	Нідерланди	РусіА-СБА	3,1	2,3	-25,9
	Німеччина	5РБ-СОІІ	3,4	2,9	-14,7
	Норвегія	ЬаЬ(Уешіге)-Соп	4,7	4,3	-8,5
	Сполучене Королівство	ЬаЬ-Соп	5,5	3,6	-34,6
	Фінляндія	5О- Иаі.Соаі	4,2	3,3	-21,4
	Франція	Р5-КР	5,6	4,2	-25,0
	Швеція	ЗО-Соп	4,8	4,7	-2,1

що напруження за означений період збільшилося лише у Данії та Італії. Оскільки зазначене дослідження охоплювало матеріали, які в часовому вимірі стосувалися періоду після падіння "комуністичного режиму" у Радянському Союзі і колишніх країнах "соціалістичного табору", то можемо констатувати, що така подія сприяла зменшенню ідеологічного протистояння між політичними партіями у країнах Західної Європи.

Зближення політичних партій у питаннях ідеології створює додаткові сприятливі можливості для формування коаліційних урядів. Як зазначає А.Антошевський: " Це призвело до того, що традиційна боротьба між лівими та правими змінилася в окремих випадках на співпрацю центристсько-лівих і центристсько-правих партій, яка виявилась у формуванні стабільних коаліційних кабінетів. Союз цей охоплює передусім партії соціал-демократичні та християнсько-демократичні, яким властиве поступове зближення між собою у питаннях соціальної політики, збільшуючи спільний коаліційний потенціал."373

Показовою у цьому плані була ситуація з формуванням коаліційного уряду 2002 р. у Німеччині. Теоретично, поряд з Соціал-демократичною партією шанс на формування уряду мало би й об'єднання ХДС/ХСС, оскільки обидва головні політичні конкуренти мали по 38,5 % голосів. Гіпотетично, або за умови прийняття "прагматичної моделі" творення коаліційного уряду, оскільки Союз 90/Зелені, які отримали 8,6 % голосів, могли вибирати, з яким політичним партнером вони б створили уряд на підставі того, хто з цих двох партнерів запропонує їм кращі умови. Насправді подібного варіанта не було навіть теоретично, тому що Зелені були близькі і виступали безпосередніми партнерами з Соціал-демократами з ідеологічних питань, відповідно ідеологічна відстань їх з ХДС/ХСС була значно більшою.

Вагомим недоліком моделі ідеологічних коаліцій є практична неможливість формування коаліційного уряду тоді, коли ідеологічні відмінності у "ліво-правому" спектрі багатовимірні і мають гострий характер. Тобто, тоді, коли партії відрізняються між собою в ідеологічній оцінці релігійних, етнічних, регіональних та інших існуючих у суспільстві поділів, будь-яка політична позиція завжди буде наражатися на необхідність узгодження контраверсійних позицій основних політичних акторів, здатних у такій ситуації виступати ідеологічними опонентами. У подібних ситуаціях формування коаліції на засадах ідеологічної близькості партнерів буде досить складним процесом. Зменшення ідеологічного протистояння основних політичних партій сприяє послабленню дії цього чинника, але збереження актуальності існуючих соціополітичних поділів не даватиме змогу повністю зняти це зауваження з порядку денного політичного життя європейських країн.

Підсумовуючи, зазначимо, що ідеологічна модель формування урядових коаліцій можлива там, де міжпартійні ідеологічні відмінності не настільки гострі, щоб блокувати процес форму­вання урядової коаліції. Ідеологічні детермінанти здатні впливати на арифметичні міркування та розрахунки можливих коаліційних партнерів, відповідно арифметичні калькуляції здатні створювати власні політичні тиски, примушуючи політиків йти на утворення коаліцій, чи даючи їм змогу раціоналізовувати партійну позицію. Отож, коаліційна політика постійно вимагає узгодження партійних стратегій і можливих тактичних композицій/пропозицій щодо творення коаліційного уряду.

Процес формування коаліційного уряду значною мірою залежить від форматора, тобто партії, керівнику якої глава держави надав право створити уряд. Вона визначатиме ідеологічну близькість і сумісність ідеологічних позицій потенційних партнерів із власною позицією, в рівній мірі і з власною передвиборчою програмою. Ключовим у такому процесі формування буде власне бажання успішно сформувати уряд. Пауль Варвік зазначає, що "...партія, глава якої офіційно формує уряд, отримує більш лідируючу і важливу роль, ніж інші партії чи члени коаліції"374. Роль партії форматора залежатиме значною мірою від її розміру, тобто кількості депутатських мандатів, які вона має. Партія-форматор веде переговорний процес.

Іншим важливим чинником, який вирішально здатний впливати на формування коаліційного уряду, є попередній досвід участі партії у роботі уряду. Пауль Варвік зазначає: "Один із вис­новків полягає у тому, що статус "форматора" уряду має тенденцію повторюватись, як і взагалі факт участі в коаліційному уряді. Наяв­ність такого досвіду збільшує шанси участі в уряді, навіть незалеж­но від того чи партія була в останньому уряд і.... Формування урядової коаліції - це гра, що періодично повторюється і тому досвід у ній надзвичайно важливий"375.

Більшість коаліційних переговорів, як зазначають Даніель Д'єрмейр та Пітер ван Роозендал, характеризуються пропозиціями "...хочете приймайте, а ні, то ні" і відбуваються вони завжди за умов неповної інформації376. Особливістю переговорного процесу є те, що він відбувається між представниками декількох політичних партій, які усі проміжні результати, пропозиції та контрпропозиції, або вже остаточні результати, повинні узгоджувати з власними партіями. Це узгодження завжди дає учасникам переговорів можливість маневру, коли вони можуть послатися на те, що ту чи іншу пропозицію партія не зможе прийняти ні за яких умов, що привносить у переговорний процес дію чинника невизначеності. Процес переговорів відбувається у межах конструкції теорії раціонального вибору, коли володіння інформацією, приховування повної/правдивої інформації та виголошення її певної частини, акторами переговорного процесу визначатиме результат, який вони отримають. У межах цієї конструкції розглядають переговорний процес Даніель Д'єрмейр і Пітер ван Роозендал. Вони висунули дві базові моделі переговорного процесу: "прихованоїрівноваги " та "сигналізуючої рівноваги "377.

2. Дві базові моделі переговорного процесу: "прихованої рівноваги " та "сигналізуючої рівноваги»

Модель "прихованої рівноваги " передбачає, що форматор хоче створити коаліційний уряд спільно з однією партією. У загальній конструкції моделі цього типу припускається, що форматор не знає напевно, які пропозиції можуть прийняти його партнери по переговорах. Тому форматор починає переговори з дуже "рішучих" вимог/пропозицій, поступово їх пом'якшуючи. Затримки у переговорному процесі дуже дорогі, тому що втрачається час, протягом якого міг би бути реалізований певний політичний курс або отримані "прибутки" від займаної посади. Тому може настати момент, коли переваги поточної пропозиції перевищать ціну неприйняття пропозиції. Тоді відбудеться прийняття пропозиції. Модель "прихованої рівноваги" є тоді, коли сторона або сторони '•- почергово роблять пропозиції через певні короткі проміжки часу.

Другу модель автори називають "сигналізуючою рівновагою ". її конструкція передбачає, що між пропозиціями сторін існує значний проміжок часу, тобто кожен партнер на довго відкладає відповідь на зроблену йому пропозицію. У цьому випадку факт затримки виконує роль сигналу для протилежної сторони. Оцінюючи затримку як сигнал, кожна з сторін виходить з позиції, що якби можна було зробити вигіднішу пропозицію, то її треба робити швидше.

Результатом переговорного процесу є не лише факт формування уряду, він значною мірою визначає ефективність діяльності майбутнього уряду, тому що під час переговорів визначаються персональні володарі посад внаслідок "розподілу портфелів". Успішність реалізації урядової програми безпосередньо залежить від професіоналізму та особистих якостей членів уряду. Актуальність цієї констатації визначається тим, що кожне міністерство має певний рівень власної атономії. Як зазначають Майкл Лейвер і Кеннет Шепсл, якби окремі міністри не мали незалежності, то не існувало би жодної різниці між міністерствами378 і далі зазначають, що "...баланс між окремою міністерською автономією і колективним прийняттям рішень кабінету в окремо взятій країні є вирішальним, критичним для нашої здатності передбачати результативність уряду"379.

Джофрей Прідхам, оцінюючи розвиток коаліційних теорій, зазначав: "...вони були надто формальними і надто обмеженими У їхньому концептуальному трактуванні політичних процесів...Окрім того, вони надто статичні в аналітичному підході, тому що майже не звертають уваги на досягнення всередині міжвиборчих періодів"380. Він наголошує на тому, що у цих теоріях мало уваги приділяється динаміці коаліційних відносин, яка сама собою є неперервним процесом під час функціонування коаліційного кабінету; змінам партійних пріоритетів та партійної стратегії, взагалі динаміці партійного розвитку всередині партійних систем, яка охоплює еволюцію зв'язків між індивідуальними партіями, зміну позицій лідерів, зміну балансу між фракціями тощо381. Щоб детальніше врахувати усі можливі чинники, які впливають на процес творення коаліційного кабінету, він та група авторів зазначеної праці дійшли висновку, що багатовимірність чинників, які впливають на процес творення коаліційного кабінету, вимагають багатовимірного підходу, яким, на їхню думку, є індуктивний підхід щодо коаліційної політики політичних партій як головних акторів процесу творення коаліційних урядів у європейських країнах. Сутність індуктивного підходу, зазначеного у цій праці382, ґрунтовно проаналізовано у статті Т.В.Шмачкової383. На підставі акумульованого у цій праці матеріалу розглянемо лапідарно основні чинники, які впливають на формування коаліційних урядів:

а) історичні - значною мірою пов'язані з накопиченим попереднім досвідом міжпартійних взаємовідносин, кооперативних відносин, враховуючи і досвід формування урядових коаліцій; однаковою мірою велике значення має позитивний і негативний попередній коаліційний досвід;

б) нормативні - пов'язані з існуючою у країні нормативною
базою, яка регламентує функціонування політичних партій, виборчий процес, форми та механізми формування парламенту й уряду, їх функціонування; велике значення у цьому контексті має регламент роботи парламенту;

в) мотиваційні - вище ми вже зазначали про існування двох основних мотивацій: прагматичну - винятково націлену на "приз" - однособово, або у складі коаліції, формування уряду; та ідеологічну - яка пов'язана з попередньо проголошеними партійною програмою деклараціями, заявами тощо. Цей чинник тісно пов'язаний із партійною стратегією або стратегіями (довготерміновою та короткотерміновою), її взаємозв'язком із актуальною коаліційною поведінкою у конкретних політичних умовах;

д) інституційні мають горизонтальну та вертикальну форми виявлення. Горизонтальна охоплює форми, механізми та характер актуальних міжпартійних взаємовідносин, партійно-державних відносин, відносин партія-інші суспільні інститути, враховуючи ЗМІ, громадські організації, групи тиску тощо, а також взаємовідносини на рівні лідерів і впливових політичних діячів;

ж) внутрішньопартійні. У свій час М.Дюверже зазначав, що внутрішня структура партії виступає визначальним фактором, який зумовлює наступну партійну поведінку. Централізовано- децентралізована структура, рівень розвитку внутрішньопартійної демократії, місце і вплив регіональних партійних організацій,
форми та механізми партійного фінансування, взаємовідносини між партійною фракцією у парламенті і керівними органами партії та партійним апаратом, ці та інші характеристики кожної партії можуть вплинути на коаліційні перспективи партії, хід переговорів і наступну партійну участь у коаліційному уряді;

з) соціально-політична ситуація всередині країни охоплює широкий спектр властивостей, здатних вплинути на коаліційну перспективу кожної партії: економічні - стабільність економічного розвитку, піднесення або падіння національної економіки; соціальні взаємовідносини - наявність чи відсутність конфліктів, соціальної напруги у суспільстві, наявність міжнаціональних,
міжконфесійних та інших протиріч; рівень розвитку політичної культури населення та окремих його груп; характеристика політичної еліти національного та регіонального рівнів тощо;

к) зовнішньо-політичні останнім часом все активніше впливають на внутрішньополітичну ситуацію кожної європейської країни. Передусім це пов'язано з розвитком внутрішньо-європейської інтеграції, яка не у кожній країні сприймається однаково усіма політичними акторами.

Перелічені чинники не є вичерпними, запропонований нами порядок їх викладення довільний і не треба його сприймати як певну градацію на підставі рангування рівнів впливу. Ці чинники, як і інші, можуть діяти комплексно або у довільній комбінації, детермінуючи особливість розвитку коаліційного процесу у межах кожної країни.

3. Оцінка стабільності коаліційних урядів у країнах Західної Європи

Визначальним показником діяльності уряду є оцінка його стабільності. У політичній науці поняття політична стабільність застосовують до багатьох базових інститутів: режим, уряд, партійна система і політична партія як самостійний елемент, саме суспільство. Всі зазначені інститути пов'язані між собою і при виділенні одного з них як самодостатнього інші можуть розглядатися і як залежні від стабільності в обраному інституті, і як чинники, які різною мірою здатні впливати на стабільність виділеного нами інституту. Прийнято вважати, що стабільність уряду виступає позитивною характеристикою діяльності уряду, тому що свідчить про його ефективну діяльність. Джованні Сарторі звертає увагу на те, що таке твердження не завжди може бути коректним, тому існує значна кількість конкретних прикладів384. Його зауваження стосуються не європейських країн, тому надалі ми будемо враховувати з позиції, що існування стабільного уряду в європейських країнах створює сприятливі умови для урядів успішно/ефективно виконувати власні функції. У цьому розділі ми свідомо не розглядаємо питання визначення сутності ефективності діяльності уряду, розуміючи, що це поняття багато­вимірне й охоплює ідеал, який кожен громадянин усвідомлює, але не всі зможуть його чітко окреслити. Ми вважаємо, що до основних індикаторів ефективної діяльності уряду треба віднести: сприяння реалізації на практиці прав і свобод громадян, забезпечення внутрішньої безпеки, запобігання виникненню внутрішніх конфліктів і війн, забезпечення зростання рівня життя власних громадян, завдячуючи економічному розвиткові країни, низький рівень безробіття та інфляції, дотримання усіма громадянами та суспільними інститутами норм права, надання потрібних послуг у потрібному місці у потрібний час, схвальне ставлення громадської думки, яка, з одного боку, є результатом дії перелічених чинників, з іншого - має багато внутрішніх, власних детермінант та багато інших.

Оцінка уряду як стабільного385 передбачатиме врахування дії цілої низки індикаторів. По-перше, це повинна бути діяльність уряду під керівництвом того самого прем'єр-міністра; по-друге, збереження того партійного складу уряду, який отримав підтримку у парламенті; по-третє, це збереження первинного персонального складу членів уряду. Стабільність уряду буде також вимірюватися тривалістю його дії, починаючи від формального призначення/ затвердження главою держави, або отримання підтримки у парламенті, там, де ця процедура є необхідною, і до моменту відставки. У випадку відставки не має значення, що було причиною - закінчення терміну повноважень визначених конституцією чи дострокова відставка. Для оцінки рівня урядової стабільності існує індекс урядової стабільності. Його обчислюють у відсотках. Він засвідчує, яку частину від максимально можливого часу - термін каденції парламенту згідно з конституцією, працював уряд (вважається, що максимально можливий час - це період від виборів до виборів*^; 100 %). Показники індексу у дової стабільності стосовно європейських країн за період 1945 - 1989 рр. обчислили Ж.Лейн та С.Ерссон386.

Індекс урядової стабільності у державах Західної Європи

Ном. за пор.	Країна	1945 -49	-54	1955 -59	1960 -64	1965 -69	-74	1975 -79	-84	1980 -8Т	У -серед­ньому
	Австрія	44,4	83,0	74,4	41,0	87,6	79,8	93,2	92,4	82,2	75,3
	Бельгія	36,0	52,0	83,2	90,0	65,2	57,6	49,0	66,8	72,6	63,6
	Греція	22,8	47,0	52,0	39 0	?П	-78 0	69 4	73 8	88,2	53,4
	Данія	53,6	49,2	63,4	44,0	59,4	50,2	41,2	50,8	77,2	54,3
	Ірландія	90,2	76,0	61,8	77,6	61,0	95,0	79,6	58,2	76,6	75,1
	Іспанія	-	-	-	-	-	-	37,3	63,6	83,2	63,1
	Італія	13,5	29,0	25,6	38,8	65,4	19,8	38,2	33,4	46,6	35,0
	Нідерланди	63,8		72,6	78,8	70,8	73,6	97,4	78,8	86,0	80,6
	Німеччина				67 6	58 6			7? 6		81,7
	Норвегія	97,6	45,2	83,0	64,8	89,2	39,8	64,0	52,6	70,4	67,4
	Португалія	-	-	-	-	-	-	21,4	66,4	67,0	51,6
	Сполучене Королівство	92,0	58,0	39,0	65,6	69,8	65,8	56,6	81,4	90,4	68,7
	Фінляндія	45,0	28,6	30,6	41,2	48,0	45,8	30,8	66,4		48,5
	Франція	14,2	13,0	27,8	67,2	55,2	44,0	47,6	39,6	38,6	38,6
	Швейцарія		67,6	92,6							95,6
	Швеція	49,2	76,6	59,4	94,2	87,4	92,8	71,0	73,4	84,4	76,5
	Середній показник	57,3	58,9	61,8	65,0	68,4	63,2	61,8	66,9	79,0	65,0

Як свідчать результати подані Ж.Лейном та С.Ерссоном, середні показники урядової стабільності постійно зростають протягом післявоєнного періоду. Серед європейських урядів найстабільнимішими були коаліційні уряди (Федеральні Ради) Швейцарії, їхній показник максимально наблизився до 100 % і становить 95,6 %. Досить високий рівень урядової стабільності притаманний також: Німеччині, Нідерландам, Швеції, Австрії та Ірландії. З іншого боку, найменш стабільними були уряди: Італії, франції (особливо періоду IV Республіки) та Фінляндії.

Лейвер та Шофілд обчислили середню тривалість урядів країн Західної Європи у місяцях за період 1945 -1990 рр., їхні результати наведено у табл. 32. За їхніми обчисленнями, найбільш тривалими у часі (одиниця виміру - місяці) були уряди Ірландії - 39, Австрії - 38, Німеччини - 37; найменш тривалими: Італії - 13, Фінляндії - 15, Франції - 19. Результати, подані у двох працях, досить
коректні. Італії належить "рекорд" найкоротшого терміну
існування уряду у 1953 р. (уряд де Гасперо проіснував усього один
місяць). Певна диспропорція у результатах простежується лише
стосовно Швеції, де індекс урядової стабільності високий, а
показник тривалості у місяцях - низький. Це пов'язано з тим, що
у цій країні виборчий цикл, або період між парламентськими
виборами згідно з Конституцією становить усього три роки.

Простежується і певна географічна відмінність у характеристиці стабільності урядів: переважно уряди північних країн — Данії, Норвегії та Швеції виявились стабільнішими, ніж уряди південних країн - Італії, Іспанії, Франції, Португалії та Греції. Щодо цієї групи країн ми повинні зважати на суттєві політичні зміни, які були властиві багатьом цим країнам. Зокрема, Греція, Іспанія та Португалія пережили тривалий період авторитарного правління; у Франції відбулася зміна конституції та політичної конструкції держави у 1958 р. Крім того, Італія і Франція завжди характеризувалися високим рівнем протестної активності значних груп населення, відповідно високим рівнем підтримки комуністичних партій.

Розглянемо чи існує залежність між урядовою стабільністю та характером кабінету - однопартійний або коаліційний і багатопартійністю.

Цілком ймовірно було б припустити, що найстабільнішими мали би бути однопартійні уряди більшості. Уряд Сполученого Королівства має лише сьому позицію за рівнем урядової стабільності серед 16 європейських країн. Пояснення цього результату полягає у тому, що прем'єр-міністр цієї держави має

Урядова стабільність у місяцях та чинники впливу387

Ном. за пор.	Назва країни	Середній показник урядової стабільності	% коаліційних урядів	Середня тривалість уряду, міс.	Індекс ефективної кількості політ, партій
	Австрія	75,3	72,2		2,5
	Бельгія	63,6	85,3		4,4
	Греція	53,4	25,0		2,2
	Данія	54,3	50,0		4,5
	Ірландія	75,1	45,0		2,8
	Іспанія	63,1			2,7
	Італія	35,0	69,8		3,6
	Нідерланди	80,6			5,0
	Німеччина	81,7			2,7
	Норвегія	67,4	29,2		3,3
	Португалія	51,6	88,3		3,0
	Сполучене Королівство	68,7			2,1
	Фінляндія	48,5	90,5		5,0
	Франція	38,6	77,3		3,3
	Швейцарія	95,6			5,1
	Швеція	76,5	31,8		3,2

право достроково розпускати парламент тоді, коли вважатиме за потрібніше. Як ми вже зазначали, дострокові вибори з наступним новим формування урядів відбуваються досить часто у цій країні. Греція, яка є наступною країною Європи за кількістю однопартійних урядів більшості, займає за рейтингом урядової стабільності лише 13 позицію. Низький результат можна пояснити врахуванням досвіду діяльності усіх урядів цієї країни у післявоєнний період історії. Якщо виділити лише період, який настав після падіння авторитарного правління режиму "чорних полковників", коли домінували однопартійні уряди більшості, то показник урядової стабільності становив би 77 %, підтверджуючи базове припущення.

У країнах, де переважали однопартійні кабінети (показник відсотка коаліційних кабінетів від 0 до 50 -див. табл. 32) середній термін перебування кабінетів при владі становить 65,5 %. Одночасно середній показник урядової стабільності для країн, які мали однопартійні уряди, досить рівний, тобто немає значного розриву між максимальним середнім у Швеції (76,5 %) і мінімальним середнім у Греції (53,4 %). У країнах, де переважали коаліційні кабінети, середній показник урядової стабільності загалом є дещо нижчий, розрив між країною із найвищим рівнем урядової стабільності - Швейцарія (95,6 %) та країною з найменшим показником - Італія (35,0 %) дуже значний.

Залежність між показником ефективної кількості політичних партій та урядовою стабільністю має такий характер. Країни, які мають найнижчий показник ефективної кількості політичних партій, переважно мають близькі показники урядової стабільності і, навпаки, країни, де показники ефективної кількості політичних партій є понад чотири, мають значні відмінності у показниках урядової стабільності, що яскраво простежується на прикладах.Швейцарії та Нідерландів, з одного боку, та Італії і Фінляндії, з іншого. Тобто, невелика кількість головних політичних партій позитивно відображається на урядовій стабільності, однак зі збільшенням кількості політичних партій збільшується кількість чинників, від яких залежатиме урядова стабільність. Даніель Д'єрмейер та Пітер ван Роозендаль зазначають, що чим більшим є показник ефективної кількості політичних партій, тим більша можливість творення коаліційних урядів, хоча, на їхню думку, треба буде зважати і на перспективу тривалішого формування коаліційного уряду Цікаве дослідження провели Лейвром і Шефілд щодо з'ясування тривалості функціонування урядових кабінетів залежності від типу моделі кабінету.

Термін діяльності різних типів урядових кабінетів держав Західної Європи³⁸⁹ (у місяцях)

Ном. за пор.	Країна	I	II	III	IV	Середній показник
	Австрія
	Бельгія
	Данія	-		-
	Ірландія			-
	Італія	-
	Нідерланди	-
	Німеччина	-			-
	Норвегія			-
	Фінляндія	-
	Швеція			-
	Середній показник

Матеріали цієї таблиці свідчать, що найстабільнішою є модель однопартійного уряду більшості. Уряди такого типу моделі функціонують у середньому на рік довше від урядів моделі "мінімально-переможна коаліція". На підставі середніх показників по кожному типу урядової моделі можемо простежити, що найбільш стабільними є однопартійні уряди більшості. Відповідно від цієї моделі за спадаючою йдуть такі моделі: мінімально-переможної коаліції, коаліційний уряд більшості, найменш стабільний коаліційний уряд меншості. Водночас таблиця дає підстави вважати, що національні особливості суттєво впливають на показники урядової стабільності Ми згадували про "зовнішні" чинники, які впливають на тривалість коаліційного кабінету. Його стабільність залежатиме від становища у самому уряді, від характеру взаємовідносин між окремою міністерською автономією у вирішенні питань, які належать до компетенції міністерства, та колективним прийняттям рішень урядом як єдиним цілим. Колективне рішення уряду передбачатиме, що кожен член уряду повинен виконувати у сфері, за яку він особисто відповідає, узгоджену лінію поведінки, навіть якщо вона не зовсім збігається з його особистою позицією. Треба також зважати на ситуацію, коли призначення міністра є компетенцією політичної партії, як у випадку Нідерландів, тоді у своїй діяльності міністр буде проводити лінію партії, до якої він належить і яку він представляє. Це породжує додатковий комплекс проблем, які впливають на стабільність уряду. Лейвер і Шепсл виділяють значення процесу голосувань в уряді. Вони зазначають, що переважно це голосування, коли для прийняття рішення потрібна більшість голосів. За умови коаліційного характеру кабінету це може стимулювати утворення вже всередині самого кабінету мікроугруповань, які здатні суттєво впливати на подальшу діяльність і стабільність кабінету391.

Додатковим викликом для урядової стабільності стає відставка окремого міністра, а також наступний перерозподіл міністерських посад або нове призначення, яке досить часто може потребувати спеціальних, додаткових узгоджень. Переважно відставка міністра відбувається за рішенням прем'єр-міністра, або внаслідок втрати довіри з боку парламентарів і здійснюється вона головою держави. У Швеції прем'єр-мінстр самостійно відправляє у відставку міністрів уряду392. Як зазначють Лейвер та Шепсл, прем'єр-міністра незважаючи на широкі конституційні повноваження, не можна розглядати у країнах Західної Європи як "диктатора". Вони зауважують, що " внутрішні структури найбільших політичних партій такі, що навіть сильних прем'єр-міністрів можна просто скинути, втративши підтримку старших членів партії."393 Контраверсійність перелічених процесів доповнюється тим фактом, що прем'єр-міністр має лише один голос, подібно як і інші члени уряду/кабінету. Тому у своїй діяльності прем'єр-міністр поеинєн постійно зважати на ситуацію всередині коаліційного уряду. Як зазначає Р.Росс, в європейських країнах, де діють коаліційні уряди, простежується тенденція до певного обмеження сфери впливу прем'єра, оскільки головним завданнями у його діяльності стає впорядкування міжпартійних відносин і питань забезпечення стабільності власного кабінету394. На значення внутрішньопартійної дисципліни як чинника, який впливає на стабільність уряду, звертає увагу Джованні Сарторі395.

Ми також не повинні забувати, що політику роблять живі люди, які перебувають під впливом власних суб'єктивно-ідеальних переконань та установок. Крім того, саме собою політичне життя не є механічно запрограмованим, у ньому завжди певну роль відіграє випадок. Уряд, який має всі підстави для стабільного функціонування, може припинити своє існування внаслідок власної помилки, політичного скандалу, стихійного лиха, резонансного політичного вбивства, терактів, протестних виступів громадськості тощо.

Вплив різних чинників на урядову стабільність європейських країн грунтовно проаналізував німецький вчений Є.Ціммерман. Ми розглянемо їх за запропонованою автором схемою:

1) урядова стабільність негативно корелюється з кількістю
партій у парламенті, тобто термін перебування при владі уряду
зворотно пропорційний кількості партій у парламанті;

2) урядова стабільність тим вища, чим більша кількість місць,
на які опираються у парламенті урядові партії;

3) уряд більшості стабільніший, ніж уряд меншості;

4) стабільність однопартійного уряду більша, ніж коаліційного
уряду;

5) стабільність уряду більша у "мінімально-переможних оаліціях", зменшуючись від більших до менших коаліцій і є найменшою у коаліційному уряді меншості;

6) стабільність однопартійного уряду більшості більша, ніж
уряду "мінімально-переможної коаліції", зменшуючись відповідно до зменшення кількості голосів, на які опирається уряд "мінімально-переможної коаліції" і є найменшою, якщо уряд опирається лише на меншість у парламенті;

7) чим більше місць у парламенті має опозиція, тим менш
тривалим буде уряд;

8) стабільність уряду негативно корелюється з парламентською фракційністю;

9) стабільність уряду негативно корелюється з урядовою фракційністю;

10) чим більша сфера контролю опозиції у парламенті, Тим коротша тривалість уряду;

11) стабільність уряду позитивно корелюється з фракційністю
опозиційних партій;

12) стабільність уряду негативно пов'язана з відсотком місць,
які контролюють антисистемні партії;

13) стабільність уряду позитивно пов'язана з фракційністю
антисистемних партій;

14) стабільність уряду негативно пов'язана з попередньою
кризою у процесі формування уряду396.

Підсумовуючи розглянуті питання, вважаємо, що формування коаліційних урядів у країнах Західної Європи відбувається не методом спроб і помилок, а з урахуванням загальних вимог теорії коаліцій. Вони були сформульовані на підставі узагальнення та критичного аналізу світового досвіду формування коаліційних урядів. На наш погляд, основними підходами під час формування урядових коаліцій є: "прагма­тичний", коли при формуванні коаліцій передусім враховують показники кількості місць, які мають партїі-потенційніучасники коаліції; "ідеологічний ", коли до уваги беруть ступінь ідеологічної близькості (сумісності) можливих партнерів по коаліції. Для першої групи базовою є модель - "мінімально-переможної коаліції", яка передбачає, що уряд може бути сформований на основі мінімальної кількості учасників. Обов'язкова умова- щоб об 'єднані їхні зусилля хоча б забезпечили мінімальну більшість у парламенті. Наступна модель формування коаліційного уряду передбачає, що критерієм під час прийняття рішення про входження до коаліці, повинна слугувати ідеологічна близькість майбутніх партнерів по коаліції- "коаліціїмінімального радіусу дії". Під "радіусом дії" розуміється ідеологічна близькість політичних партій у межах "ліво-правого " партійного спектра.

Ми вважаємо, що не існує "чистих" прагматичних та ідеологічних моделей, кожна модель, яку застосовують на практиці, поєднує в собі елементи двох зазначених моделей, але у різних пропорціях.

Ідеологічна модель формування урядових коаліцій можлива там, де міжпартійні ідеологічні відмінності не настільки гострі, щоб блокувати процес формування урядової коаліції. Ідеологічні детермінанти здатні впливати на арифметичні міркування і розрахунки можливих коаліційних партнерів, відповідно арифметичні калькуляції здатні створювати власні політичні тиски, примушуючи політиків йти на утворення коаліцій, чи даючи їм змогу раціоналізовувати партійну позицію. Отож:, коаліційна політика постійно вимагає узгодження партійних стратегій і можливих тактичних композицій/пропозицій щодо творення коаліційного уряду.

Аналіз ідеологічних відмінностей між головними партіями лівого та правого спектра в європейських країнах дає змогу констатувати, що відбулося суттєве зменшення цих відмінностей. Особливо значні зміни відбулися у Бельгії, яка з кінця 60-хроків, як ми вже зазначали, мала дуже відчутне напруження у багатьох соціополітичних поділах. Значне зменшення протистояння відбулося в Австрії, Ірландії та Сполученому Королівстві. Суттєвий вплив на зменшення ідеологічних відмінностей між: основними політичними партіями країн Західної Європи мало падіння "комуністичного режиму" у Радянському Союзі і колишніх країнах "соціалістичного табору ".

Ми вважаємо, що до основних характеристик діяльності урядів належить ефективність і стабільність. Відповідно до індикаторів ефективної діяльності уряду треба зачислити: сприяння реалізації на практиці прав та свобод громадян, забезпечення внутрішньої безпеки, запобігання виникненню внутрішніх конфліктів і війн, забезпечення зростання рівня життя власних громадян, завдячуючи економічному розвиткові країни, низький рівень безробіття та інфляції, дотримання усіма громадянами та суспільними інститутами норм права, надання потрібних послуг у потрібному місці і у потрібний час, схвальне ставлення громадської думки, яка, з одного боку, є результатом дії перелічених чинників, з іншого-має багато внутрішніх, власних детермінант та багато інших.

Оцінка уряду як стабільного передбачатиме врахування дії цілої низки індикаторів. По-перше, це повинна бути діяльність уряду під керівництвом того самого прем 'єр-міністра; по-друге, збереження того партійного складу уряду, який отримав підтримку у парламенті; по-третє, це збереження первинного персонального складу членів уряду. Стабільність уряду буде також: вимірюватися тривалістю його дії, починаючи від формального призначення/затвердження главою держави, або отримання підтримки у парламенті, там, де ця процедура є необхідною, і до моменту відставки. У випадку відставки не має значення, що було причиною — закінчення терміну повноважень визначених конституцією чи дострокова відставка

Лекція № 11.

Місце політичних партій у політичних системах країн Західної Європи

Серед сукупності основних політичних інститутів партії найбільш вагомі. Конституція Іспанії фактично дає визначення політичної партії у статті 6: "...політичні партії відповідно до принципу політичного плюралізму конкурують у процесі формування та висловлення волі народу, виступають головним інструментом участі у політичному житті. їх створення та діяльність є вільними у межах Конституції та закону."451 Головні індикатори, які виокремлюють політичні партії від інших політичних та суспільних інститутів, - наявність організації, тяжіння до влади та ідеологічний характер452.

Сучасні політичні партії зародилися і набули своїх базових характеристик передусім у державах Західної Європи. Європейські політичні партії за основними характеристиками є не лише головними акторами політичної сцени власних країн, а й зразковими моделями для інших країн. Тобто, причини утворення, еволюція, головні характеристики структурної побудови, суспільні функції трактують у літературі як взірець, з яким постійно звіряється партійний розвиток кожної окремої неєвропейської держави. Досвід діяльності політичних партій європейських країн допоміг сформулювати висновок про те, що політична партія є результатом і показником демократичного розвитку суспільства. Відповідно політичні партії виступають іманентним інститутом демократичного режиму. Р.Катц вважає, що синонімом представницької демократії є феномен партійних урядів, під якими він розуміє такі характеристики

1) у межах політичної спільноти існує конкурентна партійна
ситема, що є наслідком дії принципу, який декларує свободу
створення політичних партій. Така конкурентна модель системи
однаковою мірою є результатом дії цінностей ліберальної
демократії і детермінує її;

конкурентна партійна ситема інституалізує свободу
політичного вибору, який відбувається в межах суспільства та
право опозиції до висунення альтернативних варіантів розвитку;

ефектом конкуренції партії є те, що партія, яка виграє,
отримує в нагороду цілковитий контроль над процесом урядування
(інколи у складі коаліції);

тому що виділена державна влада отримує демократичну
легітимізацію, партія реалізує на практиці волю суверена,
висловлену в акті виборів;

державна влада відповідальна перед суспільством, тому що
вона довірена особам, які організовані у партії, що завдячують
своєю позицією виборчому схваленню; %

6) існує група політиків лояльних щодо партії та
відповідальних перед електоратом, яка займає особливу роль у
процесі суспільно-політичних торгів і переговорів.

Конституції визначають головні засади політичного плюралізму, що виявляється у свободі громадян створювати/ об'єднуватися в асоціативні утворення, враховуючи політичні партії. Зокрема, Конституція Бельгії передбачає, що: "Користування правами та свободами, визнаними за бельгійцями, повинно бути забезпечене без дискрімінації. З цією метою закон і декрет особливо гарантують права та свободи ідеологічних, філософських меншин"454. Право на утворення політичних партій трактується у широкому контексті статті 26: "Бельгійці мають право на об'єднання; це право не може бути піддано будь-якій упереджувальній мірі"455. Щодо об'єднань, до яких належать і політичні партії, переважно визначаються обмеження загального характеру до змісту, мети та їхньої діяльності, які не повинні

суперечити законодавству і не повинні бути спрямовані проти конституційного ладу або проти взаєморозуміння народів. Основний закон ФРН чітко визначає обмежувальні вимоги у статті 21: "Партії, які за своїми цілями або діями своїх прихільників прагнуть нанести шкоду підставам вільного демократичного ладу, або ліквідувати його, поставити під загрозу існування Федера­тивної Республіки Німеччини, антиконституційні. Питання про антиконституційність вирішує Федеральний конституційний суд"456. Конституція Греції висуває додаткове обмеження - такі організації не можуть бути спрямовані на отримання прибутку457. Конституція Французької республіки висуває вимоги про необхідність обов'язкового дотримування ними у своїй діяльності засад національного суверенітету та демократії458. Вимоги щодо демократичного характеру політичних партій сформульовані також у конституціях багатьох європейських держав. Найбільш повно державні вимоги щодо політичних партій зафіксовано у Конституції Португальської Республіки (статті 51), де перед­бачено: "Свобода об'єднань охоплює право на створення і участь в об'єднаннях і політичних партіях та демократичне суперництво при формуванні народної волі і організації політичної влади. Жодна людина не може бути одночасно членом більш ніж однієї партії або бути позбавлена будь-якого права на членство або вихід з партії, які створені законним шляхом. Політичні партії не можуть без шкоди для їх філософських або ідеологічних програмних засад використовувати у своїх назвах слова та вирази, які мають пряме відношення до будь-якої релігії або церкви, а також емблеми, подібні до національних та релігійних символів"459. Ліквідація політичної партії, так само як і будь-якого іншого суспільного об'єднання може бути визнана лише на підставі рішення суду

Також конституції фіксують головні функції, які політичні партії відіграють/повинні відігравати у суспільстві.

Головні функції, які політичні партії відіграють/повинні відігравати у суспільстві.

Партійні функції згідно з В.Гоаті можна поділити на: маніфестні (наявні, відкриті, які можна виявити та простежити) та латентні (приховані, які не афішує сама партія, або партії, але реалізуються у суспільстві)460. До головних маніфестних функцій сучасних політичних партій

належать:

- артикуляція, селекція та агрегація інтересів різних

суспільних груп;

розроблення ідеологій і політичних доктрин;

контроль за діяльністю, або визначення основних напрямів
діяльності державних органів, за певних умов - тяжіння до
контролю та спрямування діяльності державних органів;

сприяння/забезпечення діяльності інститутів і механізмів
демократичного суспільства;

підготовка та висунення кандидатів на керівні державні
посади;

активізація та інтеграція суспільних груп;

формування громадської думки.

Здебільшого політичні партії не мають справи з чітко усвідом­леними інтересами індивідів і суспільних груп, які однозначно сформульовані і їх треба лише прийняти до виконання. Політичні партії, працюючи на рівні місцевих осередків, переважно натрапляються на нечітко сформульовані вимоги, побажання окремих суспільних груп, констатують стан або зміну суспільної напруги, рівень незадоволення у певній сфері або сегменті суспільства. За цим є конкретні потреби певних суспільних груп, верств, які самостійно не здатні їх чітко сформулювати. Політичні партії є тим суспільним інститутом, який (на підставі аналізу стану напруження, рівня незадоволення та інших показників, які виникають у суспільстві загалом або в якомусь його сегменті) здатний сформулювати суспільні вимоги/очікування. Такі суспільні вимоги/очікування партії фіксують у відповідни

документах і у цьому полягає сутність функції артикуляції. Зазначимо, що процес висловлення, формулювання суспільних вимог/очікувань відбувається не лише за допомогою політичних партій, а й іншими суспільними організаціями та об'єднаннями. Серед багатьох суспільних вимог, які висувають партії, вони самі "виконують" не всі, оскільки ще відбувається внутрішня партійна обробка цього "матеріалу", яка передбачає зіставлення з власними програмними положеннями. Партії зважають також на особливість політичної ситуації у кожний конкретний момент, враховують співвідношення політичних сил та інші фактори. Все це становить сутність функції селекції суспільних інтересів. Партії вислов­люють суспільні інтереси у вигляді політичних вимог. Якщо партія має владу, то виконання цих вимог стає метою офіційної партійної діяльності, якщо вона є в опозиції, то прагне реалізувати власну програму за допомогою системи політичного тиску на інститути державної влади усіма офіційно дозволеними методами, або через систему різних домовленостей. Водночас із процесом селекції виконується функція агрегації, коли часткові, вузькі вимоги та інтереси об'єднуються у ширші, формулюється певна сукупність, програма, або, навпаки, з більш ширшого програмного цілого виокремлюються часткові вимоги.

На підставі артикульованих, селекційованих і агрегованих вимог політичні партії формують партійні доктрини, в яких фіксуються орієнтири та завдання партії, зазначаються методи досягнення сформульованих завдань. На підставі коректно або навіть хибно усвідомлених інтересів партії теоретично оцінюють політичне життя держави, регіону, а також місце певної суспільної групи або сукупності груп у політичному процесі. Це водночас передбачає виділення цілей та ідеалів, системи цінностей. Все це відображається в ідеології партії. В ідеології формулюється програма партійної діяльності на певному етапі суспільного розвитку, визначаються стратегічні та тактичні завдання.

Політичні партії, якщо вони мають владу, спрямовують діяльність державних органів відповідно до передвиборчої програми, яка може виходити та конкретизувати партійні завдання

навіть, дорівнювати їм. Якщо партія перебуває в опозиції, то це створює свої можливості для реалізації передвиборчих зобов'язань. У главі V ми вже зазначали, що однією з підстав формування урядів меншості є наявність досить ефективних механізмів впливу на державну політику опозиційних політичних сил за допомогою парламентських інститутів і міжпартійних домовленостей під час підтримки уряду або його програми у парламенті. Владні й опозиційні партії домагаються, щоб завдання, які становлять зміст їхніх програмних документів і передвиборчих зобов'язань, реалізовувались на практиці. З огляду на це, опозиційні партії та ті, які не входять до складу уряду, перебувають у дещо гіршому становищі від владних партій. Здебільшого вони за методами впливу змушені діяти як групи тиску. До яких конкретно видів тиску треба їм вдаватися і яким способом на це реагуватиме влада

Дата добавления: 2014-01-11