Менеджмент депозитних джерел залучення коштів

План

Тема 5. Управління зобов'язаннями банку

Лекція 5. (2 год.)

1. Сутність управління зобов’язаннями банку.

2. Менеджмент депозитних джерел залучення коштів.

2.1. Розробка депозитної політики

2.2. Управління процесом формування депозитної ставки

3. Управління позиченими коштами.

1. Сутність управління зобов’язаннями банку.

Залучені кошти є найбільшою частиною пасивів банку, котра в кілька разів перевищує його власні кошти. Фактично залучені кошти — це основне джерело формування ресурсів комерційного банку, які спрямовуються на проведення активних операцій.

До залучених коштів банку належать залишки коштів на поточних, бюджетних і розрахункових рахунках клієнтів, ощадні та строкові вклади фізичних і юридичних осіб, вклади до запитання, різні види депозитних рахунків, таких як умовні, заставні, брокерські, цільові депозити, депозити в іноземній валюті, а також кошти на кореспондентських рахунках інших банків (лоро-рахунки). У банківській практиці всі рахунки клієнтів, відкриті в банку, у цілому називають депозитами, а залучені кошти — депозитними зобов’язаннями.

Метою банківського менеджменту у сфері управління зобов’язаннями банку є залучення достатнього обсягу коштів з найменшими витратами для фінансування тих активних операцій, які має намір здійснити банк. Отже, у процесі формування ресурс­ної бази менеджмент повинен враховувати два основні параметри управління — вартість залучених коштів та їх обсяг.

Для забезпечення бажаної структури, обсягів та рівня витрат за депозитними зобов’язаннями менеджмент використовує різні методи залучення коштів, які загалом поділяються на дві групи — цінові та нецінові методи управління залученими коштами.

Сутність цінових методів полягає у використанні відсоткової ставки за депозитами як головного важеля в конкурентній бороть­бі за вільні грошові кошти фізичних і юридичних осіб. Підви­щення пропонованої банком ставки дозволяє залучити додаткові ресурси. І, навпаки, банк, перенасичений ресурсами, але обмеже­ний небагатьма прибутковими напрямами їх розміщення, зберігає чи знижує депозитні ставки.

Нецінові методи управління залученими коштами банку базуються на використанні різноманітних прийомів заохочення клієнтів, які прямо не пов’язані зі зміною рівня депозитних ставок.

До таких прийомів належать реклама; поліпшений рівень обслуговування; розширення спектра пропонованих банком рахунків та послуг; комплексне обслуговування; додаткові види безкоштовних послуг; розташування філій у місцях, максимально наближених до клієнтів; пристосування графіка роботи до потреб клієнтів. У боротьбі за клієнтів банки вдаються до таких прийомів, як проведення лотереї серед клієнтів, безкоштовне розсилання виписок з рахунків, відкриття депозитів новонародженим як подарунок від банку, обладнання безкоштовних автомобільних стоянок біля банку, встановлення банкоматів у громадських місцях, проведення безготівкових розрахунків за допомогою плас­тикових карток, надсилання клієнтам привітань і подарунків до свят від імені керівництва банку тощо.

В умовах загострення конкурентної боротьби в банківській сфері менеджмент велику увагу приділяє саме неціновим методам управління, оскільки підвищення депозитних ставок має обмеження, і не завжди цей метод управління можна застосовувати.

Нецінові методи управління базуються на маркетингових дослідженнях того сектору ринку, який обслуговується банком, вив­ченні потреб клієнтури, розробленні нових фінансових інструмен­тів та операцій, що пропонуються клієнтам. У цілому застосування нецінових методів потребує деяких (іноді й значних) витрат. Тому, обираючи метод управління залученими коштами, менеджмент банку має порівняти витрати, пов’язані з підвищенням депозитної ставки, та витрати, котрі супроводжуватимуть впровадження нецінових прийомів. На практиці ці методи можуть застосовуватись паралельно.

Нецінові методи управління розвинулися у США після прийняття в 1933 році Закону Гласса—Стігалла, яким заборонялися виплати відсотків за чековими рахунками та централізовано встановлювалася верхня межа депозитних ставок. Метою таких обмежень був захист банків від надмірної конкуренції у сфері залучення коштів, яка начебто могла призвести їх до банкрутства. Проте, як показала практика, таке регулювання не дало бажаних результатів і конкурентна боротьба точилася засобами встановлення прихованих ставок та пошуку нових методів залучення коштів, таких як випуск комерційних паперів. Лише 1980 року Конгрес США прийняв Закон про дерегулювання депозитних установ, яким знімались обмеження щодо рівня виплат за депозитами. Отже, об’єктивна необхідність пошуку нових джерел і способів фінансування сприяла удосконаленню нецінових методів управління залученими коштами.

У практиці роботи українських банків перевага надається ціновим методам управління, оскільки депозитні ставки централізовано не регулюються і встановлюються менеджментом банку самостійно залежно від потреби в залучених коштах. Депозитні ставки значно відрізняються як у динаміці, так і від банку до бан­ку. Останнім часом у вітчизняній банківській практиці нецінові методи управління стають все популярнішими, адже загострення конкурентної боротьби та зниження загального рівня дохідності спонукає банки до пошуків нових прийомів заохочення клієнтів.

2.1. Розробка депозитної політики

Кожен комерційний банк включає в механізм банківського менеджменту необхідність розробки і реалізації депозитної політики.

Депозитна політика комерційного банку, як складова банківського менеджменту – це комплекс заходів по формуванню депозитного портфеля, а також різноманітні форми та методи щодо реалізації конкурентних позицій на ринку депозитних послуг з метою забезпечення необхідних обсягів депозитних ресурсів.

Слід зазначити, що українська банківська система, за оцінками провідних міжнародних експертів та рейтингових агентств на тлі країн СНД менше всього зазнала негативного впливу від міжнародної фінансової кризи. Парадоксально, але нашій системі послужила її недостатня інтегрованість в світові фінансові ринки, відсутність механізмів, властивих відкритим ринкам; регулювання НБУ і присутність потужних іноземних капіталів в українських банках.

Депозитна політика на рівні держави – це сукупність заходів, які здійснюються центральним банком і спрямовані на регламентування правил формування депозитів (вкладів) у комерційних і ощадних банках, а також у небанківських грошово-кредитних установах.

Д.Олійник виділяє два типи депозитної політики на макрорівні.

Перший представляє консервативна політика або політика сильного державного регулювання депозитних установ. Вона здійснюється за сильної інфляції, або стагфляції, коли зростання рівня сукупних цін супроводжується значним спадом обсягів сукупного виробництва. Основна її мета - посилення депозитної дисципліни та обмеження грошово-кредитних установ, які мають право відкривати поточні безстрокові рахунки (чекові вклади).

Другий тип депозитної політики — ліберальна депозитна політика, що передбачає послаблення депозитної дисципліни та значне збільшення грошово-кредитних установ, які мають право відкривати поточні безстрокові рахунки (чекові вклади). Здійснюється з тим, щоб збільшити кількість депозитних кредитних грошей у національній економічній системі, таким чином стимулювати підвищення економічно активності й вихід економіки з фази кризи. Ліберальна політика особливо ефективна за незначного рівня інфляції. За високого рівня інфляції вона недоцільна, оскільки "розкручує" маховик інфляції.

Окремою складовою депозитної політики, що впливає на поведінку суб’єктів грошово-кредитного ринку, є депозитна політика комерційних банків. Кожен комерційний банк, як суб’єкт депозитного ринку намагається реалізувати свої інтереси за умови врахування впливу депозитної політики центрального банку та базуючись на конкретних умовах функціонування депозитного ринку.

Збільшення стабільності депозитів знижує потре­бу банку в ліквідних активах. Однак зростання част­ки строкових депозитів призводить до зростання процентних витрат, з іншого боку – висока питома вага депозитів до вимоги сприяє підвищенню рента­бельності, але призводить до зниження рівня ліквід­ності балансу банку.

В основі формування депозитної політики лежать як загальні, так і специфічні принципи (табл. 1).

Таблиця 1

Принципи формування депозитної політики

Загальні принципи	Принципи	Характеристика принципу
Принцип наукової обґрунтованості	Повинен базуватися на новітніх досягненнях науки та передового досвіду, з урахуванням дії економічних законів у межах конкретного банку з використанням науково обґрунтованих методик
Принцип цілісності системи	Депозитна політика виступає як підсистема політики комерційного банку в цілому. Вона має первинний характер щодо політик у сфері активних операцій
Принцип комплексного підходу	Розробка теоретичних основ, пріоритетних напрямів депозитної політики та оцінка підсумку дохідності від розміщення депозитів з точки зору стратегії розвитку банку
Принцип оптимальності та ефективності	Розробка ефективних і оптимальних для цього етапу розвитку банку тактичних напрямів і методів. Визначає цілі й обсяги залучених банківських ресурсів та ефективну їх реалізацію
Принцип єдності елементів	Усі елементи депозитної політики розглядаються не ізольовано, а в тісному взаємозв’язку і взаємозалежності
Специфічні принципи	Принцип забезпечення оптимального рівня витрат	Характеризує цінову політику банку, уміння керівництва банку адекватно реагувати на зміни ринкових цін на депозити для регулювання прибутковості та зниження очікуваних витрат. Відсоткові ставки орієнтовані на ринкову кон’юнктуру
Принцип безпеки операцій банку	Характеризує систему захисту економічних інтересів клієнтів щодо збереження банківської таємниці за їх рахунками, а також підтримання оперативної ліквідності банку
Принцип забезпечення надійності	Від надійності банку залежить рівень ризику клієнта щодо повернення депозиту і сплати відсотків. Якість і кількість залучених коштів відображає стабільність

В економічних умовах функціонування комерційні банки повинні розробляти свою депозитну політику. При цьому враховується багато чинників, які впливають на депозитну політику банку.

Таблиця 2

Чинники, які впливають на розробку депозитної політики

Зовнішні фактори	Фактори	Зміст впливу
Облікова ставка НБУ	Є орієнтиром для встановлення відсоткової ставки за депозитами та кредитами
Норматив обов’язкового резервування	Впливає на обсяги залучених ресурсів за видами і за валютами у зв’язку з різною нормою резервування, а також на суму вільних кредитних ресурсів
Конкуренція банків	Змушує банки розробляти нові схеми, методи і підходи в роботі з клієнтами щодо залучення депозитів
Податкове законодавство	З 1.01.2010 р. вводиться податок на нараховані відсотки за депозитами. Обсяг строкових депозитів може зменшитися
Економічні нормативи діяльності банку	Обсяг депозитів впливає на розрахунок ліквідності банку (миттєвої, короткострокової і загальної)
Система гарантування вкладів	Гарантує компенсацію депозиту, у визначеній сумі, за неплатоспроможності банку. Це підвищує довіру до банку з боку населення
Стан і тенденції розвитку фінансового ринку	Впливає як у частині залучених коштів, так і в частині розміщення коштів. Визначає кредитний потенціал банку і заодно розмір банківського прибутку
Збільшення доходів населення	Призводить до збільшення депозитних вкладень за умов відсутньої альтернативи інвестування коштів
Внутрішні фактори	Розвиток банківських технологій	Поява глобальних комунікацій, комп’ютеризація, розвиток дистанційного обслуговування ліквідовує територіальну прив’язку клієнта банку
Рівень відсоткових ставок	Депозити мігрують з банку в банк за більш вигідними відсотковими ставками
Універсалізація банку	Орієнтація банку на надання широкого спектра банківських послуг

Таблиця 3.

Етапи формування депозитної політики

Характеристика етапів	Основні орієнтири
Постановка цілей і визначення основних завдань депозитної Політики	Діяльність орієнтована на залучення оптимального обсягу грошових коштів (за строками і валютами), необхідного і достатнього для роботи на фінансо­вих ринках за умови забезпечення мінімального рівня витрат
Виділення відповідних підрозділів і розподіл повноважень співробітникам банку	Орієнтована на визначення підрозділів банку, за якими закріплені завдання щодо залучення депозитів (відділ маркетингу) і функції щодо обслуговуван­ня депозитних операцій (депозитний, обліково-операційний відділ)
Розробка відповідних процедур залучення ресурсів	Визначені конкретні схеми, заходи, які використовують інструменти марке­тингу для залучення грошових коштів юридичних і фізичних осіб шляхом прямої чи прихованої реклами або пропаганди
Організація контролю і управління в процесі здійснення депозитних операцій	Завданням контролю є уникнути або зменшити ризики, які виникають при депозитних операціях. Депозити розглядаються як самостійний об’єкт управління і джерело підвищення ефективності роботи банку

Таблиця 4

Основні питання та рішення щодо прийняття депозитної політики

Питання	Пояснення
1. Мета залучення ресурсів	Депозитні операції організовуються для того, щоб сприяти отриманню банком прибутку чи створювати умови для отримання прибутку в майбутньому
2. Джерела надходження ресурсів	У процесі організації депозитних операцій варто прагнути урізноманітнення джерел ресурсів за суб’єктами та поєднання різних форм депозитів
3. Можлива сума залучених ресурсів	Депозитна політика повинна бути взаємопов’язаною з кредитною політикою. Сума залучених коштів має забезпечувати їх реалізацію в активні операції
4. Термін, на який передбачають залу­чити ресурси	Депозити на вимогу обслуговують платіжний обіг і належать до найліквідніших. Строкові депозити більш стійкі, але залежать від відсоткової ставки
5. Вартість залучених ресурсів	Процес формування депозитної політики тісно взаємопов’язаний з процентною політикою банку. Відсоткові ставки диференціюються за сумами, видами і стро­ками депозитів
6. Можлива ефективність операцій, пов’язана із залученням ресурсів	При розрахунку ефективності залучення депозитів необхідно брати до уваги пов’язані з ними витрати, у т. ч. відрахування в обов’язкові резерви, ступінь їх ліквідності і доходи, пов’язані з їх розміщенням

2.2. Управління процесом формування депозитної ставки

Обсяги залучення заощаджень в банківську систему суттєво залежать від цінової політики банків, основним інструментом якої є депозитна ставка. Банки встановлюють диференційовані ставки залежно від виду депозитного рахунка, строку розміщення коштів на депозиті та суми вкладу.

Ціноутворення за депозитними зобов’язаннями банку базується на аналізі співвідношення між депозитною ставкою, яка відображає ринкову вартість залучення коштів, і витратами банку з обслуговування кожного виду депозитних рахунків. Якщо операційні витрати банку за рахунком значні, наприклад, для розрахункових рахунків клієнтів, то ставка буде низь­кою, або взагалі відсотки не виплачуватимуться. Іноді банк покриття витрат з обслуговування депозиту перекладає на клієнта, стягуючи фіксовану комісійну винагороду чи встановлюючи вартість проведення кожної операції за рахунком, і одночасно виплачує відсотки за залишком коштів на клієнтському рахунку.

Чинники, які впливають на рівень депозит ної ставки:

– попит і пропонування грошових коштів на ринку,

–попит на кредити,

– норми обов’язкових резервів за зобов’язаннями банку,

– обов’язкові вимоги НБУ щодо співвідношення вкладів фізичних осіб та регулятивного капіталу банку,

– структура й умови вкладу,

– правила обліку й оподаткування доходів,

– завищений рівень відсоткових ставок інсайдерам банку,

– рівень конкуренції.

Визначаючи рівень депозитної ставки менеджменту, банку слід пам’ятати, що ціна ресурсів трансформується в ціну кредиту, яка, своєю чергою, відображається в цінах на товари і послуги, кінцевим споживачем котрих залишається населення. Тож необґрунтоване завищення депозитних ставок має негативні наслідки для всього суспільства. Використання наукових підходів до визначення базового рівня відсоткових ставок дозволяє комерційним банкам проводити зважену цінову політику у сфері залучення коштів.

В основу формування депозитних ставок покладено визначення базової ринкової ставки, яка показує той мінімальний рівень дохідності, що задовольнить інвестора у разі вкладення власних коштів у банк. Взаємозв’язок між номінальною і реальною відсот­ковими ставками та рівнем очікуваної інфляції вперше дослідив американський економіст І. Фішер у книзі «Теорія процента» на початку ХХ ст.

Дата добавления: 2014-01-11