Цикли розвитку і кризи в національній економіці

Перехід України до сталого розвитку ускладнюється ще й рядом невирішених проблем політичного, економічного, воєнного, інституційного становлення державності.

Кожне суспільство прагне до економічного зростання. Технічний прогрес, швидке збільшення виробничих потужностей і підвищення життєвого рівня є стратегічними напрямками динамічного розвитку економіки кожної країни. Проте довгострокове економічне зростання (ЕЗ) не завжди є рівномірним. Воно пере­ривається періодами економічної нестабільності, коливаннями тем­пів економічного зростання, структури і ефективності відтворення. Періоди швидкого зростання економіки перериваються інфляцією (зростанням цін), спадом виробництва й низьким рівнем зайнятості (безробіттям), тобто економіка розвивається циклічно.

Економічний цикл складається з чотирьох фаз: кризи, депресії, пожвавлення, підйому. Економічний цикл характеризується регу­лярністю й рекурентністю (тобто здатністю самовідтворюватися).

Оскільки такий рух відбувається хоча й нерівномірно, але без­перервно (кінцеві фази попереднього циклу накладаються на перші фази наступного), то динаміка макроекономічних показників має хвилеподібний вигляд: у кінці попереднього циклу й при зародженні нового циклу (криза) показники погіршуються, на нижньому рівні (депресія) встановлюється короткочасна рівновага, під час поши­рення нового економічного циклу (пожвавлення) показники різко зростають, на верхньому рівні (підйом, або процвітання) досягають рівноваги, потім знову - спад (криза) й т.д.

У процесі становлення та розвитку ринкової економіки багато уваги приділялося дослідженню причин і наслідків циклічних коли­вань і кризових явищ.

Спочатку в теоріях економічних циклів розглядали кризи надви­робництва як незакономірні відхилення від нормального стану еко­номіки, що суперечать її природі. Згодом (кінець XIX ст.) набула роз­витку кредитно-грошова концепція циклу, відповідно до якої кризи - це результат порушення рівноваги грошового попиту та пропозиції (Р. Дж. Хаутрі, І. Фішер).

На початку XX ст. виникли перші теорії, що пояснювали цикліч­ні коливання економічної кон'юнктури нестійкістю, яка внутрішньо властива економічній системі. З'явилися праці М.І. Туган-Барановського, А. Шпітхофа, І. Касселя, що заклали основу концепції нагромадження капіталу. Головну увагу ці економісти приділяли руху осно­вного капіталу, динаміка нагромадження якого становить основу економічного циклу.

Взаємодію виробництва предметів споживання та нагромаджен­ня залежно від технічного процесу проаналізував Й. Шумпетер. Еко­номічне зростання, на його думку, відбувається циклічно завдяки стрибкоподібному характеру оновлення основного капіталу.

Деякі економісти вважали, що криза виникає внаслідок дії зо­внішніх умов - політичних, демографічних, природних.

У. С. Джевонс відкрив зв'язки ділових циклів зі зміненням кон­фігурації сонячних плям, які відбуваються кожні десять років. Він спробував використати ці спостереження для пояснення чергувань врожайних і неврожайних років, для переходу від стану депресії до ділової активності.

Велике значення для розвитку теорії економічних циклів мали до­слідження Дж. М. Кейнса та його послідовників Р. Харрода, Дж. Хик-са, А. Хансена, в яких цикл розглядається як підсумок взаємодії руху національного доходу, споживання та нагромадження капіталу.

Протягом тривалого часу рекомендації щодо антициклічного дер­жавного регулювання, основані на кейнсіанських моделях, приводи­ли до позитивних наслідків, тобто сприяли розширенню сукупного попиту в періоди кризових спадів виробництва та його обмеження у періоди піднесення. Для цього використовувалася бюджетна та кредитно-грошова політика. Проте, забезпечуючи відповідне згла­джування кризових явищ, кейнсіанські моделі регулювання циклу водночас стимулювали інфляційні процеси.

У 70-80-ті роки XX ст. за умов значних темпів інфляції, коли економічний спад не супроводжувався зниженням цін, кейнсіан­ські моделі були доповнені так званою монетарною теорією циклу (М. Фрідмен). Ця теорія виходить з того, що головну роль у динамі­ці національного доходу (і відповідно циклу) відіграє нестабільність грошової пропозиції, надлишок якої «закладає» економічна політика самої держави. Тому держава з метою стабілізації економіки відпо­відно до монетарної теорії циклу має зосередити основну увагу на регулюванні обсягу грошової пропозиції, тобто грошової маси, яка перебуває в обігу.

Розглядаючи всі ці «підходи» до економічної кризи, слід заува­жити, що необхідно розрізняти причини та чинники, які впливають на кризи. Тому політичні, демографічні, природні зміни, що відбува­ються в суспільстві, можна вважати лише чинниками, що підсилю­ють економічні кризи, а причиною економічних криз - протиріччя між виробництвом і споживанням.

З урахуванням цього матеріальною основою періодичності ци­клічних криз є оновлення капіталу.

Основними критеріями, що використовують для характеристики економічних циклів, є тривалість, а також їх рушійні сили, які зумов­люють генезис і механізм проходження циклів. З цього погляду всі економічні цикли поділяють на такі:

1) цикли Кондратьєва, або довгохвильові цикли, тривалість яких дорівнює 40-60 рокам, їх головна рушійна сила - радикальні змінення в технологічній базі суспільного виробництва, його структурна перебудова;

2) цикли Кузнеця тривалістю 20 років, рушійними силами яких є зрушення у відтворній структурі виробництва;

3) цикли Джаглера періодичністю 7-11 років як підсумок взаємо­дії багатьох грошово-кредитних факторів;

4) цикли Кітчина тривалістю 3-5 років, що зумовлюються дина­мікою відносної величини запасів товарно-матеріальних цінностей на підприємствах;

5) приватні господарські цикли, що охоплюють період від 1 до 12 років та існують у зв'язку з коливанням інвестиційної активності.

Незважаючи на спільні для всіх циклів фази, окремі цикли суттє­во відрізняються один від одного тривалістю й інтенсивністю.

Сучасні цикли мають свої особливості. Перш за все важливою рисою сучасного стану є інтернаціоналізація виробництва. Цикліч­ні кризи все більше виходять за національні межі й стають всесвіт­ньою проблемою. На циклічність суттєво впливає науково-технічна революція, зростання питомої ваги галузей, які виробляють товари народного споживання, а також сфери послуг, що в меншій мірі під­падають під вплив циклічних коливань, а також змінення механізму державного регулювання.

Кризи 1974-1975 рр. і 1980-1982 рр. були найважливішими за весь період після Другої світової війни. Вони водночас поширилися на головні розвинуті країни, переплелися з глибокими структурними кризами: енергетичними, сировинними, валютними та ін. Як наслідок економіка 70-80 рр. й аж до 1989 р. характеризувалась сповільне­ними темпами зростання.

З 1988 р. розвернулося циклічне піднесення, особливістю яко­го було зниження процентних ставок у більшості розвинутих країн, підвищення споживчого та інвестиційного попиту. Вперше циклічне піднесення здійснювалося синхронно в усіх головних країнах і стало одним із найтриваліших за всю історію.

З 2008 р. розпочалася нова економічна криза, що охопила всі країни.

Важливим фактором, який породжує нестабільність економіки, є принцип акселерації. Якщо продаж промислових товарів підвищу­ється, то принцип акселерації може підсилювати ці коливання. На момент зростання він сприяє чистим інвестиціям, а при падінні з та­кою ж силою сприяє чистому деінвестуванню.

Акселератор - це коефіцієнт, який характеризує зв'язок між зміненнями доходу (споживання) й чистими інвестиціями:

А = АЧІ/АУ

де АЧІ - приріст чистих інвестицій; ДУ - приріст доходу (споживання).

Суть принципу акселератора полягає в тому, що коли продаж то­варів, які виробляє підприємство, збільшується на декілька відсотків, то виробництво машин для виготовлення цих товарів має зрости в декілька разів.

Дата добавления: 2014-01-11