Методи розрахунку ВНП

План

1. Національна економіка і національний продукт. Показники обчислення національного продукту.

2. Взаємозв`язок показників ВНП, чистого національного продукту, національного доходу, особистого доходу, отримуваного доходу.

3. Функціональний і особистий розподіл доходів. Розподіл національного доходу і формування доходів населення.

4. Фактори економічного зростання. Зміст і типи економічного зростання. Нагромадження та інвестиції.

5. Економічний цикл і його фази. Теорії циклів.

Література:

1. Василик О., Буковинський С., Павлюк К. «Фінансова стабілізація: суть, заходи проблеми». // Ж: Фінанси України, 1996, №3 С.25

2. Василик О., Буковинський С., Павлюк К. «Фінансова стабілізація: суть, заходи проблеми». // Ж: Фінанси України, 1996, №4 С.25

3. Економічна теорія: макро- та мікроекономіка /за ред. Ватаманюка З. Та Панчишина С. – Львів:Інтереко, 1998, С.188-198

4. Економічна теорія. /під з.ред. проф. Є. М. Воробйова.-Київ – Харків. 2001. С. 265 – 283.

5. Економічна теорія. Політекономія. Підручник./ за ред. В.Д. Базілевича. –Київ: Знання – Прес, 2001. –С. 298 – 324, 384 – 354

6. Загуменов М.М. Макроекономічні показники та їх вплив на доходи і видатки бюджету. // Ж: Фінанси України.-2002.-№3.-С. 65-69.

7. Кемпбелл Р. Макконнелл, Стенли Л. Брю «Экономикс: Принципы, проблемы и политика». – Москва, «Республика», 1992, ч.1 С.132-153

8. Кухленко О. Стратегія інвестиційної діяльності в Україні // Ж: Економіка України. – 2002.- № 11. –С. 22-27.

9. Майкл Бурда «Макроекономіка: Європейський контекст». – Львів, «Просвіта»,1997, С.33-46

10. Маламед М. «Методи та проблеми обчислення ВВП за категоріями доходу». //Ж: Економіка України, 1997, №2 С.41-51.

11. Маламед М. «Методи та проблеми обчислення ВВП за категоріями доходу». //Ж: Економіка України, 1997, №3 С.33-47

12. Методологічні рекомендації по квартальних розробках валового внутрішнього продукту. – Мінстат України. Київ, 1996 С.111

13. Панасюк Б., Литвинов В. «Національний продукт: теоретичні основи обчислення». //Ж: Економіка України, 1992, №8

14. П’ятаченко Г. «Яку модель обрати Україні.» //Г: Урядовий кур’єр від 1 червня 1996р.

15. Швець І. «Методичні основи обліку потенціального обсягу виробництва». //Ж: Економіка України, 1998, №10, С.42-47

16. «Становлення національної економіки України» за ред. Ватаманюка З.Г.- Львів, 1997, №27 С. 28-30

17. Шпек Р. «Тенденції української економіки». //Ж: Економіка України, 1996, №6, С.5

18. «Экономический рост и макроэкономические диспропорции: Аналіз украинской действительности». Виталий Мельничук. //Ж.: Зеркало недели. № 35 (410) 14-20/09/2002.

1. Національна економіка і національний продукт. Показники обчислення національного продукту.

Валовий національний продукт (ВНП) (ВВП) — сукупність усіх вироблених у країні товарів та наданих послуг за рік незалежно від розташування національних підприємств. Цей показник стали використовувати в колишньому СРСР, у тому числі в Україні, з 1987 року. Він характеризує кінцеве споживання матеріальних благ і послуг, кінцеві результати економічної діяльності у сфері матеріального і нематеріального виробництва; позбавлений повторного рахунку (на відміну від показника валового суспільного продукту, який до 1987 року використовувався в СРСР), а отже, дає змогу зіставити обсяг перенесеної та новоствореної вартості у складі річного продукту.

ВНП = ВВП + Сальдо первинних доходів, отриманих з-за кордону або переданих за кордон (до таких першим доходах зазвичай відносять оплату праці, доходи від власності у вигляді дивідендів)

Існують 3 способи вимірювання ВНП (ВВП):

1. За витратами (метод кінцевого використання).

2. За доданою вартістю (виробничий метод).

3. За доходами (розподільчий метод).

При розрахунку ВНП за витратами підсумовуються витрати всіх економічних агентів, що використовують ВНП (домогосподарств, фірм, держави та іноземців). Фактично мова йде про сукупний попит на вироблений ВНП.

Сумарні витрати можна розкласти на декілька компонентів:

ВНП = Y = C + I + G + NX,

де C - особисті споживчі витрати, які включають витрати домогосподарств на товари тривалого користування і поточного споживання, на послуги (крім витрат на покупку житла).

I - валові приватні внутрішні інвестиції. Включають виробничі капіталовкладення (інвестиції в основні виробничі фонди), інвестиції в житлове будівництво та інвестиції в запаси (ТМЦ). Інвестиції розуміються як додавання до фізичного запасу капіталу. Придбання фінансових паперів (акцій, облігацій) не є інвестиціями. Термін «внутрішні інвестиції» означає, що це інвестиції, вироблені жителями даної країни (у т.ч. витрати на імпортні товари). Термін «приватні» інвестиції означає, що вони не включають державні інвестиції. Термін «валові» означає, що з інвестицій не віднімається амортизація: Валові інвестиції = Чисті інвестиції + Амортизація. Зростання запасів враховується зі знаком «+», а зменшення зі знаком мінус.

G - державні закупівлі товарів і послуг (будівництво та утримання шкіл, доріг, армії, витрати на національну оборону, зарплату державних службовців і т.д.). Сюди не входять трансфертні платежі. Державні трансферти - це виплати, не пов'язані з рухом товарів і послуг. Вони перерозподіляють доходи держави через допомогу, пенсії, виплати по соціальному страхуванню.

NX - чистий експорт. Він дорівнює різниці вартісних обсягів експорту та імпорту. Якщо країна експортує більше, ніж імпортує, то на світовому ринку вона виступає «нетто-експортером», а ВНП перевищує обсяг внутрішніх витрат. Якщо ж імпортує більше, то є «нетто-імпортером», величина чистого експорту є негативною. Сума витрат перевищує обсяг виробництва.

Дане рівняння ВНП називають основним макроекономічним тотожності або тотожність національних рахунків.

При підрахунку ВНП виробничим методом підсумовується вартість, додана на кожній стадії виробництва кінцевого продукту. Додана вартість (ДВ) - це різниця між вартістю продукції, виробленої фірмою, і вартістю проміжних продуктів, придбаних фірмою.

Величина ВНП у цьому випадку представляє собою суму доданої вартості всіх фірм виробників. Цей метод дозволяє врахувати внесок різних фірм і галузей у створення ВНП. ВНП = Σ Додана вартість + Непрямі податки - Державні субсидії. Для економіки в цілому сума всій ДС повинна дорівнювати вартості кінцевих товарів і послуг. При розрахунку ВНП за доходами підсумовуються всі види факторних доходів (зарплата, рента,%), а також 2 компонента, що не є доходами: амортизаційні відрахування і чисті непрямі податки на бізнес (податки мінус субсидії).

2. Взаємозв`язок показників ВНП, чистого національного продукту, національного доходу, особистого доходу, отримуваного доходу.

Існує зв'язок між показниками ВНП і ВВП:

ВНП = ВВП + чисті факторні доходи з-за кордону.

Чисті факторні доходи з-за кордону - це різниця між доходами, отриманими громадянами даної країни за кордоном, і доходами іноземців, отриманими на території даної країни. Якщо ВНП перевищує ВВП, значить, жителі даної країни отримують за кордоном більше, ніж іноземці заробляють в даній країні. За способом отримання доходу в складі ВНП виділяють наступні види факторних доходів:

- компенсації за працю працюючих за наймом (зарплата, премії);

- доходи власників;

- рентні доходи;

- прибуток корпорацій (що залишається після оплати праці та% за кредит; в ній виділяють дивіденди акціонерів, нерозподілений прибуток і податок на прибуток);

- чистий% (різниця між процентними платежами фірм іншим секторам економіки та процентними платежами, отриманими фірмами від ін секторів - домогосподарств та держави).

З трьох методів частіше використовуються виробничий і метод кінцевого використання.

Взаємозв'язок між основними показниками можна навести у вигляді схеми:

Валовий національний продукт

мінус амортизація = Чистий національний продукт

мінус непрямі податки = Національний дохід

мінус, відрахування на соціальне страхування

мінус податок на прибуток корпорацій

мінус нерозподілені прибутки корпорацій

плюс трансфертні плати = Особистий дохід

мінус особистий прибутковий податок

= Отримуваний дохід

Як використовується вироблений ВНП? Якщо абстрагуватися від наявності держави і зовнішньої торгівлі, то ВНП розподіляється на споживання та інвестиції. Базою інвестицій є заощадження. Якщо ж врахувати перерозподільчі процеси, здійснювані урядом, а саме систему оподаткування і трансфертних виплат, а також існування зовнішньої торгівлі, то можна вивести такі залежності:

ВНП = споживання + інвестиції + держ. закупівлі + чистий експорт;

отримуваний дохід = ЧНП + трансфертні виплати — податки;

отримуваний дохід = споживання + заощадження;

споживання= отримуваний дохід — заощадження = ЧНП + трансфертні виплати — податки + заощадження;

заощадження — інвестиції = держ. закупівлі + трансфертні виплати — податки + чистий експорт = держ. витрати — податки + чистий експорт.

При цьому перевищення державних витрат над податковими надходженнями утворить бюджетний дефіцит, так що:

заощадження — інвестиції = бюджетний дефіцит + чистий експорт.

Основне макроекономічне рівняння, яке характеризує співвідношення між різними складовими частинами ВНП, має, таким чином, такий вигляд:

ВНП = споживання + інвестиції + держ. закупівлі + чистий експорт — отримуваний дохід + податки — трансферти = споживання - заощадження + податки — трансфертні платежі

ВНП показує підсумки діяльності усього національного господарства за рік. Крім ВНП, існує ще поняття національного багатства, що являє собою всю суму матеріальних благ, накопичену в суспільстві за час його існування. До складу національного багатства включаються активи — земля і ресурси, виробничі і невиробничі фонди, а також особисте майно населення. Матеріальну базу для приросту національного багатства утворює ВНП.

Важливу роль у визначенні параметрів економічного розвитку відіграє з'ясування позицій іноземною капіталу в національній економіці. Для цих цілей служать показники питомої ваги іноземних інвестицій у ВНП, а також співвідношення між іноземними інвестиціями в даній країні та її власними зарубіжними інвестиціями. Якщо власні активи країни за кордоном більші, ніж іноземні активи всередині країни, то остання є світовим кредитором, якщо менші, то боржником.

Схема основних взаємозв'язків у ВНП.

3. Функціональний і особистий розподіл доходів. Розподіл національного доходу і формування доходів населення.

Доходи населення та джерела їх формування

В умовах сучасного функціонування ринкового механізму та структурних змін в економіці держави зазнало трансформації формування доходів населення, їх використання та система розподілу. Найбільшу питому вагу у структурі грошових доходів населення становить оплата праці. Заробітна плата як соціально-економічна категорія є основним джерелом грошових доходів працівників і разом з тим є головним рушієм соціально-економічного розвитку держави. Вона забезпечує не лише відтворення робочої сили, але й стає вагомим чинником відтворення суспільного виробництва та виступає основним регулятором ринку праці.

Сутність політики доходів полягає в безпосередньому встановленні державою такої верхньої межі збільшення номінальної заробітної плати, яка сприяла б виконанню основних задач і реалізації пріоритетів, що стоять перед економікою.

Конкретне формулювання окремих положень політики доходів в різних країнах різне. На практиці не існує двох повністю ідентичних варіантів розвитку політики доходів. У механізмі здійснення і формах прояву цієї політики в кожній конкретній державі розрізняються наступні особливості, що зумовлені:

- соціально-економічним і політичним розвитком тієї або іншої країни;

- ступенем і характером втручання держави в питання регулювання заробітної плати;

- традиціями висновку колективних договорів;

- соціальною напруженістю у суспільстві.

Головним об'єктом усіх варіантів політики доходів є заробіток робітника в цілому, у тому числі ставка заробітної плати, оплата наднормових, соціальні виплати та інше. В країнах Західної Європи, як правило, політика доходів має на увазі безпосереднє обмежувальне регулювання всіх основних категорій доходів населення, що лежать в основі особистого і виробничого споживання. Політика доходів на практиці переважно впливає на рух тільки заробітної плати.

Класифікація доходів:

В умовах сучасного функціонування ринкового механізму та структурних змін в економіці держави зазнало трансформації формування доходів населення, їх використання та система розподілу. Найбільшу питому вагу у структурі грошових доходів населення становить оплата праці. Заробітна плата як соціально-економічна категорія є основним джерелом грошових доходів працівників і разом з тим є головним рушієм соціально-економічного розвитку держави. Вона забезпечує не лише відтворення робочої сили, але й стає вагомим чинником відтворення суспільного виробництва та виступає основним регулятором ринку праці.

Сутність політики доходів полягає в безпосередньому встановленні державою такої верхньої межі збільшення номінальної заробітної плати, яка сприяла б виконанню основних задач і реалізації пріоритетів, що стоять перед економікою.

Доходи населення – це сума грошових коштів і матеріальних благ, які домашні господарства одержали за певний проміжок часу у натуральному вигляді для підтримання фізичного, морального, економічного та інтелектуального стану людини. Роль доходів визначається тим, що рівень споживання населення прямо залежить від їх рівня.

Умовно можна провести наступну класифікацію доходів.

Грошові доходи населення включають всі надходження грошей у вигляді оплати праці робітників, доходів від підприємницької діяльності, пенсій, стипендій, різних допомог, доходів від власності у вигляді відсотків, дивідендів, ренти, сум від продажу цінних паперів і нерухомості.

Натуральний дохід включає, перш за все, продукцію, вироблену домашнім господарством для власного споживання.

Номінальні доходи характеризують рівень грошових доходів незалежно від оподаткування і цін, а реальний дохід характеризує номінальні доходи з урахуванням зміни роздрібних цін і тарифів. Індекс споживчих цін впливає на купівельну спроможність номінальних доходів населення.

Рівень життя — це соціально-економічна категорія, яка відображає ступінь розвитку і задоволення фізичних, духовних і соціальних потреб населення, а також умови в суспільстві для розвитку і задоволення цих потреб.

Згідно з рекомендаціями МОП рівень життя відображають такі показники: обсяг фонду споживання на душу населення, реальні доходи, тривалість життя, освіта; обсяг споживання важливих продуктів у натуральному виразі, забезпеченість житлом, комунальними і соціальними послугами, транспортом і зв'язком; охорона здоров'я, соціальне забезпечення. Виходячи з міжнародних норм, необхідно також враховувати: зайнятість і умови праці, чинні соціальні гарантії, демографічні, екологічні умови, домашнє майно тощо. Окрім цього, необхідно брати до уваги поширення негативних соціально-економічних явищ, таких як інфляція, безробіття, бідність, злочинність, дискримінація в різних її проявах.

Моделі розподілу національного доходу. Національний дохід є результатом діяльності з використання економічних ресурсів (див. тему 16).

Розрізняють функціонально-факторний та індивідуальний розподіл національного доходу. Функціонально-факторний розподіл означає розподіл національного доходу залежно від ролі кожного фактора у створенні продукту (праці, землі, капіталу та підприємництва). Відповідно до означених факторів національний дохід розподіляється на заробітну плату, ренту, процент та прибуток. У міру розвитку економіки вдосконалюється й теорія співвідносності між доходами та факторами. Трифакторна модель (земля, праця та капітал) епохи вільної конкуренції визначила розподіл національного доходу на ренту, заробітну плату та прибуток.

Трифакторна модель розподілу національного доходу

З розвитком ринкової економіки, коли поступово здійснилось відокремлення функції власності на капітал від функції управління ним, на зміну трифакторній моделі економіки прийшла ера чотирифакторної моделі економіки.

Чотирифакторна модель розподілу національного доходу

Революція синіх і білих комірців повністю розмежувала власників капіталу та управлінців (менеджерів). Відбулось розмежування підприємницького доходу на прибуток і процент. На думку А. Маршалла, економіка західних країн другої половини ХІХ ст. характеризується утвердженням в організації виробництва четвертого фактора — підприємництва.

Після Другої світової війни відчутно проявилось одержавлення економіки та розподілу національного доходу. Держава почала активно впливати на весь відтворювальний процес економіки. Роль держави перетворилась у фактор виробництва.

П’ятифакторна модель розподілу національного доходу

Сучасну економіку можна уявити як п’ятифакторну модель. Держава все більше бере на себе функції регулювання економіки: соціальний захист населення, структурні зміни, забезпечення збалансованого розвитку, вирішення екологічних проблем та ін.

На характер розподілу факторів виробництва впливають три групи чинників:

- закони, що регулюють розвиток продуктивних сил;

- економічні закони функціонування ринку;

- економічна роль держави.

Оптимальність розподілу та використання факторів виробництва залежить від органічного поєднання дії означених трьох чинників.

Закони поділу праці, спеціалізації та кооперації, концентрації виробництва визначають таку комбінацію факторів виробництва, яка повинна бути адаптивною до зміни ринкової ситуації. Організація виробництва характеризує комбінацію праці та інших факторів виробництва. Зростання технологічного рівня виробництва відображає підвищення продуктивності праці, наслідком чого є збільшення національного доходу. Цей процес надто тривалий і може супроводжуватись кризовими явищами до того часу, аж поки не буде досягнуто гармонічної взаємодії трьох означених груп чинників. Кризи перевиробництва в західних країнах минулого та на початку цього століття є наочним відображенням цих процесів. Державне втручання в економіку, з одного боку, та об’єктивність дії законів поділу праці та ринкових законів — з іншого, створили найбільш доцільну структуру розподілу факторів виробництва в індустріально розвинутих країнах.

На сучасному етапі розвитку економіки до факторів розподілу економісти відносять інформацію та державу, що радикально впливають на розподіл та перерозподіл національного доходу. Аналіз функціонально-факторного розподілу дозволяє виявити частки доходу, що отримують фактори в результаті їх участі в економічній діяльності.

Джерела особистих доходів. Аналіз індивідуального розподілу показує джерела особистих доходів та їх порівняльні величини. До джерел індивідуальних доходів слід віднести:

- чисту заробітну плату (номінальну заробітну плату за вирахуванням податків і соціальних внесків);

- доходи від індивідуальної трудової діяльності;

- соціальні виплати держави громадянам;

- проценти, дивіденди та орендну плату (за землю);

- різного роду допомоги тощо;

- поточне страхування відшкодування збитків.

Залежно від доступу до цих джерел кожний індивід отримує відповідну частку доходу, тим самим породжується нерівність у розподілі доходів. Нерівність індивідуального розподілу можна визначити за допомогою формули В. Парето, формули К. Джині та кривої Лоренца. Означені формули та крива Лоренца відображають різні точки зору, згідно з якими можна здійснити кількісний аналіз індивідуального розподілу національного доходу і виявити міру нерівності розподілу.

Об’єктивні основи формування доходів населення. Доходи населення є визначальною складовою розподілу національного доходу. Економічна теорія пояснює розподіл доходів як результат попиту на продуктивні послуги та їх пропонування. Мова йде про ринкову економіку і про працю. Попит на працю як основне джерело доходів населення та пропонування праці впливають на величину доходів у вигляді заробітної плати. Крім того, слід пам’ятати, що величина заробітної плати залежить і від вартості робочої сили. У попередніх темах уже було визначено економічну природу заробітної плати. У цій темі розглядаються доходи населення в цілому та їх розподіл за складовими.

Соціальна нерівність, її причини та вплив на економічне зростання є предметом вивчення в цій темі. В економічній теорії висуваються різні концепції стосовно суперечностей у розподілі доходів. Марксизм пояснює його існуванням експлуатації трудящих, тобто згідно з теорією трудової вартості заробітна плата не є відображенням вартості робочої сили; маржиналізм — теорією граничної продуктивності факторів виробництва; неокласичний напрям — індивідуальними здібностями та грою ринкових сил. Кожна з точок зору характеризує відповідний бік розподілу доходів населення.

Доходи населення чи господарств формуються за рахунок надання послуг робочою силою, індивідуальної трудової діяльності, власності, соціальних трансфертних платежів тощо. Граничною нижньою межею величини доходів населення є прожитковий мінімум. Це вартісна величина необхідних для підтримання фізіологічної життєдіяльності людини засобів існування. Якщо індивідуальні доходи нижче цієї межі, то наступає скорочення населення в країні. Крім того, в суспільстві є частина непрацездатного населення, яке вимагає матеріальної підтримки. Держава здійснює перерозподіл національного доходу через систему соціальних виплат. Перерозподіл доходів є однією з функцій уряду.

4. Фактори економічного зростання. Зміст і типи економічного зростання. Нагромадження та інвестиції.

У теоретичному і практичному аспектах поняття «економічне зростання» тісно пов’язане з терміном «розширене відтворення», але за своїм змістом — це не тотожні економічні категорії. Так, остання (розширене відтворення) охоплює процеси як на макрорівні (національна, світова економіка), так і на мікрорівні (галузь, підприємство). Економічне зростання характеризує стратегічні цілі руху економіки в основному на макрорівні (національному чи світовому). Сам механізм економічного зростання, як правило, в сучасній економічній літературі розглядається незалежно від існуючих соціально-економічних відносин в тій чи іншій країні (економічній системі). Тут на перший план висувається проблема кількісного та якісного розвитку національної економіки.

Поняття «економічне зростання»

Сутність поняття «економічне зростання» можна визначити як кількісне збільшення та якісне вдосконалення за відповідний період результатів виробництва (товарів, послуг) та його основних факторів, що знаходить свій вираз і в комплексному вдосконаленні соціально-економічних відносин у суспільстві. У західній літературі під цим терміном прийнято розуміти лише збільшення обсягів, товарів і послуг, створених за даний період.

Виокремлюють два основних типи економічного зростання: екстенсивний та інтенсивний.

Екстенсивний тип економічного зростання забезпечується за рахунок кількісного збільшення обсягів функціонуючих факторів виробництва і практично при збереженні незмінними їх попередніх техніко-технологічних параметрів.

Інтенсивний тип економічного зростання характеризується розширенням виробництва на основі якісного поліпшення всіх його факторів, тобто раціональнішого використання всього виробничого потенціалу.

Як відхилення від закономірного процесу економічного зростання в окремі періоди для ряду країн може мати (і має) місце регресивний тип розвитку, для якого характерне довготривале зниження обсягів суспільного виробництва. Зокрема, таке явище спостерігалось протягом 90-х років у всіх країнах СНД, у т. ч. в Україні.

Щодо основних типів економічного зростання, то на практиці вони не існують в абсолютних формах. У реальному житті вони проявляються або як переважно екстенсивний, або як переважно інтенсивний тип економічного зростання.

Рушійні сили економічного зростання (прогресу):

Суспільне виробництво перебуває у постійному русі, але він відбувається не просто по замкненому колу, а по висхідній лінії, хоча і не завжди рівномірно.

Аналіз змісту рушійних сил економічного зростання починається з розгляду відтворення суспільного виробництва як безперервного процесу виробництва. Розвиток виробництва, підвищення його ефективності досягаються зусиллями людей, їх працею та соціально-економічною активністю. Але що спричиняє людей до вчинків та дій? Відповідь на дане запитання є надзвичайно важливою для розуміння умов економічного розвитку.

Рушійними силами економічного прогресу, як і кожного іншого динамічного піднесення, є суперечності. Тобто економічний розвиток носить діалектичний характер, тому відсутність внутрішніх суперечностей рівнозначна призупиненню руху (розвитку). Співіснування двох взаємносуперечливих сторін, їх боротьба становлять сутність діалектичного розвитку. Відтворювальність тотожності сторін протиріччя робить будь-яку систему саморушійним організмом. Це загальне правило, зрозуміло, цілком стосується й економічного життя.

Узагальненою основою і рушійною силою розвитку виробництва є його суперечлива взаємодія зі споживанням. З одного боку, економічні потреби породжують ідеальний образ продукту і в такому смислі стимулюють його створення. Але, з іншого боку, вони самі породжуються виробництвом. У реальному житті це протиріччя — лише найзагальніша основа розвитку виробництва незалежно від його суспільної форми, що значною мірою знаходить свій вияв у відповідному типі економічних систем: традиційна, капіталістична (ринкова), командна (адміністративно-командна), змішана, перехідна (від адміністративно-командної до ринкової). З точки зору економікс та сучасної західної навчальної літератури дана суперечність (ресурси — потреби) трактується як аксіома стосовно невідповідності безмежних економічних потреб обмеженим виробничим ресурсам.

У сфері економічних відносин потреби набувають форми економічних інтересів і стимулів. У попередніх темах зазначалося, що економічні інтереси — це спонукальні мотиви господарської діяльності людей (як господарюючих суб’єктів), які зумовлені їх місцем у системі відносин власності та наявній системі потреб. В останніх концентрується сутність інтересів: інтерес — це форма прояву потреб. Тому інтереси виступають потужним «двигуном» економічного розвитку, образно кажучи, формують ту «пружину», яка «каталізує» і приводить до руху весь економічний механізм.

З точки зору політекономічного розуміння змісту цих аспектів, важливо підкреслити, що економічні інтереси у різних соціальних класів (страт), прошарків та ін. далеко не однакові, а в ринковій (капіталістичній) економіці часто діаметрально протилежні. Фахівцю політичної економії при трактуванні економічних інтересів (як й інших економічних категорій) необхідно розуміти, що вони походять не просто з біологічної сутності природи людини, а визначаються її положенням як відповідного соціально-економічного суб’єкта в економічному устрої суспільного життя, що врешті детермінується формами власності. При всій різноманітності (як і схожості) індивідуальних уподобань, запитів та цілей у дрібного виробника — одні інтереси, у найманого працівника — інші, у підприємця-капіталіста — треті.

Варто враховувати, що людина одночасно виступає як індивід і як представник того чи іншого соціального класу (страти), групи, прошарку тощо. Відповідно до цього вона є і носієм різноманітних інтересів.

Політико-економічний аналіз змісту рушійних сил економічного зростання (прогресу) передбачає врахування не лише дії базисних економічних категорій (внутрішніх суперечностей, потреб, інтересів тощо), але й функціонування надбудови — держави, політичних, ідеологічних, правових, культурно-духовних та інших відносин і відповідних їм інституцій: політичних партій (рухів), релігійних концесій і т. ін.

Тобто, аналізуючи рушійні сили економічного розвитку, потрібно враховувати вплив таких факторів, як стан суспільної свідомості та рівень розуміння народними масами об’єктивних проблем і напрямів економічної динаміки, культуру праці та спілкування, пануючі морально-етичні, релігійні установки, а також національні традиції. Всі вони, будучи продуктом багатовікової історичної еволюції, хоча є надбудовними факторами, суттєво впливають на ефективність функціонування базисних елементів та відносин економічної системи. При цьому часто вони модифікують навіть її модель.

В цілому дійовий вплив політичних, правових, моральних, духовно-культурних та інших факторів на економічний прогрес знаходить свій прояв у тому, що вони детермінують розкриття можливостей і рушійних сил, які закладені в тій чи іншій економічній системі. Разом з тим загальні риси економічного зростання, які притаманні різним періодам (етапам) розвитку суспільства, завжди виступають у конкретних історичних формах, що відповідають якісним характеристикам факторів і результатам виробництва на даному конкретному історичному проміжку часу.

Нагромадження,заощадження,інвестиції:

Визначальну роль в обумовленості (детермінації) як типів, так і темпів економічного зростання відіграє процес нагромадження капіталу, у ході якого відбуваються суттєві зміни в структурі капіталу, пов’язані з науково-технічним прогресом. З впровадженням у виробництво досконаліших машин, обладнання та технологій збільшується кількість матеріально-речових засобів з розрахунку на одного працюючого, тобто зростає технічна будова капіталу. Це вимагає відповідного підвищення кваліфікації працівників, розвитку їх професіоналізму. При цьому зростають продуктивність праці та ефективність виробництва.

Норма нагромадження (виражена у процентах) характеризує відношення між часткою чистого доходу (прибутку), яку господарюючий суб’єкт (підприємець, фермер, держава) спрямовує на розвиток виробництва або будь-якої власної справи, до загальної суми отриманого ним прибутку (доходу). На макроекономічному рівні норма нагромадження — це відношення фонду чистого нагромадження (тобто інвестицій, що йдуть на розширення ви-робництва) до загального обсягу національного доходу, створеного за відповідний період. Марксистська політекономія розглядає нагромадження як перетворення частки додаткової вартості на капітал, тобто як процес капіталізації додаткової вартості. За К. Марксом, норма нагромадження — це відношення фонду нагромадження до національного доходу, яке виражається у процентах.

Процес нагромадження капіталу органічно пов’язаний з процесами заощадження та інвестування. Вони здійснюються як юридичними, так і фізичними особами з різних причин, незалежних одна від одної.

Зокрема, заощадження роблять окремі особи, домашні господарства (сім’ї), де наміри можуть бути різними: бажання зібрати певну суму для майбутніх витрат (купити будинок, автомобіль тощо); прагнення забезпечити певний статок для дітей; потяг до влади, яку дає велике багатство; або просто індивід схильний заощаджувати «на чорний день» тощо. Але якими б не були мотиви різних осіб, що спонукають їх здійснювати заощадження, часто вони, як зазначає П. Самуельсон, мало пов’язані з можливостями інвестування, тобто «чистим капіталоутворенням».

Інвестиції — це сукупність витрат, що реалізуються у формі довгострокових вкладень капіталу в різні галузі та сфери економіки. Головною метою інвестування є одержання в перспективі більшого підприємницького доходу, прибутку, процента, ренти. Чисте інвестування має місце лише тоді, коли створюється новий реальний капітал. Це переважно характерно для промислових, будівельних і торговельних підприємств.

Виокремлюють фінансові та реальні інвестиції. Фінансові інвестиції в основному складають вкладення в цінні папери (акції, облігації та ін.), що випускаються приватними компаніями або державою. Ці інвестиції лише частково спрямовуються на збільшення реального капіталу, а значна частина їх залишається непродуктивним вкладенням капіталу.

Вкладення в основний капітал і на приріст матеріально-виробничих запасів називають реальними інвестиціями. Однак за сучасних умов зі збільшенням обсягу матеріально-речових елементів основного капіталу швидко зростають вкладення у розвиток інтелектуального потенціалу (науку, освіту, підготовку кадрів, охорону здоров’я тощо), який стає дедалі активнішим елементом виробництва. Тому ці витрати, за своєю сутністю, є продуктивними. Більш того, у країнах з розвинутою економікою такі витрати випереджають по темпах зростання вкладення в основний капітал.

Особливістю сучасної підприємницької діяльності є те, що переважну більшість становлять приватні інвестиції. Держава також бере участь в інвестиційних процесах шляхом вкладення капіталу в державний сектор, як безпосередньо, так і надаючи кредити, субсидії тощо. Значна частка її інвестицій спрямовується, в першу чергу, в галузі (сфери) соціально-виробничої інфраструктури, які необхідні для нормального суспільного відтворення, — розвиток освіти, науки; системи транспорту та зв’язку; охорони здоров’я населення; збереження навколишнього середовища.

Ефективність нагромадження характеризується коефіцієнтом приросту капіталомісткості, який розраховується як відношення валових інвестицій в основний капітал до приросту валового національного продукту за відповідний (той самий) період у незмінних (базових) цінах.

У загальному (концентрованому) вигляді роль інвестицій проявляється в темпах і масштабах економічного зростання, яке вимірюється двома способами: 1) як збільшення реального виробництва ВВП (ВНП) чи національного доходу; 2) як приріст того й іншого на душу населення. В аналітичній практиці це — розрахунки річних темпів їх зростання в процентах.

Важливо розрізняти потенційні та фактичні темпи зростання. Перші — це ті, яких суспільство може досягти на межі своїх виробничих можливостей, тобто коли воно реалізує принципи: «мінімум витрат — максимум виробництва».

Фактичні темпи зростання можуть бути нижчими за можливі (потенційні) через недовикористання наявних виробничих факторів, особливо через прийняття помилкових управлінських рішень.

5. Економічний цикл і його фази. Теорії циклів.

У теорії цикл трактується як період розвитку економіки від початку однієї кризи до наступної. Особливо рельєфно в структурі функціонування і розвитку економіки проявляються середні цикли, які ще називають промисловими. Економічний цикл (у класичному трактуванні) включає такі фази: кризу, депресію, пожвавлення та піднесення, яке знаходить остаточне відображення у новій кризі. Прояви економічних циклів можна побачити за рядом ознак показників економічної активності, основними з яких є: рівень завантаженості виробничих потужностей; сукупні обсяги виробництва; загальний рівень цін; зайнятість населення (безробіття) та рівень його доходів; прибутки та курси акцій найбільших корпорацій; динаміка попиту на товари тривалого користування; інвестиції та контракти на нове будівництво тощо.

Головне значення має фаза кризи, яка починає і завершує цикл. У ній зосереджено основні ознаки й суперечності циклічного процесу відтворення.

Криза — це різке порушення існуючої економічної рівноваги внаслідок диспропорцій у процесі відтворення, що різко зростають. Відбувається зниження попиту на товари і виникнення надлишку їх пропонування. Труднощі зі збутом призводять до скорочення виробництва і зростання безробіття. Зниження платоспроможності населення ще більше ускладнює збут товарів. Усі економічні показники погіршуються. Відбувається падіння рівнів заробітної плати, прибутку, інвестицій, цін. Через «омертвіння» капіталу у вигляді нереалізованих товарів фірми відчувають брак грошових коштів для поточних платежів, тому швидко зростає плата за кредит — ставка позичкового процента.

Курси цінних паперів падають, настає хвиля банкрутств і масового закриття підприємств. Криза завершується з початком депресії.

Депресія — це фаза циклу, яка виявляється в застої виробництва. На цій фазі відбувається просте відтворення, виробництво не збільшується, проте, і не зменшується. Поступово реалізуються товарні запаси, які виникли під час кризи через різке зменшення платоспроможного попиту. Рівень безробіття залишається високим, але стабільним. За умов скороченого виробництва ставка позичкового процента падає до свого мінімального значення. Проте поступово зростає сукупний попит і готуються умови для наступного пожвавлення виробничої та комерційної діяльності.

Пожвавлення — це фаза відновлення, яка розпочинається з незначного зростання обсягу виробництва (у відповідь на зростання попиту) і помітного скорочення безробіття. Підприємці намагаються відновити прибутковість виробництва, нарощують інвестиції в нову, продуктивнішу техніку, що пожвавлює попит — спочатку на капітальні блага, а потім і на споживчі, адже зростає зайнятість. Створюються нові підприємства, зростають ціни і процентні ставки. Поступово обсяг виробництва досягає попереднього найвищого рівня, і економіка вступає у фазу піднесення.

Піднесення (зростання) — це така фаза циклу, коли обсяг виробництва перевищує обсяг попереднього циклу і зростає високими темпами. Будуються нові підприємства, підвищується зайнятість, збільшується попит на капітальні й споживчі блага, доходи та прибутки, стрімко зростають ціни й процентні ставки, курси акцій та інших цінних паперів, активізується комерційна діяльність, прискорюється обіг капіталу. Таким чином, розпочинається справжній економічний бум, швидке економічне зростання, яке, проте, уже закладає основу для наступної нової кризи.

Обґрунтування чотирифазної структури циклу було зроблено К. Марксом. Графічно це подано на рис. 4, де ОА — загальна лінія розвитку виробництва за значний період; Q — обсяг виробництва; t — час; ВС — ламана лінія руху фаз циклу.

Причини економічного циклу

Існують різні точки зору щодо пояснення причин середніх економічних циклів. Серед них на увагу заслуговують такі:

1) циклічні коливання, зумовлені специфікою сфери обігу — незбігом у часі актів продажу товарів, послуг і оплати за них (проте це лише формальна можливість, а не реальна причина);

2) головна причина спаду — це суперечність між суспільним характером виробництва і приватною формою привласнення його результатів (К. Маркс, Ф. Енгельс та інші послідовники). Близько до цієї позиції стояли (ще до Маркса) й ті, хто економічний спад пояснював недоспоживанням значної маси людей, яке було викликане недоліками розподілу (Дж. Гобсон, Г. Мальтус);

3) цикл зумовлюється співвідношенням оптимізму і песимізму в економічній діяльності людей (В. Парето, А. Пігу);

4) цикл — результат технічних нововведень, що вимагає зростання інвестицій, а останні й спричиняють піднесення виробництва (Й. Шумпетер);

5) циклічність зумовлюється надлишком заощаджень і нестачею інвестицій у виробництво (Дж. Кейнс);

6) причиною циклів є невідповідність між грошовим капіталом і пропозицією (І. Фішер).

Незважаючи на відмінність у підходах, практично всі згадані економічні концепції розглядають економічний цикл як породження внутрішніх причин. Це — так звані інтернальні теорії. Ті ж теорії, які пояснюють економічні цикли зовнішніми причинами — наприклад, зміною сонячної активності, що призводить до неврожаю в сільському господарстві та до загального економічного спаду; війнами та різними політичними потрясіннями; освоєнням нових територій (що зумовлює надмірну міграцію робочої сили), називаються екстернальними.

Характерними особливостями середніх циклів після Другої світової війни є:

по-перше, скорочення їх тривалості, що об’єктивно пов’язано із посиленням динамізму (зменшенням періодів) оновлення основного капіталу в умовах НТР;

по-друге, необов’язковість послідовного проходження традиційних фаз циклу, зокрема фази піднесення. Бувають цикли, коли після фази пожвавлення (без піднесення) настає нова криза;

по-третє, зменшення руйнівного характеру криз. Цьому сприяє і досвід державного антициклічного регулювання, нагромаджений країнами з розвинутою ринковою економікою.

Для коротких циклів, на відміну від циклів середньої тривалості (які відтворюють спосіб функціонування основного капіталу), матеріальною основою є процеси, що відбуваються у сфері грошових відносин. Вони характеризуються особливою інтенсивністю та гостротою і можуть або накладатись на промислові (середні кризи, або відбуватись за їх відсутності.

Викладач: В.М. Адаменко

Семінарське заняття №5.

Теми 10,11 Суспільне відтворення та економічне зростання.

План

1. Показники обчислення національного продукту, ВВП, ВНП. Методи обчислення ВНП.

2. Рух і розподіл національного продукту.

3. Розподіл національного доходу й формування доходів населення. Держава і перерозподіл доходу.

4. Зміст і типи економічного зростання.

5. Фактори і показники соціального зростання.

6. Циклічний характер економічного розвитку. Економічний цикл.

Література:

1. Василик О., Буковинський С., Павлюк К. «Фінансова стабілізація: суть, заходи проблеми». // Ж: Фінанси України, 1996, №3 С.25

2. Василик О., Буковинський С., Павлюк К. «Фінансова стабілізація: суть, заходи проблеми». // Ж: Фінанси України, 1996, №4 С.25

3. Економічна теорія: макро- та мікроекономіка /за ред. Ватаманюка З. Та Панчишина С. – Львів:Інтереко, 1998, С.188-198

4. Економічна теорія. /під з.ред. проф. Є. М. Воробйова.-Київ – Харків. 2001. С. 265 – 283.

5. Економічна теорія. Політекономія. Підручник./ за ред. В.Д. Базілевича. –Київ: Знання – Прес, 2001. –С. 298 – 324, 384 – 354

6. Загуменов М.М. Макроекономічні показники та їх вплив на доходи і видатки бюджету. // Ж: Фінанси України.-2002.-№3.-С. 65-69.

7. Кемпбелл Р. Макконнелл, Стенли Л. Брю «Экономикс: Принципы, проблемы и политика». – Москва, «Республика», 1992, ч.1 С.132-153

8. Кухленко О. Стратегія інвестиційної діяльності в Україні // Ж: Економіка України. – 2002.- № 11. –С. 22-27.

9. Майкл Бурда «Макроекономіка: Європейський контекст». – Львів, «Просвіта»,1997, С.33-46

10. Маламед М. «Методи та проблеми обчислення ВВП за категоріями доходу». //Ж: Економіка України, 1997, №2 С.41-51.

11. Маламед М. «Методи та проблеми обчислення ВВП за категоріями доходу». //Ж: Економіка України, 1997, №3 С.33-47

12. Методологічні рекомендації по квартальних розробках валового внутрішнього продукту. – Мінстат України. Київ, 1996 С.111

13. Панасюк Б., Литвинов В. «Національний продукт: теоретичні основи обчислення». //Ж: Економіка України, 1992, №8

14. П’ятаченко Г. «Яку модель обрати Україні.» //Г: Урядовий кур’єр від 1 червня 1996р.

15. Швець І. «Методичні основи обліку потенціального обсягу виробництва». //Ж: Економіка України, 1998, №10, С.42-47

16. «Становлення національної економіки України» за ред. Ватаманюка З.Г.- Львів, 1997, №27 С. 28-30

Поняття і категорії: суспільний продукт, валовий внутрішній продукт, валовий національний продукт, національний дохід, доходи, доходи від власності, доходи від індивідуальної трудової власності.

Запитання для активізації пізнавальної діяльності студентів:

1. Які є форми сукупного продукту?

2. Чому необхідна єдина методологія системи національних рахунків (СНР)?

3. Назвіть відмінності між валовим внутрішнім продуктом і валовим національним продуктом.

4. Визначте показники чистого внутрішнього продукту і національного доходу.

5. Розкрийте поняття «концепції національного доходу».

6. Дайте визначення поняття «розподільчі відносини».

7. Охарактеризуйте економічні фактори, які визначають форми розподілу національного доходу.

8. Які чинники впливають на величину доходів населення?

9. Визначте межу бідності. Який рівень бідності в Україні?

10. З`ясуйте, яким чином податки впливають на перерозподіл доходів.

11. Перелічіть причини бідності населення.

12. Як нерівність у доходах населення впливає на економічний розвиток країни?

13. Які тенденції спостерігаються у соціальних витратах держави в різних країнах світу?

Реферати:

1. Особливості перерозподілу національного доходу в Україні.

2. ВВП як основний показник системи національних рахунків.

3. Система народногосподарського балансу: суть і структура.

4. Основні макроекономічні показники в системі національних рахунків.

5. Необхідність формування сучасної системи соціального захисту в Україні.

Викладач: В.М. Адаменко

Кіровоградський кооперативний коледж економіки і права імені М.П.Сая

Дисципліна: «Економічна теорія»

ОПОРНИЙ КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЇ №9

ТЕМА 12. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ.

Дата добавления: 2014-01-11