Драматургічний підхід

Другий підхід до вивчення соціальної взаємодії, що є досить поширеним у сучасній соціології, це так званий драматургічний підхід.

Вихідне положення цього підходу є таким. Якщо ситуації самі себе не визначають, а мусять бути створені через знакову комунікацію, то соціальне життя є подібним до театру, де реальність також створюється через її визначення.

Цей підхід, при якому соціальний світ змальовується як природний театр, вперше запропонував наприкінці 1950-х років американський соціолог Ервін Гофман (Ervіng Goffman). Він назвав цей підхід драматургічним. За Гофманом, ми всі є як акторами, так і глядачами, і наші ролі - це соціальні ролі, які ми відіграємо у повсякденному житті.

Гофман виділив декілька аспектів, в яких життя подібне до театру.

Один з цих аспектів полягає в тому, що у житті люди часто намагаються контролювати ту реальність, яку бачать інші люди. Гофман вказував, що тільки тоді, коли ми можемо впливати на формування уявлень інших людей про нас, тоді ми маємо надію передбачати або контролювати те, що буде відбуватися з нами самими. Ми кровно зацікавлені подати себе іншим людям таким чином, щоб вони бачили нас у привабливому світлі. Цьому процесу Гофман дав назву - управління через враження (іmpressіon management).

Ми забезпечуємо “глядачів” визначенням того, хто й що ми є, з надією, що вони знайдуть нас переконливими. І ми намагаємось приховувати поведінку, що несумісна з образом, який ми намагаємось створити. Наприклад, ми можемо спробувати приховати помилки, які ми робимо, та ті кроки, якими ми виправляємо помилки. Або ми можемо показувати іншим людям тільки кінцевий продукт й приховувати процес, що дає цей продукт. Так, молоді викладачі часто приховують від студентів, як багато часу вони витрачають на підготовку до лекцій.

Ви займаєтесь управлінням через враження, коли вирішуєте, що одягти у певних випадках - коли збираєтесь на вечірку, на побачення або на іспити в університет. Взагалі, можна вважати встановленим, що одяг є ключовим компонентом управління через враження.

Цю аналогію між сценічною та соціальною взаємодією Гофман розгорнув далі. В соціальній взаємодії він виділив передній план (front regіon), як місце, аналогічне сцені, яку бачать глядачі, а також задній план (back regіon) - як місце поза сценою, де актори готуються до вступу у сценічну дію. Саме тут, так би мовити, за кулісами життя, люди здійснюють ті форми поведінки, що суперечать враженням, які вони намагаються справити на “глядачів”.

Гофман ілюструє різницю між переднім та заднім планом описом змін, що відбуваються у поведінці офіціантів ресторану, коли вони переходять з кухні до обідньої залі.

На передньому плані (в обідній залі) вони демонструють ввічливість у поводженні з гостями. На задньому плані (в кухні) вони відкрито осміюють прислужливість, яку вони мусять демонструвати на передньому плані. Крім того, саме на кухні вони роблять брудну частину своєї роботи, яка стосується приготування їжі.

Дослідження показують, що соціальні зв’язки зазвичай сильні серед людей, що поділяють спільні “задні плани” життя, тому що вони мусять берегти свої секрети від сторонніх.

Хоча підхід, запропонований Гофманом, звичайно класифікують як інтеракціоністський, його роботи у деяких суттєвих моментах відходять від традиційних формулювань знакового інтеракціонізму. Інтеракціоністи розглядають кожну ситуацію як заново побудовану - частинка за частинкою – у вигляді особливих комбінацій активностей та значень, що функціонують у певних обставинах. Гофман же описує соціальне життя як певні структури, що мають невидиме, але реальне існування поза видимими справами повсякденного життя. Ця основна система співвіднесення забезпечує стабільні правила, які люди застосовують у формуванні своєї поведінки.

Інтеракціоністи припускають, що соціальна реальність є такою, якою ми її вважаємо. Але виникають питання: якщо це так, то як ми приходимо до створення у наших думках та бесідах такого бачення соціального життя, яке є упорядкованим та структурованим? Яким чином ми аналізуємо події так, що вони виступають пов’язаними між собою? Як ми встановлюємо фактичний характер наших інтерпретацій та оцінок?

Такі питання вперше були поставлені у 1960-тих роках Гарольдом Гарфінкелем (Harold Garfіnkel) та його колегами. Вони взялися проаналізувати та детально описати звичайні повсякденні дії людей, що вважаються само собою зрозумілими, з точки зору підходу, який вони назвали етнометодологією.

Дата добавления: 2014-01-11