Взаємодія як соціальний обмін

З точки зору теорії соціального обміну, запропонованої американським соціологом Джорджем Хомансом (George Homans) на початку 1970-х років, спілкування між людьми завжди відбувається на основі їх намагань збалансувати свої витрати на цей процес та винагороди, які вони в ньому одержують.

Згідно з цією теорією, поведінка людини зумовлюється тим, чи винагороджувалася, і як саме, аналогічна поведінка у минулому. Це здійснюється, за Хомансом, на основі таких чотирьох принципів:

1. Чим більше певний тип поведінки винагороджується, тим частіше він буде повторюватися.

2. Якщо винагорода за певні типи поведінки залежать від якихось умов, то людини буде намагатися дотримуватись цих умов.

3. Якщо більші витрати набагато збільшують винагороду, то заради великої винагороди люди готові йти на більші витрати.

4. Якщо певна потреба людини майже повністю задовольняється, то людина менше готова прикладати додаткових зусиль, щоб задовольнити цю потребу ще повніше.

В теорії обміну винагорода не мається на увазі тільки у матеріальній формі. В цій теорії винагорода визначається як будь-що, заради чого людина готова йти на якісь витрати, що потребує від неї вступ у певну взаємодію з іншою людиною або людьми.

З іншого боку, витрати - це все те, чого людина намагається або уникнути або мінімізувати.

Прибутки визначаються як винагороди мінус витрати. Винагородою, з точки зору теорії соціального обміну, може бути приємне відчуття, безпека, престиж, інформація і навіть можливість внутрішньо краще ставитись до самого себе.

Теорія обміну стверджує, що в цих обмінах люди притримуються так званої стратегії “мінімаксу” - мінімізації витрат та максимізації винагород.

Тут тільки треба зауважити, що проблемою залишається вимір винагород та витрат у порівняльних одиницях. (На це – у балансі задоволення та незадоволення - звертав особливу увагу визначний український академік Микола Амосов та розробник першої моделі соціальної поведінки “Соціон” послідовник М.Амосова Дмитро Галенко.)

З точки зору теорії обміну, соціальна взаємодія складається з обміну діями щонайменше двох людей. Уявіть, наприклад, що двоє людей співробітники. Один з них новачок і постійно звертається до другого за порадою, а другий ці поради дає. Цей процес буде дійсно відбуватися, якщо ці двоє вступають у певний обмін. Наприклад, якщо перший в обмін на поради, які він отримує, дає другому визнання та вдячність. Тоді обидва можуть бути винагороджені й задоволені.

Але обидва також несуть певні витрати. Перший зменшує свою самооцінку, другий перериває свою роботу, щоб надати першому пораду. До тих пір поки вони обидва отримують від своїх стосунків прибуток (винагорода мінус витрати), ці стосунки можуть продовжуватись. Але якщо прибуток, що очікується, не буде задовольняти одну із сторін, то ці стосунки закінчаться.

Теоретики соціального обміну вважають, що у соціальній взаємодії люди притримуються принципу взаємності, тобто правила, згідно з яким люди допомагають тим, хто допомагає їм і навпаки: тобто притримуються правила: “добро за добро, зло за зло”.

В негативному аспекті цей принцип відомий з біблейських часів як “око за око, зуб за зуб”. Але в Новому Заповіті людям запропоновано притримуватися іншого принципу. Але в чому він інший, і чому відповідає теорії обміну?

Вважається, що принцип взаємності спрацьовує на багатьох рівнях соціального життя. Навіть у міжнародних справах.

Але логіка теорії обміну - це все-таки спрощена схема реальних взаємодій. Наприклад, реакція робітників на норми винагороди за працю. Іноді вони ці норми регулюють самі, щоб працювати з певною швидкістю.

Смелзер вважає (с.135), що це не відповідає теорії обміну. Але чи це так? Як це витлумачити з точки зору теорії обміну?

Дата добавления: 2014-01-11