Оцінка конфлікціоністського підходу до відхилення

Вважається, що цей підхід висвічує чимало реальних процесів девіації. Очевидно, що закони створюються та застосовуються групами, що мають владу. В цьому розумінні закони не є нейтральними, вони виражають інтереси певних соціальних груп та їх цінності. Але критика, що спирається на такі інтуїтивні бачення не може бути визнаною такою, що відповідає канонам наукового дослідження. Багато конфлікціоністських формулювань щодо відхилення, злочинності та соціального контролю потребують уточнення.

Не завжди зрозуміло, які конкретні групи підпадають під такі терміни як “керівна еліта”, “правлячі класи”, “можновладні групи". Конфлікціоністські гіпотези потребують перевірки. Наприклад, перевірка твердження, що безробіття спонукає до злочинності, привела до суперечливих результатів. Багато чого залежить від типу злочинів, яким займалися дослідники, а також від того, на яких саме наслідках безробіття вони більше зосереджувалися - на мотивації до злочинів чи на можливостях їх вчинити.

Крім того, дослідження показали, що хоча дійсно корпорації справляють вплив на законодавчу та виконавчу політику, але вони не завжди беруть гору над інтересами інших соціальних груп.

Конфлікціоністські позиції не можуть прийматися як предмети віри (як це було в колишньому Радянському Союзі) - вони потребують серйозного наукового дослідження.

9. Концепція “ярликування” (labelіng)

Чимало соціологів досліджували той процес, через який деякі люди визначаються як “девіанти”, “порушники” і починають думати про самих себе як порушників і притримуватись норм відхильної поведінки, робити, так би мовити, “кар’єру порушника” (“девіанта”).

Цей підхід розглядається як різновид знакового інтеракціонізму. Він сформувався за останні 30 років саме завдяки тому, що поставив у центрі своєї уваги, по-перше, те, хто саме оцінює поведінку людей з точки зору відхилення, а по-друге, яким чином оточення поводиться з людиною після того, як їй начіплюється ярлик “девіанта” (“порушника”).

На початку 1960-х років американський соціолог Говард Беккер (Hovard Becker) запропонував концепцію, багато у чому протилежну тим поясненням девіації, які панували на той час і які спиралися на так звану “медичну модель”. Згідно з останньою, людина, що визначалась як “порушник”, “девіант”, вважалася у деякому розумінні “хворою”. Тобто головна причина визнання її порушником припускалася існуючою тільки в самій цій людині. Формування тих критеріїв, за якими людина визначалась як девіантна, залишалось поза увагою дослідників.

Такі підходи, як зауважив Говард Беккер, не враховували, зокрема, політичні аспекти девіації. Сам же Беккер прийшов до висновку, що насправді девіація багато в чому зумовлена здатністю впливових груп суспільства (він мав на увазі законодавців, суддів, лікарів і таких інших) нав’язувати іншим певні стандарти поведінки. “Соціальні групи, - писав він у своїй книзі “Аутсайдери”, - створюють девіацію, оскільки вони складають правила, порушення яких вважається девіацією. Крім того, вони нав’язують ці правила певним людям, яким “начіплюються ярлики” аутсайдерів”. З цієї точки зору, девіація визначається не якістю вчинку, який здійснює людина, а скоріше наслідками застосування іншими людьми правил та санкцій проти “порушника”.

Концепція Беккера та близькі до неї підходи Едвіна Лемерта та Кая Еріксона (Edwіn Lemert, Kaі Erіkson) отримали назву теорії ярликування, тому що вони пояснюють відхильну поведінку в термінах правоздатності впливових груп начіплювати ярлики “девіантів”, “порушників” представникам менш впливових соціальних груп.

Вони звернули увагу на те, що з людиною можуть поводиться так, мов би вона порушила деяке правило (навіть якщо це не відповідає дійсності) тільки тому, що інші люди стверджують, що це правило було порушено. Саме так часто поводилися тоді з неграми в Америці. Вони зазнавали переслідувань, а іноді їх навіть лінчували на підставі неправдивих звинувачень у зґвалтуванні білих жінок.

Беккер, мабуть, першим висловив думку, що прийняття рішення про девіантність або недевіантність певного вчинку лише частково зумовлено характером цього вчинку, тобто з порушенням деякого правила, а частково зумовлено тим, як цей вчинок оцінюється іншими.

Більшість людей порушує деякі правила соціального життя. Підлітки іноді палять цигарки з марихуаною. Адміністратори бізнесових організацій іноді завищують рахунки. Деякі люди вступають у гомосексуальні контакти. Досить велика частка одружених чоловіків та жінок вступають у позашлюбні сексуальні зв’язки. Оточуючі досить часто дивляться на такі вчинки крізь пальці і людина, що порушує певні норми, у такій ситуації, як правило, не вважає себе порушником, “девіантом”. Едвін Лемерт назвав цей тип поведінки первинною девіацією. Вона визначається як така поведінка, що порушує ті чи інші соціальні норми, але проходить непоміченою агентами соціального контролю.

Але ситуація змінюється, коли хтось з близьких, керівник або службовець виявляє ці вчинки і надає їм розголосу. Досить часто це призводить до вторинної девіації. Так Лемерт назвав девіантну поведінку, що адаптується до реакції навколишнього середовища та пристосовується до цієї реакції.

Річ в тому, що коли людині начіплюється ярлик девіанта, спочатку навколишні починають з ним поводиться, як з девіантом, а з часом і сама така людина досить часто починає поводитись відповідно до цієї ролі. Більше того, нерідко людина починає спочатку іншим, а потім й сама собі так би мовити “пояснювати” свої відхильні вчинки тим, що вона “така” (висловами типу: “та я ж алкоголік” або “та я ж розпусниця”, “та я ж наркоман” і таке інше).

Беккер поставив питання: ким є ті люди, що можуть інших примусити підкорятися їхнім правилам? Він стверджує, що це залежить від розподілу у суспільстві політичної та економічної влади. Наприклад, в американському суспільстві психіатри встановлюють правила, у відповідності з якими людей визнають психічно неповноцінними.

Хочу нагадати вам, що у недалекому минулому, у колишньому Радянському Союзі ці правила у сфері громадської поведінки встановлювали не психіатри, а - через психіатрів - органи КДБ, тобто таємної поліції. А рамки, так би мовити, “нормотворчої” діяльності цих органів встановлювали керівні функціонери правлячої Комуністичної партії, які у цій країні тримали у своїх руках всю і політичну й економічну владу.

Беккер підкреслює також роль так званих “ідейних натхненників”, які організовують своєрідні “хрестові походи” заради створення нових цінностей та норм. Якщо така боротьба увінчується успіхом, створюється нова система правил. Відповідно з’являються й нові різновиди девіантів. Беккер наводить як приклад боротьбу республіканців за 18-ту поправку до Конституції, на основі який у 1920 році у США був прийнятий так званий “сухий закон”, що забороняв виготовлення та продаж алкогольних напоїв. Цей закон діяв 13 років, але усюди порушувався й дав можливість мафії створити мільярдні капітали на організації підпільного виробництва та продажу алкоголю.

Закон був скасований тільки у 1933 році, коли після великої депресії у 1932 році республіканці програли президентські вибори демократам і президентом став Франклін Рузвельт.

Нам пощастило, що “хрестовий похід” проти алкоголю, який розпочали на початку “перебудови” Лігачов, Рижков та Горбачов не зайшов так далеко, як у 1930-ті роки у США, але і в нас підпільне виробництво алкоголю встигло розгорнутися досить широко, а організована злочинність встигла отримати чималий зиск.

Але найбільшу шкоду людству заподіяв, мабуть той “хрестовий похід” в ім’я створення нових цінностей, який привів до формування так званої “комуністичної” ідеології та встановлення більшовицької влади у колишній Російській імперії. Тут була встановлена така система нових правил, за якою девіантами стали десятки мільйонів людей - тих, яких визнавали “ворогами народу”, “шкідниками”, “агентами імперіалізму”, а потім - “антисовєтчиками”, “дисидентами”, “прислужниками імперіалізму”, “буржуазними націоналістами” й таке інше. І так, пробачте на слові, “правила” панували більше 70-ти років.

Хоча це не перший в історії приклад панування ізуверської системи правил. Масові знищення людей, як відомо, вчинялися у середні віки інквізицією, яка мала право витлумачувати вчинки людей від імені християнської церкви. Інквізиція набула поширення у 13 сторіччі, а у деяких країнах Західної Європи, особливо в Іспанії, знищувала “єретиків” (девіантів з точки зору тогочасної церкви), ще й у другій половині 16-го сторіччя, тобто більше 300 років, і встигла знищити близько 10 мільйонів людей.

Багато аспектів таких подій пояснює саме теорія ярликування, тобто концепція, що описує процес формування нового ставлення до людей, яких вважають девіантами.

Але теорія ярликування піддається також і критиці. Соціологи звертають увагу на те, що ця теорія зовсім мало дає для розуміння того, що її засновники назвали первинною девіацією. Не пояснює ця теорія й те, чому саме ті чи інші правила стають визначальними для “ярликування”.

Крім того, звертається також увага на те, що прихильники цієї концепції перебільшують пасивність девіантів та їх нездатність боротися з правлячими класами.

Взагалі треба зауважити, що жодна із соціологічних концепцій, які ми розглянули, не дає повного пояснення відхильної (девіантної) поведінки, хоча кожна з них висвітлює важливі джерела девіації. Відхильна поведінка має багато форм і ми мусимо підходити до кожної форми з урахуванням тих специфічних факторів, що до неї причетні.

Особливо це стосується вивчення кримінальної поведінки, що особливо поширена у сучасних індустріальних суспільствах.

Тепер підсумуємо - чим відрізняються чотири основні сучасні теоретичні концепції відхилення (девіації).

По-перше, не стосується тих основних питань, на які кожна з них намагається дати відповідь.

Основне питання концепції структурної напруги - чому люди порушують соціальні норми і правила?

Основне питання концепції культурального передавання - чому в деяких соціальних групах відхили є частішими ніж в інших?

Основне питання конфлікціоністської концепції - як суспільство структурується таким чином, що деякі групи займають вигідне становище, а деякі - невигідне і стигматизуються як девіантні?

Основне питання концепції ярликування - яким чином типи поведінки і люди визначаються як відхильні?

Відповідно, виходячи з різних передумов, ці концепції по різному пояснюють основне джерело відхилень.

Їх основне джерело за концепцією структурної напруги - це відсутність можливості досягати культуральних цілей культурально схваленими засобами.

За концепцією культурального передавання - в тому, що своїм ставленням та поведінці різні люди навчаються у різних субкультурах та контркультурах.

За концепцією конфлікціонізму - основне джерело відхилень у такому соціальному устрої, що породжує соціальну нерівність і конкуренцію.

За концепцією ярликування люди, що тавруються як девіанти, стають на шляхи девіантних кар’єр.

Дата добавления: 2014-01-11