Форми інтеграції у світовому господарстві

Форми інтеграції у світовому господарстві

Тема 12. ІНСТИТУЦІОНАЛЬНІ ФОРМИ ІНТЕГРАЦІЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ У СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО

12.2. Економічна інтеграція України у світове господарство

Міні-лексикон міжнародний поділ праці, інтеграція, вільні економічні зони, вільні торгові зони, вільна митна зона, промислово-виробничі, науково-технологічні зони

Рушійна сила інтеграційних процесів - міжнародний поділ праці. Кожна держава самостійно з'ясовує для себе шляхи спеціалізації та інтеграції до світового господарства.

Наукова думка виділяє два шляхи входження країни до світового господарства:

1. еволюційний - поступове виділення економічних ресурсів, яких потребує суспільство.

2. прискорена інтеграція, її основний метод - загарбницькі війни або їх загроза з вимогою формування міжтериторіальних об'єднань з примусовим перерозподілом ресурсів.

- Спілки, Ліги, Об’єднання, Союзи, Альянси, Договори, протекціонізм, лобіювання;

- Міжнародні території, Території спільного користування, Території спеціального розвитку,вільні економічні зони, спеціалізація і міжнародна торгівля, міжнародний обмін, міграція, посередництво. світова інформаційна мережа.

Суспільство розвивається шляхом чергування інтеграційних і дезінтеграційних процесів. Еволюційним шляхом формуються нові центри економічної інтеграції, до яких входять близькі за культурно-історичними традиціями країни: західноєвропейський (Євросоюз), північноамериканський (зона вільної торгівлі США, Канади, Мексики) та азійсько-тихоокеанський (Азійсько-Тихоокеанська економічна рада, 1989 р.) центри розвитку.

Аналіз історії розвитку світового господарства дозволяє зробити висновок: якщо національна економіка орієнтована на розвиток, то держава сприяє розвитку інноваційного підприємництва, що вимагає нових сфер залучення капіталу і прискорює інтеграційні процеси світового господарства.

Інтеграція сучасного світу формує нові закони розвитку і нові умови життєдіяльності у єдиному просторі поза поняттями "держава" і "національна економіка". Частка зовнішньої торгівлі у світовому ВВП постійно збільшується і наближається до 25%. Провідні центри світового господарства постійно скорочують обсяги торгівлі продовольством, сировиною, матеріалами, збільшуючи частку готової продукції і намагаючись монополізувати весь виробничий цикл серед власників інвестованого капіталу.

Так, основою національної економіки Японії як центра високих технологій стали підприємець і чиновник. Чиновник стимулює розвиток пріоритетних виробництв за допомогою податкових пільг та інвестиційної політики. Підприємець забезпечує освоєння нових технологій.

Формуються нові оцінки раціональності системи світового господарства у вигляді спеціальних економічних, високотехнологічних, економіко-технологічних територій як у межах держави, так і міждержавних. Для узгодження економічних інтересів суб'єктів світового господарства виникають торгові та фінансові посередники- як суб'єкти підприємництва, так і окремі території, цілі держави. На таких територіях концентруються зони ділового спілкування - фінансові та товарні біржі, дослідно-технологічні та аналітичні центри, тощо. Такі посередницькі центри складають керуючу систему світового господарства.

Сучасне світове господарство відкрите. Зовнішньоекономічна діяльність держави активізується через вільні економічні зони. Виділяються нові ринки як сфери діяльності національних економік:

Регіональні ринки обмежуються не територією держави, а територією регіону, до якого може входити декілька держав, пов'язаних єдиними умовами економічного обміну.

Світовий ринок розглядається як сукупність національних ринків держав, які беруть участь у світовій торгівлі з продажу товарів, обміну науково-технічними досягненнями, послугами, тощо.

Ринок праці розглядається як ринок незайнятих трудових ресурсів, які вивільнюються під впливом впровадження ринкових відносин.

Ринок цінних паперів - частиною ринку позичкового капіталу, де акумулюються грошові накопичення учасників світового господарства.

Ринок інформації є продуктом прискореної інтеграції до світового господарства і задовольняє потреби капіталу в усіх видах інформації.

Вільні економічні зони (ВЕЗ) з'явилися наприкінці 50-х - початку 60-х років XX століття і мають широке розповсюдження. На початку 90-х років у світі існувало понад тисячу таких зон. Через них проходить 1/10 світового торгового обороту, роботою забезпечено більше 3 мільйонів осіб. ВЕЗ - це територія, що має вигідне географічне розташування, свій політичний центр і пільговий режим господарської діяльності. Це частина території держави, вільною ця територія є лише в тому сенсі, що завезені до неї через кордон товари звільняються від податків і зборів, не піддаються митному контролю і не декларуються як ввезені на територію приймаючої країни. Закони не звільняють товаровласників і інвесторів від економічного правопорядку, а лише полегшують його.

Найбільш поширені у світовій практиці ВЕЗ виробничого спрямування; створюються з метою:

• стимулювання промислового експорту й одержання внаслідок цього валютних коштів;

• випробування нових методів господарювання, стимулювання інноваційно-інвестенційних можливостей → залучення до світового господарства, удосконалення спеціалізації держави, сприяння росту національної економіки.

Існують два підходи до створення ВЕЗ – територіальний та функціональний

Територіальний підхід - традиційний, він зменшує ризики держави, на території якої створена спеціальна зона. Варіантом територіального підходу є формування зони вільної регіональної торгівлі ВАСЕАН (Японія, Південна Корея, Китай, Тайвань, Гонконг, Сінгапур, Таїланд, Малайзія, Філіпіни, В'єтнам, Лаос.

Результатом функціонального підходу є «точкові» зони, представлені окремими підприємствами (офшорні фірми, магазини «дьюті фрі»). Гнучкість та мобільність функціонального підходу більше відповідає сучасним умовам розвитку світового господарства та інтересам міжнародних інвесторів, не обмежуючи їх місцем розташування фірми в країні.

Вільні торгові зони (ВТЗ) чи зони вільної торгівлі (ЗВТ) - обмежені ділянки території морського порту чи аеропорту, розташовані в безпосередній близькості від них, виведені за межі національного митного простору: операції по складуванню, збереженню, сортуванню, пакуванню, маркуванню тощо. Передбачена демонстрація товарів у виставкових центрах з метою розпродажу (але тільки гуртом). Роздрібна торгівля допускається лише для екіпажів і пасажирів морських і повітряних суден. Ці зони не вимагають значних інвестицій і швидко окупаються. Найпростіші зони вільної торгівлі - магазини «дьюті фрі» у великих міжнародних аеропортах, портах (розглядаються як такі, що знаходяться за межами державних кордонів), вільні гавані (порти) з пільговим торговим режимом.

Ці зони відносяться до зон першого покоління, існують з ХVІІ-ХVШ ст.

Вільна митна зона - це обмежена ділянка митної території країни, де встановлюється особливий режим підприємництва, іноземні товари розміщуються і використовуються у без митних зборів та податків [6], а національні товари розміщуються і використовуються на умовах митного режиму експорту. Найпростіші вільні митні зони - бондові склади та вільні митні території.

Промислово-виробничі зони. Ідея безмитного режиму зовнішньоторговельної діяльності, характерного для ВТЗ (ЗВТ) наприкінці 50-х рр. була застосована для заохочення промислового виробництва. Експортно-виробничі зони (ЕВЗ) сформувалися для заохочення експортного виробництва на анклавній території деяких країн. Розвиток ЕВЗ забезпечує зростання обсягу її експорту, підвищення рівня зайнятості, промислової модернізації і прискорене освоєння нових технологій як виробництва, так і управління.

Техніко-впроваджувальні чи науково-технологічні ВЕЗ одержали широке визнання на поч. XXI ст.; мають національні особливості і оригінальні назви - технопарки, технополіси, інноваційні центри тощо. Створюються навколо певного наукового ядра з особливою інфраструктурою, що забезпечує процес прискорення впровадження нових технологій в промисловість.

Сервісні економічні зони створюються для одного виду діяльності – банківська, аграрна в агрополісах, туристична, офшорні зони тощо.

Кількість різних типів ВЕЗ в економічно розвинутих країнах Заходу перевищує 250, близько 90 з них – у Західній Європі. У США – понад 130. Країни Східної Європи розвивають ВЕЗ як форму інтеграції до світового господарства з кінця 70-х, і до кінця 80-х років їх було більш 40, в основному в Югославії й Угорщині, Польщі, Болгарії. У країнах, що розвиваються, сьогодні нараховують від 100 до 300 спеціальних територій, де зайнято близько 1,5 млн. осіб.

Перше місце за кількістю спеціальних економічних зон посідає Азія, у першу чергу «нові індустріальні» країни АСЕАН. До ВЕЗ Сингапуру залучено більш 220 тисяч осіб, Гонконгу -100 тисяч. Основні інвестори - фірми Японії, а продукція направляється, насамперед, на ринок США.

Друге місце за кількістю і розвитком ВЕЗ займає Латинська Америка - у Мексиці, Бразилії, Чилі та ін. Найбільша з них знаходиться на кордоні Мексики (дешева місцева робоча сила) і США (збут продукції) - зайнято 250 тис. осіб, а за експортним виторгом поступається тільки доходам від продажу нафти.

Як спеціальні «податкові гавані» (податковий притулок, фіскальний оазис, невелика держава чи територія, яка проводить політику залучення іноземних кредитних капіталів шляхом надання податкових та інших пільг) розглядають Люксембург - пільговий податковий режим для банків; Швейцарію і Ліхтенштейн - для холдингових, посередницьких і торгових компаній; Багамські острови - повне звільнення від прибуткового податку.

Центр «офф-шор» - різновид податкової гавані - невеликі держави або території, зазвичай розташовані на морських узбережжях і в місцях розвинутого міжнародного туризму, що проводять політику перерозподілу кредитних потоків, іноземних кредитних капіталів. Найбільш відомими центрами «офф-шор» є Беліз, Панама, Ліберія, Кіпр, Мальта, Сінгапур, Гібралтар. Центри «офф-шор» іноді називають офшорними зонами. Вони мають визначену спеціалізацію - банківські, трастові (довірчі), страхові. Але ці центри можуть служити місцем відмивання "брудних грошей" і фінансових афер.

Міжнародний обмін інформацією, науково-технічними розробками (не тільки робота з патентами, а й через міграцію робочої сили та наукових кадрів) перетворюється на основну форму інтеграції до світового господарства. Так, Німеччина активно використовує міжнародний ринок праці (у цій країні більше 2,5 млн. робочих - гостей).

Кожна країна під впливом світового господарства формує власні пріоритети розвитку і обирає шлях долучення до світової економіки.

Цілі формування ВЕЗ та шляхи їх реалізації

Цілі формування ВЕЗ	Шляхи реалізації
1. Насичення внутрішнього ринку високоякісною продукцією (у першу чергу імортозамінюючими товарами)	За допомогою іноземного капіталу організується імпортозамінююче виробництво.
2. Включення в міжнародний поділ праці у виробничій сфері, сфері і туризму, культури і т.д., що веде до збільшення валютних надходжень.	Залучення іноземних інвесторів, дозвіл іаймати нерезидентів країни функціонування ВЕЗ, спрощення режиму в'їзду і виїзду іноземних громадян.
3. Впровадження у виробництво вітчизняних і іноземних науково-технічних розробок та інноваційних інструментів.	Пільговий режим оподаткування інноваційних проектів, стимулювання науково-технічних розробок, система державного інвестування, преференційні державні кредити.
4. Навчання і підготовка кваліфікованих робітників, інженерів, господарських і управлінських кадрів.	Адаптація до закордонного досвіду, знання сучасних технологій та адміністративного менеджменту.
5. Стимулювання економічного розвитку території чи конкретної галузі виробництва	Пільговий режим оподаткування, свобода господарської діяльності
6. Залучення іноземного капіталу (для слаборозвинених держав).	Пільговий режим оподаткування, сприятливі валютно-фінансові умови, можливість виходу іноземних інвесторів на новий ринок, спрощення режиму в'їзду і виїзду іноземних громадян та процедур реєстрації підприємств.
7. Перехід від адміністративних методів до ринкового (для посткомуністичних держав). Перевірка ефективності ринкової економіки на прикладі ВЕЗ.	Більша, ніж на інших територіях країни, свобода господарської діяльності; пільговий режим оподаткування
8. Стимулювання промислового експорту	Митні пільги, сприятливі валютно-фінансові умови
9. Зменшення безробіття.	Створення нових робочих місць.

12.2. Економічна інтеграція України у світове господарство

Історичні джерела свідчать, що Україна завжди була невід'ємною частиною світового господарства. Вибір Володимиром Мономахом віри для своєї держави шляхом опитування купців про переваги того чи іншого суспільного устрою, славетний шлях українських князівен тронами Європи свідчать про далекоглядність київських князів у питаннях інтеграції Київської Русі до світової спільноти. Важливим заняттям була торгівля, інтереси мешканців тісно пов'язані з її результатами. Соціально-економічні відносини на Русі регулював збірник судових законів "Руська правда". В збірнику були чітко визначені поняття короткострокового та довгострокового займів, торгова комісія, торговий кредит, визначався певний порядок стягнення боргів з неспроможного боржника при ліквідації його справ. На Русі вважалося не по-християнськи брати високі проценти, і Володимиром Мономахом був введений Устав, який різко обмежував суму відсотка за кредитом (не більше 20% в рік), що сприяло розвитку національної економіки. Саме розвиток міждержавних інтеграційних відносин у світі стимулював виникнення козацтва на території України.

За часів Козаччини головним джерелом прибутків військового скарбу були загальні податки з населення, від торгівлі за рахунок ряду внутрішніх торгових зборів і мита на сільськогосподарські промисли. Кожен член козацької громади вважався вільним, мав рівні з усіма права, брав участь у самоврядуванні і користувався господарськими угіддями.

Крім січового козацтва було й реєстрове, яке звільнялося від податків (крім обов'язкової військової служби на власний кошт), одержувало право власності на землю та змогу займатися різними промислами і торгівлею.

За часів панування в Україні різних держав (Росії, Литви, Польщі) встановлювались свої правила і закони регулювання суспільного та економічного життя українського народу.

У XIX ст. з економічного середовища феодального суспільства формувалися капіталістичні відносини. Провідну роль відіграли купці, що прискорювали народження капіталістичних відносин і розвиток торгівлі. Новозасновані міста Одеса і Херсон стали важливими портами, що посилювало товарообіг. Цей процес гальмував низький рівень розвитку транспорту (були лише грунтові дороги). Головним чинником розвитку стала реформа 1861 року, яка створила умови для розвитку капіталістичних відносин. У сільському господарстві землі перейшли у капіталістичну власність. В Україні сформувалося 2 промислових райони. Центром важкої промисловості були Харків, Миколаїв, Одеса. Тут мали великий вплив іноземні підприємці та іноземний капітал. Налагоджувалися науково-технічні обміни між капіталістичними державами. Другий промисловий район склався у Київській, Подільській, Волинській губернії - центрах цукрової промисловості.

На поч. XX ст. розпочався складний суперечливий суспільно-політичний етап. Радянський період створив високі трудові мотивації колективного типу, відновив інтеграційні зв'язки міждержавного рівня, але й обмежив їх ідеологією. Самостійний вихід України на міжнародну арену відбувся після другої світової війни, коли Україна стала самостійним членом Організації Об'єднаних Націй.

Пріоритети національної економіки України за етапами історичного розвитку

Період	Сфера діяльності	Форма власності	Формування доходів
Київська Русь	Торгівля, кредитні відносини	Феодальна (панські маєтки)	Збирання податків (данини)
Козацтво	Торгівля, сільськогосподарський промисел	Колективна власність на угіддя	Оподаткування (пряме і непряме)
Капіталістичне середовище	Промисловість, торгівля	Приватна власність на засоби виробництва	Рента
Радянська Україна	Державне підприємництво, державне замовлення	Державна власність на землю і на засоби виробництва	Примусовий перерозподіл

Сучасна економічна інтеграція України у світове господарство розпочалася з 90-х років після розпаду СРСР. Але еволюційне входження до світового господарства було обмежене неможливістю різкої кардинальної зміни соціального устрою держави, психологічними і соціальними установками на державне забезпечення та очікування допомоги, яка не передбачається ринковими умовами функціонування світового господарства. Відсутність достатніх заощаджень у населення, недовіра до цінних паперів, відсутність кредитної системи та неадаптованість до вільних міждержавних трансферів гальмувало цей процес.

Наприкінці 90-х років основною формою інтеграції України у світове господарство було обрано створення територій пріоритетного розвитку і формування вільних економічних зон. Станом на 1.11.2001 року в Україні було зареєстровано 11 ВЕЗ і 9 ТПР. Загальна територія, на яку розповсюджувався режим ВЕЗ і ТПР 6360 тис. га (10,5% території України), 12 областей, 41 район, 58 міст. Ці зони та території задекларували розвиток майже всіх напрямів

Отже, національна економіка України ставала економікою поглинання інвестиційного капіталу. Досвід України показав, що основні переваги ВЕЗ - наявність сприятливого інвестиційного клімату (митні, фінансові, податкові пільги і переваги порівняно з загальним режимом для підприємців) є фактором стимулювання, а не обов'язкового розвитку інвестиційного клімату національної економіки Світовий капітал цікавлять території активного розвитку підприємництва, які не завжди співпадають з територіальним розташуванням визначених ВЕЗ та ТПР.

З 2003-2004 років активізувалась діяльність іноземних інвесторів. Але основною формою інтеграції України до світового господарства було обрано альянс - укладання домовленостей між світовим та національним капіталом з приводу ринкової, технологічної, фінансової політики держави. Провідними були обрані фактори галузевих (а точніше ресурсних) пріоритетів. Аналіз інвестиційних потоків України того періоду свідчить про перерозподіл коштів, інвестованих в Україну, на користь третіх держав: об'єкти інвестування були зайняті пошуком власних ринків збуту і забезпеченням власних інтересів. Приріст інвестицій в основний капітал знизився з 28 % у 2004-му до 1,9% в 2005 році. Сальдо зовнішньої торгівлі товарами з позитивного 3,7 млрд. дол. США у 2004 році стало у 2005-му негативним - 1,9 млрд. дол. США. Почалось заміщення внутрішнього виробництва багатьох товарів імпортом.

Серед 28 країн постсоціалістичного простору у 2004 році Україна зайняла перше місце за темпами приросту ВВП, а у 2005-му - передостаннє (останнє - Киргизстан). У таких перепадах важко зорієнтуватись не тільки іноземним інвесторам, а й вітчизняним підприємцям.

Останнім часом іноземні інвестиції масово вилучаються.

Найбільшу цікавість для іноземних портфельних інвестицій становлять такі галузі національної економіки України, як:

• підприємства паливно-енергетичного комплексу,

• підприємства з виробництва мінеральних добрив,

Сьогодні національна економіка України інтегрується до світового господарства еволюційним шляхом, обираючи основною формою міжнародну торгівлю. Партнерами її є 181 країна світу. Стратегічні торгівельні партнери - Російська федерація, Німеччина, Туреччина, Італія, Китай, США та Польща.

Форми та механізми економічної інтеграції України у світове господарство мають обиратися відповідно до вимог формування сучасної відкритої ринкової економіки, доцільності та ефективності цієї інтеграції. Зміна ситуації у світовому господарстві вимагає адекватного гнучкого управління державою. Державний розвиток в Україні необхідно зорієнтувати на повну свободу підприємництва та захист суб'єктів підприємницької діяльності. Він має базується на впровадженні жорсткої дисципліни з одночасним стимулюванням праці, формуванні професійних керівників, що вміють швидко адаптуватися до інноваційного середовища.

Таким чином, економічна інтеграція України у світове господарство базується сьогодні на формуванні професійних кадрів управління, фіскальному регулюванні підприємництва, законодавчій розбудові.